18.3. Національні матеріально-правові норми спадкового права держав континентальної системи права

Втр, 05/19/2009 - 17:57 — Консультант

 

18.3. Національні матеріально-правові норми спадкового права держав континентальної системи права

Як зазначалося вище, до норм МПрП належать колізійні, спеціальні матеріальні та норми міжнародного цивільного процесу. Одні вчені позитивно ставляться до такого поділу (І.Петерський, М.Богуславськлл В.Звеков, А.Маковський), а інші - негативно (Л.Лунц, Г.Матвеев). Немає  єдиної точки зору і щодо того, які саме матеріальні норми належать т сфери МПрП. Проаналізувавши праці Л.Лунца, М.Богуславського. Л 7 ленської, А. Довгерта та ін. з цього питання, зазначимо, що до матеріально-правових норм у МПрП належать: уніфіковані норми міжнародних договорів, норми національного законодавства, що регулюють відносних і іноземним елементом, міжнародні звичаї, судова практика.

Матеріально-правові норми можуть міститися як у міжнародних уніфікованих актах, так і у внутрішньому законодавстві. Матеріальні норми внутрішнього законодавства держав застосовуються для врегулювання  відносин з іноземним елементом після того, як колізійне питання вирішено на користь права держави. Так, при врегулюванні спадкових відносин з  іноземним елементом за законом, по-перше, слід з'ясувати, правом якої  держави будуть регулюватися ці відносини. Як правило, необхідний вибір  ґрунтується або на принципі громадянства спадкодавця, або на принципі  його постійного місця проживання. Водночас коло осіб, які можуть бути  спадкодавцями за законом, черговість їх закликання до спадкування дуже відрізняються у законодавствах держав. Крім того, спадкове право держав  має значні розбіжності та протиріччя у врегулюванні процесу спадкування У зв'язку з цим виникає колізія законодавств у сфері спадкового права

Перш ніж розглянути матеріально-правові норми держав континентальної системи права щодо спадкування, звернемося до їхнього місця у  джерелах права. Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел права є важливим, оскільки питома вага кожного з них у різних правових системах неоднакова. Так, у державах континентальної системи права закон посідає основне місце, тоді як у державах системи загально­го права  провідним джерелом є судова практика.

У деяких державах Європи правові норми, що регулюють спадкові відносини, зосереджені у ЦК або в окремому законі. Так, норми щодо спадку­вання в Угорщині містяться у ЦК, в Німеччині спадкуванню відведено книгу V ЦК, у Іспанії вони розміщені у титулі III книги III ЦК, але насамперед регулюються Законом «Про спадкування», у Франції - у низі III ЦК, у Чехії, В'єтнамі, Польщі, Румунії, Білорусії - також в ЦК. Проте в Болгарії, Сербії, Чорногорії норми містяться у спеціальних зако­нах - законах про спадкування.

Для більш повного аналізу законодавства країн континентальної систе­ми права, а також з урахуванням історично зумовленої наявності числен­них родинних зв'язків українців з росіянами і навпаки, виникає потреба у детальнішому розгляді нормативно-правових актів, що регулюють спадкові відносини у Росії.

Так, норми щодо спадкування містяться у ст. 35 Конституції РФ, але передком спадкового права є ЦК РФ. Зазначимо, що частина третя ЦК виключає можливості регулювання процесу спадкування нормами під за­конних актів. На практиці виникла ситуація, коли державний орган влади РФ прийняв акт, який визначав порядок передачі майна громадян за заповітом та договором довічного утримання органам соціального захисту населення. З приводу цього Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду РФ зазначила, що згідно з Конституцією РФ законодавство знаходиться у винятковому віданні РФ. За предметами відання РФ приймаються федеральні закони, які мають пряму дію на всій території РФ, тому ви­конавчий орган влади не наділено правом приймати акти з питань, що на­лежать винятково до відання РФ.

Крім ЦК, відносини спадкування регулюються також іншими закона­ми, наприклад, про авторські права та суміжні права тощо. Норми щодо спадкування також містяться і в міжнародних договорах про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах, які РФ уклала з держа­вами. Так, у Договорі між Російською Федерацією та Ісламською Республікою Іран про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах питанням спадкування присвячено статті 35-43.

         Основним джерелом спадкового права в Україні є Цивільний кодекс . До 1 січня 2004 р. в Україні спадкові відносини врегульовувалися розділом VII «Спадкове право» ЦК України 1963 p., а розділ VIII цього Кодексу регулював відносини спадкування з іноземним елементом. У ЦК Ук­раїни 2004 р. спадковому праву відведено книгу шосту «Спадкове право ». яка більш детально регламентує положення щодо спадкування, змінює  підхід до порядку прийняття спадщини тощо. У ЦК України 1963 р. спад­ковому праву було присвячено 41 статтю (статті 524-564), а у новому ЦК — 93 (статті 1216-1308). На сьогодні колізійні норми спадкування містяться  у Законі «Про міжнародне приватне право» та міжнародних договорах України про правову допомогу у цивільних справах. Також спадкові відносини в Україні регулюються й іншими законами, наприклад, «Про нотаріат».

Значне місце серед джерел спадкового права в Україні займають підзаконні акти, наприклад, Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України тощо. Важливе значення для правильного зас­тосування цих норм мають постанови Пленуму Верховного Суду України з роз'ясненнями про практику застосування окремих норм спадкового права.На жаль, в Україні на сьогодні немає роз'яснень щодо застосування су­лами колізійних спадкових норм.

Проаналізувавши джерела спадкового права у континентальній системі права, зазначимо, що ними є закони і під законні акти, а також судова практика.

У процесі спадкування особи беруть участь у відносинах, що виникають з приводу реалізації ними їхніх прав. Для виникнення цих відносин необ­хідні передбачені законом юридичні факти. Повний перелік відносин виз­начається правопорядком, але, у цілому, класифікується так: відносини, пов'язані з відкриттям спадщини, з її охороною та з прийняттям спадщи­ни. Умовно ці відносини у теорії спадкового права (Є.Рябоконь, Ю.Заїка, І.Корнєєва) поділяються на етапи.

Перший етап настає з відкриттям спадщини. Відкриття спадщини - це юридичний факт, з яким закон пов'язує момент виникнення спадкових відносин та наділяє спадкодавця можливістю прийняти спадщину або відмовитися від неї. Необхідною умовою виникнення цих відносин є смерть особи (спадкодавця). Законодавство держав визначає цю умову як момент відкриття спадщини. Так, у ст. 1220 ЦК України, § 674 ЦК Угор­щини, ст. 1123 ЦК Киргизії вказується, що спадкування відкривається внаслідок смерті особи.

Отже, відкриття спадщини є юридичним фактом, з яким пов'язано почат­ковий момент виникнення спадкових відносин і який дає спадкоємцю мож­ливість прийняти спадщину чи відмовитися від неї. З відкриттям спадщини безпосередньо пов'язані численні юридично значущі для учасників спадкуван­ня обставини: встановлюється право, яке слід застосувати для врегулювання лих відносин, визначається коло спадкоємців, обсяг спадщини та ін. Все це зу­мовлює важливість і необхідність визначення часу відкриття спадщини.

Законодавство держав по-різному визначає час відкриття спадщини. Так, у ст. 1220 ЦК України, ст. 1114 ЦК РФ, ст. 1140 ЦК Туркменистану днем відкриття спадщини є день смерті громадянина. Проте у ст. 665 ЦК Латвії, ст. 1019 ЦК Еквадору - це момент смерті спадкодавця. Такий самий підхід до визначення часу відкриття спадщини існує у Латвії, Швейцарії, Перу.

Слід зазначити, що проблема визначення часу відкриття спадщини вже досліджувалася у науці. Розгляд цієї проблеми переконує у недоцільності збереження норми в праві України про те, що часом відкриття спад­щини є день смерті особи, і у необхідності визнання часом відкриття спад­щини моменту смерті спадкодавця (її години та хвилини). Врахування зі лише дня, а й моменту смерті особи необхідне для захисту прав та закон­них інтересів спадкоємців, а також для визначення об'єкта спадкування для чіткого однозначного вирішення питання комморієнтності тощо.

