8.Існують різні підходи до типологізації політичного насилля. Так, російські автори а. Дмітрієв та і. Залисін пропонують наступну достатньо докладну класифікацію політичного насилля:

• за сферою дії – внутрішньодержавне, міждержавне;

• за відношенням до державної влади – державне, недержавне;

• ступенем організованості – стихійне (спонтаннне), організоване;

• масштабом – одиничне, масове;

• ступенем інтенсивності (кількістю жертв) – високоінтенсивне (велика кількість жертв), середньої чи низької інтенсивності;

• соціальній класифікації суб’єктів насилля – соціально-класове, етнічне, релігійне;

• спрямованості та глибині соціальних дій – реформістське, радикальне (революційне), реакційне (котрреволюційне), консервативне;

• способом впливу на об’єкт – демонстративне, інструментальне;

• засобами здійснення – збройне, незбройне;

• формами – складне, просте.

Для внутрішньодержавного насилля на їх думку характерними є наступні форми:

• бунт;

• зіткнення між політичними угрупуваннями;

• повстання;

• громадянська війна;

• партизанська війна;

• переворот;

• тероризм;

• репресії.

Г. Козирєв виділяє наступні види політичного насилля:

• колективне структуроване насилля, яке здійснюється державними інститутами (армією, поліцією, спецслужбами) заради інтересів країни чи правлячої еліти;

• колективне неструктуроване насилля (повстання, бунти чи інші масові дії, котрі ідентифікують себе не з державою, а з народом чи якою-небудь його частиною);

• індивідуальне структуроване насилля, наприклад, коли політичний лідер одного рівня, використовуючи своє службове становище, нав’язує свою волю іншому, переважно нижчестоячому;

• неструктуроване індивідуальне насилля є найбільш особистісно детермінованим видом насилля.

9.Попередження, врегулювання та розв’язання політичних конфліктів в найзагальніших рисах відповідають аналогічним діям щодо інших, передовсім соціальних конфліктів. Специфіку цих дій варто розглянути на прикладі окремих політичних конфліктів, зокрема шляхом підготовки відповідного реферату.

В завершальному питанні даної лекції доцільно окремо зупинитися на такому способі попередження та розв’язання політичних конфліктів як переговори.

Існують різні типи політичних переговорів:

• за кількістю учасників – двосторонні та багатосторонні;

• на основі залучення (незалучення) третьох сторони – прямі і непрямі;

• в залежності від масштабів проблеми, що вирішується – внутрішні та міжнародні;

• в залежностівід статусу учасників – переговори на вищому рівні, переговори на високому рівні, переговори в робочому порядку.

М. Лєбєдєва пропонує наступний «набір» функцій політичних переговорів:

• вирішення спільних проблем – основна функція більшості переговорів;

• комунікативна – налагодження взаємного спілкування (діалогу), вивчення точок зору протилежної сторони, спільний пошук вирішення проблеми;

• регуляторна – координація та контроль спільних дій;

• вирішення власних внутрішньополітичних та зовнішньополітичних завдань;

• пропагандистська.

В умовах глобальної інформатизації відбувається й розширення політичного поля. Під впливом інформцаійних технологій змінюються форми і методи політичної боротьби. Політика все більше набуває віртуального (символічного) характеру. В цих умовах значно зростає роль ЗМК в політичному процесі в цілому і в процесі проведення політичних переговорів зокрема. Сучасні PR-технології здатні створити віртуальні політичні реалії та істотно вплинути на вибір стратегій в переговорах і на прийняття політичного рішення.

Використання PR-супроводу в політичних переговорах стає необхідною умовою ефективного вирішення політичних проблем. На думку І. Василенка, зв’язки з громадськістю в переговорному процесі можуть здійснювати в наступних напрямах:

• формування громадської думки всередині країни та за кордоном з приводу найважливіших проблем переговорів;

• вплив на динаміку громадських настроїв;

• позитивне висвітлення діяльності «своє» делегації та зміцнення іміджу провідних політичних лідерів;

• формування позитивного іміджу держави (політичної партії, організцаії – в залежності від рівня переговорів;

• просування важливих політичних ідей через канали комунікації;

• інформаційний вплив на політичну позицію партнерів по переговорах;

• вплив на «порядок денний» каналів масової комінкації різного рівня.

Найважливішими напрямами діяльності PR-супроводу переговорів є:

• забезпечення керівництва делегації необхідною інформацією про стан громадської думки;

• забезпечення лідируючих позицій в галузі громадської думки і вироблення відповідних рекомендацій на переговорах;

• зміна громадської думки на користь підтримки позиції «своєї» делегації на переговорах.

Загалом, переговори можуть відрізняти одні від одних як рівнем сторін, які їх проводять, так й існуючими між ними розбіжностями. Але основні процедури (елементи) переговорів в основному незмінні.

В основу конструктивного переговорного процесу може бути покладений метод компромісу, що ґрунтується на взаємних поступках сторін, чи метод консенсусу, орієнтований на спільне вирішення існуючих проблем.

Методи ведення переговорів та їх результати залежать не тільки від ставлення до них опонуючих сторін, але й від загальної розстановки сил, внутрішнього становища кожної із сторін, відносин із союзниками, наявності третьої сторони та її ефективних дій, особистісних характеристик сторін, які домовляються, а також від громадської думки щодо переговорів та інших чинників й умов.

Заняття 10. Політичні конфлікти

ПЛАН

1. Детермінація та причинна обумовленість політичних конфліктів.

2. Поняття, сутність та особливості політичних конфліктів.

3. Типологія політичних конфліктів.

4. Структура політичного конфлікту.

5. Політична (соціальна) напруга та її співвідношення з динамікою політичного конфлікту.

6. Динаміка політичного конфлікту.

7. Форми прояву політичного конфлікту.

8. Насилля в політичному (соціальному) конфлікті.

9. Переговори як спосіб попередження та розв’язання політичного конфлікту.

РЕФЕРАТИ

1. Причини, сутність, динаміка та способи врегулювання політичного конфлікту (на вибір студентів).

2. Вибори Президента України 2010 р.: політична складова конфліктогенної поведінки.

Література

1. Анцупов А. Я., Баклановский С. В. Конфликтология в схемах и комментариях. – Санкт-Петербург: Питер, 2006. – 266 с.

2. Ємельянченко Л. М., Петюх В. М., Торгова Л. В. Гриненок А. М. Конфліктологія: навчальний посібник. – Київ: КНЕУ, 2003.

3. Козырев Г. И. Политическая конфликтология: учебное пособие. – Москва: ИД «Форум»: ИНФРА-М, 2008. – 432с.

4. Конфліктологія: Навчальний посібник / За ред. М. П. Гетьманчука. П. П. Ткачука. – Львів: ЛІСВ, 2007. – 326 с.

5. Конфликтология: Учебник / Под. ред. А. С. Камарина. - Санкт-Петербург, 2000.

6. Орлянський В. С. Конфліктологія. Навчальний посібник. – Київ: Центр учбової літератури, 2007. – 160 с.

7. Тихомирова Є. Б., Постоловський С. Р. Конфліктологія та теорія переговорів: Підручник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2008. – 240 с.

8. Цюрупа М. В. Основи конфліктології та теорії переговорів: Навчальний посібник. – Київ: Кондор, 2009. – 192 с.