Глава 12. Охорона корпоративних прав спадкодавця до прийняття спадщини спадкоємцями

12.1. Складові елементи охорони прав на спадщину

Втр, 05/19/2009 - 10:28 — Консультант

 

12.1. Складові елементи охорони прав на спадщину

Спадкові правовідносини зазвичай досліджувалися щодо абстрактної спадщини, яку до останнього часу пропонується приймати для підрахунку за одиницю і від цієї одиниці вести подальші підрахунки. Навіть процеду­ра вжиття заходів до охорони спадкового майна істотно не змінилася, як­що порівняти дії нотаріуса у радянський період діяльності нотаріату та сучасні вимоги до вжиття заходів до охорони спадкового майна. Слід заз­начити, що у період діяльності Радянської влади питанням спадкування приділялася незначна увага, оскільки приватне право порівняно з інтере­сами держави у той період розвивалося значно гірше. Звідси й та неувага до діяльності нотаріусів, яку можна простежити за обсягами наукових досліджень. Але й сучасні наукові дослідження нотаріальної діяльності істотно не вплинули на розвиток охорони і захисту корпоративних прав спадкодавця, оскільки більшість із них не розглядає це питання. Такий рівень  досліджень є характерним не тільки для російської правової науки, а й для української.

Але абстрактна спадщина ніколи не перетвориться на реальну без відповідних і цілеспрямованих дій зацікавлених осіб або нотаріуса. Тому питання охорони спадщини можна вважати знятим, коли вона у повному обсязі перейде до спадкоємців, але найважливішим і складним є визначення самої спадщини: конкретизація її загального обсягу, перелік об'єктів, які входять до складу спадщини, та місця їх знаходження, а також підтвердження прав спадкоємців на спадщину. Щодо конкретизації спадщини, тобто її розшуку, зазначалося деякими авторами ще у 1999 p., але їх позиція знов-таки зводиться до абстрактної спадщини, а не корпоративних прав спадкоємців. То­му вважається за доцільне розробити конкретні заходи, які мають пов'язуватися з охороною прав спадкодавця та його спадкоємців, зокрема щодо розшуку спадщини, до складу якої входять корпоративні права. Автор вважає, що  відсутність спадкового майна має приводити до закриття спадкової справи  без видачі свідоцтва про право на спадщину, але нотаріус зобов'язаний навести ті заходи, які ним вживалися щодо розшуку майна спадкодавця.

Усі вчені та фахівці говорять про необхідність надійно гарантувати пра­во власності, але не конкретизують, у яких правовідносинах і яким чином це можна здійснити. Чиє право власності треба охороняти, коли між двома співвласниками виникає спір з приводу його розподілу, визначення самого права власності за одним із володільців речі тощо. Тобто всі згодні з тим, що право власності слід гарантувати та охороняти, але мало хто го­ворить про те, у який період і якими способами пропонується охороняти право власності конкретно.

Витоки концепції про охорону права власності можна знайти у стародавньому Римі, Західній Європі. Нині для громадян України Основним законом є Конституція України. У частині 4 ст. 41 Конституції чітко встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права влас­ності та право приватної власності є непорушним. І треба гарантувати ви­конання цього положення Конституції не тільки при житті власника, а й після його смерті.

Зрозуміло, що саме власник має дбати про збереження і охорону права власності. Тому саме йому слід вказати ті правові механізми, за допомогою яких він буде здатен захистити право власності від посягання третіх осіб. Тут можна погодитися з деякими авторами, які значну увагу приділяють заповіту, що має стати запорукою переходу корпоративного права на підприємство до його спадкоємців.

Але одразу звернемо увагу на те, що в Україні існує легальний бізнес, під яким слід розуміти належним чином зареєстровану господарську (під­приємницьку) діяльність, та нелегальний, який ґрунтується на підприєм­ницькій діяльності, що бере витоки з незаконних операцій. Так, в Україні існують підприємства, зареєстровані на «підставних» осіб за втраченими документами або без будь-якої реєстрації, тощо. Права на такі підприємст­ва, як правило, не успадковуються спадкоємцями, а втрачаються. Спад­коємці здатні лише говорити про удавані угоди, але перспектива отриман­ня такої спадщини законним шляхом представляється нереальною.