Першим етапом є визначення кола осіб, які закликаються до спадкування і при додержанні певних умов отримають статус спадкоємній Тільки той спадкоємець, який прийняв спадщину, як вказують Ю.3аїка, В.Співак, є правонаступником прав і обов'язків, що можуть переходити -спадщину. Спадкодавці не є суб'єктами цих відносин тому, що в момент  смерті право - і дієздатність вони втрачають. Деякі фахівці (С.Суханов, І.Широкова) вважають їх суб'єктами спадкових відносин.

Хоча у законодавстві держав континентальної системи права норми щодо визначення кола спадкоємців майже однакові, проте вимоги про визнання їх спадкоємцями відрізняються. Так, спадкоємцями можуть бути  фізичні та юридичні особи, держава, міжнародні організації т д (ст. 1222 ЦК України, статті 385-387 ЦК Латвії, ст. 1125 ЦК Киргизії, ст. 1129 ЦК Туркменістану). Держава охороняє інтереси та права зачатої. але ще не народженої дитини: спадкоємцями можуть бути й діти, які були  зачаті за життя особи, яка померла (ст. 1261 ЦК України, ст. 1166 ЦК К~ ст. 725 ЦК Франції, ст. 3291 ЦК Аргентини).

Цікава норма існує у ст. 1027 ЦК Еквадору: спадкодавці мають також залишити спадщину особам, які не існують до моменту відкриття спадщини, але існування яких передбачається, за умови якщо ці особи будуть  існувати до закінчення п'ятнадцятирічного строку з моменту відкриття  спадщини.

Юридичні особи закликаються до спадкування у більшості країн тільки тоді, коли вони зазначені у заповіті як спадкоємці. Законодавство висуває щодо них вимоги, зокрема існування на день відкриття спадщини (ст. 1308 ЦК Грузії, ст. 4 Закону Ізраїлю «Про спадкування»).

        Частина 2 ст. 1222 ЦК України зазначає, що спадкоємцями за заповітом є юридичні особи. На нашу думку, ця норма потребує уточнення: «юридична особа може бути спадкоємцем за умови, що утворилася (зареєстрована) до моменту відкриття спадщини». На практиці може виникнути ситуація: чи може спадкувати юридична особа, якщо на момент відкриття спадщини вона реорганізувалася чи змінилася її назва порівняно з тим періодом, коли було складено заповіт. Частина 2 ст. 1222 ЦК " вирішує цю проблему. А щодо зміни найменування, то ця особа має право  бути спадкоємцем, тому що зміна найменування юридичної особи не призводить до появи іншого суб'єкта.

       Проте це стосується випадків, коли майно заповідалося українській юридичній особі, у якої національний закон є українським. Але якщо майно заповідалося іноземній особі, то справу може бути розглянуто по-іншому. Наприклад, у заповіті українець зробив розпорядження на ко­ристь французького товариства з обмеженою відповідальністю, яке згодом перетворилося в акціонерне товариство. Останнє має визнаватися спадкоємцем, оскільки французький закон містить вказівку: при таких перет­вореннях суб'єкт права є незмінний.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття майно спадкодавця переходить до держави. Перехід відумерлого  майна до держави - одна з гострих проблем приватного права. Так, Г.Шершеневич вказує, що законотворець принципово помиляється, визнаючи деяких осіб спадкодавцями, з якими у спадкоємців не було нічого спільного. «Чи можна визнавати за державою спадкове право на майно його громадян?» - ставить питання Г.Шершеневич.

Утеорії та на практиці виділяють два основні підходи, які по-різному кваліфікують перехід відумерлого спадкового майна до держави.

Так, у ст. 1619 ЦК Бразилії вказується, що у разі відсутності спадкоємців або їхньої відмови від спадщини, остання передається штату або федеративному округу за умови, що спадкодавець проживав на відповідній території. Стаття 773 ЦК Алжиру містить пряму вказівку щодо режиму відумерлого майна - воно належить державі. Держава отримує майно не в порядку спадкування, а в силу припису. У Австрії (§ 760 ЗЦК) таке майно переходить до держави за правом окупації. Л.Раапе доводив: австрійська держава не має права проводити окупацію відумерлого майна, що залишалося після смерті іноземця і знаходиться на її території, оскільки згідно з § 300 ЗЦК рухомість підпорядковується тому самому праву, що і його власник.

У деяких країнах Європи, а також в Україні, держава отримує майно «як спадкоємець». Так, згідно зі ст. 1277 ЦК України територіальна гро­мада  отримує у власність відумерлу спадщину у разі відсутності спадкоєм­ців за заповітом і за законом, усунення їх від спадщини, а також відмови їх  від спадщини чи неприйняття її. Аналогічна норма, тільки з поправкою на те, що майно переходить до держави (РФ), існує і у ст. 1151 ЦК РФ.

Спадкове право СРСР по-різному ставилося до питання відумерлого майна. У той час, вказував М.Богуславський, були спроби використати особливості права деяких країн з метою збільшення надходжень в державу спадкових сум.

У законодавстві майже всіх держав існує норма, яка визначає коло осіб,  які не мають права на спадкування, проте ці норми дещо відрізняються. У ЦК України - це ст. 1224, в ЦК Киргизії - ст. 1126, у ЦК Бразилії статті 1595-1602 тощо. У законодавстві Ірану права спадкування позбав­лені іновірці та особи, які здійснили умисне вбивство спадкодавця. Не успадковує в Ірані також один із подружжя, якщо його звинувачено у подружній зраді, позбавлені права на спадкування і незаконнонароджені  діти.

Зробивши аналіз цих та інших аналогічних норм законів держав зазначимо, що до кола недостойних спадкоємців відносять осіб, які зробили  наклеп на спадкодавця, внаслідок чого того було засуджено до каторжних  робіт чи довічного ув'язнення; вчинили будь-який умисний злочин проти  спадкодавця, дітей чи батьків; примусили своїх дочок займатися проституцією або вчинили акти насильства проти них; не заявили протягом певного часу органам слідства про насильницьку смерть спадкодавця чи примусили того скласти заповіт, змінити його, перешкоджали складанню заповіту чи приховали його тощо.

Усунення особи від права на спадкування у однієї особи, не позбавляє її права бути спадкоємцем у іншого спадкодавця - зазначено у ст. 1315 ЦК  Грузії. На нашу думку, з метою запобігання двозначному тлумаченню 1224 ЦК України, аналогічні зміни можна було б внести і в ЦК України,  доповнивши ст. 1224^і «Право спадкувати майно іншого спадкодавця».

Проаналізувавши законодавство держав щодо визнання особи спадкоємцем, зазначимо, що спадкоємець - це особа, яка з підстав, визначених законодавством, закликається до спадкування після смерті спадкодавця,  але за умови, що вона у судовому порядку не визнана недостойним спадкоємцем.

У зв'язку з відкриттям спадщини виникає другий етап відносин - охорона спадкового майна.

Концепція багатьох російських теоретиків права, наприклад, Б.Антимонова, К.Граве, А.Сергєєва, Ю.Толстого, яку підтримують і українські  фахівці Н.Глусь, Є.Рябоконь, передбачає наявність двох етапів спадкових відносин, не виділяючи в окремий етап відносини з охорони спадщини. На наш погляд, ці відносини потрібно виділяти в окремий етап. Зазначені заходи з охорони спадщини вживаються у випадку захисту інтересів спадкоємців, кредиторів, держави тощо. Вони вкрай необхідні, якщо спадщина –з іноземним елементом. Забезпечення Україною охорони спадкових прав іноземців сприяє розширенню економічного співробітництва України з іншими державами, створює сприятливі умови для вкладення капіталів, для соціально-економічного розвитку України тощо. Так, Д.Гольська вказує, що коли до спадкування закликається іноземець, завжди є вірогідність того, що справа про спадкування може бути предметом обговорення на дипломатич­ному рівні. Зауважимо, що законодавство більшості держав містить норми [ щодо охорони спадщини (статті 1283, 1284 ЦК України, статті 1171, 1172 ГТК РФ, ст. 1152 ЦК Киргизії, статті 1310-1313 ЦК Туркменістану).

