9.12. Особливості спадкування за правом на обов'язкову частку

Пнд, 05/18/2009 - 19:03 — Консультант

 

9.12. Особливості спадкування за правом на обов'язкову частку

 

Розглядаючи такий складний аспект інституту спадкового права, як спадкування за заповітом та правом на обов'язкову частку, треба знати су­часні проблеми життя суспільства, дивитися якнайдалі у майбутнє, а та­кож враховувати рівень юридичної обізнаності осіб та сучасну нотаріаль­ну практику. При цьому практику діяльності нотаріальних органів слід брати до уваги саме такою, якою вона є, і лише потім виходячи із нота­ріальної функції пропонувати відповідні зміни до законодавства.

З метою аналізу ст. 1241 ЦК України, яка регулює право на обов'язко­ву частку в спадщині, наведемо її в повному обсязі. Неповнолітні, пов­нолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, полови­ну частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Частиною 2 цієї норми передбачено, що до обов'яз­кової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної до­машньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встанов­леного на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спад­коємця.

Якщо взяти до уваги низький рівень юридичних знань більшості насе­лення, то неважко зрозуміти, що особа, яка пише заповіт, не може знати про такі поняття, як обов'язкова частка у спадщині, заповідальний відказ, спадкова трансмісія, прирощення спадкових частин тощо. Отже, го­ловним обов'язком осіб, які вправі посвідчувати заповіти, є роз'яснення змісту ст. 1241 ЦК України. Однак, якщо стереотип діяльності держав­них та приватних нотаріусів включає лише пропозицію заповідачу посвідчити «комп'ютерний шаблон» заповіту, в якому змінюються лише прізвища, то іншим особам для найповнішого задоволення прав грома­дян, які бажають посвідчити заповіт, заважає низький рівень їх юридич­них знань.

З аналізу юридичної літератури можна зробити й інший висновок, що найпоширенішими фразами у заповітах є: «Зміст ст. 1241 ЦК України мені нотаріусом (головним лікарем) роз'яснено», без відповідних комен­тарів до цієї умови заповіту. Хоча, як свідчить адвокатська та педагогічна практика авторів, правильно сприйняти зміст ст. 1241 ЦК можуть не всі засоби, а роз'яснити юридично необізнаним особам суть цієї норми, здатні пише одиниці з них. Тому формально нотаріус ніби виконав всі покладені на нього обов'язки щодо роз'яснення наслідків вчинюваної нотаріальної дії, але на практиці з приводу таких роз'яснень виникає багато негатив­них наслідків. Тобто навіть прочитавши ст. 1241 ЦК України, нотаріус мав би з'ясувати - чи не бажає заповідач визначити в заповіті осіб, які ма­ють право на обов'язкову частку і саме цю відповідь відображати в змісті заповіту. Формальне роз'яснення змісту ст. 1241 ЦК не має правового зна­чення в змісті заповіту.

Інша група осіб не тільки не пише заповітів, але й упереджено ставить­ся до можливості бути доглянутими до смерті, тобто не укладає договір довічного утримання (догляду), багато хто не знає про існування нового виду правочину, яким є спадковий договір. В більшості випадків і перша, і друга група осіб сподіваються на справедливий розподіл спадкового майна чи спадкоємцями, чи державою. Тобто в цьому випадку від держа­ви вимагається створення механізму законодавчого врегулювання спад­кових відносин таким, щоб він відповідав духу справедливого розподілу спадщини і водночас забезпечував право громадянина - залишити своє майно і права тій особі, яку він вважає гідною цього. Отже, це складна та двоєдина задача, сутність якої полягає у правильному застосуванні і од­нозначному розумінні законодавчих норм, що регулюють спадкові пра­вовідносини.

Якщо додати до вищенаведеного обставину, що заповідач після відкриття спадщини не може звернутися до суду за захистом своїх прав, то законодавцю, безумовно, слід обережніше ставитись до останньої волі гро­мадянина.

Тому метою цього підпункту є аналіз проблем спадкових правовідно­син, які не знайшли свого вирішення ні у чинному цивільному законо­давстві, ні в чинному законодавстві про нотаріат, ні у проекті закону про нотаріат.

Насамперед в чинному законодавстві звертає на себе увагу неузгод­женість ст. 1241 ЦК зі статтями 1217 та 1235 ЦК.

Слід зазначити, що незалежно від змісту ст. 1217 ЦК законодавець у ст. 1241 ЦК надає перевагу спадкуванню за законом, оскільки цією нор­мою передбачено можливість отримання обов'язкової частки незалежно від змісту заповіту, тобто за правом, визначеним законом. Але слід врахо­вувати, що заповідач може у заповіті (ч. 2 ст. 1235 ЦК) без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спад­коємців за законом, яке передбачене у ст. 1217 ЦК. Але одночасно за ч. З ст. 1235 ЦК заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Аналізуючи ці норми ви­никає ряд запитань, залежно від різних ситуацій, та необхідність їх ви­рішення.