Як це не парадоксально для нашої країни, але безліч схем ведення тінь­ового бізнесу - це крок не тільки до ухилення від сплати податків, а й до його втрати. Припустимо, що підприємець здійснює тіньові операції з роз­повсюдження будь-яких товарів. У такому випадку він матиме подвійну бухгалтерію:

1) офіційну, яка надається податковим органам для перевірки його діяльності;

2) неофіційну (тіньову), яка існує поряд з офіційною, але про існування якої знає лише сам підприємець і, зазвичай, головний бухгалтер.

У разі смерті підприємця про існування тіньової бухгалтерії знатиме лише головний бухгалтер та ті підприємці, з якими здійснювалися позаза­конні господарські операції, документи за якими знищуються одразу після проведення таких операцій і які ніде у бухгалтерських звітах не відображаються. Зрозуміло, що такі операції і доходи за ними не будуть передані спадкоємцям померлого підприємця. На практиці про такі опе­рації підприємства знає більше коло суб'єктів, зокрема, директор та іній: посадові особи, але коло їх все-таки обмежене, що призводить до прихову­вання реальних доходів підприємства.

Тому проведення таких операцій негативно позначається не тільки на отримуваних державою податках, а й на правах спадкоємців, які не мо­жуть отримати належну їм спадщину у повному обсязі. Такі схеми й за життя підприємця можуть негативно позначатися на отримуваному ним доході. Будь-яка незаконна операція, яку дозволяють проводити директо­ру підприємства, виходить з-під контролю всіх учасників (засновників підприємства: сьогодні учасники санкціонують таку операцію, а завтра директор буде проводити їх від власного імені і за рахунок підприємства. Тому способи ведення тіньового бізнесу рано чи пізно, але неодмінно наштовхнуться на розкрадання майна і доходів підприємства його працівни­ками, оскільки останні, бачачи безкарність невиконання вимог законода­вства, сприймають такий спосіб життя та починають розкрадати майно підприємства. Безкарність крадіжок майна підприємства його працівни­ками зумовлюється й тим, що засновники та учасники підприємства не порушують проти них кримінального переслідування, адже буде виявлено їх особисту кримінальну діяльність у господарюванні. Найпоширеніший вид кримінально караних діянь у сфері господарської діяльності - це несплата податків.

Отже, будь-які способи ведення незаконного бізнесу стикаються з пору­шенням прав самого підприємця, ким би він не був: учасником, засновником, директором. Тому найпершими кроками власника корпоративних прав мають стати легалізація способів ведення бізнесу. Коли відкриватиметься спадкова справа, знайти майно підприємства та провести ауди­торську перевірку наслідків його діяльності буде набагато простіше, якщо й до цього аудиторські перевірки діяльності підприємства проводилися ре­гулярно. Тоді за результатами таких перевірок та бухгалтерськими доку­ментами буде нескладно знайти майно і кошти підприємства, визначити частку спадкодавця у цьому майні та вирішити питання про передачу та­кої частки спадкоємцям.

Отож від відповіді на запитання: чи бажає підприємець отримувати законний дохід, розвивати бізнес і набувати авторитет, чи хоче отримувати великі кошти будь-яким способом і сьогодні, - залежить не тільки стан економіки України, але і доля нащадків підприємця та створеного ним підприємства. На жаль, в Україні до останнього часу у бізнесі превалювала ідеологія отримання прибутків і надприбутків у короткі терміни, що характерне для ранньої стадії епохи капіталізму.

Саме тому смерть значних бізнесменів не супроводжується офіційним переходом прав власності до їх спадкоємців. Тобто самі підприємці у період життя не дбали про легальний бізнес, а незаконний бізнес після їх смерті не може успадковуватися і, крім того, він швидко зникає без будь-яких слідів. Ці слова не треба сприймати як агітацію на користь сплати податків або легальних способів ведення господарської і підприємницької діяльності - це реальні відносини у сучасній Україні.

Отже, як свідчить аналіз юридичної практики, незаконний бізнес не спадкується і питання про його правонаступництво не ставиться, адже він з розкрадається оточенням власника корпоративного права. Тому далі йти­меться лише про законне спадкування корпоративних прав у тих підприємствах, які створені на законних підставах.

