13

Лекція 12. Політичні конфлікти

ПЛАН

1. Детермінація та причинна обумовленість політичних конфліктів.

2. Поняття, сутність та особливості політичних конфліктів.

3. Типологія політичних конфліктів.

4. Структура політичного конфлікту.

5. Політична(соціальна) напруга та її співвідношення з динамікою політичного конфлікту.

6. Динаміка політичного конфлікту.

7. Форми прояву політичного конфлікту.

8. Насилля в політичному (соціальному) конфлікті.

9. Переговори як спосіб попередження та розв’язання політичного конфлікту.

Література

1. Анцупов А. Я., Баклановский С. В. Конфликтология в схемах и комментариях. – Санкт-Петербург: Питер, 2006. – 266 с.

2. Ємельянченко Л. М., Петюх В. М., Торгова Л. В. Гриненок А. М. Конфліктологія: навчальний посібник. – Київ: КНЕУ, 2003.

3. Козырев Г. И. Политическая конфликтология: учебное пособие. – Москва: ИД «Форум»: ИНФРА-М, 2008. – 432с.

4. Конфліктологія: Навчальний посібник / За ред. М. П. Гетьманчука. П. П. Ткачука. – Львів: ЛІСВ, 2007. – 326 с.

5. Конфликтология: Учебник / Под. ред. А. С. Камарина. - Санкт-Петербург, 2000.

6. Орлянський В. С. Конфліктологія. Навчальний посібник. – Київ: Центр учбової літератури, 2007. – 160 с.

7. Тихомирова Є. Б., Постоловський С. Р. Конфліктологія та теорія переговорів: Підручник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2008. – 240 с.

8. Цюрупа М. В. Основи конфліктології та теорії переговорів: Навчальний посібник. – Київ: Кондор, 2009. – 192 с.

1.Політичний конфлікт є одним із видів соціального конфлікту. Тому йому властиві основні ознаки соціального конфлікту, що були розглянуті у відповідній лекції. Разом з тим політичний конфлікт має свої істотні особливості, а специфіка його проявів на різних рівнях та сферах дозволяє говорити й про окрему типологізацію політичних конфліктів.

Соціальне (соціальні відносини, соціальна сфера) виникає у результаті взаємодії людей з приводу задоволення їх життєвих потреб: в їжі, одязі, житіл, безпеці, духовном розвитку і тд. В результаті взаємодії (неодноразового повторення спільних дій) виникають і зміцнюються соціальні статуси і ролі, виробляються цінності і норми, творяться соціальні інститути, формується соціальна система суспільства.

Політика, політичні відносини, політичні інститути і тд. виникають на основі соціального тоді, коли значно ускладнюється соціальна структура суспільства і звичайними соціальними методами регулювати відносини між великими спільнотами (групами, класами, станами) стає неможливо.

Політичне можна подати у вигляді однієї з підсистем суспільства, яка поряд з іншими підсистемами (економічною, соціальною, духовною та ін.) має власну структуру

За одним із найзагальніших визначень, політика – це особливий спосіб регулювання відносин між великими соціальними спільнотами (класами, станами, націями), що ґрунтується на писаних законах і спирається на політичну (державну) владу.

Політика виникає в момент переходу від родоплемінних форм організації суспільства до державних.

Російський дослідник Д. Зеркін вважає, що в науковому аналізі політику слід розглядати в трьох вимірах:

• інституційному – сукупності політичних інститутів, в межах яких здійснюється владна та управлінська діяльність;

• нормативному – сукупності цінностей та норм, цілей та завдань політичної діяльності;

• процесуальному - системі дій, спрямованих на захист і реалізацію спільних інтересів та цілей по здійсненню влади та управління державою.

В структуру політики входять наступні основні елементи:

• суб’єкти політики;

• політичні відносини;

• політичні інститути;

• політична влада;

• політичні інтереси;

• цілі та засоби в політиці;

• політична діяльність;

• політична поведінка;

• політична культура;

• політичне управління;

• політична система і тд.