Перше запитання. Якщо особа, яка має право на обов'язкову частку, умисно позбавила спадкодавця життя, але була зазначена у його заповіті, то, на нашу думку, треба керуватися ч. 6 ст. 1224 ЦК (загальна норма), де йдеться про випадки усунення від спадкування, тому що положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині.

Друге запитання. Якщо особа має право на обов'язкову частку, але вона ухилялась від надання допомоги спадкодавцеві (ч. 5 ст. 1224 ЦК). При ви­рішенні цього питання слід звертатися до суду. А суд при розгляді цієї справи має враховувати насамперед те, що особами, які мають право на обо­в'язкову частку, є певне коло специфічних суб'єктів, які є неповнолітніми (в тому числі малолітніми), повнолітніми непрацездатними дітьми, непра­цездатною вдовою (вдівцем), непрацездатними батьками. Тому позивач по­винен довести свої вимоги, що ці особи за станом здоров'я чи віком могли надати допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, але вони цього не зробили, тобто навмисно ухилялись від надання такої допомоги (див. проекти№ 140,141).

Третє запитання. Якщо особа, яка має право на обов'язкову частку, вчинила замах на спадкодавця та якщо спадкодавець знаючи про це все ж таки включив її у заповіт як особу, яка має право на обов'язкову част­ку. На нашу думку, на цю життєву ситуацію не буде поширюватися по­ложення ч. 1 ст.1224 ЦК, тобто така особа не буде усунута від спадкуван­ня, оскільки тут має значення останнє волевиявлення спадкодавця-заповідача.

Четверте запитання. А якщо у інших спадкоємців є докази того, ш: спадкодавець під примусом включив особу, яка вчинила замах та яка має право на обов'язкову частку, у заповіт? На нашу думку, доцільно ставити питання про визнання такого заповіту частково (у тій частині, яка сто­сується особи, яка має право на обов'язкову частку) недійсним та усунен­ня її від спадкування за правом на обов'язкову частку.

П'яте запитання. Якщо особа, яка мала право на обов'язкову частку, умисно перешкоджала спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяла виникненню права спадкуван­ня у неї не тільки на розмір обов'язкової частки, а на всю спадщину. На нашу думку, така особа може бути позбавлена (усунена) від права на спадку­вання у порядку ч. 6 ст. 1224 ЦК (див. проект№ 142).

Шосте запитання. Чи мають право на спадкування за правом обов'язко­вої частки непрацездатні батьки (усиновлювачі) після смерті їхньої дити­ни, які хоча і не були позбавлені батьківських прав, але ухилялися від ви­конання обов'язку утримання спадкодавця. На нашу думку, якщо є дока­зи, що батьки (один із батьків - батько) ухилялися від утримання дитини, не платили(в) аліменти, призначені судом, був у розшуку, за що притягу­вався до кримінальної відповідальності, то за позовом матері він може бу­ти усунений від спадкування (див. проект № 143).

Сьоме запитання. Оскільки за СК передбачається, що баба, дід, брат, сестра можуть утримувати своїх онуків, сестер, братів, а ухилялись від на­дання такого утримання та, крім того, у ч. З ст. 1224 ЦК йдеться і про інших осіб, тому коли виникне питання спадкування після смерті онуків, братів, сестер за правом на обов'язкову частку, ці особи можуть бути та­кож усунуті від спадкування за рішенням суду.

Восьме запитання. Чи можуть спадкувати чоловік (дружина) за правом на обов'язкову частку, коли шлюб був визнаний недійсним після смерті одного із подружжя. При вирішенні питання слід виходити з підстав для визнання шлюбу недійсним та тих правових наслідків, які при цьому мають місце. З цією метою звернемося до норм СК.

Так, за ст. 45СК недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя, зокрема права спадкуван­ня у першій черзі та за правом на обов'язкову частку (статті 1241, 1261 ЦК). При цьому слід враховувати статті 39, 40, 41СК.

Дев'яте запитання. Чи може спадкувати дитина за правом на обов'яз­кову частку після батьків, якщо шлюб між ними був визнаний недійсним ніс ля їх смерті.

За статтею 47СК недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав та обов'язків батьків та дитини, яка народилась у цьому шлюбі, тому ди­тина може мати право на спадкування після смерті її батька разом із її базою да дідом, як за правом на обов'язкову частку, так і за правом у першій черзі. Але при цьому слід враховувати дві правові ситуації. Якщо є заповіт батька дитини на його батьків, а дитина у цьому заповіті не зазначена, то вона спадкуватиме за правом на обов'язкову частку у спадщині, незалеж­но від змісту заповіту їй належатиме одна друга частини від тієї частки, яка належала б кожному спадкоємцеві у разі спадкування за законом. Якщо ж заповіту не буде, то ця дитина спадкуватиме у першій черзі разом із дідом та бабою - батьками її батька. Мати дружини нічого не спадкувати­ме, по-перше, це зумовлено тим, що донька нічого у шлюбі не придбавала. Але якщо б мала місце ситуація, що це подружжя придбало за спільні кошти автомобіль, то мати цієї жінки могла б претендувати як одна із спадкоємців першої черги на частку із 1 / 2 частини спільно набутого її доч­кою майна у цьому шлюбі.