Одним із головних способів забезпечення переходу корпоративних прав до спадкоємців - це поширення серед визначених заповідачем спадкоємців найбільш повної інформації про належність йому певних корпоратив­них прав у конкретних підприємствах. Зрозуміло, що це питання можна зазначити у заповіті, але заповіт - документ, який пишеться заздалегідь і не завжди відтворює всі останні права спадкодавця. Хоча автор вважає, що  цей документ першооснова для законного переходу спадщини до спад­коємців, визначених саме спадкодавцем.

Тому передання спадкоємцям інформації про належні спадкодавцю права знов-таки унеможливить втрату спадкоємцями прав на них. Особли­во, якщо потенційний спадкодавець відкладає написання заповіту на невизначений час, передача інформації про належність йому корпоративних драв спростить процедуру їх розшуку. 

Коли перед нотаріусом постає питання про розшук не тільки майна спадкодавця, а й належних йому корпоративних прав, то сучасні нотаріу­си не здатні знайти корпоративні права на підприємства, зареєстровані по всій території України, не кажучи вже про ті, які знаходяться за межами України та в офшорних зонах, якщо відповідні відомості не нададуть спад­коємці.

Тому чим більше належить підприємцю корпоративних прав, тим при­скіпливішою має бути його увага до збереження цього бізнесу, зокрема за­хисту від розкрадання, та передання його нащадкам.

Автор погоджується з тими вченими, які вважають можливим охороня­ти і захищати інтереси спадкодавця навіть після його смерті. Так, Фурса Є.І. зазначає: «Сформульований принцип охорони і захисту інтересів спадкодавця, який не здатний особисто це здійснити, але з інтересами і во­левиявленням якого треба рахуватись через те, що саме стосовно належно­го йому майна виникають спадкові правовідносини. Цей принцип у роботі відтворюється у таких висновках: при посвідченні заповіту нотаріус пови­нен встановлювати у заповідача осіб, що перебувають в нього на утриман­ні; доцільно ввести новий статус особи, яка буде контролювати виконання волевиявлення спадкодавця - душерозпорядника; враховувати умови за­повідального відказу навіть при визнанні спадщини відумерлою тощо». Концепція відтворює останню волю заповідача, що висловлена у заповіті і має діяти і враховуватися його нащадками та всіма іншими суб'єктами, від яких залежить її виконання. Але автор вважає, що це положення слід сприймати і під іншим кутом зору.

Автор відносить заповіт до тих правоохоронних засобів, які можуть істотно вплинути на подальші спадкові правовідносини, тобто як найпер­ший спосіб охорони прав заповідача та інтересів встановлених ним спад­коємців, а також цей правовий акт має сприяти розмежуванню прав на корпоративні права спадкоємців та другого з подружжя, а також інтересів кредиторів. Оскільки у заповіті може бути встановлено конкретних су­б'єктів, яким заповідається майно, то цей документ є правовстановлюючим. Тому вважаємо, що у сукупності воля спадкодавця, висловлена у заповіті, породжує правовий зв'язок з інтересами тих суб'єктів, які не на­лежать до кола спадкоємців першої черги, або змінює розміри тієї частка спадщини, яка має спадкуватися конкретними суб'єктами. Так, у заповіт; заповідач може визначити, кому мають перейти права та обов'язки, пов'я­зані з наслідками його підприємницької діяльності. Зокрема, автор вва­жає, заповідач у заповіті повинен встановити, кому із спадкоємців мають перейти належні йому корпоративні права.

Тому процедуру посвідчення заповіту пропонується сприймати як пра­воохоронний захід, пов'язаний із захистом інтересів заповідача та спад­коємців, яким передаються права спадкодавця і, особливо, на корпоратив­ні права. Тобто інтереси спадкодавця не завжди збігаються з інтересами усіх його нащадків, оскільки саме заповідач має визначитися, хто й до чого здібний, кому і яку частку від спадщини він вважає доцільним залишити.

Автор вважає, що у розвинених країнах бізнесмени тривалий час готують  своїх нащадків до потенційної можливості успадкувати їхні корпора­тивні права. Зокрема, вони навчають своїх дітей переважно в економічних навчальних закладах, дають можливість працювати на різних посадах у власній бізнес-структурі і таким чином досягають бажаного результату - їх бізнес продовжує розвиватися й після їх смерті.

