3. Існують різні підходи до класифікації міжнародних конфліктів. Один із критеріїв – природа міжнародних конфліктів. До цієї групи належать:

• класичні міждержавні конфлікти;

• міждержавні конфлікти з тенденцією до інтеграції;

• національно-визвольні війни.

Другий критерій – мотивація учасників міжнародних конфліктів. У цю групу включаються територіальні й нетериторіальні; останні, у свою чергу, можуть мати соціально-економічні, ідеологічні мотиви або ж просто випливати з волі до могутності.

Ще один критерій – масштаб міжнародних конфліктів:

• генералізовані, в які втягнена велика кількість держав і які здатні перерости у світові конфлікти;

• регіональні;

• субрегіональні;

• обмежені (за кількістю держав, що беруть участь) конфлікти

За іншими критеріями типологізації можуть бути виділені такі типи конфлікти:

за предметом конфліктів – ресурсні (наприклад, територіальні), статусно-рольові, соціокультурні, ідеологічні;

за характером конфліктної взаємодії – явні й латентні; конструктивні й деструктивні; короткочасні й тривалі; реалістичні й нереалістичні; локальні, регіональні, міжнародні й глобальні.

Залежно від засобів здійснення конфліктної взаємодії міжнародні конфлікти поділяються на збройні і незбройні. Під збройним конфліктом розуміють конфлікт, що має такі характеристики:

• у боротьбі безпосередньо беруть участь дві або більше збройних сторін;

• проведення бойових дій здійснюється хоча б за мінімального рівня централізованого керівництва;

• збройні акції проводяться з визначеною сталістю, а не спонтанно як дії окремих конфліктантів.

4.Сторонами міждержавного конфлікту є окремі держави або групи держав (коаліції). Причини таких конфліктів можуть бути також найрізноманітніші (економічні, політичні, ідеологічні, територіальні та ін.) В основі міждержавних конфліктів лежать насамперед протиріччя інтересів країн. Одна з відмінних рис такого конфлікту в сучасних умовах – небезпека масового знищення людей у разі розв’язання воєнних дій між державами.

Міждержавні конфлікти можуть бути представлені конфліктами двох або більше держав, національно-визвольними війнами (одна зі сторін – держава), антиколоніальними війнами народів проти урядів держав, що колонізують їх країну, внутрішніми інтернаціоналізованими конфліктами (держава – помічник однієї зі сторін на території іншої держави).

Види міждержавних конфліктів можуть бути виокремлені за такими критеріями: конфлікт ідеологій, конфлікт через панування, територіальний конфлікт, релігійний конфлікт.

Міждержавні конфлікти можуть бути класифіковані як збройні й неозброєні. Збройні конфлікти являють собою спробу досягти реалізації своїх інтересів за допомогою військової сили. Їхня небезпека – у можливості залучення нових сил, виходу з під контролю. Неозброєні міждержавні конфлікти виявляються як дипломатичне протиборство, як митні, фінансові та інші дії, що виражають економічні й політичні інтереси тих чи інших держав.

Вивчаючи міжнародні конфлікти загалом та використання в них зброї не можна обійти стороною війну.

Серед численних визначень війни можна назвати сформульоване відомим військовим діячем К. Клаузивіцем: війна – це продовження політики держави або коаліції держав, народів, націй, класів та окремих соціальних груп із застосуванням засобів збройного насильства для досягнення політичних, економічних, військових та інших цілей.

Стосовно «операцій, що не є війною», то вони включають: внутрішні підтримуючі та миротворчі операції. Перші проводяться з метою допомоги під час стихійного лиха, а також підтримки органів, що уособлюють закон (протинаркотичні, антитерористичні операції) тощо.

Другі, в свою чергу, за метою поділяються на такі, що:

1. Підтримують дипломатію;

2. Запроваджують мир ( пасивні заходи);

3. Відновлюють мир (активні заходи);

4. Надають гуманітарну допомогу.

Хоча загалом повної ясності стосовно термінів війна та збройні конфлікти серед експертів не існує.

Власне збройний конфлікт є однією з найпоширеніших форм розв’язання політичних, територіальних, економічних, національних (етнічних), релігійних та інших протиріч із застосуванням зброї та насильства всередині однієї держави або між сусідніми державами в процесі якого жодна з сторін не переходить у стан війни.