Перелік проблемних запитань можна було б ще продовжувати, але не­можливо вичерпати усі аспекти життя людей. Наведені життєві ситуації та проблемні питання, які виникають із їх вирішенням, свідчать про те. що спадкові відносини досить багатогранні, тісно переплітаються із сімей­ними та іншими цивільними правовідносинами, тому потребують деталь­ного аналізу, поглибленого вивчення як практики діяльності нотаріусів, адвокатів, так і судової практики з метою вдосконалення як законодав­ства, так і реального захисту спадкових прав громадян.

Отже, змістом ст. 1241 ЦК України є перерозподіл спадщини державою з врахуванням інтересів найбільш незахищених верств громадян у разі не-зазначення їх у заповіті або порушення їхніх прав змістом заповіту. Це по­ложення зрозуміле і таке право держави не викликає сумнівів у наш час. оскільки деякі верстви населення потребують додаткового захисту їх інте­ресів. Сподіваємось, що у майбутньому наша держава надаватиме таких особам допомогу за власний рахунок. Тоді поняття «утриманець» як осо­ба, залежна лише від утримувача, зникне з юридичної лексики і не будуть порушуватись умови ч. 1 ст. 41 Конституції.

До речі, порівняно з Цивільним кодексом 1963 р. ст. 1241 ЦК не вклю­чає утриманців як окрему категорію спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Це положення зумовлюється ст. 46 Конс­титуції України, яка має гарантувати соціальний захист осіб, що знахо­дяться на утриманні, в разі втрати годувальника. У зв'язку з цим законо­давець збільшив кількість черг спадкоємців та утриманців спадкодавця, які не були членами його сім'ї, відніс у п'яту чергу (ч. 2 ст. 1265 ЦК). Але при цьому ввів додаткову умову, що утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що буле для нього єдиним або основним джерелом засобів для існування.

Авторами у свій час пропонувалося змінити у новому ЦК розмір само: частки, яка має нараховуватись незалежно від змісту заповіту. ЦК 1963 г.. передбачав розмір такої частки не менше 2/3 від частки, яка належала : кожному із спадкоємців при спадкоємстві за законом, а чинний ЦК - ли­ше 0,5 від цієї ж частки. Отже, зменшено вплив держави на волевиявлен­ня спадкодавця. Але запропонована редакція ст. 1241 ЦК не вирішись усіх конфліктних ситуацій, які існують нині і виникнуть у майбутнього: як у судовій, так і нотаріальній практиці.

Закон, безумовно, має захищати інтереси осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині, але той же закон не повинен порушувати права інших осіб - спадкодавця-власника, який визначив конкретних спадкоємців, серед яких можуть бути й особи, що мають право на обов'язкову частку. Тому викликає зауваження зміст ст. 1241 ЦК, що право на обо­в'язкову частку виникає незалежно від змісту заповіту. В широкому розу­мінні цієї норми можливе двозначне вирішення однієї правової ситу а ти коли заповідач зазначив у заповіті особу, яка має право на обов'язкові частку, і на підставі ст. 1241 ЦК України у цієї особи є можливість вирі­шити, як їй вигідніше спадкувати - за заповітом або за правом на обов'яз­кову частку.

Розглянемо такий приклад, коли спадкодавець залишив усе своє майно п'ятьом особам у рівних частках, серед яких є особа тієї черги спадкоємців за законом, які мають закликатися до спадкування за законом, і вона вод­ночас має право на обов'язкову частку. Отже, за заповітом, якщо заповіт простий і всім спадкоємцям визначено рівні частки, така особа отримає:

1:5 = 1/5 заповіданого майна.

Але виходячи з букви закону, що спадкування для таких осіб може здійснюватись незалежно від змісту заповіту, така особа не втрачає права на обов'язкову частку і ця частка за даних умов у разі, коли спадкоємець за законом був би закликаний один, складатиме:

1 х 1/2 = 1/2 всього заповіданого майна.

Неважко зрозуміти, який вибір може зробити спадкоємець. Розгляну­тий нами випадок є одним з можливих варіантів, які можуть мати місце на практиці.

Автори не закликають до розгляду морально-етичних сторін такої пра­вової ситуації, оскільки тут можуть бути як позитивні, так і негативні варіанти вирішення таких ситуацій. Але, на наш погляд, негативним є те, що положення «незалежно від змісту заповіту» дає можливість двозначно­го трактування закону, а також неадекватного застосування цієї норми щодо реального захисту прав осіб. Слід вважати, що такий зміст закону суттєво порушує право громадянина розпоряджатися своєю власністю, яке проголошено ст. 46 Конституції України. Якщо спадкоємець, отриму­ючи частку нарівні з усіма іншими спадкоємцями за заповітом чи більшу, захоче отримати ще більшу, то в цьому разі будуть порушуватись права інших осіб та насамперед - воля спадкодавця. Отже, у цьому конкретному випадку право на обов'язкову частку в спадщині не може діяти. У зв'язку з цим ст. 1241 ЦК слід доповнити положенням такого змісту: «Якщо такі особи зазначені у заповіті і їх частка у спадщині не менша від часток інших спадкоємців, то вони спадкують за заповітом».