Тому заповіт пропонується сприймати як гарантований законом спосіб передачі заповідачем результатів його комерційної діяльності і, зокрема, його  корпоративних прав найбільш здібним нащадкам, які достойні і вправі отримати ці права.

Другим способом охорони прав спадкодавця та спадкоємців може бути означення виконавця заповіту, що передбачено Цивільним кодексом. За  чинним законодавством виконавця заповіту не наділено спеціальними повноваженнями щодо охорони і захисту прав спадкодавця, який займався  підприємницькою діяльністю, включаючи випадки належності спадкодавцю корпоративних прав. Тому абсолютно можна погодитися з іншою концепцією, яка стосується процедури посвідчення заповіту: « Визначено, що при посвідченні заповіту нотаріусом повинні пропонува­тися власнику різні види заповітів, варіанти підпризначення спадкоємців, а також різні способи розпорядження власністю на випадок смерті». Але до цієї концепції пропонується додати, що нотаріус зобов'язаний роз'яснити заповідачу його право на призначення виконавця заповіту та укладення відповідної угоди як з юридичними особами, так і з окремими громадянами.

Специфіка підприємницької діяльності та управління корпоративними правами зумовлює необхідність постійного контролю та впливу на керів­ництво юридичної особи, щоб запобігти укладенню ризикованих дого­ворів, вчиненню правочинів, які підприємство виконати не здатне, тощо.

Дослідженням питання про вжиття заходів до охорони спадкового май­на займалися лише деякі науковці, а тому до останнього часу вважається можливим вживати заходів щодо охорони лише будинків та речей, які по­тенційно можуть знаходитися у будинку, наприклад, зброя тощо. У цьому зв'язку погодимося з деякими авторами, які вважають, що першим ета­пом охорони майна спадкодавця має бути його розшук. «Перед вжиттям заходів до охорони майна потребується оцінка кількості спадкового майна з натурі, визначення окремих видів майна, яким необхідні спеціальні за­ходи щодо зберігання, та попередня оцінка окремих речей спадкового майна та вартості всього спадку. Тобто реальним є випадок, коли нотаріус повідомить спадкоємця про відкриття спадщини за заповітом, але не буде знати де знаходиться спадкове майно, з чого воно складається тощо».

Якщо повноваження для вжиття заходів до охорони спадкового майна чітко встановлено законодавством, то сама процедура вжиття заходів та підстави для їх вчинення залишаються до останнього часу нерозвиненими. Про те, що формальними підставами для вжиття заходів до охорони спадкового майна є заяви заінтересованих осіб, уже йшлося, але, на нашу думку, коло таких осіб визначено не повно. Вважаємо доцільним акценту­вати увагу на гіпотезі Є.І. Фурси, який пропонував надати спадковому майну державний захист, що має вберегти його від розкрадання. Ця гіпо­теза цілком слушна, але вона до останнього часу не знайшла свого розвит­ку ні у законодавстві, ні у теорії спадкового права. Автором же пропо­нується це положення втілити у життя шляхом покладення на посадових осіб, які мають відомості про смерть особи та, одночасно, наявність у неї корпоративних прав, повідомляти цю інформацію податковим органам та державним нотаріусам.

Така пропозиція має збігатися з інтересом певного підприємства у ке­рівництві та здійсненні підприємницької діяльності. Так, за відсутності одного із засновників або учасників корпоративного підприємства на за­гальних зборах одночасно з'явиться інформація: про його смерть та обо­в'язок підприємства виплатити компенсацію спадкоємцям. Якщо під­приємство скористається лише першою інформацією і на цій підставі вик­лючить його зі складу учасників підприємства і не відреагує на другу, тс відбудеться фактично приховування підприємством, зокрема його посадо­вими особами, «чужих» - належних померлому учаснику - коштів.

Автор вважає, що у такому випадку законними мають бути дії посадо­вих осіб корпоративного підприємства, спрямовані на повідомлення по­даткових органів та державного нотаріуса за місцем відкриття спадщині: про смерть учасника товариства або кооперативу і належність йому корпо­ративних прав. А також, що таким чином трансформується обов'язок дер­жави гарантувати непорушність права власності на момент його переходу від спадкодавця до спадкоємців, який держава фактично «перекладе» на посадових осіб підприємства, а за собою залишить лише функцію контро­лю за його виконанням.

