Питання 2. Особливості становлення та розвитку феодалізму в Україні

ДАВНЬОРУСЬКА ДЕРЖАВА (Київська Русь), держава 9 - початку 12 ст. в Східній Європі, що виникла в останній чверті 9 століття в результаті об'єднання двох головних центрів східних слов'ян - Новгорода і Києва, а також земель, розташованих уздовж шляху "з варяг у греки". Утворенню держави передував тривалий період (з 6 ст.). У 6-7 ст. поселення в лісосмузі та невеликі поселення родин (городища) зникають, і на зміну їм з'являються неукріплені сільські селища й укріплені садиби знаті. Починає складатися вотчинне господарство. Центр вотчини - "княждвор" з царськими хоромами, помешканнями його слуг - бояр-дружинників, житло смердів, холопів. Вотчиною керував боярин - огнищанин, який керував князівськими тіунами (слуга).

ВОТЧИНА - комплекс феодальної земельної власності (земля, будівлі, живий і мертвий інвентар) і пов'язаних з нею прав на залежних селян.

Система господарства базувалась переважно на землеробстві, займалися також і скотарством, рибальством, поширене було мисливство. У 7 - 9 ст. вдосконалення землеробних знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту, зумовили кардинальні зміни в соціальній сфері.

В епоху утворення Давньоруської держави орне землеробство поступово змінило мотичну обробку ґрунту. З'явилася трипільна система землеробства; вирощувалися пшениця, овес, просо, жито, ячмінь. Літопису згадують хліб ярової й озимий. Населення займалося також скотарством, полюванням, рибальством і бортництвом. З'явилось виробництво, що базувалось на місцевій болотній руді. Письмові джерела дають кілька термінів для позначення сільського поселення: "погост", "слобода", "село".

Влада на Русі належала київському князю, що був оточений дружиною, що залежить від нього і годувалася в основному за рахунок його походів. Деяку роль грало і віче. Доходи князя мали різні джерела. У 10 - початку 11 століть це в основному "полюдь", "уроки" (данина), одержувані щорічно з місць.

Розвиток ремесла і торгівлі обумовило появу міст. У місті розвивалися різні види ремесел: ковальське, збройове, ювелірне (кування і карбування, тиснення і штампування срібла і золота, філігрань, зернь), гончарне, шкіряне, ремесло римарів. В другій половині 10 століття з'явилися клейма майстрів. Під візантійським впливом у кінці 10 століття виникло виробництво емалей. У великих містах існували торгові подвір'я для заїжджих купців - "гостей".

Торговий шлях з Русі в східні країни проходив по Волзі і по Каспійському морю. Шлях у Візантію і Скандинавію (шлях "з варяг у греки"), крім головного напрямку (Дніпро - Ловать) (ріка на північно-заході європейської частини Російської Федерації), мав відгалуження на Західну Двіну. На захід вели два шляхи: з Києва в Центральну Європу (Моравія, Чехія, Польща, Південна Німеччина) і з Новгорода і Полоцька через Балтійське море в Скандинавію і Південну Прибалтику.

Князь Володимир увів на Русі в 988-989 роках християнство у формі візантійського православ'я. Першими сприйняли християнську релігію соціальні верхи, народні маси ще довго трималися язичеських вірувань. На правління Володимира приходиться розквіт Давньоруської держави, землі якого розкинулися від Прибалтики і Карпат до причорноморських степів.

У 9 - середині 11 століття на Русі був великий вплив арабських купців, зміцнювалися торгові зв'язки з Візантією і Хазарією. Древня Русь експортувала в Західну Європу хутра, віск, льон, полотнина, срібні вироби. Увозилися дорогі тканини (візантійські паволоки, парча, східні шовки), срібло і мідь, олово, свинець, пряності, пахощі, лікарські рослини, що фарбують речовини, візантійське церковне начиння.

У 11 - початку 12 століть у зв'язку з появою великого землеволодіння з різними видами ренти функції князя розширилися. Володіючи власним великої доменом, князь змушений був господарювати, призначати посадників, волостелей, тіунів, керувати численною адміністрацією. На чолі міст стояв міський патриціат, що утворився в 11 столітті з великих місцевих землевласників - "старців" і дружинників. Саму численну частину міського населення складали ремісники. Особливе місце займало духівництво, що поділялося на чорне (монахи) і біле (мирське).

Сільське населення складалося з вільних селян-общинників (число їх зменшувалося), і вже закріпачених селян. Ріст великого землеволодіння, покріпачення вільних общинників і ріст їхньої експлуатації привели до загострення класової боротьби в 11-12 століттях.

Пізніше, у середині 11-12 століттях у зв'язку зі зміною міжнародної обстановки (розпадом Арабського халіфату, засиллям половців у степах, початком хрестових походів) були порушені багато традиційних торгових шляхів. До кінця 12 століття торгівля в основному була перенесена на північ - у Новгород, Смоленськ і Полоцьк.

Поглиблюється класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - у феодально залежне населення. Результатом поневолювання села з'явилося її включення в систему феодального господарства, заснованого на відробітковій і продуктовій ренті. Поряд з цим існували й елементи рабовласництва (холопство).

