2. Народний портрет, його орнаментально-килимовий характер.

У XVIII сто­літті чи не най­улюбленішим пер­сонажем майстрів народного живо­пису був узагаль­нений образ ге­роя народно-виз­вольної боротьби — козака-банду­риста. Його ма­лювали на стінах хат, на дверях, ві­конницях, коми­нах і скринях, а то й на чумацьких возах. Зберігся фрагмент стіни (XVIII ст.) із зображенням козака-бандуриста з написом: «Сидить козак, в кобзу грає, що замислить, все те має...» Збереглося також зображення козака-бандуриста на дверях за­порізького куреня (остання чверть XVIII ст.). Одягнений у жовтий жу­пан і червоні шаровари, він сидить у традиційній позі з бандурою в руках. Праворуч від нього на другому плані — вороний білогривий кінь, покритий червоною попоною. По­руч — дуб із темно-зеленою кроною.

Щоразу митці не тільки копіюва­ли старі зразки, а й створювали на їхній основі нові варіанти, які більше відповідали настроям і сма­кам часу. Існувала безпосередня спадкоємність між поколіннями майстрів, що розробляли образи козака-бандуриста. Це відбилося і на його характеристиці, і на текстовій частині твору, де часто трапляються поєднання написів різних часів. За­вдяки цій спадкоємності навіть у XIX столітті в композиціях продов­жувала зберігатися та першооснова ідейно-художнього тлумачення об­разу, яку було закладено ще в період його формування. В народних кар­тинах козака-бандуриста трактували як волелюбну людину, загартовану в сутичках із ворогом.

В тексти картин XIX століття, побудованих на збірному фольклор­ному матеріалі різних часів, інколи вриваються вигуки, що колись, ма­буть, звучали як прямий заклик до повстання: «Гей, нуте, степи! Горіть пужарами! Пора міняти кожух на жупани!».

В образі козака-бандуриста втілено бунтарську силу селянської стихії та степове козацьке завзяття, що не знали ані меж, ані перепон. Козак виступає як борець за спра­ведливість, виразник інтересів бід­них, знедолених. Це підтверджують традиційні написи уже на най-раніших творах: «Козак душа прав­дивая, сорочки не має».

В картинах козак-бандурист — не тільки суворий месник, який шу­кає нагоди з татарином або ляхом «погуляти». Йому властивий і непідробний ліризм, і схильність до мрій­ливості. Погляньмо лиш на його об­личчя! Не випадково також козака завжди супроводили рушниця нарівні з нерозлучною бандурою. Невід'ємною рисою його характеру є схильність до гумору. Він часом готовий поглузувати навіть сам із се­бе («Коли не п'є, то воші б'є, а все ж не гуляє...»).

Образ козака-бандуриста (якого часом називали Мамаєм) не зали­шався незмінним. Помітний вплив на його трактування мали зрушення, що відбулися в суспільному житті України наприкінці XVIII століття, зокрема ліквідація залишків авто­номного козацького управління та Запорізької Січі.

За композиційним і живописним характером близький до цієї карти­ни й один із творів, виконаних на Кубані, куди 1792 року було пересе­лено Чорноморське козацьке війсь­ко. В кубанській картині козака-бандуриста зображено одягненим у коштовний одяг — кирею із золотої парчі, широкі сині шаровари, чер­воні сап'янці (в написі іронічно підмічено: «із горя у парчовий кожух убрався»). В глибині картини видно казанок над вогнищем, дуб із зеле­но-жовтим листям, яке написано широкими мазками, та вороного ко­ня з червоною попоною і жовтим сідлом. У належності твору до часів після переселення українських ко­заків на Кубань переконують прикінцеві фрази напису, де вислов­люється подяка «імператриці», що «указала на Тамань дорогу».

З часом в окремих творах з'явля­ються риси ідеалізації, штучності, дещо театралізованої ошатності. Це відчувається в картині початку XIX століття з Чернігівського істо­ричного музею, на якій зображено запорожця в підкреслено розкішно­му одязі — в довгому жупані й ша­роварах із золотої орнаментованої парчі. Поряд із ним, на видному місці — аркуш паперу з традиційним написом «Козак душа правдивая со­рочки не має...», і це не інакше для того, щоб поглузувати: козака в ба­гатому одязі зображено з оголеними грудьми, аби показати, що в нього й справді немає сорочки. Певна на­вмисність відчувається і в положенні традиційно складених рук. Іронічно-глузливий вираз його обличчя до­повнює характеристику образу.