На практиці може виникнути у різних варіантах ситуація, коли на спадщину громадянки X., яка померла в Україні, претендує сестра померлої - американська громадянка Б. Проте спадщину (будинок) під охорону взято не було, в результаті чого у будинок самовільно заселилися чужі люди.

Тобто існує такий проміжок часу, від початку відкриття спадщини і до її прийняття, протягом якого слід вжити заходів реагування, щоб права та обов'язки від спадкодавців перейшли до спадкоємців в обсязі, передбаче­ному законом. Якщо спадкоємці проживали окремо від спадкодавця, то течі, які складають спадщину, без відповідного нагляду чи догляду мо­жуть зіпсуватися або їх можуть знищити.

Під охороною спадкового майна у теорії розуміється вжиття заходів із забезпечення безпеки майна з метою виключення можливостей його зіпсування, знищення чи розкрадання. Змістом охорони спадкових прав гро­мадян є забезпечення повноти та реальності здійснення права на спадщи­ну спадкоємцями. Охорона спадкового майна продовжується до прийнят­тя спадщини спадкоємцями, а в разі неприйняття спадщини - до закін­чення строку прийняття спадщини, наприклад, в Україні, Білорусі, Польщі,Німеччині - до шести місяців.

В.Тархов зазначає, що процес спадкування не може відбутися без прийняття спадщини. Другий етап спадкових правовідносин закінчується у зв'язку з прийняттям рішення спадкоємця про прийняття спадщини чи відмову від неї.

І.Корнєєва вказує, що прийняття спадщини - це суб'єктивне цивільне право спадкоємця. У випадку його здійснення воно є правочином. Цієї і точки зору дотримуються Б. Антимонов, К. Граве, М. Гордон, В. Серебровський. Тобто прийняття чи відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином, оскільки створюють юридичні наслідки і не потребують зустрічного волевиявлення.

На практиці виникають труднощі щодо визначення характеру спадкових відносин на цьому етапі. Оскільки, прийнявши спадщину, спадкоємець набуває не тільки прав, а ще обов'язків (відповідає за боргами спадкодавця), то не можна однозначно відповісти на запитання щодо характе­ру спадкових відносин на цьому етапі.

Так, право на прийняття спадщини залежно від складу спадщини не аса ому етапі розпадається на ряд прав, які є елементами правовідносин.

Оскільки спадкове правонаступництво в Україні, РФ, Франції, Італії. Іспанії, Японії та в ін. державах закріплює універсальний характер, то до  спадкоємців переходить сукупність прав та обов'язків спадкодавця. От у результаті прийняття спадщини спадкоємець стає учасником різних за своїм юридичним змістом відносин, виступаючи в них як носій і прав і обов'язків. Він може вступати у відносини з іншими спадкоємцями ⁽принаймні до поділу спадщини), фінансовими та податковими органами то­що. Отже, у зазначених державах спадкоємці є прямими правонаступниками спадкодавця, тоді як у США, Великобританії існує інститут власного представника чи душеприказчика.

В.Рясенцев, Т.Чепіга доводять, що право прийняття спадщини є суб’єктивним правом, реалізуючи це право, особа може відмовитися він нього.  Така норма існує у законодавстві майже всіх держав, але ці норми дечим різняться.

Так, § 674 ЦК Угорщини вказує, що після відкриття спадщини спадкоємець має право відмовитися від спадщини. У Німеччині спадкоємець  має право це зробити протягом шести тижнів з моменту, коли дізнався про  право на спадщину. Проте термін дозволено продовжити за умови що спадкоємець проживав або знаходився за кордоном. Згідно із ЦК PФ спадкоємці мають право відмовитися від спадщини навіть після її прийняття.  Але така відмова можлива лише протягом певного строку (ст. 1153) Відмова від спадщини передбачена також § 463-468 ЦК Чехії: заяву про відмову від спадщини спадкоємець може подати тільки протягом одного  місяця з дня, коли він був повідомлений судом про право відмовитися  від  спадщини. Згідно із ЦК Франції відмова від спадщини погашається спливом  проміжку часу, встановленого як найбільший строк давності для нерухомості (ст. 789) - ЗО років.

У більшості держав заборонено часткову відмову від спадщини, а також  відмову за умови чи відмову на певний строк.

У ЦК деяких держав, зокрема РФ, Чехії, Грузії, існує норма, яка дозволяє відмовлятися і приймати спадщину спадкоємцям через представників, але за умови, що в дорученні спеціально будуть передбачені ці повноваження (статті 1153, 1159 ЦК РФ, § 463-468 ЦК Чехії, ст. 1449 Грузії).

У законодавстві України ця норма відсутня, проте в подальшому, для полегшення процесу прийняття спадщини спадкоємцями, така норма може бути включена до ЦК України.

       Слід зазначити, що прийняття спадщини може відбуватися двояко: подачею заяви про прийняття спадщини до нотаріуса чи до суду за місцем відкриття спадщини (пряме волевиявлення); шляхом фактичного вступу у володіння чи керування спадковим майном (конклюдентні дії). Аналогічні положення існують в Україні, Болгарії, Італії, Франції. Інша традиція склалася в Угорщині, Німеччині, де спадкоємці отримують майно здійснення правових дій щодо його прийняття.

        О.Кибенко, проаналізувавши законодавство країн щодо вступу особи у спадщину, вказує, що у світі застосовуються дві основні системи вступу: система прийняття - висловлення згоди на прийняття спадщини у спосіб, встановлений у законі (Франція); система відмови - спадкоємець вважається таким, що вступив у спадщину, якщо він не відмовився від спадщини  (Німеччина).

        Донедавна в РФ існувала норма, за якою іноземець, який проживає за межами РФ, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він протягом шести місяців звернеться до адвокатів Ін'юрколегії з проханням про надання юридичної допомоги. У зв'язку з цим Верховний Суд РФ вказав, Ін'юрколегія є добровільним об'єднанням осіб, яке займається адвокатською діяльністю і має на меті надання юридичної допомоги у справах з іноземним елементом, а законодавство РФ не наділило колегії адвокатів повноваженнями нотаріальних органів.

           Г.Першеневич зазначає, що є різні підходи щодо прийняття спадщини, Одні держави, продовжуючи традиції римського права, визнають необхідним складення акта прийняття спадщини, а інші, які дотримуються давньонімецького права, вважають це зайвим і визнають, що всі права спадкоємці набувають самі собою в момент відкриття спадщини. Однак більшість законодавств країн не підтримують цієї точки зору. Прийняття спадщини вважається зайвим у тих країнах, де існують необхідні спадкоємці. Спадщина набувається спадкоємцем з моменту смерті спадкодавця. Проте законодавство, наприклад, Франції, вимагає ще й акт прийняття. 7таття 672 ЦК Перу зазначає, що прийняття спадщини можливе у формі публічного чи приватного акта. Мовчазним прийняттям спадщини визнається вступ спадкоємця у володіння майном чи здійснення ним інших дій, які свідчать про те, що його воля направлена на прийняття спадщини. У законодавстві Бразилії, Італії існують подібні норми.

      Тобто розповсюдженим способом прийняття спадщини є фактичний вступ володіння чи керування спадковим майном. В.Гаврилов дослідив,що у Росії із 90 справ про спадкування, розглянутими судами Липецької області у 1997 році, у 49 випадках предметом позову було встановлення  факту прийняття спадщини. Спадкоємці протягом довгого часу не вертаються до нотаріусів за отриманням свідоцтва про право на спадщину суд для встановлення факту прийняття спадщини. За результатами цього  узагальнення, у 9 випадках спадкоємці звернулися з такими вимогами через 10 років, у 5 - через 20 років, в 1 - через ЗО років, і у 2 випадках – через 40 років після смерті спадкодавця.