Її (війни) основна форма– збройна боротьба - представляє сукупність бойових дій різного масштабу на суші, у повітрі, на воді, під водою й у космосі. Її мета – розгром або підрив боєздатності збройних сил супротивника, завоювання його території і примус уряду ворожої країни чи коаліції держав до укладання вигідної мирної угоди. Як правило, одночасно застосовуються також економічні, дипломатичні, ідеологічні, морально-психологічні та інші форми боротьби.

Отже, війни класифікуються за :

• масштабом – на світові, локальні та регіональні;

• тривалістю – на короткочасні та затяжні;

• засобами поразки – із застосуванням ядерної чи звичайної зброї;

• напруженістю – високої, середньої й низької інтенсивності;

• кількістю держав, що беруть участь – коаліційні, або ні.

Національно-визвольні війни як особлива категорія міжнародних конфліктів набули якості міжнародних після Другої світової війни. Раніше подібні конфлікти оцінювалися як внутрішні. Відповідно до Додаткового протоколу І 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. «збройні конфлікти, в яких народи борються проти колоніального й расистського панування й окупації, за здійснення їхнього права на самовизначення, є міжнародними збройними конфліктами».

«Колоніальні війни» були пов’язані з післявоєнною епохою деколонізації і велися колоніальними народами проти держав-метрополій.

Іншим є трактування національно-визвольного конфлікту типу воєн у Палестині, що виникли на грунті націлених на зміну «політичної цілісності» держав внутрішніх етнополітичних або «легітимних» конфліктів.

З метою запобіганню посилання на принцип рівноправності і самовизначення народів для розширення практики використання таких конфліктів як бази для розвитку сепаратистських рухів, що розчленовують існуючі держави, ООН у своїй діяльності т.зв. запобіжного застереження для збереження територіальної цілісності тих держав, які дотримуються у своїй діяльності принципу рівноправності й самовизначення народів.

Це означає, що принцип рівноправності й самовизначення народів як правова основа для вимоги про відділення і державотворення може бути використаний лише тими групами населення, що не мають пропорційного представництва у владних структурах колишньої держави. Крім того, відповідно до сучасної практики застосування принципу рівноправності й самовизначення народу до конкретних ситуацій і встановлення, чи є та або інша група населення народом, що володіє правом на самовизначення, необхідна колективна легітимність в рамках ООН або, наприклад, ОБСЄ.

Внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти, або «змішані війни» - це особливий вид міжнародних конфліктів, що з’явився в післявоєнний період внаслідок перетворення міждержавних відносин на дійсно міжнародні.

Традиційно військові дослідження ігнорували революції і війни, що відбувалися в окремих державах, оскільки вони виходили за межі міждержавних воєн і міжнародних відносин. Вважалося, що принцип невтручання у внутрішні справи ніби відокремлював міжнародну сферу від внутрішньої, залишаючи цивільні конфлікти за межами міжнародного розгляду. І тільки після Другої світової війни вчені стали більше уваги приділяти громадянським війнам. Саме з того часу такі конфлікти інтернаціоналізувалися через втручання інших, насамперед т.зв. наддержав – СРСР та США.

Загалом же громадянську війну, в незалежності чи носить вона інтенрнаціоналізований характер чи ні, слід вважати найбільш гострою формою вирішення суперечок в середині країни між окремими соціальними групи, політичними силами тощо.

Щодо власне збройного конфлікту, то йому притаманні бойові дії між збройними силами сторін, а також урядовими військами й іррегулярними формуваннями в рамках однієї країни, що завдають людських втрат не менше 1 тис. чол.

Збройний конфлікт можна класифікувати за такими параметрами:

• за розташуванням району конфлікту: внутрішньодержавний, прикордонний, за межами держави;

• за тривалістю: скороминучий або довготривалий;

• за засобами розв’язання: раптовий напад або ескалація агресії;

• за якістю протиборчих сил: регулярні війська, іррегулярні чи змішані, бандформування, терористичні групи.

В останні роки особливої ваги набуває такий різновид конфлікту як міжнародний тероризм.