В цілому, політику можна визначити як відносини між політичними суб’єктами, для яких характерні перманентні стани конфлікту та консенсусу. При цьому політичну стабільність можна розглядати як мистецтво «балансування» між різними політичними силами і тенденціями (мистецтво компромісу).

В найзагальнішому визначенні, політичний конфлікт – це боротьба за володіння політичною владою, яка являє собою сукупність соціальних позицій, що дозволяють одній групі людей керувати діяльністю інших.

В основі будь-якого політичного конфлікту завжди лежать інтереси певних груп, класів, націй та інших спільнот як опосередкованої ланки між змінами умов життя суспільства і його політичної системи. Проте не самі інтереси є безпосередньою причиною назрівання і розвитку конфліктної ситуації. Вони набувають сили детермінантів лише під час входження в протиріччя один з одним.

Розрізняють три типи інтересів, що детермінують конфліктну ситуацію:

• консервативна модель, що полягає у зацікавленості збереження чинної політичної системи, зміцнення консервативних установок;

• конформістська модель – терпиме ставлення до суспільного ладу, політичних інститутів і їх рішень;

• критична модель, в основі якої лежить негативне ставлення і сприйняття певного ладу, у тому числі й політичної системи.

Розробляючи думку про визначальну обумовленість політичних конфліктів саме зіткненням інтересів, Л. Тімофєєва виділяє наступні джерела виникнення політичного конфлікту:

• суспільні відносини – відносини нерівності;

• розбіжності людей у базових цінностях та політичних ідеалах;

• ідентифікація громадян (соціальна, релігійна, політична та ін);

• недоліки, помилки, викривлення в технологіях політичної комунікації;

• соціально-психологічні властивості політичних суб’єктів, що борються за владу.

Автор книги «Політична конфліктологія» Г. Козирєв вважає, що в основі політичного конфлікту лежать політичні кризи, і виділяє такі їх види:

• криза ідентичності, що наступає із розпадом ідеалів і цінностей, котрі домінють в політичній культурі даного суспільства;

• криза розподілу матеріальних та культурних благ(цінностей), котра полягає в нездатності владних структур забезпечити стійке зростання матеріального добробуту та культурного рівня населення;

• криза участі, пов’язана з рівнем залученості громадян в управління;

• криза «проникнення» виражається в прагненні правлячого класу реалізувати свої рішення у всіх сферах суспільного життя;

• криза легітимності полягає у невідповідності здійснюваних цілей режиму і масових уявлень про норми, зокрема правові, його функціонування.

2. Визначень політичного конфлікту є набагато менше, ніж дефініцій конфлікту соціального (в силу вузькості його предметно-об’єктної основи), що дозволяє відносно легше сформулювати максимально взаємоприйнятне розуміння політичного конфлікту.

На підставі аналізу різних визначень політичного конфлікту можна дійти до висновку, що він передбачає передовсім:

• зіткнення (протиборство) двох чи більше суб’єктів (сторін) політики(політичних відносин);

• причиною зіткнення є влада і владні відносини, тобто відносини з приводу захоплення, утримання державної влади чи використання її для досягнення своїх цілей;

• суб’єктивною підставою для початку протиборства є усвідомлення суб’єктами (суб’єктом) несумісності існування суперечностей і неможливості їх врегулювання іншими способами;

• протиборство передбачає дії, спрямовані один проти іншого, тобто реальну боротьбу. Односторонні (без відповіді) дії (захоплення, знищення) не є конфліктом;

• політичних конфлікт – один із способів врегулювання (розв’язання) політичних (соціально-політичних суперечностей).

Отже, за визначенням російського професора Г. Козирєва, політичний конфлікт – це зіткнення (протиборство) двох чи більше суб’єктів політики, причинами якого є несумісність політичних інтересів, цілей та цінностей, безпосередньо чи опосередковано пов’язаних з політичною (державною) владою. Основним об’єктом політичного конфлікту є влада і владні повноваження.

