7. Посткласична антична філософія у Стародавньому Римі
а) Римський епікуреїзм
Греція, її культура та філософія, мала величезний вплив на становлення римської державності, культури, філософії. Початкові етапи розвитку римської філософії були пов'язані з перекладами з грецької. Неможливість однозначного перекладу призвела до посилення образності мови, втрати чіткої логічності. Недаремно філософські погляди Лукреція Кара викладено в поетичній формі, а римські неоплатоніки вважали неможливим побудувати філософську систему, яка спирається тільки на чіткі, визначені поняття. Еклектизм у Стародавньому Римі стає не тільки характерною рисою більшості вчень, а й претендує на роль самостійного філософського вчення.
Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство.
Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально розробляє атомістична концепцію.
б) Стоїцизм у Стародавньому Римі
Із самого початку стоїцизм стояв осторонь від класичних форм грецької філософії. Більшість стоїків були вихідцями з колоній, а не з метрополії. Проникнення стоїцизму в Рим відбувалося водночас із його еллінізацією, тобто поверненням до традицій Платона, Арістотеля. Провідну роль у цьому відігравав Пане цій. Різнобічно освічена людина, він немало зробив, щоб очистити вчення стоїцизму від відвертого схимництва.
У Панеція людина — гармонійна істота, навіть божественний Логос діє на неї не ззовні, а проникаючи всередину, зливаючись з нею, "проростає в душі". Визнаючи провідну роль долі ("фатуму"), він приділяє увагу і самостійності особи. Окрім верховенства обов'язку, визнається роль насолоди в житті людини. Насолода поділяються на природні та надприродні. Справжній стоїк не цурається ні тих, ні інших. Тому етичні погляди Панеція близькі до утилітаризму. Діяльність Панеція дала потужний поштовх для розвитку стоїчної думки. Деякі учні, наприклад Ціцерон, сягнули дуже значних висот у політичному житті, створили свої власні системи, трансформуючи стоїцизм настільки, що їх учення відносять до напрямів еклектичної філософії.
Найбільш відомим стоїком був Люцій Анней Сенека. Життя Сенеки сповнене суперечностей. Він закликав до бідності та смиренності, проте сам жив хабарами, накопичивши великі скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, після викриття Нероном, був змушений покінчити життя самогубством.
Суперечливість його філософських поглядів та реального життя знайшла відображення і у його вченні. Космогонічні погляди Сенеки були дуже близькими до попередніх вчень. Як один з учнів Посідонія, він засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцію розподілу душі. Душа має тілесність і духовність, постійно переживає внутрішню боротьбу протилежних тенденцій: прагне до спокою і боротьби, до добра і зла тощо. Протилежність ряду тверджень Сенека не пояснює, а лише фіксує.
Аналогічний підхід він здійснив і до роз'яснення поняття "Бога", який виступає як вогонь (пневма) і як творча сила (батько). Водночас Бог не владний над матерією, проте коли світ дійде до стан\ істинного буття, то він стане божественним, а коли світ відходить від істини, то Бог знищує його у світовій пожежі.
Людська природа (у своєму виникненні) чиста і непорочна. Але тіло стає в'язницею душі. Душа, необтяжена тілом, — вільна, тому істинна насолода душі можлива лише поза тілом. Усі люди рівні, їх душі здатні до звільнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-суті, а будь-яку працю, де затрачуються фізичні сили, — принизливою для вільної людини. Така праця підкоряє душу тілові.
Філософія Сенеки є своєрідним підсумком розвитку елліністичної філософії, хоча і не завершує її. Дане вчення увібрало в себе безліч суперечливих тверджень про світ, констатуючи кризу античного типу філософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи філософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства.