 

Розглянемо ситуацію, коли спадкодавець у заповіті визначив частку кожного спадкоємця з урахуванням свого ставлення до цієї особи і зазна­чив частку особи, яка має право на обов'язкову частку, значно меншою від інших спадкоємців за заповітом (наприклад, у вищенаведеному прикладі при п'яти спадкоємцях 1% від спадщини). У такому разі має діяти право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Це зумов­люється тим, що такий обсяг спадщини є формальним, розрахованим на фактичне позбавлення особи права спадкування за заповітом. Тут автора­ми не враховується розмір досить значної спадщини, наприклад, в міль­ярд гривень, обов'язкова частка від якої може складати 10 мільйонів гри­вень, тобто такої спадщини реально достатньо для одного спадкоємця за правом на обов'язкову частку до кінця його днів.

Отже, на наш погляд, імперативний зміст ст. 1241 ЦК, а саме «...неза­лежно від змісту заповіту...», має бути замінений на «...якщо їх права по­рушуються змістом заповіту порівняно з іншими спадкоємцями...».

Суттєві зауваження на практиці викликає поняття «непрацездатні», оскільки за абз. 5 п. 212 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних лій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції Ук­раїни від 3 березня 2004 р. № 20/5, передбачається: непрацездатність ут­риманця, пов'язана з віком, перевіряється за паспортом, свідоцтвом орга­ну цивільного стану про народження; непрацездатність, пов'язана зі ста­ном здоров'я, - за пенсійною книжкою або довідкою, виданою відповід­ним органом медико-соціальної експертизи. Але непоодинокі випадки, ко­ли визначена за такими документами непрацездатність не відповідає дійсності, оскільки багато громадян пенсійного віку працюють. Тобто за­кон передбачає непрацездатність, пов'язану з віком особи, а на практиці це питання не завжди реалізується відповідно до норм закону. Аналогічне положення існує й при непрацездатності інвалідів. Тому постає питання про право особи на спадкування за правом на обов'язкову частку, коли осо­ба «непрацездатна» за віком або за станом здоров'я, але ж працює.

Порівняно з ЦК 1963 р. у чинному ЦК досить чітко визначено, що утри­манці спадкодавця - це окремий самостійний термін, який застосовується і визначений у ч. 2 ст. 1265 ЦК України. У статті 1265 ЦК України «утри­манці» є самостійною категорією осіб, які також мають право на спадку­вання за законом у п'ятій черзі при умові, що вони перебували на утриман­ні спадкодавця, але не менш як 5 років, при цьому та матеріальна допомо­га, яка надавалась їм спадкодавцем, була для них єдиним та основних джерелом засобів до існування. Крім того, утриманці, які передбачені у ст. 1265 ЦК, не повинні бути членами сім'ї спадкодавця. Тому вимагати від непрацездатних вдови (вдівця), батьків (усиновителів) доказів перебу­вання на утриманні не правомірно ні судом, ні нотаріусом. Ці особи за су­часним законодавством набувають статус спадкоємців при наявності лише двох юридичних фактів - належності до переліку осіб, зазначених у ст. 1241 ЦК, і непрацездатності. Хоча у зв'язку з цим потребує уточнення питання, а звідки виникає право на обов'язкову частку і з якого іншого права воно трансформується?

При цьому з моральної точки зору не відповідає принципам гуманізму положення, коли така особа фактично непрацездатна та не працює, але може отримувати дохід. Наприклад, коли такий дохід виникає за цінними паперами або внаслідок підприємницької діяльності чи інших доходів. У такому випадку гуманний зміст перерозподілу спадщини державою втра­чає свій сенс.

Інший випадок, який автори вважають доцільним проаналізувати, мав місце при наданні правової консультації. Запитання заінтересованою осо­бою було поставлене досить цікаво: «Якщо мати, її дочка і син - всі були інвалідами, у разі смерті матері, чи мають право на отримання обов'язко­вої частки спадщини дочка і син, які не надавали утримання матері, оскільки вона такого не потребувала, і не були на її утриманні?» На де запитання ми також маємо відповісти позитивно, що вони мають таке пра­во, незважаючи на суттєву обставину, яка має місце в цій ситуації і стосується досить значної пенсії, отримуваної сином.

Тобто перерозподіл спадщини державою має стосуватись випадків, ви­ли надання права спадкування за правом на обов'язкову частку можна пов'язувати з тяжким матеріальним станом спадкоємця. В усіх інших випадках слід брати до уваги також характер взаємовідносин між спадкодавцем та спадкоємцем, матеріальний стан спадкоємця. Хоча останнє поло­нення в Україні досить важко вирішувати як з моральних позицій, так і з суто економічних показників прожиткового мінімуму.