Дії щодо прийняття спадщини мають бути здійснені протягом певного  часу, який безпосередньо визначається законодавством. Так, в Україні, РФ, Киргизії, Білорусі, Вірменії, Польщі спадкоємець повинен вчинити їх  протягом шести місяців, у Перу - трьох місяців, а якщо особа знаходиться за кордоном - протягом шести місяців (ст. 673 ЦК Перу), в Італії термін - десять років.

Д.Гольська пропонує збільшити термін прийняття спадщини до трьох років незалежно від громадянства спадкоємця. На нашу думку. Норми  щодо порядку прийняття спадщини в Україні потрібно було б удосконалити, врахувавши той факт, що у разі закликання до спадщини іноземців або громадян України, які проживають чи перебувають за кордоном, вони знаходяться за межами України.

Зазначимо, що в Угорщині спадкоємці отримують спадщину без здійснення особливих правових дій (§ 673 ЦК), тобто не діє система прийняття  спадщини.

Законодавство держав висуває вимогу щодо форми заяви про прийняття спадщини. Нотаріальна практика, наприклад РФ, України, Білорусі не визнає заяв такого роду в усній формі, але судова практика, наприклад  Польщі, ці заяви визнає.

Нині, у деяких країнах Латинської Америки норми спадкового права  містять обмеження щодо заміжніх жінок і не дозволяють їм приймати спадщину без дозволу чоловіка, а за його відсутності - суду (ст. 3334 ЦК Аргентини).

Законодавство держав по-різному відтворює принципи правонаступності (універсальний, сингулярний). Універсальність характеризується  тим, що до спадкоємців переходять не лише права, а й обов'язки. Так,  згідно зі ст. 1110 ЦК РФ при спадкуванні майно померлого переходить до  спадкоємців у порядку універсального правонаступництва. У статі 1008 ЦК Колумбії зазначено, що спадкування може бути універсальним або  сингулярним. Універсальним воно є тоді, коли після особи успадковується все її майно, всі права і обов'язки, цілісно чи у якійсь частині ( ½,2/3 частини). При сингулярному правонаступництві успадковується одна чи більше не конкретних речей певного роду(сорок гектарів пшениці)

Теорія не дає однозначної відповіді щодо цих принципів. Слід зазначити, що сингулярне правонаступництво тісно пов'язане з універсальним і завжди  існує у поєднанні з ним. В Україні принцип універсального правонаступництва передбачено у ЦК, але чітко не виписано. На наш погляд, ст..121б ЦК „Поняття спадкування» треба викласти так: «При спадкуванні майно померлого (спадщина) переходить до інших осіб у порядку універсального правонаступництва, тобто права і обов'язки від спадкодавців до спадкоємців переходять як одне ціле одночасно, якщо в Кодексі не передбачене інше».

        Характеризуючи прийняття спадщини як правочин, ми виділили одну з її ознак - безповоротність. Більшість вчених-цивілістів визнають на­явність цієї ознаки при прийнятті спадщини шляхом подання заяви у нотаріальну контору чи суд. В.Толстой доводив, що відмовитися від спадщи­ни, яку  прийнято «фактично», неможливо у будь-якому випадку. М.Гордон вказував, що спадкоємець втрачає право на відмову від спадщини у тому  випадку, коли здійснив дії, які засвідчують про прийняття спадщини. Проте В.Серебровський, М.Мурзін  вважають, що у випадку прийняття спадщини у формі конклюдентних дій, відмова від спадщини можлива. Тобто безповоротність акта прийняття спадщини в тому, що не можна відмовитися від спадщини, прийнятої фактично, якщо сплинув термін  від дня відкриття спадщини.

 Останній, третій, етап відносин триває доти, доки повністю не буде визначено долю майна, яка успадковується.

       Зазначимо, що об'єктом відносин на всіх його етапах є спадщина (ст. 1218 ЦК України, ст. 1112 ЦК РФ, ст. 922 ЦК Польщі, ст. 660 ЦК Перу. ст. 511 ЦК Чехії). Говорячи про об'єкт спадкування, мабуть, правильніше вести мову не про спадкове майно, а про спадкову масу - спадщину. У ЦК, наприклад, України, РФ, Грузії вживається термін «спадщина»,в  Перу, Бразилії - «спадкова маса». У країнах Латинської Америки спадщина є легальною, якщо переходить до спадкоємців за законом, або тестаментарною - за заповітом. Проте у законодавчих актах держав

простежується різний підхід до визначення спадщини. Так, ст. 922 ГЗ Польщі встановлює, що майнові права та обов'язки померлого переходять з моменту його смерті до спадкоємців. До спадщини не входять права та обов'язки, які тісно пов'язані з його особою, а також права, які з моменту смерті переходять до певних осіб, незалежно від того, чи є вони спадкоємцями. Деякі закони щодо спадкування ухиляються від визначення спадщини або тлумачать її як сукупність матеріальних цінностей,речей тощо. Наприклад, у Законі Болгарії «Про спадкування» йдеться  про спадкове майно саме як про річ, предмет, рухоме і нерухоме майно, сільськогосподарські і транспортні машини, поле, землю, тощо.

Підставами спадкування у більшості держав Європи є заповіт та закон. Заповіт (testament, will) має переважне значення, тоді як закон (intesrot succession) - застосовується у разі відсутності чинного заповіту або коли  заповіт охоплює тільки частину спадщини, або не охоплює інтереси осіб,  які мають право на обов'язкову частку в спадщині, тощо. Проте у Швейцарії, Німеччині, Франції, Латвії підставою для спадкування є ще й договір про спадкування.

Як правило, заповіт за законодавством більшості держав, у тому числі  й України, є одностороннім та відкличним. Так, згідно зі ст. 895 ЦК Франції заповіт - це правочин, за допомогою якого заповідач розпоряджається  своїм майном на випадок смерті. Аналогічно його визначає і праве України, Угорщини, Італії.

 

Зробивши аналіз поняття «заповіт», прийдемо до висновку, що «за­повіт» розглядається у двох значеннях: по-перше, цим терміном названо юридичний документ, у якому відображається воля спадкодавця, а по-друге, це односторонній правочин, який укладається особою щодо розпорядження спадщиною після його смерті, і не вимагає зустрічного волеви­явлення іншої особи; має особистий характер, оскільки висловлює волю заповідача і направлений на досягнення правових наслідків. Дійсність за­повіту не залежить від згоди спадкоємців.

Заповіт має бути укладений особисто заповідачем, тому законодавство більшості країн виключає можливість укладення заповіту представником чи довірителем (§ 2064 ЦК Німеччини, ст. 669 ЦК Іспанії, ст. 941 ЦК Польщі).

Вживши термін «заповідач», спадкодавців розділено на тих, які не склали заповіт, і тих, які склали його. Зазначимо, що законодавство всіх держав надає право громадянам укладати заповіти, проте цим правом ко­оптуються не всі.

У розумінні юридичної природи самого права заповідати немає єдності. На думку М. Агаркова, право скласти заповіт є окремим виявленням цивільної правоздатності. Його критикував С.Братусь, який у питаннях співвідношення правоздатності і суб'єктивного права, під першим розумів абстрактну можливість, що належить будь-кому, а під другим - можливість здійснення правоздатною особою позитивних дій. Його підтримували О.Іоффе, М.Малеін, Д.Чечот. Аналізуючи точки зору цих науковців, вважаємо, що право заповідати - це суб'єктивне право, право фізичної особи, що гарантується державою, і особа може скористатись ним на власний розсуд.