Більше того, саме підприємство, яке опиняється без формального керів­ництва його діяльністю, має бути зацікавленим у стабілізації керівництва, наприклад, коли для проведення загальних зборів необхідною умовою є одноголосне прийняття рішення, а один із засновників чи учасників по­мер. Крім того, дуже поширені випадки, коли один із учасників або зас­новників виконує керівну функцію у підприємстві або був навіть його фак­тичним власником (приватне підприємство), то директор (чи заступник з комерційної або господарської діяльності тощо) може не мати повнова­жень для того, щоб здійснювати розпорядження майном або коштами Для призначення директора може вважатися необхідною одностайна під­тримка певного кандидата на посаду учасниками корпоративного підприємства, якщо це положення зафіксоване у його статуті.

У такій ситуації автор не погоджується з концепцією деяких фахівцям, які вважають можливим наділяти представника померлого підприємця  повноваженнями діяти на підставі довіреності і після смерті спадкодавця.

Тут, на нашу думку, має існувати певна послідовність і обґрунтована концепція надання повноважень конкретній особі після смерті спадкодавця.

Так, окремі автори посилаються на положення нового ЦК, який передбачає деякі новели з цього приводу. Так, згідно з п. 6 ч.1ст. 248 ЦК, у випадку смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повно важення за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків. Саме до невідкладних справ вони відносять призначення нового директора. Запіз­нення з призначенням виконавчого органу може призвести до значних збитків, як для підприємства, так і для його засновників. Але ця пропо­зиція здається автору дуже сміливою, оскільки важко визнати реальною і відповідною законодавству довіреність, у якій передається повноваження на призначення директора підприємства. Автор вважає, що призначення директора - це особисте немайнове корпоративне право підприємця, а то­му можна делегувати представнику повноваження на участь у загальних зборах, але не на призначення директора. Крім того, спадкоємець вва­жається таким, що прийняв спадщину з дня смерті спадкодавця, отже, правонаступництво наставатиме з дня смерті спадкодавця.

Більше того, дія довіреності після смерті довірителя має припинятися -це загальне правило, а участь у загальних зборах корпоративного під­приємства - це не той приклад, коли його можна вважати терміновим. Автор вважає, що надання довіреності спадкодавцем конкретній особі слід розцінювати як акт довіри до неї, а тому він має створювати певні перева­ги для такої особи щодо призначення її виконавцем заповіту або охоронцем спадкових прав.

Тому вважається, що наявність довіреності спадкодавця та підстав для негайного вчинення дій щодо охорони і захисту спадкових справ, коли особа зможе це аргументовано довести, наприклад, скликання термінових зборів, слід визнати як певну перевагу конкретної особи для призначення б виконавцем заповіту у спрощеному порядку. Але нотаріус має перевірити існування заповіту та наявність призначеного у ньому його виконавця. Так, автор вважає, що наявність довіреності не може розцінюватися як пе­ревага представника щодо виконавця заповіту, хоча виникає необхідність об'єктивно проаналізувати зміст обох документів.

Наприклад, виконавець заповіту може бути уповноважений лише на вчи­нення окремої дії - встановлення пам'ятника спадкодавцю. Тоді такий ви­конавець заповіту має виконувати лише ту дію, на яку він уповноважений, а питання виконавця заповіту з широкими повноваженнями має вирішува­тися у встановленому законодавством порядку. Цей висновок автором зроб­лено на підставі аналізу змісту волевиявлення заповідача, який вправі обмежувати повноваження виконавця заповіту вчиненням окремої дії, наприк­лад, виходячи із здібностей і професійних якостей конкретної особи.

В усякому разі, без повідомлення і санкції нотаріуса або спадкоємців, інтереси яких така особа має охороняти і захищати, представник на підставі довіреності діяти в інтересах спадкодавця-підприємця не повинен, якщо він знає про смерть довірителя. Тому фраза Е. Голодницького про можливість представника ще деякий час (виділено нами.-Авт.)керувати корпоративними правами померлого довірителя, посилаючись на термі­новість справ і без узгодження з волею майбутніх спадкоємців заслуговує на конкретизацію і докладний аналіз.