Тому, на наш погляд, виходячи із змісту ст. 1241 ЦК України слід від­новляти у праві спадкування за правом на обов'язкову частку тим особам, єні при фактичній непрацездатності за віком або станом здоров'я працю­ють і отримують заробітну платню чи дохід від підприємницької діяль­ності, досить значну пенсію тощо. Але реально нотаріус не здатен переві­рити, чи працює особа, яка подала заяву про бажання отримати спадщину за правом на обов'язкову частку, чи ні. Тому виходячи з концепції захис­ту прав інших спадкоємців є можливість запропонувати таке загальне правило: спадкоємці, які закликаються до спадкування за заповітом, вправі ставити під сумнів право спадкоємця на обов'язкову частку. Отже, пропонується надати право спадкоємцю за заповітом порушувати позовну :праву про визнання спадкоємця таким, що не має права на обов'язкову частку, якщо в нього є докази матеріальної незалежності спадкоємця за правом на обов'язкову частку від спадкодавця. Тобто ми виходимо із більш поширеного на сьогодні в Україні принципу, що більшість пенсіонерів не працюють і не отримують дивідендів або інших доходів, а не навпаки.

Іншим варіантом, більш складним, але відповідним духу права буде ви­мога нотаріуса при встановленні спадкоємців за правом на обов'язкову частку вимагати надання довідки з податкової адміністрації за місцем проживання про відсутність заробітку та інших доходів, наприклад, протягом року до відкриття спадщини. У цьому варіанті буде відтворено загальний принцип - хто реалізує своє право, той його й повинен довести. Хоча такий обов'язок покладати на непрацездатних осіб, а, можливо, й інвалідів з морального боку не досить гуманно. Тому більш доцільним є порядок, коли спадкоємці ставитимуть питання перед судом про визнання спадкоємця за правом на обов'язкову частку неналежним спадкоємцем.

Отже, ми прийшли до висновку, що за часів Радянської влади нетрудові доходи громадян переслідувались за законом і постанови Пленуму Вер­ховного Суду України мали більший вплив на судову практику (загальнообов'язковий характер для суддів), що давало можливість регулювати практику вирішення спорів навіть не вносячи зміни до законодавства. Ко­ли в наш час постає питання про вирішення спору в судовому порядку, то суддею має застосовуватись насамперед закон, а не роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, і тому сторони можуть посилатись на букву закону, а не на сприйняття його будь-яким органом (крім Конституційного Суду). Отже, виникає потреба привести у відповідність «букву закону» в прямій нормі до мети суспільства взагалі, враховуючи сучасні правовідносини.

Тому пропонується статтю 1241 ЦК України викласти таким чином, злоб узгодити правовий стан спадкоємця на момент відкриття спадщини загальною потребою у захисті його прав державою. Наприклад, альтернативним, на наш погляд, до виділення обов'язкової частки може бути обов'язок щодо надання постійної матеріальної допомоги за рахунок спад­кового майна, що може бути забезпечено як у заповіті шляхом заповідаль­ного відказу, так і встановлено судовим рішенням.

Потребує буквального аналізу також питання визначення розмірів ре­альної обов'язкової частки, оскільки вона рахується шляхом умовного усунення від спадкування за заповітом і замість цього - умовного розгля­ду правовідносин спадкування за законом. При цьому з аналізу ст. 1241 ЦК є можливість дійти висновку, що при визначенні частки, яка належа­ла б спадкоємцю при спадкуванні за законом, у відповідності до законода­вства також одночасно можуть застосовуватись декілька підходів. Тут мається на увазі положення «спадкують половину частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом (обов'язкова частка)», яке дає можливість встановлювати всіх спадкоємців, що закликаються до спадку­вання, або лише тих, що на момент видачі свідоцтва про право на спадщи­ну виявили, передбаченим законом способом, до цього бажання. Перевіри­мо цю ситуацію за допомогою можливих альтернативних варіантів.

Розглянемо правову ситуацію, коли одного із спадкоємців буде визнано недостойним отримати спадщину (ст. 1224 ЦК). Отже, в цьому випадку чи потрібно його вважати особою, яка спадкувала б за законом? Згідно з поста­новою Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» обов'язкова частка у спадщині визна­чається з урахуванням усіх спадкоємців за законом тієї черги, яка при відсутності заповіту закликалася б до спадкування, а також утриманців спадкодавців, які мають право на спадщину. Тобто пропонується рахувати навіть недостойних спадкоємців, які не мають права на спадкування. Тут є можливість констатувати невідповідність Постанови букві закону, оскіль­ки для отримання спадщини треба не тільки належати до відповідної черги спадкоємців, що закликається до спадкування, а й довести своє право. То­му, на наш погляд, недостойні спадкоємці не можуть включатись до кола спадкоємців, що закликаються до спадкування, і в цьому разі просте раху­вання кількості спадкоємців у певній черзі не може вважатись обґрунтова­ним для визначення обов'язкової частки, а потрібно визначати - хто ж з них отримував би спадщину і яку частку при спадкуванні за законом.