Зазначений вище авторитетний дослідник проблем політичних конфліктів виділяє такі їх особливості:

• публічність та відкритий характер протиборства сторін;

• велика значущість;

• обумовленість владою (владними відносинами);

• ідеологічний характер мотиції конфлікту;

• інституційна організованість суб’єктів конфлікту;

• «символьна» ідентифікація;

• конфлікт взаємних намірів сторін в політичному конфлікті (конкуренція ідей, гасел, програм, заяв, а не реальних товарів чи послуг);

• наявність легітимних лідерів;

• правові колізії політичного конфлікту;

• одностороння «законність» насилля;

• національні та соціокультурні особливості політичного конфлікту;

• можливі трагічні наслідки.

3. Всі політичні конфлікти поділяються на: міжнародні (зовнішні) та внутрішні.

Внутрішні, у свою чергу, можна поділити на два основних види: горизонтальні та вертикальні.

Вертикальні також поділяються на два види: статусно-рольові та режимні (опозиційні).

За областю суперечки (сферою життєдіяльності) можна виділити наступні види політичних конфліктів:

• соціально-політичні;

• політико-економічні;

• етнополітичні;

• конфесійно-політичні;

• політико-правові;

• інституційно-політичні;

• ідеологічні (в тому числі їм властива релігійна основа) та ін.

Також виділяють такі види політичних конфліктів:

• конфлікти цінностей;

• інтересів;

• політичних культур;

• політичної ідентифікації.

4. Для характеристики структури політичного конфлікту можна загалом використати уявлення про структуру конфлікту соціального. Проте для поглибленого аналізу політичного конфлікту необхідно розглянути кожний елемент, що входить в його структуру, визначити місце та функціональне значення.

Існують різні підходи до визначення структури політичного конфлікту.

Так, К. Мітчелл виділяє три складові його структури:

• конфліктну ситуацію;

• конфліктну поведінку;

• конфліктні установки та уявлення.

Вже згадана Л. Тімофєєва виділяє п’ять основних елементів в структурі політичного конфлікту:

• учасники конфлікту та їх характеристики;

• джерела та причини виникнення конфлікту;

• взаємодія, тобто можливі форми конфліктної поведінки;

• умови та середовище, в якому протікає конфлікт;

• наслідки розширення конфлікту.

Г. Козирєв до статичної структури політичного конфлікту включає:

• дві або більше сторони (суб’єкта) конфлікту;

• об’єкт (предмет) конфлікту;

• побічні(непрямі) сторони конфлікту;

• третя сторона;

• оточуюче соціальне середовище.

5. Політична напруга є різновидом напруги соціальної. Відповідно остання відображає соціально-психологічний стан людей, обумовлений їх соціальним становищем та ступенем невдоволення станом справ та розвитком подій.

В основі політичної напруги лежить незадоволення станом та розвитком політичних відносин.

Яскраво виражений політичний характер політична напруга набуває в період радикальних змін в самій політичній системі.

В цілому ж політична (соціальна) напруга може бути функціональною та дисфункціональною щодо соціальної системи, в якій вона виникла; мати позитивні та негативні наслідки; оцінюватися як позитивно, так і негативно з точки зору різних політичних (соціальних) суб’єктів. Крім того, вона може мати вертикальну, горизонтальну та змішану спрямованість. Наприклад, політична напруга, що виникла у відносинах між владою та суспільством, має вертикальну спрямованість, а напруга між гілками влади чи окремими суб’єктами федеративної держави – горизонтальну спрямованість.

Основними причинами політичної напруги є:

• реальне обмеження інтересів, потреб та цінностей людей (в тому числі в політичній сфері);

• неадекватна реакція влади на проблеми, що виникають в суспільстві (в тому числі стихійні лиха, техногенні катастрофи та ін.);

• неадекватне сприйняття суспільством чи окремими соціальними спільнотами процесів та змін;

• неправильна чи викривлена інформація про реальні чи надумані факти, події і тд., в тому числі через погану комунікацію.

При аналізі динаміки та форм проявів політичної напруги необхідно враховувати наступні фактори та умови:

• існуючий політичний режим;

• наявність легітимного правового поля;

• рівень розвитку політичної культури більшості членів суспільства;

• штучне стимулювання політичної напруги.