Дослідник М. Стрімский визначає сутність сучасного тероризму так: «Сучасний те­роризм можна дефініювати як політично вмотивований та обґрунтований метод використання радикального насильства, головна мета якого - досягнення певного психічного ефекту. Характер­ною рисою сучасного тероризму є комуніка-тивність: поєднання насильницьких вчинків із політичним посланням, при чому це послання мо­же бути, а часто і є, диференційованим із огляду на різні сектори цільової публіки. Його ор­ганічною частиною може бути як інтенсивне заля­кування, тероризування одних, так і підбурюван­ня інших, потенційних спільників і наслідувачів терористів. Від останніх видів тероризму сучас­ний тероризм відрізняється насамперед система­тичним використанням крайнього насильства, яке визначає також характер навмисне виклика­ного психічного ефекту».

Державний департамент США тлумачить сучас­ний тероризм як « ... заздалегідь продумане, політично вмотивоване насильство, що здій­снюється проти невійськових об'єктів певними групами всередині держави або таємними агента­ми якоїсь держави найчастіше з метою ефективно­го впливу на суспільство, який поширюється на громадян або територію двох або більше країн».

Як свідчить аналіз, при дослідженні феномену сучасного тероризму, доцільно зважати на чотири основні характеристики.

По-перше, тероризм - це одна із форм ор­ганізованого насильства.

Він об’єктивно виражається в конкретному своєму прояві - у терористичному акті, який по­лягає у вчиненні певних злочинних діянь, а саме - вибухів, підпалів та інших загально небезпеч­них дій, що реально можуть заподіяти чи за­подіюють шкоду невизначеній кількості осіб і мо­жуть спричинити інші тяжкі наслідки, і так само у погрозі виконати такі дії.

Терористи не завжди мають намір вбити конк­ретну персону - вони прагнуть насиллям дес­табілізувати, залякати суспільство і владу, вбива­ючи пересічних громадян, тих, хто опинився по­ряд із об’єктом терористичного акту.

По-друге, тероризм переслідує політичні цілі і мотиви, це специфічна форма політичного на­сильства. Сучасний тероризм має за мету прове­дення насильницьких акцій аби примусити дер­жавні або інші органи прийняти рішення, яке б за­довольнило вимоги терористів.

Терористи прагнуть насильством дестабілізува­ти, залякати суспільство і владу, вбиваючи пе­ресічних громадян, тих, хто опинився поряд з об'єктом терористичного акту.

Сучасний тероризм поєднує високий рівень політичної мотивації з низьким рівнем участі мас, що відрізняє його від війни, партизанської бо­ротьби, національно-визвольного руху та інших масових політичних явищ.

По-третє, тероризм спрямований проти перева­жаючих за потужністю державних машин.

Класичні військові схеми за цих умов не спраць­овують, і як результат - колективні системи без­пеки виявляються не адекватними викликам часу та неспроможні активно протидіяти тероризму.

Сучасний тероризм за наявності незначних власних ресурсів здатен насильницькими метода­ми вирішити конфлікт навіть із значно переважаючими силами завдяки двом особливостям, які відрізняють його від інших форм збройного вирішення конфлікту, а саме:

• цілковите ігнорування всіх правил ведення війни, починаючи від означення учасників бойо­вих дій до використання цивільного населення ворога як захисного щита та заручників задля власних інтересів;

• нещадне використання цивільних ресурсів атакованого противника для досягнення власної мети.

По-четверте, характерним змістом тероризму є свідома спрямованість на чисельні людські жерт­ви, руйнування матеріальних і духовних ціннос­тей, провокація війни, недовіри і ненависті між соціальними, національними і релігійними група­ми, що сприяє виникненню і поглибленню анта­гонізмів у світі.

Останні найсерйозніші і чисельні за кількістю жертв терористичні акти спрямовувались на невизначену кількість жертв, про що свідчить чіт­кий вибір об’єктів терористичних дій: вибухи в токійському і паризькому метро, вибухи по­сольств США в Кенії та Танзанії, вибухи в Москві і Міжнародному торговельному центрі в Америці.

Значно розширилися дії, які терористи можуть реалізувати проти людства: масові отруєння, радіоактивне зараження, зараження небезпечними хворобами, поширення епідемій тощо. Знаряддями для здійснення терористичних актів можуть бути вибухові пристрої широкого спектра дії, радіоактивні, отруйні та інші небез­печні хімічні речовини, не виключаючи і атомної зброї.

Безумовно, що саме ядерний тероризм є найнебезпечнішою формою сучасного міжнародного тероризму, яка потребує адекватної відповіді з боку міжнародного співтовариства.