У законодавстві держав норми щодо свободи заповіту не однакові. Свобода заповідати виявляється на практиці трояко. По-перше, це можливість особи шляхом різних розпоряджень визначити долю свого майна но випадок смерті на власний розсуд, дотримуючись лише обмежень, вста­новлених законом. По-друге, свобода заповіту включає право у будь-який час і в будь-якому місці відмінити чи змінити складений заповіт. Громадя­ни у будь-який час мають право вільно, як на території, наприклад, Ук­раїни, так і за її межами, скласти, скасувати чи змінити заповіт. По-третє, ця  свобода складається із надання особі можливостей обирати форму за­повіту, яку визначає закон.

Німецькі науковці, розкриваючи поняття «свобода заповіту», вказують  на те, що свобода заповіту дає право спадкодавцю без зазначення причин  відійти від законного порядку спадкування, - це стрижень спалого  права. Наприклад, у ст. 422 ЦК Латвії вказується, що заповідач на випадок своєї смерті може вільно розпорядитися всім своїм майном. При цьому  спадкодавець може розділити майно між спадкоємцями у будь-яких частках. У ЦК Німеччини заповідач має право призначити спадкоємця своїм  розпорядженням на випадок смерті (§ 1937), а також усунути від спадкування  родича або дружину (чоловіка) (§ 1938).

Проте мусульманське право істотно звужує свободу заповіту. За заповітом можна передати тільки 1/4 спадщини особам, які не входять до кола спадкоємців за законом. ЦК Колумбії також обмежує цю свободу, а саме: 1/2 всієї спадкової маси спадкується за законом. Решту заповідач  може розподілити так: 1/4 майна він передає будь-кому із своїх низхіднихродичів, останню чверть від загальної маси спадщини - будь-кому із осіб.

Слід зауважити, що законодавство більшості держав обмежує свободу  заповіту правилами про обов'язкову частку у спадщині. Коло осіб. Які мають право на цю частку, визначається законодавством країн не однаково.

       Так, обмеження свободи заповіту на користь неповнолітніх дітей спадкодавця, непрацездатної вдови та непрацездатних батьків передбачені  ст. 1241 ЦК України. Ці особи спадкують незалежно від змісту заповіту 1/2 частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.  Подібна норма міститься в ст. 1149 ЦК РФ, ст. 530 ЦК Білорусі, ст.. 35 Закону Сербії «Про спадкування».

ЦК Франції не містить спеціальних положень про обов'язкову частку, ­але існує поняття «вільна частка». Це частка, яка належить власнику для  заповідальних розпоряджень і прижиттєвих подарунків, але все інше майно «резерв» мусить бути розподілене між близькими родичами спадкодавця. Розмір вільної частки залежить від кількості дітей у спадкодавця(ст. 913 ЦК). При відсутності у спадкодавця дітей право на «резерв»  дається висхідним спадкоємцям у розмірі 1/4 для кожної лінії (ст. 914  ЦК). Подібний підхід існує і у праві Швейцарії. Відмінність лише у способі вирахування часток «резерву» і в тому, що до спадкоємців, які мають  право на «резерв», можуть бути включені брати, сестри спадкодавця та  вдова (вдівець) (ст. 471 ЦК).

У Німеччині батьки, вдова (вдівець) спадкодавця мають праве на обов'язкову частку у випадку, якщо їхні інтереси не були забезпечені у заповіті необхідним чином. Розмір цієї частки становить 1/2 того, що належало б  б їм при спадкуванні за законом (§ 2303 ЦК). Слід зазначити, що наведене  вище  і є відмінністю між правом на «обов'язкову частку» і «резервом « відповідно до французького права.

   Різним є і розмір обов'язкової частки, наприклад, в Іспанії вона становить  2 /3 для дітей, 1/2 для батьків. У Законі Болгарії «Про спадкування» передбачено, що обов'язкова частка низхідних при одній дитині становить ½ майна спадкодавця, а при двох і більше дітях 2/3 вказаного майна, частка батьків - 1/3 майна. Згідно зі ст. 661 ЦК Угорщини ця частка гарантується і внукам, правнукам спадкодавця. Проте на практиці суди до­пускають помилки щодо встановлення кола осіб, які мають право на обов’язкову частку.

 За загальним правилом заповіт укладається громадянином особисто від свого імені, але законодавство деяких країн (Німеччина) передбачає складення  спільних заповітів, у яких відображено волю двох чи більше громадян.

Згідно зі ст. 1243 ЦК України подружжю дозволено складати спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної вісті. У статті 23 Закону В'єтнаму «Про спадкування» також передба­чено складення таких заповітів, але вони, як зазначає Нгуен Тхи Тяу, є двосторонньою угодою і суперечать панівному в теорії ставленню до заповітів як до односторонньої угоди. Законодавство Франції (ст968  ЦК), Бразилії (ст. 1630 ЦК) прямо забороняє такі заповіти. Згідно  зі ст. 733 ЦК Іспанії не є дійсними спільні заповіти, які іспанці складають за кордоном, хоча закони держави, де вони його складають, - дозволяють це зробити. Швейцарське законодавство не містить ніяких норм з цього  питання, але судова практика визнає такі заповіти недійсними.

Від заповітів слід відрізняти договори про спадкування, в яких однією  стороною  є спадкодавець, а іншою - одна або декілька осіб, які мають право отримати майно спадкодавця після його смерті. На відміну від заповіту, який вступає в силу лише з моменту смерті заповідача, такий договір містить  певні зобов'язання сторін і не може бути розірваний в односторонньому порядку. Договори про спадкування існують у законодавстві Німеччини,. Швейцарії.

           Метою будь-якого законодавства про спадкування є уникнення неточностей. сумнівів щодо законності заповіту, певного порядку його укладен­ій. Тому згідно із законодавством держав заповіт, укладений з порушенням  норм закону, є недійсним. Проте передбачаються різні вимоги щодо  укладення заповітів. Законодавство надає великого значення формі заповіту і передбачає такі види.

Власноручний заповіт - заповіт, який повністю написано заповідачем, ним підписано із зазначенням дати написання. Машинописний текст не допускається. Цей заповіт хоча і гарантує дотримання таємниці складення заповіту, але має свої недоліки: не виключає можливості бути втраченим чи складеним під дією третіх осіб, зазначає Л.Груднина.

Так, у ЦК Угорщини передбачено письмовий особистий заповіт: заповіт, який від початку до кінця написано і підписано заповідачем: заповіт, який написано іншою особою чи заповідачем, але на друкарській машинці, підписано заповідачем у присутності двох свідків; заповіт, який написано заповідачем чи іншою особою, підписано ним і передано особисто заповідачем на зберігання нотаріусу. На відміну від законодавства Угорщини у праві Німеччини міститься імперативна норма, згідно з якою  спадкодавець повинен написати заповіт тільки особисто.

У Іспанії власноручна форма заповіту називається олографічною (ст. 688 ЦК). Подібна норма існує і в ЦК Франції (ст. 970). Згідно зі  ст. 949 ЦК Польщі заповіт може бути написано власноручно заповідачем, для його дійсності не потрібні подальші формальності (допускається його написання авторучкою, олівцем, аби була можливість прочитати написане). У Польщі також дійсним визнається власноручний заповіт, який міститься у листі спадкодавця, за умови, що не виникають сумніви щодо серйозності його намірів (рішення Верховного Суду Польщі від  28 квітня 1973 р.).

 

Друга форма заповіту - публічний акт - заповіт, що укладається відповідно до встановленої законом процедури за участю офіційної посадової  особи та у присутності свідків. Основна перевага цієї форми у тому,що  зміст заповіту справді відповідає волі заповідача і є гарантія того, що заповіт укладено заповідачем без тиску третіх осіб та зберігається у посадової особи, яка його посвідчувала.

Згідно із ЦК Угорщини публічним визнається заповіт, який укладається перед нотаріусом чи судом. ЦК передбачає дві формальні умови: такий заповіт не повинен укладатися перед особою, яка є родичем, опікуном, піклувальником заповідача; не має сили заповіт на користь особи,яка бере участь в укладенні такого заповіту, чи його родича, опікуна, піклувальника.