Тепер розглянемо наступний випадок, коли один із спадкоємців по­дасть заяву про відмову від прийняття спадщини. Чи треба у такому раз: рахувати його як спадкоємця, який отримував би спадщину при спадку­ванні за законом? Можна вважати, що ні. Такий спадкоємець не отриму­вав би спадщину за законом, тому він не може входити у загальну кіль­кість спадкоємців, оскільки така заява подається в шестимісячний строк, а свідоцтво про право на спадщину видається після шестимісячного стро­ку. Однак з аналізу положення «... яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом» є можливість зробити висновок, що в цьому ви­падку слід рахувати частку спадщини на момент видачі свідоцтва про пра­во на спадщину, оскільки саме в цей період частки стають реальними, а но потенційними. Отже, в цьому разі відбувається прирощення спадковій, частин і тому загальним висновком є те, що при визначенні обов'язкові частки слід враховувати лише тих спадкоємців, які подали заяву про бажання прийняти спадщину.

Але в останньому випадку ми маємо правовий нонсенс, оскільки, з одного боку, від особи вимагатиметься подання відповідної заяви, яка для неї не має юридичного значення, а з іншого - така особа без відповідних прав впливатиме на визначення розміру спадщини. Тобто лише процесу­альне право однієї особи - подавати нотаріусу будь-які заяви, буде вплива­ти на права матеріального характеру інших осіб, без змін у правовому ста­новищі першої особи, з чим погодитись однозначно важко. Це зумов­люється тим, що при особистій незаінтересованості у спадковому процесі і без будь-яких підстав для цього така особа може впливати на розмір час­ток, а отже, може змінювати частки не за законом або за заповітом і лише через недосконалість норми закону.

Крім того, має певні особливості спадкування саме майно, яке нале­жить до спадкового при спадкуванні за правом на обов'язкову частку. За частиною 2 ст. 1241 ЦК при визначенні розміру обов'язкової частки врахо­вується і вартість спадкового майна, що складається з речей звичайної до­машньої обстановки та вжитку, вартості заповідального відказу, встанов­леного на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вар­тості інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як спадкоємця. Щодо об'єктів, які зараховуються до обов'язкової частки порівняно з ЦК 1963 р., то їх коло розширене введенням положення про те, що до обов'яз­кової частки зараховується також вартість інших речей та майнових прав. Це є позитивним моментом, оскільки при існуванні відповідних особли­востей спадкування вкладів у банківських установах окреме зазначення лише предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку як об'єктів, що спадкуються за правом на обов'язкову частку, як це мало місце у ста­рому ЦК, залишало банківські вклади спадкодавця без належного право­вого регулювання. Тому з приводу цього у п. 7 відповідної постанови Пле­нуму Верховного Суду України давалося роз'яснення про те, що вклад спадкодавця, на який зроблено розпорядження на випадок смерті чи скла­дено заповіт, врахуванню не підлягає. Але, на наш погляд, вклади та інше майно і права спадкодавця у повному обсязі мають входити до спадщини при визначенні обов'язкової частки.

Нині неможливо також погодитись із редакцією ч. 2 ст. 1241 ЦК, де пе­редбачається таке положення: «До обов'язкової частки зараховується вар­тість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість запові­дального відказу, встановленого на користь особи, що має право на обо­в'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які пе­рейшли до неї як до спадкоємця». Тут знов робиться спроба перерахувати майно спадкодавця, а потім йде узагальнення до розміру всієї спадщини.

Неможливо погодитись також із редакцією ч. З ст. 1241 ЦК, за якою будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. Тобто пропо­нується не відраховувати із обов'язкової частки спадщини витрат на пок­риття боргу, а вважається доцільним це робити лише з частини, що пере­вищує обов'язкову частку. Однак така формула просто позбавляє креди­торів їх законних прав на відшкодування боргу, що має за загальним по­рядком робитись раніше ніж видаватиметься свідоцтво про право на спад­щину. Отже, у цьому разі, пропонуючи гуманний підхід до спадкоємців, що успадковуватимуть за правом на обов'язкову частку, законодавець на­дає всім цим особам переваги перед кредиторами, оскільки порушується принцип рівності суб'єктів цивільних відносин (ст. 1 ЦК). Але ж боргові зобов'язання спадкодавця, за загальним правилом, входять до складу спадщини, а тому, на наш погляд, неможливо бути гуманним за чужий ра­хунок, тобто за рахунок кредитора.

Все вищесказане наводить на думку про необхідність виділення окре­мих правових аспектів ст. 1241 ЦК України і їх окремої регламентації. Намагання законодавчої влади багато обставин об'єднати одним реченням і «локалізувати» в одній статті призводить до невиразної регламентації цих обставин. Одна стаття, присвячена праву на обов'язкову частку, давно не відповідає на всі запитання, що виникають у суспільстві.