в) Римський еклектизм
Процес розповсюдження філософських знань у Стародавньому Римі характеризується могутніми процесами зближення філософських вчень та шкіл. Вони почалися ще у Греції приблизно в II ст. до н.е. Теоретичною підвалиною цього явища став скептицизм, який проголосив, що всі філософські школи мають рівне право на існування, тому що всі вони неправильні. Скептики на цей час були домінуючою течією у Академії, мали значний вплив на свідомість співвітчизників. Саме в умовах Риму, коли різні течії, які виникали історично в різний час, але прийшли одночасно як рівні між собою, почався процес зближення та взаємопроникнення різних напрямів філософії. Цьому сприяло те, що римляни самі не належали до родоначальників тієї чи іншої школи і мали змогу споглядати суперечності різних напрямів неначе збоку. Недаремно більшість тих, хто сповідував еклектицизм, були не філософами, а державними діячами, ораторами, діячами мистецтва.
Найбільш відомим римським еклектиком був Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н.е.), славетний оратор та політичний діяч, який здобув філософську освіту. В Греції він відвідував диспути провідних філософів різних напрямів. Пізніше Цицерон написав ряд філософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посібник для римських громадян, котрі вивчали основи різних філософій. Йому належить заслуга створення філософської термінології латиною.
У питаннях пізнання та вченні про буття Цицерон був близький до скептицизму. Політичні погляди досить консервативні. Влада, за визначенням Цицерона, є надбанням шляхетних народів, шляхетної верхівки народу, а простому людові досить і видимості свободи. Ймовірно тому однією з головних цілей філософії він вважав утішання людини.
г) Неоплатонізм
Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відбилося і на філософії III-IV ст. н.е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.
Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.
Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) "Єдине" як остання підстава жування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. І в цьому розумінні "Єдине" шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює "розум", потім "душу", "Космос", "матерію" (під якою розуміється, як і у Платона, небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини не речовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя та на філософію доби Відродження і Нового Часу.
Філософія Середньовіччя
Загальний огляд, періодизація.
Для західноєвропейської філософії середніх віків характерне поєднання християнства з філософією. Тому головною її темою було співвідношення віри і знання. Але це не означає, що середньовічне мислення було виключно догматичним. Суперечки між філософськими напрямками, засудження деяких положень церковними авторитетами свідчить, що мислення розвивалося самостійними і розбіжними шляхами.
У філософії середньовіччя можна виділити кілька етапів:
1. Патристика (2-7 ст.). Хронологічно збігається з кінцем античності. Позначена зусиллями отців церкви розробити за допомогою античної філософії християнське вчення, зміцнити його, захистити від язичництва і гностицизму. Найвидатніший представник патристики – Аврелій Августин, його праці, зазнавши впливу неоплатонізму, стали одним з найголовніших джерел середньовічного мислення.
Після закінчення античності (символічною датою є закриття імператором Юстиніаном у 529 р. платонівської академії) філософська традиція протягом кількох століть зберігалася і передавалася тільки в монастирях, філософське мислення втрачало свою самобутність.
2. Схоластика починається з 9 ст. і сама має 3 періоди розвитку (рання, висока, пізня). Термін «схоластик» означає того, хто займається наукою в навчальних закладах. Крім того, схоластикою називають метод раціонального дослідження з доказами за і проти й доведенням їх до єдиного рішення.
Характерні ознаки схоластики:
Звернення до традицій
Критичний розгляд традиційних знань
Передача знань у ході навчання.
В цей час університети, що почали виникати з 12 ст. стали справжніми осередками духовної культури, навчання відбувалося на 4-х факультетах: філософському, богословському, юридичному та медичному. Диспути, обов’язкові в ході навчання, проводилися відповідно до суворої схеми схоластичного методу. Згодом вони виродились у формалізм і стали приводом для критики схоластики в цілому представниками епохи відродження.
Джерела, якими живилася схоластика – Августин, неоплатонізм, Боецій (арістотелівська логіка, згодом всі твори Арістотеля).
Рання схоластика (11-12 ст.) розпочинається розробка схоластичного методу; спалахує суперечка про універсалії навколо питання, чи існують загальні поняття незалежно від мислення чи тільки в мисленні.
