Міністерство освіти і науки України

Реферат

«Пошук оптимальної моделі будівництва незалежної української держави під час революції 1917-1920рр»

Студента 1-го курсу

групи ОФ-12 ФМФ

ПЛ НТУУ «КПІ»

Гачківського Максима

м. Київ

2012 р.

План:

1.Вступ.

2. Українська Центральна Рада та її Універсали.

Українська Народна Республіка

3. Гетьманат П. Скоропадського. Директорія УНР. ЗУНР

4. Висновок

5.Література

1.Вступ

1917-1920 рр. мають дуже велике історичне значення в історії державного відродження України. Після тривалого періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Вперше з XVIII ст. Україна об’єдналась в єдину державу. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Ідея можливості існування власної країни зародилася у думках широких мас, але нажаль , заважаючи на побічні обставини та помилки влади, перетворилась на дійсність лише наприкінці XX ст.

За цей час на Україні існувало декілька урядів з різними політичними намірами та поглядами. Їх наміри щодо України та її місця у світі будуть оглянуті в цьому рефераті.

Тема мого реферату не втратила своєї актуальності й до сьогодення. Шукаючи помилки в минулому, треба попередити їх у майбутньому. У світлі нового етапу загострення наших стосунків з Російською Федирацією, потрібно дуже обачно вибирати своїх союзників та обмірковувати кожний крок.

2.Українська Центральна Рада та її Універсали.

Українська Народна Республіка

13 березня 1917 року в Києві стало відомо про повалення царату. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, який взяв на себе повноваження представника Тимчасового уряду. Одночасно було створено Київську Раду робітничих і солдатських депутатів.

Тим часом революція поширювалась на всі верстви населення, перетворюючись в масовий рух, якого вже не можна було стримати в рамках старого суспільства. Тепер уже не одиниці, а цілий народ домагався своїх соціальних і національних прав.

Скориставшись із цих настроїв, Товариство українських поступовців (ТУП) 17 березня 1917 року вирішило створити Об’єднуючий центр. Із цією метою 20 березня було скликано збори українських організацій та політичних партій Києва, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. До Ради, крім членів ТУП вступили представники різних українських політичних сил і організацій: військових, робітників, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, соціал-демократи на чолі з В. Винниченко та С. Петлюрою, Українська партія соціалістів-революціонерів та інші. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а його заступником В.Науменко.

22 березня 1917 року Центральна Рада видала свою першу відозву до українського народу, в якій наголосила про необхідність побудови нового життя, розвитку національної свідомості. Відозва закликала українців домагатися всіх прав, які їм природно належать, роблячи особливий наголос на заведенні української мови по всіх школах – від нищих до вищих, по судах і установах.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те , що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального.

Важливою подією в першій фазі революційних подій на Україні було скликання Українською Центральною Радою Всеукраїнського Національного Конгресу, що відбувся у Києві 17-21 квітня 1917 року за участю 900 делегатів від політичних, культурних і професійних організацій усієї України. Головним питаннями, навколо якого точилися вичерпні дебати, було питання автономії України. Конгрес переобрав Центральну Раду у складі 150 членів та затвердив М. Грушевського на посаді президента. Після Конгресу було обрано виконавчий орган – Комітет, який згодом названо Малою Радою.

У перші місяці після революції прагнення українських діячів усіх партій обмежувалися автономією України у федеративній російській державі. Про самостійність, про творення незалежної держави мріяли тільки одиниці. Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників:

- програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія;

- ідея самостійності ще не набула поширення, визначення та популярності в масах;

- серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії;

- в межах Росії в Україні був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. Проти самостійності рішуче виступав сам М. Грушевський – у розмовах із представниками лівих партій, а найвиразніше у своїх брошурах. «Українці не мають за міру одривати Україну від Росії, - писав він, - вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язі з нею».

Влітку 1917 року Центральна Рада досягла апогею своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої України. Наприкінці травня до Петрограду виїхала делегація яка висловила Тимчасовому Уряду свої побажання, а саме: щоб Україна мала широку автономію; щоб вона мала постійного комісара при Тимчасовому Уряді в українських справах; щоб був призначений крайовий комісар на всю Україну; щоб була проведена українізація середньої та вищої освіти на Україні; щоб усі пости займали українці.

