8.3. Правовий статус спадкоємців

Вс, 05/17/2009 - 20:26 — Консультант

 

8.3.Правовий статус спадкоємців

У статті 1222 ЦК законодавцем розкривається загальне поняття «спад­коємці».

Ця стаття визначає загальні риси спадкоємців як за законом, так і за за­повітом, які мають сприйматися у контексті інших норм ЦК, спрямованих на конкретизацію статусу спадкоємця. До них законодавцем віднесено:

- фізичні:

а) які є живими на час відкриття спадщини;

б)   особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини;

- юридичні особи;

-   інші учасники цивільних відносин - держава Україна, Автономна Рес­публіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч. 2 ст. 2 ЦК).

Зокрема, певні особливості спадкування встановлюють частини 3, 4 ст. 1220 ЦК, якими обмежено поняття «особи, які є живими на час від­криття спадщини», оскільки фактично одна особа може пережити іншу на декілька годин, але не вважатиметься такою.

Особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини вважаються спадкоємцями не тільки тоді, коли вони є дітьми спадкодавця, а й у випадку, коли мають право на спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК) тощо.

Слід також враховувати, що спадкоємцями до усунення від спадкуван­ня згідно зі ст. 1224 ЦК можуть вважатися навіть такі особи, які фактич­но не будуть допущені до спадкування.

При цьому у цій статті обмежень щодо належності фізичних осіб та інших суб'єктів, зазначених у ч. 2 даної норми, до юрисдикції України не встановлено. Але формально не можна вважати, що спадщина, визнана в порядку ст. 1277 ЦК відумерлою, успадковується територіальною грома­дою, оскільки в даному випадку в рішенні суду фактично констатувати­меться відсутність прав на неї з боку будь-яких суб'єктів цивільних відно­син.

Висвітлюючи поняття «спадкоємець (спадкоємці)» слід брати за основу часовий простір, у якому це поняття існує, та чітко і послідовно застосо­вувати це поняття в законодавстві та юридичній практиці.

Уявляється слушною сучасна концепція поділу статусу спадкоємця за­лежно від стадії розвитку спадкових правовідносин, зокрема:

•   спадкоємців, зазначених у заповіті, до смерті заповідача пропонується називати формальними;

•   потенційними можна називати спадкоємців, які після смерті спадко­давця можуть отримати право на спадкування, але нотаріусу не довели своїх прав на спадкування і не подали відповідної заяви;

•   реальними або просто спадкоємцями є ті особи, право яких на отриман­ня свідоцтва про право на спадщину підтверджене нотаріусами належ­ними документами, але вони ще не отримали свідоцтва і не можуть вва­жатися власниками спадщини;

• фактичними спадкоємцями є ті особи, які фактично прийняли спадщи­ну, тобто вони прийняли в управління або володіння спадкове майно²¹. При цьому це поняття з точки зору нотаріального процесу має акумулю­вати всі основні особливості, властиві суб'єктам нотаріальних процесуаль­них правовідносин. Загальними рисами юридично необізнаних осіб, до яких можна з упевненістю віднести переважну більшість спадкоємців, є правова некомпетентність у питаннях спадкових правовідносин. Це поло-

особливо стосується того моменту, з якого необхідно і найголовні­ше - можливо вважати особу спадкоємцем. До речі, це питання не знайш­ло свого однозначного теоретичного вирішення і в спадковому праві.

У цьому контексті можна визначити декілька підходів до вирішення си­туації, оскільки це положення прямо пов'язане з особливостями но­таріальної та судової процедур, а також особливістю застосування юри­дичних понять. Візьмемо для прикладу ч. 1 ст. 1224 ЦК, якою передбача­ється усунення від спадщини спадкоємців, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. У цій нормі відбувається змішування часового застосування юри­дичних понять, які за своїм змістом мають самостійне часове вимірюван­ня (часовий простір дії).

Передбачаючи у законі підставу для позбавлення спадкоємця права спадкування, законодавцем застосовується термін «спадкодавець» неа­декватно його часовому вимірюванню, що позбавляє цю норму реальної дії. Так, при житті людина не може бути спадкодавцем, вона стає відповід­ною терміну «спадкодавець» лише після смерті. Отже, тим більше немож­ливо зробити замах на життя спадкодавця або позбавити його життя, оскільки він стане відповідним цьому терміну лише після смерті. Це свідчить про відсутність реальної дії відповідної норми закону при засто­суванні терміна «спадкодавець».