Для подальшого розвитку філософії велике значення мав вплив арабського світу, який у 800-1200 рр. забезпечив передачу Заходу спадщину грецької філософії та науки (твори греків потрапили на Захід в арабських перекладах: усі твори Арістотеля).
Висока схоластика (12-13 ст.) характеризується новим сприйняттям Арістотеля. Фома Аквінський здійснив спробу поєднання арістотелізму та християнської філософії. Несумісність теорій Арістотеля з християнськими догматами приводила час від часу до заборон окремих його творів.
В особі Майстера Екхарта сягає вершини традиція середньовічної містики, головне для якої – духовний шлях до внутрішнього споглядання та єднання з божественним началом.
Пізня схоластика (14 ст.) розпочинається діяльністю Вільяма Оккама, що критикував метафізичні системи стародавньої школи. Новий шлях (номіналізм) веде до розквіту природничих наук (Ніколай Кузанський, Жан Бурідан)
Ієрархія буття (Псевдо-Діонісій Ареопагіт
Онтологія Августина
Аналіз часу Августина
Іоанн Скот Еріугена. Поділ природи.
Суперечка про універсалії
Томас Аквінський. Онтологія
Томас Аквінський . Процесс пізнання
Філософія Нового часу і просвітництва.
1. Огляд.
Історична епоха 17-18 ст. з погляду духовного змісту дістала назву Новий час і Просвітництво. Для неї характерні:
розум,
самостійне мислення індивіда,
дистанціювання від традиції та авторитету,
повага до свободи,
позитивне ставлення до здатності раціонально розв’язувати всі питання.
Основи цієї епохи закладалися в основному у 2-х напрямках: раціоналізм та емпіризм.
Раціоналізм (передусім у Франції та Німеччини).
Його головні представники стверджували, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Оскільки світ влаштовано логічно, то можливим є його пізнання дедуктивним шляхом. Зразком є математика (висновки на основі нечисленних достовірних аксіом). Представники – Декарт, Спіноза, Лейбніц.
В основі буття для раціоналістів – розумне начало. У цьому раціоналізм близький до ідеалізму, але не тотожний, оскільки суть раціоналізму не в первинності ідей по відношенню до матерії, а в розумності буття.
Емпіризм (насамперед, Велика Британія, потім Франція).
Від Френсіса Бекона складається традиція, продовжена Гоббсом, Локком, Берклі та Юмом, яка основою пізнання вважає чуттєвий досвід. Насправді існують лише одиничні предмети і події, правильне застосування розуму може впорядкувати їх і вивести з них індуктивні висновки. Цей напрям тісно пов’язаний з виникненням природознавства.
Багато філософів цього часу досягли значних успіхів у математиці, фізиці, політиці та дипломатії.
Скепсис щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом намагається виділити з неї забобонність, замінивши її більш раціональним благочестям.
Особливим завданням було встановлення відносин віротерпимості між общинами.
Застосування математики і метод спостереження спричинили прорив у природознавстві. Найяскравіший приклад Ньютон – його механіка – всеохопне квантитативне пояснення природи, що ґрунтується на принципі чіткої причинності і відкидає зайві гіпотези.
На цю епоху припадає багато наукових відкриттів. Поступ в оволодінні природою викликає віру в прогрес.
Із соціального погляду для цієї епохи швидкого розвитку економіки характерне піднесення буржуазії. Цей процес супроводжується лібералізмом. Вимагається свобода ремесла і торгівлі. Його гасло: «Laissez faire, laissez passer» (нехай робиться, нехай діється).
До цього додається філософське обґрунтування прав індивіда на противагу державі.
Вагомим результатом у сфері філософії права стали формулювання природного права і прав людини, наприклад, Віргінський білль про права (США, 1776): «Усі люди від природи вільні… і мають вроджені права, а саме: право на життя і свободу, а крім того, можливість купувати і зберігати власність, прагнути до щастя і безпеки і досягати їх».