З кінця XVIII століття в компо­зиції «Козака-бандуриста» з'явля­ється герб із зображенням дикого коня. В часи, коли козацька стар­шина одержувала привілеї російсь­кого дворянства, на герб як ознаку знатності звертали особливу увагу. Наявність герба в козака-бандуриста почали підкреслювати в картинах і написами («Я єсть козак іменитий, маю собі герб знаменитий. Бач він висить на дубі прибитий...»).

Трохи інакше трактується образ козака в картині «Козак-запоро­жець» зі збірки В. В. Тарновського (зберігалася до війни в Чернігові). За композицією вона близька до зображення козака-бандуриста XVIII століття з Національного художнього музею України (НХМУ), яке було зроблене на стіні хати. Од­нак характер розробки форм, особ­ливості військового мундира та окремі місця тексту, розміщеного дво­ма вертикальними стовпцями на площині тла, уможливлюють доволі точне датування цього твору.

Зображений на картині зі збірки Тарновського є конкретною особою, бо має ім'я Хома. І таких, переваж­но ватажків народно-визвольної бо­ротьби, чимало у творах народних майстрів — Семен Палій, кошовий Харко, Гордій Валігура. В Харківсь­кому історичному музеї є картина, на якій козака-бандуриста названо Іваном Кутовим.

Зрідка в народних картинах трап­ляються імена виконавців. На одній із картин НХМУ зазначається:

«1855 года июня 21. Рисовал козак Петр Федоров Рыбка». Проте це копія з твору 30-х років XIX сто­ліття, що зберігається в тому самому музеї. Народний живопис XIX сто­ліття переважно належить самоукам, які мали художні здібності й навич­ки; свій слід у ньому залишили та­кож іконописці й ремісники.

У другій чверті XIX століття в на­родній картині композиція ще зали­шається традиційною, хоч у деяких творах смислові акценти помітно зміщуються. Козака-бандуриста чимдалі виразніше зображують як бан­дуриста, а не як козака. В його образі уособлюють не стільки без­страшного лицаря диких степів, який шукав нагоди з ворогом зустрі­тися й силою помірятися, скільки народного співця, що розповідає про героїчні події козацької давнини.

Значною мірою саме таке тракту­вання козака-бандуриста має місце в картині з Кобеляк (на Полтав­щині). Натхненна постать зображу­ваного, який перебирає струни бан­дури, та виразний поворот голови говорять про те, що він вкладає в пісню всі свої почуття і думки. Оз­наки його належності до степового козацтва вже мало помітні: вбрання більше схоже на одяг українського селянина, аніж запорожця; окремі речі козацького побуту скомпонова­но так, що вони вже мало приверта­ють до себе увагу.

Прагнення до романтизованого змалювання життя січовиків інколи наштовхувало митців на створення складних багатопланових компо­зицій. Такою є картина «Козак-бан­дурист» із Харківського художнього музею: кремезний запорожець натх­ненно грає й співає під могутнім ду­бом на високому березі Дніпра.

Цей твір за своїм загальним ви­рішенням вже не вповні відповідає типології власне народної картини:

в ньому відчутна повітряна та колірна перспектива, лаштункове роз'язання першого плану, умов­ність одягу. На відміну від ранніх творів, де розташування предметів підпорядковувалося принципові де­коративного заповнення простору, тут деякі речі (спис, рушниця) розміщено в складних ракурсах, В написові під картиною зазначено дату: «1642 рік». Однак характер всього твору і досить великого текс­ту переконує, що виконано його пізніше, ймовірно в XIX столітті. Про це свідчить і наявність такого інструмента, як торбан.