Виходячи з положення, що постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни мають юридичне значення лише для суддів при винесенні ними рішень, а для громадян вони не мають значення і користування ними ускладнено через спеціальну процедуру поширення, тому слід визнати доцільним основні положення, які аналізуються Пленумом Верховного Суду, та з приводу них даються роз'яснення регламентувати нормами за­кону шляхом внесення в ЦК відповідних змін та доповнень. Це положен­ня зумовлюється також тим, що постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни приймалися на підставі узагальнення судової практики, а тому регу­лювали за ст. 11 ЦПК правові ситуації, що виходили за межі закону. В наш час, після прийняття Конституції України, вплив постанов Пленуму Верховного Суду на судові рішення має бути обмежений, оскільки саме суддею має здійснюватись правосуддя і рішення має виноситись особисто, самостійно, на підставі закону, а в деяких випадках суд повинен виходити із загальних засад і змісту законодавства України. А тлумачити закон і вносити відповідні роз'яснення може лише Конституційний Суд України.

Отже, постанови Пленуму Верховного Суду - це одне з основних джерел для формування нового законодавства, але не предмет штучного перене­сення їх положень до нових законодавчих актів. Тому право на обов'язко­ву частку в спадщині потребує суттєвого переосмислення і приведення у відповідність до сучасних суспільних відносин.

У ст. 1241 ЦК, де регламентовано право на обов'язкову частку у спад­щині, наведено перелік суб'єктів, які мають право на обов'язкову частку. До них належать: неповнолітні (у тому числі і малолітні. - С.Ф.), пов­нолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. У цій же частині даної норми передбачено умову, що зазначені особи спадкують незалежно від змісту заповіту, а також пе­редбачено розмір цієї обов'язкової частки, яка становить половину част­ки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом, та наз­вано таку частку обов'язковою.

Положення про право на обов'язкову частку порівняно з редакцією ст. 535 ЦК 1963 p. значно розширені, але ще до введення в дію нового ЦК про проблемність визначення права на обов'язкову частку багато зазнача­лося.

Проблемними вважаються у цій нормі питання, пов'язані зі статусом певної особи, оскільки в даній нормі застосовано загальні терміни, які в реальному житті не завжди можуть зумовлювати необхідність допомоги, якою є обов'язкова частка спадщини.

Але слід врахувати, що розмір обов'язкової частки у спадщині може бу­ти зменшено. Таке зменшення обов'язкової частки здійснюється судом.

При розгляді такої справи суд повинен врахувати характер відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інші обставини, які мають істотне значення.

Тому в абзаці 2 ч. 1 даної норми йдеться про повноваження суду змен­шувати розмір обов'язкової частки у спадщині з урахуванням «інших обс­тавин, які мають істотне значення».

Загалом поняття, застосовані в цій нормі, зумовлюють виділення обо­в'язкової частки, але слід брати до уваги ті обставини, які можуть приз­вести до зменшення розміру обов'язкової частки судом, а також істотно впливатимуть на розмір такого «зменшення». Отож розглянемо їх.

«Неповнолітні» - діти до 18 років, як правило, вважаються такими, що не можуть працювати. Але за сучасною концепцією ст. 35 ЦК з 16 років особа може працювати за трудовим договором і їй надається повна цивіль­на дієздатність. Така справа розглядається у порядку окремого провад­ження. У статтях 242-245 ЦПК закріплено процедуру розгляду таких оправ. Вона розглядається судом за відсутності згоди батьків (усиновлю­вачів) або піклувальника про надання повної цивільної дієздатності особі, яка досягла 16-річного віку. Такі справи розглядаються з участю заявни­ка, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника (заінтере­совані особи), а також представників органу опіки та піклування. Участь цих представників у розгляді справи є обов'язковою. Хоча у законі не виз­начено їх процесуальний статус, на нашу думку, вони повинні брати участь у справі у порядку ст. 45 ЦПК з метою давання висновку у справі як органи державної влади та місцевого самоврядування.

Термін «повна цивільна дієздатність» встановлює можливість працю­вати і забезпечувати самого себе всім необхідним. Отже, така дитина мог­ла б позбавлятися права на обов'язкову частку, але суд не володіє такими повноваженнями, оскільки він вправі лише зменшити розмір такої част­ки.

Повною цивільною дієздатністю можуть наділятися й особи, які запи­сані матір'ю і батьком дитини, що свідчить, з одного боку, про їх обов'язок забезпечувати себе та свою дитину всім необхідним, але виходячи з умов реального життя такі «діти» потребують допомоги батьків. Тому набуття такими особами повної цивільної дієздатності слід розглядати у сукуп­ності з реальними відносинами між ними і спадкодавцем. Зокрема, якщо спадкодавець надавав допомогу своїм дітям та внукам, то такі особи вправі претендувати на обов'язкову частку в неменшому розмірі надаваної спад­кодавцем допомоги.

Непрацездатність вдови (вдівця), батьків може зумовлюватися пенсій­ним віком та наявністю інвалідності, але ці обставини свідчать також про потенційну непрацездатність, однак на практиці особи пенсійного віку та інваліди працюють і в деяких випадках отримують значну заробітну плат­ню. Тому такі особи фактично не мають права на обов'язкову частку, але суд не може їх позбавити права на спадкування навіть у тому випадку, ко­ли вони ніяких відносин із спадкодавцем не підтримували. У таких випад­ках суд може лише істотно зменшити розмір обов'язкової частки.

Отже, добрі стосунки між спадкодавцем і спадкоємцями та надавана спадкоємцям допомога - це загальна позитивна умова, яка має приводити до отримання обов'язкової частки спадщини в повному обсязі.