Ідеї Нового часу і Просвітництва мали важливі наслідки для практики державного будівництва. Були сформульовані такі принципи:
Теорія договору: здійснення влади розглядається як договір між урядом і народом;
Суверенітет народу: влада в державі належить народу;
Розподіл влади, щоб виключити зловживання, влада мусить бути поділена між різними взаємно контрольованими органами;
Вимога демократичної участі в управлінні всіх громадян.
Впровадження цих принципів відбувалося по-різному. В Англії складається конституційна монархія. У Франції спроба втілення цих ідей – революція 1789 р.
Раціоналізм
Декарт. Онтологія
Бенедикт (Барух) Спіноза. Онтологія
Емпіризм
Френсіс Бекон. Суть основної філософської ідеї Бекона – емпіризму – в основі пізнання виключно досвід. Чим більше досвіду (теорет. і практ.) накопичує людство, тим ближче воно до істини. Істинне знання не може бути самоціллю, його призначення – допомогти людині досягати практичних результатів у її діяльності, сприяти новим винаходам, розвиткові економіки, пануванню людини в природі.
Філософське кредо Бекона (знання – сила).
Бекон висунув новаторську ідею, згідно з якою головним методом пізнання повинна стати індукція. Під індукцією він розуміє узагальнення множини окремих явищ і одержання загальних висновків. Метод індукції Бекон протиставляє дедуктивному методу Декарта. Індукція напротивагу дедукції розширює можливості та інтенсифікує процес пізнання. Недолік – її імовірнісний характер, необхідність перевірки кожного конкретного випадку.
Шляхом подолання цього недоліку є накопичення людством найбільшого досвіду в усіх сферах знання.
Бекон виділяє 3 шляхи, якими може проходити процес пізнання:
Шлях павука – одержання знання раціоналістично із чистого розуму. Цей шлях ігнорує конкретні факти, практичний досвід. Раціоналісти відірвані від дійсності, догматичні «вони плетуть павутину думок з власного розуму».
Шлях мурахи – збір фактів, аргументів. Чистий емпіризм. Так можна отримати зовнішню картину, але не можна зрозуміти внутрішню сутність речей.
Шлях бджоли – ідеальний спосіб пізнання. Використовуючи його філософ-дослідник бере все позитивні моменти попередніх шляхів, водночас звільняючись від їхніх недоліків. Йдучи шляхом бджоли, слід зібрати всю сукупність фактів, узагальнити їх, і використовуючи розум, проникнути у внутрішню сутність речей.
Ідеал – емпіризм, заснований на дедукції, + раціоналістичні прийоми розуміння сутності.
Бекон виділяє також 4 причини, які заважають людству одержати істинне знання. Він називає їх ідолами (примарами, привидами):
Примари роду. Вони властиві людській природі, бо людські відчуття і розум осягають дійсність лише людськими мірками. Розум – це викривлене дзеркало, схильне змішувати власну природу з природою речей, а значить, спотворювати її.
Примари печери – особистість конкретної людини (забобони, звички, виховання, схильності – упередження індивіда (печера)) відбиваються на результаті пізнання.
Примари площі (ринку) – Сама мова призводить до помилок, неправильне використання значень слів, дефініцій. Слова посіли місце речей. Звідси нескінченні суперечки про імена.
Примари театру – вплив на пізнання різних філософських шкіл, що існували та існують. Стара філософія заважає новаторському підходу, спрямовує пізнання не туди (як схоластика у середні віки).
Бекон також обґрунтовує власну класифікацію наук, засновану на поділі людських здібностей: пам’ять – історичні науки, фантазія (уява) – поезія, розум – філософія. Найвища з наук prima philosophia перша філософія – її предмет - загальні основи всіх наук.
Матеріал для видачі студентам (першоджерела)