Тимчасовий Уряд відмовив усім домаганням делегації Центральної Ради, це тільки загострило українсько-російські відносини. «Свято революції скінчилося. Настає грізний час» - багатозначно заявив М. Грушевський виступаючи на селянському з’їзді. Це був час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже Тимчасовий Уряд підтримувала державна і військова сила та влада, а Центральна Рада мала лише моральний вплив та підтримку неорганізованих народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Таке рішення було знайдено: 23 червня 1917 року вона приймає I Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба творити українські організації по всіх містах та селах. Укласти свої закони. Створено Генеральний Секретаріат, як Уряд автономної України на чолі з В. Винниченком.

Оголошення I Універсалу дуже занепокоїло Тимчасовий Уряд і 11 липня 1917 року до Києва прибула делегація для того щоб порозумітись з Центральною Радою. Було визнано право України на автономію і надано право Генеральному Секретаріатові здійснювати управління Київською, Полтавською, Подільською, Волинською і Чернігівською губерніями. Було також погоджено, що Центральна Рада має виробити статут автономії України з умовою, що він буде поданий для затвердження до Всеросійських установчих зборів.

16 липня 1917 року Центральна Рада видала свій II Універсал, укладений більше в діловому тоні, ніж перший. В ньому вона заявила, що визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що вона не має наміру відокремлюватись від Росії.

Досягнувши попередньої згоди з Тимчасовим Урядом Центральна Рада виробила проект автономного устрою України, який отримав назву «Статут вищого управління України». В цьому документі був визначений склад Генерального секретаріату, його функції, права та межі компетенції. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий Уряд не затвердив цього документа, а сам видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України. У відповідь Центральна Рада прийняла резолюцію, де не ухвалювала і не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом.

Становище в Україні створилося дуже тяжке. Фактично влада Центральної Ради й Генерального Секретаріату не виходила поза межі Києва, і це було великою помилкою. Україну охоплювала анархія. В армії поширювалась агітація проти війни і військові комітети один за одним ухвалювали резолюції припинити війну. Спроба почати 7 липня 1917 року наступ на фронті закінчилася повною катастрофою.

З падінням Тимчасового Уряду вся влада в Україні перейшла до Центральної Ради. Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року вона ухвалила III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв’язням; скликання 9 січня 1918 року Українських Установчих зборів. Але універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала.

У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливали нові чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії.

Відносини між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів продовжувались загострюватись. Після роззброєння більшовицьких частин у Києві, які 30 листопада 1917 року готували повстання для захоплення влади, український уряд вислав їх за кордони України. 17 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів надіслала українському урядові ультиматум, який одночасним «визнанням» УНР втручався у внутрішні справи України. Обвинувачення в «дезорганізації» фронту, роззброєння радянських військ, наданні допомоги контрреволюційному заколотові на Дону та Уралі. Закінчувався документ загрозою проголошення війни.

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 року, Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав 30-тисячному радянському війську наказ про наступ на УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 року. Головною ідеєю цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що 16 січня 1918 року у бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного Арсеналу. І хоча це повстання було придушене, втримати Київ все ж не вдалося. Після п’ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 року увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Ще 1 січня 1918 року делегація Центральної Ради прибула до Брест-Литовська, де в той час велися переговори між країнами німецького блоку та Радянською Росією. 9 лютого 1918 року було підписано мирний договір між делегацією Центральної Ради і Центральними державами. Договір обумовлював кордони України, звільнення її окупованих територій, встановлення дипломатичних відносин між Україною і Центральними державами, а також економічних зв’язків. Сторони обопільно відмовлялись від збитків принесених війною. Додатковими умовами мирного договору було надання збройної допомоги УНР у боротьбі з радянськими військами.

18 лютого 1918 року німці розпочали широкомасштабний наступ. Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була не перемога. Військо УНР того часу, за німецькими даними, було малочислене, хаотичне і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим.

Німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського.