Му регулюванні вітчизняних змі у короткостроковій й середньостроковій перспективах

основну увагу належить приділяти саме аудіовізуальному сектору.

Водночас відносне вирівнювання технологічних параметрів інформаційних сфер України та

розвинених держав протягом найближчих 7–10 років є найімовірнішим сценарієм розвитку. За

рівнем імплементації сучасних інформаційно-комунікаційних технологій Україна відстає від

більшості передових країн, але цей розрив скорочується за рахунок достатньо високих темпів

модернізації. Йдеться передусім про впровадження комп’ютерного зв’язку, широкосмугового

доступу до Інтернету з використанням технологій CWDM та DWDM, широкосмугового мо-

більного Інтернету – 3G у стандарті UMTS. В оптимальному на сьогодні напрямі розвиваються

телекомунікації: поступове запровадження інноваційних технологій, зокрема мереж останньо-

го покоління, розрахованих на чимдалі глибшу конвергенцію інформаційних, мультимедійних,

комп’ютерних форматів та сервісів. Таке технологічне підґрунтя створить якісно нову ситуацію

в національному інформаційному просторі й вимагатиме нових парадигм і стратегій галузевої

державної політики.

Але в найближчій перспективі здійснення інформаційної політики держави має бути підпо-

рядковане кільком стратегічним напрямам, найактуальнішими з яких є:

вдосконалення інформаційного законодавства. Це передбачає, по-перше, розроблення,

прийняття та введення в дію Інформаційного кодексу України, що законодавчо закріплено

в Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки, затвер-

джених Законом України від 9 січня 2007 року № 537–V. Для цього у свою чергу необхідно:

1) визначити внутрішню структуру та ієрархію актів інформаційного законодавства України

на рівні правової доктрини, що дозволить впорядкувати інформаційні відносини в Україні в рам-

ках чіткої ієрархії законів і єдиної системи правових норм і понять;

2) прийняти необхідні зміни та доповнення до законів України, що регулюють інформаційні

відносини (щонайменше – нової редакції базового Закону України «Про інформацію», що

навіть з останніми змінами 2005 р. багато в чому є застарілим);

3) інкорпорувати галузеве законодавство, тобто визначити відповідну сукупність нор ма тивно-

правових актів і розмістити її у Зводі законів України в якості окремого розділу «Інформаційне

законодавство».

По-друге, модернізацію й доповнення національної нормативно-правової бази за тими на-

прямами, за якими українське законодавство «відстає» від динаміки змін, що виникають у

процесі розвитку інформаційного суспільства в Україні та світі: закріплення правового режиму

інформації; формування та використання національних інформаційних ресурсів; запобігання

поширенню шкідливої та незаконної інформації глобальними комп’ютерними мережами; під-

тримання вітчизняної індустрії ІКТ; обмін інформацією в електронному вигляді, насамперед

ведення електронного документообігу, надання офіційного статусу електронному документу;

врегулювання статусу суб’єктів інформаційних відносин в мережі Інтернет; оптимізація режиму

діяльності систем електронної торгівлі й оплати; зміцнення інформаційної безпеки, захист дер-

жавних інформаційних ресурсів, захист персональних даних; створення єдиної системи стандар-

тів з інформаційних технологій, сертифікації засобів інформатизації; підвищення інвестиційної

привабливості сфери інформатизації тощо.

• модернізація системи профільних органів державної влади в інформаційній сфері.

Тут можливі поміркована або радикальна стратегії дій. За умов застосування першої відбудеть-

ся оптимізація діяльності чинних установ у спосіб чіткого розмежування сфер регулювання,

балансування обов’язків та повноваження установ, визначення механізму координування та

органу, що відповідатиме за цю діяльність. За умов застосування другої стратегії буде створе-

ний єдиний окремий орган, що опікуватиметься всім комплексом питань інформаційної сфери.