Відповідно до ст. 499 ЦК Швейцарії заповіт укладається за участи одно­го нотаріуса та двох свідків, у Франції - одного чи двох нотаріусів ,але у присутності двох свідків (ст. 971 ЦК), у Німеччині – нотаріуса.

У ЦК Іспанії досліджувана форма іменується відкритою формою заповіту і передбачено, що заповідач висловлює свою волю у присутності  осіб, які повинні посвідчити акт, дізнавшись про зміст заповіту Таку саму форму заповіту передбачено і в Італії.

Згідно із ЦК України заповіт складається у письмовій формі ,він повинен  бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або  іншою посадовою особою (статті 1247, 1248).

Третьою формою заповітів є таємний заповіт, який складається заповідачем і передається на зберігання нотаріусу в запакованому вигляді, як правило, у присутності свідків. Ніхто не має права розголошувати відомості, що стосуються змісту заповіту чи його складення, зміни або скасу­вання (ст. 1363 ЦК Грузії). Проте у цієї форми заповіту є недоліки. Такий заповіт може містити протизаконні розпорядження або формулювання, що попускають подвійне їхнє тлумачення.

          ЦK Франції (ст. 976) дозволяє особам складати таємні заповіти. Цей заповіт особа передає нотаріусу і двом свідкам в закритому вигляді чи запечатує його у їхній присутності, заявляючи, що це є заповіт. Все сказане заповідачем фіксується в акті, що складається на самому документі чи кон­верті, підписується заповідачем, нотаріусом та свідками.

        Аналогом таємного заповіту є закритий заповіт, передбачений, зокрема  ЦК Іспанії. Так, заповідач, не оголошуючи свою останню волю, заявляє про те, що вона висловлена в листі, який передається особам, що посвідчують цей акт (ст. 680). Заповіт зберігається у заповідача, іншої особи, а в нотаріальній книжці є тільки протокол, що засвідчує факт складення такого заповіту. Закритий заповіт передбачено також ст. 1126 ЦК РФ.

        З  метою максимального забезпечення таємниці заповіту ЦК України (ст.. 1249, 1250) дозволяє особам складати секретні заповіти, але, на наш погляд, відповідні норми щодо цього потребують уточнення. З метою зменшення подання позовів щодо порушення таємниці заповіту, на наш погляд, при передачі нотаріусу такого заповіту обов'язкова присутність свідків. У зв'язку з цим доцільно внести відповідні зміни до ст. 1249 ЦК України.

         Поряд з розглянутими формами заповітів, законодавство деяких країн, зокрема Угорщини, Німеччини, Польщі, Швейцарії, встановлює спрощений  порядок складання заповітів у особливих, виняткових обставинах, коли  звернутися до звичайних форм заповіту не можна, а також це стосується окремої категорії громадян (військовослужбовців, моряків) - це – усні  заповіти чи заповіти, складені у простій письмовій формі.

        Так, у ст. 506 ЦК Швейцарії вказується, що в усній формі заповіт складається лише при неможливості складення його в олографічній формі  чи формі публічного акта в результаті настання надзвичайних обставин, таких, як наявність серйозної загрози життю, при епідеміях, у військових умовах та ін. Заповідач в усній формі у присутності двох свідків виражає свою волю, покладаючи на них обов'язок відобразити зміст такого заповіту письмово. Німецький ЦК також дозволяє особі скласти заповіт у письмовій формі чи у формі усної заяви, але у присут­ні трьох свідків (§ 2250, 2251). Проте, якщо особа протягом трьох місяців з моменту складання такого заповіту залишається живою, то вважається, що заповіт є таким, що не відбувся (§ 2252). Подібна норма існує у законодавстві Ізраїлю, Іспанії, Італії, Польщі, Сербії, Чорногорії, Хорватії.

      ЦK України не передбачає складання заповітів у простій письмовій формі. Для розвитку загальних положень закону про свободу заповіту та гарантій прав спадкування ми вважаємо, що у законодавство слід внести зміни: дозволити громадянам складати заповіти у простій письмовій фор­мі за умови, що їхньому життю, здоров'ю загрожує смертельна небезпека. Останню свою волю особа повинна оформити у простій письмовій формі у  присутності не менше двох свідків. Після закінчення надзвичайного стану заповідач повинен скласти заповіт у іншій формі. У разі смерті особи, яка  склала заповіт у простій письмовій формі, заповіт виконується тільки за  умови, якщо суд підтвердить факт укладення цього заповіту у надзвичайних умовах.

У законодавстві країн Європи вказується, що заповідачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від статі, національності, роду заняття тощо (ст. 967 ЦК Франції, ст. 1040 ЦК Білорусі). Здатність особи до складення заповіту залежить від досягнення нею певного віку, від усвідомлення значення та наслідків своїх дій. Визначення віку, з якого настає така  здатність особи, залежить від розвитку культури, законодавчих традицій  та інших факторів (географічних, етнічних) країни.

Так, за законодавством Білорусі, Болгарії, Швейцарії, Туркменістану,  України заповідальна здатність особи виникає у повному обсязі з досягненням 18 років. Проте у Латвії, Німеччині, Сербії, Хорватії - 16 років; Словенії, Чехії і Чорногорії, Японії - 15 років. Зазначимо, що у Японії за­гальна дієздатність особи настає лише у 20 років. Стаття 12 Закону В’єтнаму «Про спадкування» дозволяє особам у віці 16-18 років складати заповіт, але за умови, що він складається без обману та за згодою батьків, піклувальників. Цікава норма існує у законодавстві Франції: особам з 16 років дозволяється складати заповіт щодо 1/2 належного їм при відсутності родичів до шостого ступеня рідства - нарівні з  повнолітніми (частини 1, 3 ст. 904 ЦК).

Законодавство держав відрізняється у питаннях щодо змісту заповіту. Наприклад, допускається можливість не тільки розпорядитися майном, а й вказати положення іншого ґатунку (визнання позашлюбної дитини та ін.

Основним змістом заповіту є визначення долі майна, яке належить  спадкодавцю до смерті (Україна, Іспанія, РФ, Польща, Румунія, Сербія,Чорногорія). Наприклад, у Латвії заповіт повинен висловлювати істинну волю спадкодавця, укладатися без тиску на особу. Прості умовляння не  вважаються примусом і не позбавляють заповіт сили. Якщо у намірах спадкодавця немає сумніву, то заповіт не втрачає силу від того, заповідач помилився у назві (статті 463-465 ЦК). Угорське право не передбачає  загальних вимог щодо змісту заповіту, тому заповідач може включити у заповіт різні розпорядження.

Об'єктом заповіту, зазвичай, є майно, яке належить спадкодавцю. Особи, які набувають це майно за заповітом, повинні бути вказані v ньому. У країнах Європи такими особами є спадкоємці, до яких переходять права і обов’язки  спадкодавця, та відказоодержувачі, які успадковують лише певні майнові права.

        Таке правонаступництво дозволене, наприклад, у Франції, Німеччині, Швейцарії, де розрізняють спадкоємців та відказоодержувачів. Так, Франції  ті та інші називаються легатаріями, але при цьому існує декілька  видів заповідальних розпоряджень: універсальне, часткове та сингулярне (ст. 1002 ЦК). Під універсальним розуміється розпорядження, яким  заповідач передає одній або кільком особам все майно, що залишається після його смерті (ст. 1003 ЦК). Частковий легат - особа заповідає  частину свого майна, якою згідно із законом розпоряджається [ст..1010 ЦК). Сингулярний - щодо конкретної речі (ст. 1014 ЦК Франції). У ЦК Квебеку (статті 731-734, 738, 739) легати також поділяються на три види: універсальні, за універсальним титулом та сингулярні.