ХОЛОПИ, категорія залежного населення на Русі 10 - початку 18 століть, по правовому положенню близька до рабів. Термін "холоп" уперше зустрічається в літописі 986 року. У 11-12 століттях холопами називали різні категорії залежного населення й особливо рабів. Пан міг необмежено розпоряджатися особистістю холопа: убити, продати, віддати за борги. Він ніс відповідальність за дії холопа: образа вільних, крадіжку. Холопами ставали в результаті полону, самопродажу, продажу за борги, злочини, одруження з холопкою. До кінця 15 століття холопи становили більшість серед челяді, що обробляє хазяйську землю. Протягом 16 століття роль холопів у панщинному господарстві зменшується за рахунок залучення в нього кріпаків. З 17 століття холопи стали одержувати в користування землю, обзаводилися господарством, обкладалися повинностями. Положення посаджених на землю холопів зблизилося з кріпаками.

РУСЬКА ПРАВДА, звід давньоруського права; дійшов у списках 13-18 століть у трьох редакціях: Короткої, Великої і Скорочений. Основою Російської правди послужило звичайне право, князівське законодавство, судова практика. Коротку редакцію Російської правди складають Правда Ярослава Мудрого ("Найдавніша Правда"), Правда Ярославичей. У тексті Російської правди відбилася еволюція суспільних відносин на Древній Русі 11-13 століть. Правда Ярослава Мудрого включала норми, починаючи від періоду первіснообщинного ладу. Правда Ярославичей:

• збільшувала відповідальність громади за убивства князівських дружинників, тіунів, старостів, отроків;

• передбачала покарання за підпали господарських будівель, навмисну псування худоби, за зазіхання на майно заможних людей.

Після повстання в Києві 1113 року в Російську правду був включений статут про відсотки (резах) Володимира Мономаха, що обмежував лихварство. Російська правда сприяла протягом 11-13 століть посиленню залежності селян. У тексті Великої редакції Російської правди закупам і холопам присвячені спеціальні статути. У Російській правді відбиті:

• зростаюча роль князівського суду

• тенденція до диференціації покарань, збільшення штрафів на користь князя і князівської адміністрації з відповідним зменшенням компенсації потерпілим

• прагнення до скасування кревної помсти

• обмеження сфери застосування кревної помсти найближчими родичами убитого

• при відсутності месників убивця повинен сплати штраф (віру) князю і частки винагороди (головничество) родичам убитого

• вільні общинники, зв'язані круговою порукою, повинні були робити допомога убивце в сплаті вири

• за убивство жінки виплачувався половинний штраф (полувір'е)

• захист здоров'я і честі вільних людей, передбачала грошові відшкодування за каліцтва й образи дією

Велика увага була приділена упорядкуванню боргових відносин. Спеціальний статут був присвячений спадкоємному і сімейному праву. Порядок судочинства припускав:

• залучення свідків

• застосування ордалій, клятви (рота)

• розшук злочинців проводився за свідченнями свідків чи за слідами

• намітилися первинні елементи судової експертизи

• передбачалася перевірка лжесвідчих показань (наклеп).

Норми Російської правди діяли до кінця 15 століття (до введення Судебника Івана ІІІ 1497 року), лягли в основу Псковської і Новгородський судних грамот, а також українського, білоруського і литовського права.

СМЕРДИ, селяни-общинники в Древній Русі (9-14 ст.ст.) і в деяких інших слов'янських країнах. Смерди на Русі - селяни, що поступово попадали в залежний стан (цілком чи частково).

РЯДОВИЧИ, у Древній Русі особи, що уклали з феодалом договір (ряд), що ставив їх у економічну залежність. У російських містах 14-17 століть рядовичами називали членів корпорацій власників крамниць в одному торговому ряді, а також жителі рядка - торгово-ремісничого поселення. Рядовичи спільно володіли відведеної під крамниці територією, мали своїх виборних старостів.

Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, обміну, активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень. Розширюється зовнішня торгівля. Зовнішня торгівля розвивалась завдяки наявності важливих торгівельних шляхів (з Балтійського моря в Чорне, по Волзі до узбережжя Каспійського моря).

Кінець 9 – середина 13 ст. увійшла в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості. Процес розпаду носив політико-економічний характер. Протягом 13 – 14 ст. землі Давньоруської держави переживають важкі часи, пов’язані з татаро – монгольською навалою. Після розгрому татаро – монгольського війська, на українські землі рушили литовські князі. Під владою Литви опинилися Білорусь, частина Росії та значна територія України. Протягом 14 – першої половини 16 ст. Українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких політичних та соціально – економічних змін.

КРЕВСЬКА УНІЯ 1385, угода про династичний союз між Польщею і Великим князівством Литовським. Великий князь литовський Ягайло, одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений королем єдиної польсько-литовської держави.

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 року, угода про об'єднання королівства Польщі і Великого князівства Литовського в одну державу - Річ Посполиту. Люблінська унія завершила процес об'єднання двох держав.

З розвитком великого феодального землеволодіння найтісніше пов’язувався процес поступового покріпачення селянства. Головним заняттям селян України залишилося землеробство і скотарство, вони вирощували овес, жито, ячмінь, горох, гречку, просо, ріпу. У 14 ст. на землях феодалів почали виникати фільварки – великі багатогалузеві товарні господарства, засновані на примусовій праці селян.

Зростання кріпосної залежності та національного гноблення викликало потужний опір (повстання 1490 – 1492 рр.), на нових місцях переселенці називали себе вільними людьми – козаками. Феодальний гніт в Україні доповнювався національним гнобленням. Починаючи з 14 ст. українські міста стали отримувати так зване “Магдебурзьке право”, за яким вони звільнялися від управління і суду земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Магдебурзьке право склалося в 13 ст. у німецькому м. Магдебург. Юридично закріпило права і волі городян, їхнє право самоврядування.

З 14 ст. Починає розвиватися ярмаркова торгівля. Поширення торгівлі та її нові форми стимулювали розвиток грошово – кредитної системи.