2) Недиверсифікованість національного медіа-середовища, тобто неспроможність змі адекватно

задовольнити інформаційні потреби всіх соціальних груп незалежно від віку, статі, статусу, рів-

ня освіти, релігійних, етнокультурних уподобань та інших особливостей.

Недосконалою є система державного управління та регулювання інформаційної сфери.

Вона складається з надмірної кількості профільних установ, діяльність яких не скоординована

належним чином. На практиці це породжує низку хронічних системних проблем. Ось лише

деякі з них: а) регулярні порушення правового порядку формування персонального складу

(Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі, Національна комі-

сія з питань регулювання зв’язку); б) невідповідність покладених обов’язків та наданих повно-

важень (Міністерство юстиції), або назви та сфери регулювання (Державний комітет телеба-

чення і радіомовлення); в) дублювання повноважень (Державна адміністрація зв’язку України

та Національна комісія з питань регулювання зв’язку, Національна експертна комісія України

з питань захисту суспільної моралі та Національна рада з питань телебачення і радіомовлення,__Національна рада з питань телебачення і радіомовлення та Національна комісія з питань регу-

лювання зв’язку, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення та центральний орган

виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів тощо); г) невиконання або неякісне виконання

титульного завдання (Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Національна ко-

місія з питань регулювання зв’язку, Державний комітет телебачення і радіомовлення).

Упорядкування та вдосконалення потребує також національне інформаційне законодав-

ство. Сьогодні у цій сфері нагромадження правових норм, визначених у законах і підзаконних

актах, досягло вже критичної маси: за підрахунками фахівців, кількість лише законів України, в

яких регулюються суспільні інформаційні відносини, перевищує 260. При цьому в багатьох ви-

падках має місце концептуальна неузгодженість юридичних норм, їх розпорошеність по суміж-

них сферах законодавства, а також використання в нормативних актах термінів, що недостатньо

коректні, застарілі та/або не мають чіткого визначення свого змісту. Українське законодавство

у низці ділянок «відстає» від динаміки змін, що виникають у процесі розвитку інформаційних

відносин в Україні та світі. Через це в багатьох своїх аспектах вони відбуваються поза право-

вим полем, не регулюються нормативними актами, що зрештою перешкоджає їх повноцінному

та безпечному розвитку. Досі відсутня значна частина підзаконних нормативно-правових актів,

розроблення та затвердження яких передбачено чинним законодавством.

Ефективність державної влади безпосередньо залежить від суспільної підтримки, що є не-

можливою без поінформованості населення. Тому необхідно перевести комунікацію влади з гро-

мадськістю з площини декларативної політики у площину реальної. В Україні для цього існують

необхідні нормативні підстави: ст. 10 Закону України «Про інформацію» та ст. 6 Закону України

«Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади» регламентовано створення у дер-

жавних органах влади та органах місцевого самоврядування відповідних інформаційних служб

або систем. Проте практика свідчить, що роз’єднані підрозділи, що навіть на рівні закону не

мають чіткого визначення, неспроможні впроваджувати цілісну комунікативну політику, оскіль-

ки покладені на них функції суттєво відрізняються в різних установах. Тому лише інституційне

впорядкування та належне координування уможливить адекватне та несуперечливе представ-

лення дій влади населенню і забезпечить налагодження систематичного зворотного зв’язку.

Пасивне отримання громадянами інформації, що його забезпечують органи державної влади

через інформування, обов’язково доповнюється активним правом доступу. В основі і першого,

і другого – правовий режим інформації, що визначає умови її функціонування. Відтак, закрі-

плення правового режиму інформації утворює каркас інформаційних відносин та обумовлює

реальність інформаційних прав громадян. Вирішуючи питання правового режиму інформації,

слід ураховувати об’єктивні характеристики українського суспільства: там, де в країнах Заходу

достатньо традицій, нам потрібні формальні процедури та механізми. Тому важливо не просто

унормувати доступ до інформації, під яким розуміють загальний порядок одержання, ви-

користання, поширення і зберігання інформації, а й чітко визначити процедури, терміни,

вартість отримання інформації, обов’язок органів державної влади надавати інформацію

збалансувати встановленням відповідальності за невиконання таких дій, деталізувати спо-

соби оприлюднення інформації та подання інформаційних запитів з урахуванням сучасного

стану розвитку комунікативних технологій.

Системної й тривалої роботи вимагає завдання покращення міжнародного іміджу України.

З моменту проголошення незалежності в державі не здійснювалася концептуалізована та по-

слідовна іміджева політика, і весь цей час Україна залишалася здебільшого беззахисним

об’єктом численних інформаційних агресій ззовні. Нині закордонні і більшість вітчизняних

експертів одностайно називають міжнародний імідж України «катастрофічним». Адже, по-

перше, протягом останніх двох років у провідних світових медіа різко зменшилася й до того

незначна кількість повідомлень про Україну; по-друге, до 70 % з них має негативний характер;

по-третє, сьогодні у середньому 44 % повідомлень про Україну в європейських медіа стосуються

її політичного життя, 19 % – бізнесу, на всю іншу тематику загалом припадає лише 37 %.

Однією з глобальних тенденцій сучасності є конвергенція різних медіа-форматів на базі всес-

вітньої мережі Інтернет і швидкий розвиток т. зв. нових медіа – онлайн-плеєрів теле- і радіока-

налів, відеосервісів, соціальних мереж, блогів, порталів громадянської журналістики тощо. Вже

зараз у низці країн вони стають популярнішими за традиційні (преса, радіо, телебачення) ЗМІ,

і медіа-системи більшості держав, включаючи Україну, рухаються в тому ж напрямку. Водночас__необхідно зважати, що зараз й у найближчому майбутньому абсолютним лідером у структурі

інформаційного споживання громадян України і відповідно основним каналом інформаційно-

психологічних впливів на соціум залишиться традиційне телерадіомовлення: за його допомогою

сьогодні поширюється понад 90 % телевізійного і понад 80 % аудіоконтенту. Тому в державно-