Питання про реальний розмір обов'язкової частки перед судом вправі ставити, на наш погляд, спадкоємці за заповітом та виконавець заповіту.

До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей зви­чайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу. встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а та­кож вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Розмір обов'язкової частки спадщини рахується шляхом умовного відсто­ронення правовідносин за заповітом і взяття в цьому випадку за основу спад­кування за законом. Такий спосіб розрахунку випливає з норми: «...полови­ну частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом».

Отже, розмір обов'язкової частки спадщини визначається виходячи з того, що розмір всієї спадщини приймається умовно за одиницю, а розмір частки спадкоємця за законом визначається шляхом поділу всієї спадщи­ни на кількість спадкоємців за законом, що закликаються до спадкування (п). Тобто такий проміжковий результат на практиці називають ідеальною часткою, а саме: 1/п.

Тоді обов'язкова частка буде дорівнювати: 1/n х 1/2 = 1/2п.

Наприклад, після смерті спадкодавця залишилося 5 спадкоємців за за­коном: п = 5, два з яких мають права на обов'язкову частку, а спадщина за­повідана «сторонній особі», тоді кожний з них отримає:

обов'язкова частка кожного із спадкоємців, що мають право на обов'яз­кову частку, буде дорівнювати:

1/5x1/2- 1/10.

Спадкоємець за заповітом отримає все, що залишиться після відраху­вання двох обов'язкових часток: 1 - 1/10-1/10 = 4/5.

Унаведеному способі розрахунку брався до уваги заповіт на все майно, якому особа, яка має право на обов'язкову частку, не зазначена в заповіті . таким чином позбавлена права на спадкування. На практиці можуть існувати заповіти, в яких така особа буде зазначена як спадкоємець, тому з зникатиме питання про те, що вона вправі спадкувати або за заповітом, або за правом на обов'язкову частку, і залежно від розміру отримуваної спадщини їй може бути вигідніше скористатися тим чи іншим правом.

У наведеному розрахунку велике значення для встановлення обов'язкової частки має кількість спадкоємців за законом, які спадкували б за зако­вом. Але коло спадкоємців за законом залежить від того, що спадкоємець вправі відмовитися від прийняття спадщини, тому такий спадкоємець на­віть не маючи права на обов'язкову частку може впливати на реальний її розмір.

Отже, наведені та багато інших проблемних питань свідчать про склад­ність розрахунку реальної обов'язкової частки, з чим на практиці стика­ються як спадкоємці, так і нотаріуси, адвокати і судді. Тому вважається, зло ця норма має бути переглянута щодо більш чіткої регламентації право­відносин.

Положення частини 2 ст. 1241 ЦК має застосовуватися в тих випадках, ноли заповідано лише частину майна, та спадкоємця, що має право на обо­в'язкову частку, зазначено як відказоодержувача. Тому при розрахунку обов'язкової частки має враховуватися та частина успадкованих прав, що реально збільшує розмір обов'язкової частки, встановленої законом. По­ложення про вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку з 2004 р. не може впливати на розмір обов'язкової частки, оскільки такі предмети спадкуються на загальних підставах, а окремі особи мають пере­ваги лише в їх отриманні в натурі.

Категорична форма ч. З ст. 1241 ЦК «будь-які обмеження та обтяжен­ня, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка переви­щує його обов'язкову частку», з одного боку «посилює» зміст ч. 2 даної статті, а з іншого боку, може мати самостійне значення. Так, у разі зазна­чення в заповіті про обов'язок спадкоємців повернути борг спадкодавця, можна трактувати це положення як обтяження спадщини боргом. Але да­на гіпотеза має бути спростованою на підставі ст. 1218 ЦК, за якою спад­щина складається одночасно із прав та обов'язків спадкодавця, тому бор­гові зобов'язання спадкодавця не є «обмеженнями та обтяженнями», а є складовою частиною спадщини. Дану норму пропонується сприймати що­до тих «обмежень та обтяжень», які встановлюються заповідачем на ко­ристь будь-яких осіб, включаючи відказоодержувачів, спадкоємців і на­віть необмеженого кола осіб, коли йдеться про досягнення суспільно ко­рисної мети, оскільки такі обмеження не повинні впливати на розмір обо­в'язкової частки. Тобто пропонується відмежовувати як об'єктивну обста­вину «обмеження і обтяження», які мали місце до відкриття спадщини, а після - як суб'єктивну, що впливає на права спадкоємців за правом на обов'язкову частку. Наприклад, якщо спадкодавцем було укладено до­говір довічного утримання або спадковий договір, то наслідки посвідчення

таких договорів мають сприйматися такими, якими вони є, якщо набувач майна належним чином виконав свої обов'язки. У такому разі предмет цих договорів не слід брати до уваги при визначенні обов'язкової частки, а в інших випадках, коли на спадкоємців покладено обов'язок вчинити дії для досягнення суспільно корисної мети, витрати за цими діями не по­винні братися до уваги при визначенні обов'язкової частки.