Органічною частиною сучасного тероризму є як інтенсивне залякування, тероризування одних, так і підбурювання інших, потенційних спіль­ників і послідовників терористів. Від попередніх видів тероризму сучасний відрізняється насампе­ред систематичним використанням крайнього на­силля, яке визначає також характер навмисне викликаного психічного ефекту. Логіка політич­ного тероризму - це логіка винятково нищівної психологічної війни.

Таким чином, сутність сучасного тероризму можна тлумачити як насильницьку дію, що дає змогу використовувати інформаційні, фінансові та технологічні ресурси, спрямовується на свідо­ме нехтування людським життям для досягнення основної мети - стати впливовим елементом формування нового світового порядку.

Сучасний тероризм успадкував від історичних попередників усі риси політичного насильства. Він володіє специфічними особливостями і ста­новить новий ступінь розвитку цього явища.

5. Із зростанням системності та активності міжнародного співтовариства в ході глобалізації світових соціальних відносин все більшого розвитку набуває практика міжнародного втручання в конфлікти між державами (в конфлікти між різними силами всередині держав) з метою їх попередження, пом’якшення, вирішення, ліквідації їх наслідків.

Становлення системи ООН та регіональних міждержавних організацій після Другої світової війни призвело до відносно легітимації певних дій міжнародного співтовариства в конфліктах, котрі отримали збірну назву – миротворча діяльність.

Існуючі визначення миротворчої діяльності можуть бути систематизовані в чотири основні групи:

1. правові (насамперед – міжнародно-правові);

2. функціональні (політичні, дипломатичні, конфліктологічні та ін.);

3. військові (військово-оперативні, військово-технічні);

4. ідеологічні.

Загалом, миротворчість та миротворчі операції є доволі різноманітними: в різних аспектах вони одночасно виступають як політичний процес (тобто як процес узгодження і взаємодії інтересів політичних суб’єктів), як дипломатична діяльність, як форма втручання міжнародного співтовариства в справи окремих держав, і, на решті, в низці випадків, як різновид військових дій, форм збройної боротьби.

Миротворчі операції є реактивною дією, реагуванням на потенційні, ті, що розгортаються чи активно розгорнуті конфлікти. При цьому суб’єкт операції не може бути стороною конфлікту.

Автори виданої Центром ім. Г. Л. Стімсона (США) «Хрестоматії по мирним операціям ООН» виділяють чотири основні типи операцій:

1. традиційні місії по підтримуванню миру;

2. багатосторонні (багатовимірні) мирні операції;

3. втручання для недопущення гуманітарної катастрофи;

4. операції по силовому встановленню миру.

Британський дослідник Ч. Доббі систематизує існуючі форми миротворчості в п’ять основних груп:

1. Недопущення конфліктів.

2. Надання гуманітарної допомоги.

3. Операції військової підтримки.

4. Операції по демобілізації.

5. Гарантії свободи пересування чи заборони на пересування.

Загалом, миротворчі операції є формою домінування колективної волі співтовариства над політичною волею окремих держав і внутрішньодержавних суб’єктів політичного процесу.

Поряд із все активнішим використаннях міжнародних миротворчих операцій, не втрачають свого значення у процесі врегулювання різноманітних міжнародних конфліктів загалом та у процесі підготовки власне миротворчих операцій, переговори.

В залежності від критеріїв можна виділити наступні види міжнародних переговорів.

1.Критерій – мета, яку ставлять перед собою учасники переговорів:

• переговори з метою продовження раніше досягнутих мирних угод;

• переговори про нормалізацію взаємовідносин учасників міжнародного конфлікту;

• переговори з метою перегляду раніше досягнутих угод на користь якої-небудь із зацікавлених сторін;

• переговори для досягнення нової угоди (у випадку врегулювання міжнародного конфлікту до цього виду відносять більшість переговорів);

• переговори з метою отримання побічних результатів (в цих випадках сторони не прагнуть досягнути остаточного рішення, а з’ясовують для себе позиції та наміри партнерів, встановлюють контакти, які можуть бути корисними в майбутньому).

2. Критерій – тип рішень, що приймаються в результаті переговорів:

• переговори, що завершуються прийняттям компромісного рішення;

• переговори, що завершуються повним розв’язанням конфліктної ситуації;

• переговори, що завершуються частковим рішенням;

• переговори, що завершуються асиметричним рішенням, яке одну із сторін влаштовує в більшій мірі, ніж іншу.

3. Критерій - офіційний статус учасників переговорів:

• переговори на вищому рівні;

• переговори на високому рівні;

• переговори в робочому порядку.