Щодо позбавлення життя спадкоємців або замаху на їх життя, то тут за­кон досить чітко регламентував би спрямованість дій недостойного спад­коємця на отримання спадщини або на збільшення частки в спадщині як мету злочину, якщо б у законодавстві було передбачено окреме поняття «спадкоємець» і в ньому конкретизувалося питання, з якого часу особа на­буває правового статусу спадкоємця. Щодо злочинів, спрямованих на осо­бу спадкоємця, то, за загальним правилом, вони стосуватимуться лише певного часу - з моменту відкриття (або прийняття) спадщини і до видачі свідоцтва про право на спадщину. Таке положення не дозволяє буквально застосовувати норму закону до злочинів або правопорушень осіб, які намагатимуться отримати спадщину раніше строку, визначеного природою щодо життя спадкодавця, збіль­шення спадкової частки за рахунок часток інших спадкоємців тощо. Отже, саме ці аспекти є підставою для визначення таких дій як злочини або правопорушення, що мають ставати підставою для позбавлення права спадкування.

Однак цей аспект при досить значному правовому змісті не можна вва­жати вичерпно розкритим авторами. Наприклад, особа, яка позбавила життя іншу особу, щодо якої вона у подальшому має стати спадкоємцем, може приховувати самий факт смерті спадкодавця. Такий злочин може перешкоджати відкриттю спадщини, може породжувати незаконне корис­тування і в деяких випадках розпорядження майном тощо. Тому пропо­нується в таких випадках у вироку суду зазначати про позбавлення особи спадкових прав та відшкодування завданих збитків. При цьому до злочи­нів, які будуть підставою для позбавлення права спадкування, мають на­лежати лише навмисні злочинні дії. Вчинення таких дій особами позбав­ляє права спадкування не тільки спадкоємців за законом або заповітом, а й спадкоємців за правом на обов'язкову частку, а також осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ - відказоодержувачів (ч. 6 ст. 1224 ЦК).

Зовсім не йдеться в юридичній літературі про зворотний бік правопору­шень, які також спрямовані на збільшення спадкової частки за рахунок інших спадкоємців, але стосуються випадку приховування відомостей про інших спадкоємців. Наприклад, авторами пропонується в разі незазна-чення спадкоємцем, який ініціював відкриття спадщини або вжиття за­ходів до охорони спадкового майна, про існування інших відомих йому спадкоємців за запитом нотаріуса, це положення трактувати як прихову­вання відповідних відомостей з метою збільшення власної частки спадщи­ни і одночасно як правопорушення. Але відповідне правопорушення буде можливість констатувати і встановлювати лише через спеціальну проце­дуру* оскільки ми брали за основу, що спадкоємці - юридично необізнані особи. Отже, на запровадження авторської концепції доцільно розробити спеціальну обліково-статистичну картку-заяву (аналогічно до обліково-статистичної картки на цивільну справу у суді), яку спадкоємець, який порушує провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину або щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна, має заповнювати у присутності нотаріуса та за його консультування чи за бажанням особисто чи при правовій допомозі адвоката.

Деякі нотаріуси вже використовують відповідні заяви, у яких спад­коємець називає інших спадкоємців, які вправі спадкувати як за законом, так і за правом на обов'язкову частку. Але зміст таких заяв вважається не зовсім адаптованим до сприйняття юридично неграмотних осіб. Так, пи­тання ставиться про право на спадкування за ст. 1241 ЦК, але правовий зміст цієї норми громадянам має бути розтлумачено.

Всі вищезазначені аспекти мають бути підставою для розгляду трьох правових статусів осіб, які в сучасному нотаріальному процесі та юри­дичній практиці входять до одного правового поняття «спадкоємець».

Так, при посвідченні заповіту та передачі його на руки особі, яку в за­повіті визначають терміном «спадкоємець», така особа фактично набуває статусу спадкоємця у передбаченій законом формі - заповіті. Але з цим не­можливо однозначно погодитись, оскільки у подальшому спадкодавець може особисто відмовитись від заповіту, може внести в нього зміни, він може визнаватись недієздатним на момент його складання і посвідчення, а тому заповіт вважатиметься недійсним, тощо.

• 8.3.1. Формальний спадкоємець

• 8.3.2. Правовий статус потенційних спадкоємців

• 8.3.3. Правовий статус спадкоємців (фактичних)

• 8.3.4. Підпризначений спадкоємець

• 8.3.5.Правове положення спадкоємців, які мають право на спадкування предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку та переважне право на виділ їм у натурі цього майна (ст. 1279 ЦК)

• 8.3.6. Представництво інтересів спадкоємців у спадкових справах