[12] Формування середньовічної філософської думки.Філософія і технологія Аврелія Августина.

Середньовічна філософія у своїй основі є філософія феодального суспільства. Починає свою історію ця філософія в лоні пізньоантичної елліністичної культури, коли увага стала зосереджу­ватися на внутрішньому, духовному світі особистості. Творцем усього є дух. Дух - це воля, віра, це світ людини, що перетворює все тілесне. Вищим критерієм реальності проголошу­ється духовність. Дух протиставляється тілу. Краса переноситься на дух, а тіло розглядається як джерело гріховності, тому воно огидне, бридке.На цьому ґрунті починає формуватися середньовічна філософська думка. Поступово основні положення християнського віровчення стали приймати форму основних принципів релігійно-філософського теоретизування та світогляду. Поняття "софії" стало розглядатися як "Логос" - слово Боже, що несе віруючим істину.Сам світ поділяється на божественний, ду­ховний і плотський, земний, гріховний. Світ божественний оголошу­ється як справжній, а світ земний - "неістинним", бо створений Бо­гом з "ніщо". Людина постає духовною, такою, що має душу, а не просто тілесною (природною) істотою. Кровноспоріднені зв'язки, етнічна спільність замінюється "справжньою" священною спільнотою - духовністю. В Біблії йдеться, що " нема юдея, ні грека ... бо всі ви один у Христі ісусі". Християни, як новий обраний народ, отримують схвалення свого "божественного буття" благословенням церкви.Свій початок середньовічна філософія бере з так званої патри­стики - терміну, що означає сукупність вчень християнських мислителів II - VIII століть. "Надрозумні" догмати осягаються од­кровенням, а це - галузь віри, теології. "Сила Бога не може бути пізнаною в усій своїй повноті із пізнання чуттєво сприйманих речей, з чого випливає, що його сутність не може бути споглядальною". От­же, згідно з вченням Томи, віра має перевагу над розумом, наукою, "Корисно, щоб розум займався догматами віри, але щоб не став ви­сокої думки про себе, що зрозумів їх або довів". Те, що є хибним з точки зору теології, не може бути визнано істинним в науці і філософії. "Те, що подано Богом в одкровенні, слід сприймати на віру".В цій площині Тома вирішує питання взаємозв'язку держави і церкви. Згідно з його вченням, не лише церква, а й держава засно­вані Богом. Але державні і світські установи покликані виконувати другорядну роботу, в той час, як церковні інститути повинні здійснювати безпосереднє керівництво суспільством, а тому перші мусять бути підпорядковані другим.Серед західних "отців церкви" найбільший вплив на подальший хід розвитку середньовічної філософії мав Августин Аврелій (Бла­женний)Августин - найвидатніший представник сере­дньовічної філософії. Формулою його вчення було: "Я хочу пізнати Бога і ду­шу, а більше - зовсім нічого".Бог у філософії Августина - це єдине, досконале, абсолютне буття. Бог створив світ, постійно його оберігає і продовж/є його тво­рити. У Августина, як і у Платона, існують два світи. Світ ідеальний існує у Богові, а реальний - у просторі, що виник внаслідок втілення ідеї в матерію. Так Августин створює власний християнський варіант вчення Платона про ідеї..В центрі уваги у Августина - вчення про віру. З його точки зору, віра є особливого роду мислення. Це мислення зі згодою, з схвален­ням..А.Августин вважав за необхідне посилити віру доказами розу­му. Він відстоює внутрішній зв'язок віри і знання і тим самим розроб­ляє теорію гармонії віри й розуму. В роботі "Про християнську науку" А.Августин писав, що людські знання, розум повинні бути інструментом розповсюдження і зміцнення християнської віри. Тому він і розглядав різні галузі знань. "Мудрістю, - писав він, -

[16] Відродження

Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання. Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання. Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості. Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній прослідковуєть-ся боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків. До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. Гуманізм Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей. Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя. Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми. Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм. Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі. Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські

[17] К главным представителям пивничного гуманизма принадлежит Дезидерий Эразм Роттердамский (1469—1536), голландский мыслитель, вдохновенный писатель и ученый, филолог, философ и богослов. Эразм требовал возврата к подлинной, истинной христианской морали. Христианство должно избавиться от догматизма, от схоластической псевдонаучности, оно должно стать этикой, руководствующейся истинным учением Христа. Аскетизм, отказ от земной жизни и ее даров, является аморальным, смысл жизни состоит в использовании жизненных благ. В этом христианство должно учиться у классической древности. Философия должна сойти «с неба на землю», заниматься основными вопросами естественной жизни человека. Критика паразитической жизни духовенства и церковных бесчинств сближала Эразма с Реформацией, однако сам он не перешел на сторону лютеранства. Он опасался социально-политических последствий Реформации, поэтому начал искать компромиссов и примирения. Он верил, что очищение церкви от догматизма возможно без разрыва с католической традицией. Эразм полагал, что гуманизация общества и изменение в церковных отношениях могут быть достигнуты при помощи образования под руководством просвещенного правителя. Эти утопические воззрения приблизили его к воззрениям Томаса Мора. Великий французский гуманист Ренессанса Мишель де Монтень (1533—1592) был одним из современников гугенотских войн, приведших многих людей к отчаянию и безнадежности. Монтень, как решительный противник схоластики, отвергал бессодержательную академичность университетской философии, которая подчинилась авторитетам (Аристотеля, Платона и др.). Он делал упор на самостоятельность суждений, образцом для которых могло быть свободомыслие античной философии. Характерной чертой мышления Монтеня является скептицизм, однако это особый скептицизм, вытекающий из критики жизни, но не в духе пессимизма, а в духе любви к жизни. При помощи скептицизма он хотел избежать фанатических страстей. Подобно Декарту, скептицизм был для него лишь методом достижения истины при опоре на собственный разум, без слепого подчинения авторитетам. Осознание своего ограниченного, несовершенного познания является предпосылкой следующей ступени познания, которое Монтень понимает как процесс. В равной степени он отвергал как самоуспокоенность, самодовольство и догматизм, так и пессимистический агностицизм. Этическое учение Монтеня является натуралистическим. Против схоластической модели «добродетельной» жизни, против ее суетности, сумрачности он выдвигает гуманистический идеал яркой, любвеобильной, умеренной добродетели, но при этом достаточно мужественной, непримиримой к злобе, страху и унижениям. Этика Монтеня является полностью земной; аскеза, согласно его взглядам, бессмысленна. Человека нельзя вырвать из естественного порядка, из процесса возникновения, изменения и гибели. Монтень отстаивает идею независимости и самостоятельности человеческой личности. Его индивидуализм направлен против лицемерного конформизма, против того положения, когда под лозунгом «жить для других» часто скрываются эгоистические, корыстолюбивые интересы, в которых другой человек выступает лишь как средство. Он осуждает безразличие, подлость и подобострастие, которые душат самостоятельное, свободное мышление человека. К богу он относится скептически: бог непознаваем, поэтому он не имеет никакого отношения к делам человеческим и поведению людей; он считает бога неким неличным принципом. Его воззрения на религиозную терпимость были весьма прогрессивны: ни одна религия не "имеет преимуществ перед истиной.