Переговори також можуть бути одноразовими, чи разовими, а можуть бути тривалими, що складаються із окремих раундів.

В сучасних умовах більшість переговорів мають відкритий характер, тобто про початок переговорів оголошується публічно, а їх перебіг і результати оголошуються. Але при врегулюванні конфліктів проводяться і приховані, конфіденційні переговори.

Найпоширенішою класифікацією міжнародних переговорів є їх поділ на двосторонні та багатосторонні. В останніх в якості учасників можуть брати участь й посередники.

Найпоширенішою формою проведення переговорів є міжнародні конференції, хоча вони можуть називатися по-різному: зустріч, нарада, конгрес і тд.

В процесі переговорів по врегулюванню міжнародних конфліктів в діалог виступають не тільки представники різних держав, котрі відстоюють свої національні інтереси, але й представники різних культур та цивілізацій. Насамперед мова йде про західну та східну цивілізації.

В цілому відмінності «західного» і «східного» підходів до переговорного процесу полягають в тому, що представники Європи та Америки більшу увагу звертають на логічно-раціональний аспект переговорів, а для представників країн Сходу важливий і емоційний. При зустрічі носіїв західної та східної культур виявляються відмінності і у сприйнятті часу та ролі часового фактору переговорного процесу.

В практиці сучасних міжнародних відносин значна частина переговорів, в тому числі й з питань врегулювання міжнародних конфліктів, ведеться професійними дипломатами. В дипломатичному середовищі склалася специфічна переговорна субкультура, що в значній мірі нівелює і національні відмінності. Проте подолати їх повністю навіть в цьому середовищі не вдається.

Загалом, особливості національного стилю переговорів визначаються низкою факторів. По-перше, це фактор, котрий обумовлює механізм прийняття рішень в процесі переговорів:

• ступінь свобод та самостійності керівників делегацій і їх членів;

• ступінь жорсткості установок та інструкцій, на основі яких керівник і члени делегацій підходять до вироблення рішень.

По-друге, ці ціннісні орієнтації, ідеологічні установки, релігійні переконання, етнопсихологічні особливості сприйняття і мислення, які впливають на спільний підхід до переговорного процесу. По-третє, ці особливості політичної і національної культури, котрі обумовлюють вибір стратегій і тактичні прийоми в переговорному процесі.

ЗАНЯТТЯ 7. МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ

План

1. Поняття та основні підходи до вивчення міжнародних конфліктів.

2. Міжнародний конфлікт: суб’єкт, об’єкт та фази розвитку.

3. Типологізація міжнародних конфліктів.

4. Особливості окремих типів міжнародних конфліктів.

5. Врегулювання міжнародних конфліктів.

Реферати

1. Проблема міжнародного тероризму у теорії міжнародних відносин.

2. Україна як суб’єкт міжнародного конфлікту.

Література

1. Анцупов А. Я., Баклановский С. В. Конфликтология в схемах и комментариях. – Санкт-Петербург: Питер, 2006. – 266 с.

2. Ємельянченко Л. М., Петюх В. М., Торгова Л. В. Гриненок А. М. Конфліктологія: навчальний посібник. – Київ: КНЕУ, 2003.

3. Козырев Г. И. Политическая конфликтология: учебное пособие. – Москва: ИД «Форум»: ИНФРА-М, 2008. – 432с.

4. Конфліктологія: Навчальний посібник / За ред. М. П. Гетьманчука, П. П. Ткачука. – Львів: ЛІСВ, 2007. – 326 с.

5. Мазин А. Ресурсы и конфликты // Мировая экономика и международные отношения. – 2006. - № 8. – С. 3-9.

6. Никитин А. Международные конфликты и их урегилирование // Мировая экономика и международные отношения. – 2006. - № 2. – С. 3-16.

7. Политическая конфликтология: Учебное пособие / Под ред. С. Ланцова. – Санкт-Петербург: Питер, 2008. – 319 с.

8. Орлянський В. С. Конфліктологія. Навчальний посібник. – Київ: Центр учбової літератури, 2007. – 160 с.

9. Тихомирова Є. Б., Постоловський С. Р. Конфліктологія та теорія переговорів: Підручник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2008. – 240 с.

10. Цюрупа М. В. Основи конфліктології та теорії переговорів: Навчальний посібник. – Київ: Кондор, 2009. – 192 с.