        У законодавстві майже всіх держав заповідач має право відмінити, змінити  складений ним заповіт у будь-який час після його складення. Для того, щоб відмінити чи змінити заповіт законодавство не вимагає чиєїсь згоди,  в тому числі згоди осіб, які спадкодавець у заповіті вказав як спадкоємців.  Новий заповіт, який не містить прямих вказівок про відміну старого  заповіту або щодо окремих його розпоряджень, відмінює попередній у тій частині, у якій він суперечить новому.

        Форми відміни заповіту в різних країнах включають і такі, які прийняті в  Україні, - складення нового заповіту та подання заяви про його відміну. 1254 ЦК), і не відомі законодавству України форми - знищення чи вилучення заповіту, який зберігається у нотаріуса, Так, у ст. 1085 ЦК Франції  вказується, що заповіт може бути відмінено повністю або частко­во лише пізнішим заповітом або за допомогою здійсненого перед нотаріусом акта, зі змісту якого випливає, що акт - це заява про зміну волі спадкодавця. У Німеччині більше способів відміни заповітів. Окрім відміни раніше  складеного заповіту (§ 2254 ЦК) та складення нового заповіту (§ 2258 ЦК) існують ще два способи відміни заповіту: заповіт може бути відмінений за допомогою знищення заповіту заповідачем (§ 2255 ЦК), або якщо заповіт, взятий на зберігання у компетентну установу, повертається заповідачу (§ 2256 ЦК).

    За законодавством більшості досліджуваних країн заповіт визнається недійсним, якщо особа, яка його склала, не мала права його складати чи склала під тиском, або склала з порушенням вимог щодо форми та посвідчення тощо. У статті 1402 ЦК Грузії, зокрема, вказуються умови визнання заповіту, який втратив силу, а саме: особа, на користь якої складено заповіт, помре  раніше заповідача; спадщину втрачено за життя заповідача чи відчужено ним; єдиний спадкоємець відмовився від прийняття спадщини.  Аналогічна норма відтворена у ст. 1056 ЦК Казахстану. Україна могла б перейняти зазначену норму.

Крім колізії законодавств щодо спадкування за заповітом, існують колізії спадкування за законом. При спадкуванні за законом спадщина переходить до осіб, зазначених у законі. Законодавство встановлює порядок  переходу цього майна до осіб, коло спадкоємців та ін. Питання щодо кола  спадкоємців, черговості їх закликання до спадщини є основними  у спадковому правонаступництві, але у праві держав вирішуються по-різному. На  визначення спадкоємців впливають такі обставини, як: кровна спорідненість, шлюбні відносини, факт усиновлення (удочеріння), знаходження на  утриманні тощо.

Класифікація всіх спадкоємців за законом відбувається за допомогою  розподілу родичів на певні розряди, черги, парантели залежно від близькості цих осіб до спадкодавця. У законодавстві деяких країн виділено  пряму і бокову лінію рідства. Так, у Болгарії, Італії до спадкування закликаються родичі з бічної лінії до шостого ступеня рідства включно,  Іспанії - четвертого, Росії - восьмого. Характерною особливістю спадкування за законом у Німеччині є те, що у законі відсутні межі спадкування  за законом.

У статті 569 ЦК Італії зазначено, що у першу чергу успадковують  низхідні - діти (законнонароджені, усиновлені). За відсутності низхідних, їхніх братів або сестер, усе майно успадковують батьки. Якщо після спадкодавця в живих не залишилося ні нащадків, ні батьків або інших висхідних, ні братів (сестер) або їх низхідних, то успадковує найбільш  близький родич, але не далі шостого ступеня споріднення (ст. 572 ЦК).  Вдова (вдівець) успадковує разом із спадкоємцями різних ступенів тільки  у випадку, коли після спадкодавця залишаються родичі п'ятого і більш  віддалених ступенів рідства.

        У законодавстві майже всіх держав існує поділ спадкоємців за законом на певні категорії: у Франції - це розряди, Німеччині, Швейцарії  - парантели, Росії, Білорусі, Україні - черги тощо. О.Кібенко, дослідивши коло спадкоємців за законом, вказує, що історично у світі склалося дві системи спадкування за законом: романська система - поділ спадкоємців за низхідною, висхідною і боковою лінією на класи, черги, розряди, а також  система парантел - група кровних родичів, які походять від єдиного предка. Та сама особа може в одних країнах займати привілейоване становище і в  першу чергу     успадковувати майно (Великобританія), а в інших - бути в одній  із останніх черг (Франція).

Як вище зазначалося, у Німеччині для визначення черговості закли­кання до спадщини за законом використовують систему парантел, яка не обмежена законом (§ 1924-1931). Кожна парантела закликається до спадкування лише за відсутності родичів попередньої парантели. На відміну від Німеччини, у Швейцарії тільки три парантели: перша - нащадки спадкодавця, друга - батьки спадкодавця (і, за певних умов, їхні низхідні), третя - дід, бабця та їхні нащадки.

Г.Фурса та Є.Фурса пропонують застосовувати у законодавстві України термін «парантела» замість «черга», і пояснюють це тим, що «у чергах зазвичай чекають чогось». Проте з таким твердженням важко погодитися. Термін «черга» застосовується не тільки у законодавстві України, застосування цього терміна в Україні зумовлене, зокрема, історичним та культур­ним : фактором. У зв'язку з цим запозичення іншомовного терміна та пере­несення його в законодавство України, на наш погляд, недоцільне. Крім того, термін «черга» має кілька лексичних значень, одне з яких розкри­ває його зміст у спадкуванні. Якщо йти шляхом цих вчених, то, мабуть, краще застосувати термін «розряд», але нині змінювати термін «черга» немає, мабуть, необхідності.

У ЦК України спадкуванню за законом відведено статті 1258-1267. Спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги. Всього встановлено п'ять черг спадкоємців за законом, а також існує спадкування за правом представлення.

Аналізуючи законодавство України щодо черг спадкоємців за законом, хотілося б зазначити, що в перспективі акцент у праві має ставитися на розширення кола спадкоємців за законом. Мабуть, людина, яка є власником майна, не хотіла б, щоб після її смерті воно переходило до держави і ним розпоряджалися якісь «чужі» люди. Щоб уникнути такої ситуації, закон надає право громадянам заповідати майно іншим особам. В Україні не всі громадяни користуються цим правом, і щоб «уберегти» майно, у майбутньому слід перейняти досвід Німеччини. Встановлення такого ве­ликого кола спадкоємців за законом можна пояснити двома факторами: бажанням звести до мінімуму можливості переходу майна у розряд відумерлого; зверненням за досвідом до країн, де такий підхід виправдано.

УФранції, як вказувалося вище, в основу класифікації спадкоємців за законом покладено систему розрядів. Перший розряд — низхідні родичі спадкодавця (діти, онуки), другий розряд - батьки, брати, сестри та їхні низхідні родичі, які спадкують за правом представлення, третій – інші висхідні (дід, баба, прадід, прабаба). В останній розряд віднесено інших родичів бокової лінії (двоюрідні брати, сестри, дядьки, тітки). Вдову (вдівця) формально не включено в жоден із розрядів, але вона (він) йде переду спадкоємців четвертого розряду і усуває їх від спадкування.  Якщо існують спадкоємці більш високого розряду по одній із ліній (батьковій чи материній), то вдова набуває право власності лише на 1/2 частину майна, У інших випадках отримує лише узуфрукт на частину майна (на 1/4 – при наявності спадкоємців першого розряду, на 1/2 - у всіх інших випадках

Тобто законодавство більшості країн закріпило норму про те, що на­явність хоча б одного спадкоємця попереднього розряду (черги) усуває від  спадкування осіб нижчестоящого рівня, але в середині розряду родич більш близького ступеня спорідненості усуває від спадкування родича да­лекого ступеня спорідненості.

Узагальнюючи законодавство щодо кількості черг, розрядів або парантел, можна помітити, що кожна країна намагається розібратися у тому, кого з родичів віднести до спадкоємців за законом, визнати пріоритетним  з них тощо.