Виходить, що зазначений автор вважає можливим захищати права спадкоємців не враховуючи їхню волю, тобто «свавільно» розпоряджаю­чись їхнім майном та правами? Більше того, чи може таке «свавілля» здійснюватися невизначений час? Так, автор вжив вираз «деякий час», але такий термін можна сприймати як місяць, півроку, рік тощо. Вва­жаємо цю пропозицію неприпустимою і незаконною. Можливими є ви­падки, коли представник деякий час не знає про смерть довірителя і діє від його імені на підставі довіреності - це реальні правовідносини, пов'язані з об'єктивними обставинами. Наприклад, довіритель відпра­вив свого представника у відрядження замість себе, оскільки потрапив до лікарні і лікарі заборонили йому нервувати та спілкуватися з підлег­лими. Тому представник діятиме відповідно та у межах наданих йому повноважень, не чекаючи додаткових вказівок, доти, доки не виконає доручення.

Автор вважає, що у п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК мався на увазі інший випадок, наприклад, коли представник супроводжує вантаж підприємства у дорозі та отримав відомості про смерть підприємця, то він не може залишати та­кий об'єкт без нагляду і супроводу тощо. Або у тих випадках підприєм­ницької діяльності, коли необхідно вчасно сплатити борги спадкодавця-підприємця для того, щоб до його підприємства не застосовували штраф­них санкцій. Хоча останній приклад є не зовсім адекватним реальним пра­вовідносинам у підприємництві, оскільки смерть підприємця слід розці­нювати як форс-мажорну обставину і підставу для звільнення від цивіль­ної відповідальності підприємства на певний час.

Так, деякі автори вважають: «Багато труднощів породжує ситуація смерті керівника юридичної особи, у власності якого одночасно знахо­диться контрольний пакет корпоративних прав. Особливо, якщо в уста­новчих документах не прописана можливість прийняття на себе виконан­ня обов'язків керівництва іншою особою, оскільки ця проблема не має чіткого вирішення у законодавстві. Юридична особа залишається прак­тично недієздатною, оскільки лише керівник володіє правом підпису, при­зупиняються всі юридично вагомі дії,... включаючи виплату заробітної плати, розрахунки з кредиторами та бюджетом». Тут частково можна погодитися з цією концепцією, оскільки, дійсно, уся робота підприємств призупиняється до появи нового керівника, але легітимного. Зверну увагу лише на той логічний момент, якому автор статті не надав значної уваги а саме: передбачити у статуті не тільки посаду директора, а й його заступника,який має керувати підприємством при виникненні непередбачуваних ситуацій. Наприклад, коли директора або власника підприємства визнають недієздатним у суді, то підприємство знов-таки опиниться фактич­не без керівництва і при цьому на невизначений строк, оскільки діяль­ність суду лише формально регулюється процесуальними строками, проте цивільні справи можуть тривати декілька років.

Тому автор вважає раціональним встановлювати у статутах під­приємств або установчих договорах заступника директора, який наділятиметьсяусіма повноваженнями директора лише у випадках неможливості виконання останнім своїх повноважень. Термін дії таких повноважень доцільно обумовити розумними строками і поставити їх у залежність від повернення директора до виконання своїх обов'язків або до призначення на цю посаду легітимного директора.

Але вважається необхідним при передачі повноважень узгодити це пи­тання з набуттям статусу директора, а виконання таких повноважень заступником вважати тимчасовим, наприклад, протягом місяця до скликаннязборів акціонерів тощо.

У разі смерті власника підприємства або особи, яка володіє контроль­ним пакетом акцій, їх повноваження тимчасово можуть переходити до директора, але на певний термін, наприклад, протягом місяця до скликання зборів акціонерів тощо.