Перспективність такого підходу обумовлена тим, що у зв’язку з виникненням цифрових техноло-

гій та Інтернету відбувається конвергенція різних форматів медіа на єдиній технологічній плат-

формі, а їхні власники намагаються диверсифікувати свої ресурси та охопити якомога ширший

їх спектр. На користь цієї стратегії свідчить і міжнародний досвід: у Великої Британії відбулося__об’єднання п’яти установ в Управління комунікаціями, в Німеччині функціонує Федеральне ві-

домство преси та інформації, в Ізраїлі – Міністерство пропаганди;

• ефективніше державне регулювання приватного сектору ЗМІ, насамперед у сфері теле-

радіомовлення. Тут необхідним є системне залучення комерційних мовників до виконання акту-

альних завдань розвитку сфери, спрямування їх діяльності на утвердження загальнонаціональ-

них інтересів за допомогою законодавчих обмежень та інших нормативно-правових важелів, а

також квот, пільг, державних замовлень тощо;

• запровадження дуальної системи аудіовізуальних ЗМІ, тобто налагодження громадської

противаги приватним медіа у вигляді Суспільного мовлення (СМ). Необхідно, проте, зважати,

що створення повноцінного сектору СМ об’єктивно є тривалим завданням і проектом, і лише

поодиноким країнам світу вдалося справді ефективно реалізувати його. Виходячи з цього фак-

ту, а також зі здебільшого негативного досвіду країн пострадянського простору та Центрально-

Східної Європи щодо зазначеного питання, доцільно запропонувати іншу короткострокову стра-

тегію – реформування, модернізація та розширення державного сектору телерадіомовлен-

ня як перша фаза створення національного Суспільного мовника;

• налагодження системи виробництва та поширення національного медійного продук-

ту. Нещодавно було зроблено надзвичайно важливий крок у цьому напрямі – Верховна Рада

України у лютому поточного року прийняла закон № 1909–VI «Про внесення змін до Закону

України «Про кінематографію» та інших законів України щодо підтримки виробництва націо-

нальних фільмів». Попри низку проблемних положень, у цьому акті широко врахований відпо-

відний світовий досвід і передбачено: бюджетне підтримання виробництва національного про-

дукту, податкові пільги виробникам і інвесторам фільмів, податкове стимулювання українського

дублювання фільмів, державне підтримання національного виробника кіноплівки й відеоносіїв.

Але варто підкреслити, що це лише перший крок у формуванні системи підтримання національ-

ного кіно, що закладає нормативний фундамент для неї;

• оптимізація зв’язків органів державної влади з громадськістю. На часі створення єдиної

системи таких зв’язків. Запровадження її як інструменту обов’язкового й активного інформування

громадян про свою діяльність і забезпечення чіткого правового режиму інформації як передумова

реального доступу до неї у сукупності розв’язують важливу проблему забезпечення інформаційної

відкритості влади, що є одним із ключових індикаторів демократичності влади. Окрім інституцій-

ного виміру процесу, уваги потребує його змістовне наповнення, яке доцільно здійснювати, спи-

раючись на стандарт управління якістю ДСТУ ISO 9001–2001. Відповідно до стандарту в окремих

органах державної виконавчої влади Україні вже розроблено та запроваджено методики процесів

«Консультації з громадськістю», «Інформування громадськості» та «Вивчення очікувань та задо-

воленості споживачів». Методики є достатньою мірою апробованими та доведеними до рівня ал-

горитмів, що робить доцільним їх поширення на всю систему органів державної влади;

• поліпшення та забезпечення позитивного міжнародного іміджу України (інформаційно-

комунікаційні аспекти). У нормативній площині необхідною є модернізація відповідної зако-

нодавчої бази. Зокрема, доцільно розглянути можливість розроблення Національної стратегії

іміджевої політики, розгорнутої на інструментальному рівні в комплекс узгоджених між собою

заходів за такими фундаментальними напрямами:

1) підтримання інформаційного паритету (налагодження постійного, комплексного, багато-

канального, на всіх рівнях – від еліт до громадськості, постачання потрібної інформації про

країну, з одного боку, та менеджмент медіа-повідомлень, системне відстеження та блокування/

нейтралізація спрямованих проти України інформаційних кампаній, дезінформації, некоректної,

шкідливої інформації – з іншого);

2) налагодження взаємовигідної співпраці з діаспорою щодо популяризації України та

українців, лобіювання їх інтересів в інших країнах та на міжнародній арені;

3) подальше розширення й розвиток мережі українських культурно-інформаційних центрів

у складі закордонних дипломатичних установ України, національної системи глобального збору та

поширення інформації (кореспондентські мережі, представництва інформаційних агенцій тощо);

4) формування позитивного інвестиційного й туристичного іміджу.

В усіх цих напрямах ключовою є роль медіа-супроводу, а держава має взяти на себе роль