Намагання ввести образ козака-бандуриста в жанрову сцену помітне на кількох картинах XIX століття. Такою, зокрема, є картина першої половини XIX століття з жанрово-побутовою сатиричною розробкою теми (зберігається в НХМУ). Тут біля постаті бандуриста (якого в на­писі названо «Козак Шарпило — древній запорожець») зображено двох жінок: одна, мабуть, його дружина, а інша, у віночку із квітів, — чужа. Картина ця має пояснюваль­ний напис: «Сидить козак під вер­бою, держить кобзу під полою та у кобзу затинає, свою жінку прокли­нає...», а чужих вихваляє («Чужі жінки, як ластівки»). Твір позначено й деякими рисами техніки тональ­ного живопису, властивої творчості художників-професіоналів.

Навики жанрового розв'язання теми давали народним майстрам змогу різноманітніше відображати життя, поступово відходити від тра­диційного образу козака. Напри­клад, у картині з НХМУ живопи­сець, на підставі історичної легенди, зобразив полковника Семена Палія як неперевершеного танцюриста.

Майже професійна майстерність вирізняє жанрову картину «Гопак» середини XIX століття. Біля корчми грає бандурист, а перед ним у танці зійшлися чорноморський козак і дівчина в червоно-коричневій сукні, білому фартусі й перекинутому че­рез плече рожевому шарфі. Їхні ритмічні рухи — стримані в козака і жваві у дівчини — передано з ре­алістичною переконливістю. Як да­нина минулому, в глибині компо­зиції впізнаються ледве помітні си­луети стовбура дуба і засідланого коня.

Жанрова розробка композиції сприяла насиченню народної карти­ни сценами з народного побуту. Ці нові тенденції спричинили певні зміни й у текстовій частині картини. Раніше, у XVIII столітті, помітне місце в народній картині займали вірші зі старої вертепної інтермедії. Тепер їх почали витісняти уривки з популярних у XIX столітті народних поетичних і пісенних творів.

Написи за своїм змістом посту­пово втрачали значення авторського коментаря або промови від імені зо­бражуваного, що мала розкривати його думки і мрії. Роль тексту посту­пово ставала іншою: він мав допомагати поетично осмислювати живописну композицію. В першій по­ловині XIX століття текстова части­на інколи починається заспівом:

«Сидить козак під явором, на бан­дурі грає...» Подібну вставку могли включати і в традиційний текст: «...Ой, коню мій вороненький, як крилата птиця, чого ж то нам із тобою, чого нам журиться...»

Тема козака-бандуриста, розроб­ка якої помітно змінювалася з роз­витком суспільних відносин, була дуже популярною й чи не провідною в народній творчості. Проте водно­час народні майстри не оминали й інших тем із життя пригнічених се­лянських мас.

Сценами з життя українських селян і міщан розписували хати, шинки, господарчі приміщення, вулики тощо. В XIX столітті набув поширення звичай розмальовувати пасіки. Одну з найбільш ранніх, що належала священикові села Балина на Поділлі, описав К. Широцький. Про життєвість традиції розпису пасік свідчить і вулик з Диканьки (Полтавщина), на якому зображено гоголівського пасічника Панька Рудого.

Картини з життя селян і міщан створювали й у Галичині та на Буко­вині. Улюбленим народним героєм був Олекса Довбуш. На картині, на­писаній на дошці на початку XIX століття, з Національного музею у м. Львові його образ вико­нано в стриманих, майже суворих фарбах. На Прикарпатті у XVIII— XIX століттях були популярними твори із зображенням опришків. В одному з них (відомому з репродукції) опришків змальовано з руш­ницями й пістолями та зі штофами в руках.

Побутові й релігійні сюжети за­кладалися також у малюнки на склі. В Україні ця техніка була особливо поширеною на Прикарпатті. В ма­люнках на склі майстри чітко під­креслювали темною гнучкою лінією основний контур (що часом був схожий на плетиво свинцевої оправи вітража), а проміжки між контурни­ми лініями заповнювали локальни­ми кольорами. В основному тра­диційну живописну композицію бу­дували на обмеженій палітрі ко­льорів — червоного, зеленого, скло розписували не­прозорими фарбами.

У другій половині XIX — на по­чатку XX століття посилився інте­рес, особливо на Наддніпрянщині, до розробки жанрових композицій, присвячених темам сучасного сіль­ського побуту. Такою є, наприклад, картина «Вечеря біля хати».