При зовнішній логічності пропозиції Е. Голодницького про призначення  нового керівника раніше шестимісячного строку, викликає зауважен­ня такий аргумент. Якщо спадщину вже прийнято і вона згідно з ч. 5 1268 ЦК вважається належною спадкоємцю з моменту відкриття спадщини, то нею можна розпоряджатися одразу, без отримання свідоцтва і очікування шести місяців. Презумувати правомірність дій спадкоємця ножна тоді, коли він дотримуватиметься вимог закону, а не тільки здійс­нюватиме дії щодо прийняття спадщини. Врешті-решт для прийняття спадщини всім спадкоємцям дається строк протягом шести місяців і вони вправі навіть в останній день заявити про свої права, а ті спадкоємці, які ; тримали спадщину, не повинні нею розпоряджатися до сплину встанов­леного у законі терміну і завдавати шкоди іншим спадкоємцям.

Зверну увагу на те, що у багатьох країнах світу строк для прийняття спадщини не встановлено, а громадяни вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо вони не відмовилися від її прийняття. Зокрема, у Квебеку Канада) строк зберігання спадщини у натурі встановлено 10 років, а у Німеччині його взагалі нема. Це свідчить саме про захист прав спадкоємців.

Слід зазначити й можливість виникнення спорів з приводу прав спадкоємців на успадкування корпоративних прав, а тому потребуватиметься розглядати такі спори у суді. Найтиповішими можна вважати спори з приводу підтвердження спадкоємцями певних юридичних обставин, з якими закон пов'язує виникнення прав у спадкоємців, - це встановлення факту родинних відносин та ступеня споріднення, продовження строку для прийняття спадщини, факту місця відкриття спадщини тощо. Тому діяльність суду може вважатися такою, що охороняє і захищає права спадкоємців. Слід відзначити, що заходи щодо охорони спадкового майна можуть вживатися не тільки нотаріусами, а й встановлюватися судами, безпосередньо застосовуватися державними виконавцями. Але такі захо­ди мають спеціальну назву у цивільному процесі - забезпечення позову (ст. 152 ЦПК).

Водночас у судовій практиці мають місце такі рішення судів щодо кор­поративних прав, які однозначно оцінити важко. Так, суд на підставі ста­тей 10, 23, 41, 47, 48 Закону України «Про господарські товариства», ста­тей 6, 29 ЦК УРСР, статей 14, 16 Закону України «Про підприємства на Україні», керуючись статтями 15, ЗО, 62, 202, 2021, 203, 209 ЦПК Ук­раїни, вирішив:

-позов задовольнити частково;

зобов'язати К-за не робити від імені ЗАТ «Українські радіосистеми» у якості «тимчасово виконуючого обов'язки генерального директора» чи »виконуючого обов'язки генерального директора» обов'язків, покладених пунктом 14.1 статуту ЗАТ на генерального директора (головної виконавчої особи товариства і глави правління товариства), як те:

-виступати юридичним представником товариства стосовно всієї діяль­ності товариства в межах установчого договору і статуту;

-підписувати і забезпечувати виконання всіх контрактів, угод і доку­ментів, що мають відношення до діяльності товариства;

-організовувати діяльність правління, скликати й очолювати засідання правління і вести протоколи правління;

-користуватися додатковими повноваженнями і виконувати додаткові функції, що можуть бути покладені на нього за рішенням правління, і також робити які-небудь дії, що обмежували б або порушували права «Дэу корпорейшн», передбачені статутом ЗАТ «Українські радіосисте­ми» і законодавством України».

Зазначене рішення не вирішує проблеми зловживання правом з боку  керівного складу товариства, оскільки, як вважає автор, персоніфікація  конкретної особи в рішенні суду лише обмежує захист прав товариств: Так, суд вирішив: «зобов'язати К-за не робити від імені ЗАТ «Українські радіосистеми», але такий стан справ є сьогодні, завтра такою самою або подібною діяльністю займатиметься Д, Б або інша особа. Принципово важ­ливим є питання про те, що конкретна особа перевищила свої повноважен­ня, що є підставою для кримінальної відповідальності. Тому «свавілля» у діяльності директорів буде виявлятися у різних формах, а держава має сприяти належній охороні прав усіх учасників товариства. Отже, законо­давство має передбачати чіткі санкції до осіб, які порушують вимоги зако­нодавства, тому відповідну практику розгляду справ, що виникають з корпоративних правовідносин, слід узагальнити і запропонувати відповідні зміни до законодавства. Крім того, зразки статутів мають враховувати можливі проблемні питання, щоб засновники товариств мали можливість передбачити їх і застерегти.