За останні роки законодавство розширює права усиновлених: вони були прирівняні у спадкових правах до законно народжених дітей у Франції (Закон прийнято 1966 p.), Німеччині (Закон 1977 p.), Швейцарії (Закон  1972 р.) тощо.

Зазначимо, що включення батьків до кола спадкоємців за законом першої черги є однією з особливостей права країн колишнього СРСР (ст. 1261 ЦК України, ст. 1336 ЦК Грузії, ст. 1057 ЦК Білорусі, ст. 1061 ЦК Каза­хстану), водночас у деяких країнах Європи батьки зараховані до другої черги спадкоємців після дітей, внуків, правнуків (ст. 748 ЦК Франції).

        Законодавство більшості країн дозволяє бути спадкоємцем вдівцю вдові), але його правове становище по-різному регламентується спадковими нормами. Так, ЦК Бразилії допускає його (її) до спадкування за умови,  що до моменту смерті спадкодавця він проживав разом з ним, або доведе,  що спільне проживання було

неможливим не з його вини (ст. 15 79) За  відсутності низхідних і висхідних він відсторонює від спадкування боко­вих родичів; за наявності дітей отримує узуфрукт на 1 /4 майна померлого,  а при їх відсутності - по 1/2 незалежно від наявності висхідних (ст. 1611)   У ЦК Перу, зокрема, такі правила закликання до спадкування: з дітьми  вдова (вдівець) спадкує майно у рівних частках (ст. 822), але вона може обрати узуфрукт на 1/3 спадщини (ст. 823); з батьками та іншими висхідними - у рівних частках (ст. 824); за відсутності висхідних і низхідних усуває бокових родичів (ст. 825). У ЦК Колумбії вдова (вдівець) посідає сьоме  місце у черзі осіб, які закликаються до спадкування за законом.

Зауважимо, що у багатьох країнах Європи вдова (вдівець), закликається до спадкоємства з відповідною чергою спадкоємців (Болгарія) і може успадковувати все майно одноособово лише при відсутності родичів перших трьох кровних груп (Швейцарія) або чотирьох груп (Румунія).

     В Україні (ст. 1261 ЦК) серед спадкоємців за законом першої черги названопершим чоловіка (дружину) померлого, за умови перебування у за­реєстрованому з померлою (им) шлюбі. Цікава норма щодо цього існує в KS Грузії. Так, за рішенням суду чоловік (дружина) може бути позбавле­ний( а) права спадкувати за законом, якщо буде підтверджено, що шлюб із спадкодавцем не менше як за 3 роки до відкриття спадщини був фактично перерваний і подружжя проживало окремо (ст. 1341 ЦК).

Аналізуючи законодавство країн з питання усунення осіб від спадкуван­ня за законом, на наш погляд, слід внести відповідну норму до ЦК України, а саме: усунути від спадкування за законом чоловіка (дружину) померлого, якщо буде доведено у суді, що шлюб із спадкодавцем «фактично» припинився неменше ніж за 5 років до відкриття спадщини. Слід зазначити, у суспільстві існує проблема того, що подружжя хоча і перебуває у шлюбі, але стосунків між собою не підтримує, і тим більше не хоче, щоб майно, придба­не у зазначений період перейшло у спадщину до одного з них.

Законодавству держав відоме також спадкування за правом представ­лення, яке має місце лише при спадкуванні за законом. Під спадкуванням за правом представлення розуміють такий порядок спадкування, коли одна особа, у випадку смерті іншої, яка є спадкоємцем за законом, заступає на її місце і набуває право спадкування тієї частки у спадщині, яку отримав  би померлий, якби він був живий на момент відкриття спадщини.

Так, у ЦК Бразилії зазначено, що спадкування за правом представлення відбувається у прямій низхідній лінії, але ніколи не у висхідній лінії (ст.. 1621). У боковій лінії право представлення здійснюється тільки на ко­ристь  дітей братів, сестер померлого. Такі спадкоємці спадкують лише те майно, яке отримав би у спадщину представник, якби був живий (ст.1622, 1623). Стаття 739 ЦК Франції визначає це право як юридичну фікцію, що дозволяє визнати за представником становище, ступінь споріднення і права, якими володів щодо спадщини і спадкодавця представ­лений. Право Сербії, Чорногорії, Хорватії встановлює суворо обмежене ко­ло осіб, які успадковують за правом представлення, - це внуки і правнуки спадкодавця. До цього кола спадкоємців згідно зі ст. 1266 ЦК України входять внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати і сестри.

Вищенаведені підстави для спадкування за правом представлення і умови виключення такого спадкування дають можливість виділити дві групи  юридичних фактів: до першої групи належать факти позитивного змісту, тобто підстави для спадкування за правом представлення, до другої- негативні, тобто умови, які виключають спадкування за правом представлення.

     Дослідивши внутрішні норми щодо спадкування держав континентальної системи права, прийдемо до висновку, що спадкові відносини врегульовуються правом іноземних держав по-різному. Так, різними є підстави спадкування, встановлюється різне коло спадкоємців за законом і за заповітом, вимоги, яких слід дотримуватися при складанні заповіту (щодо форми та свободи заповіту), також відрізняються. Крім того, існують роз­біжності щодо розподілення спадкового майна, кола осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадковому майні, розміру цієї частки тощо. Ці та інші протиріччя у матеріальному праві держав є причиною виникнення та розвитку колізій у МПрП.

        Усунути чи зменшити масив цих протиріч та неузгодженостей можна за допомогою процесу гармонізації права, який передбачає використання не тільки міжнародних договорів, але й інших інструментів нормативної регламентації (наприклад, модельні закони) з метою досягнення певного сту­пеня одноманітності норм, що врегульовують спадкові відносини з інозем­ним елементом. Проте, яким би не було реальне зближення спадковим права держав, наскільки однаковими не були б норми спадкування, колізійні питання спадкування у МПрП залишаються.

Підводячи підсумок першого розділу зазначимо, що обсяг та зміст поняття «спадкові відносини», уживаного у теорії МПрП, не збігається з об­сягом і змістом відносин, які регулюються внутрішніми нормами цивільного права держав. Спадкове право, будучи інститутом цивільного права  охоплює національні матеріальні норми, що регулюють відносини, пов’язані з переходом прав та обов'язків від спадкодавця до спадкоємців. У разі, якщо спадкові відносини ускладнені іноземним елементом, то виникає насамперед колізійна проблема, яка розв'язується за допомогою методів  МПрП (колізійного та матеріально-правого). В результаті застосування  цих методів спадкові відносини з іноземним елементом відрізняються від відносин, що регулюються матеріальними нормами спадкового права. Крім того, особливістю колізійних норм порівняно з матеріальними нормами є те, що вони відсилають до компетентного правопорядку, визначають умови та межі його застосування тощо.

Право держав зближається у розв'язанні колізійних питань спадкування.  У законодавстві держав знаходять місце спільні поняття щодо особистого  закону спадкодавця, спадкування рухомого і нерухомого майна, переходу прав від спадкодавця до спадкоємців, форми та змісту заповіту, а також кола осіб, які закликаються до спадкування. Разом з тим зберігається чимало  суттєвих відмінностей, що породжує виникнення колізії законодавств

Аналіз тенденцій законодавчого регулювання спадкових відносин з іноземним елементом держав континентальної системи права свідчить про використання таких колізійних прив'язок, як особистий закон спадкодавця (lex personalis), закон місцезнаходження майна (lex rei sitae), а також закон місця вчинення акта (lex loci actus). Нині у світі спостерігається  «конкуренція» щодо визначення особистого закону спадкодавця: закон  громадянства (lex patriae) чи закон місця проживання особи .

У праві держав континентальної системи права прослідковується два  підходи щодо визначення колізійної норми, яка повинна застосовуватися  для врегулювання спадкових відносин з іноземним елементом (статуту спадкування): одні держави (їх більшість) вирішують колізійні питання  спадкування шляхом встановлення єдиної колізійної прив'язки для врегулювання  всіх спадкових відносин (як правило, закон громадянства), а інші -  передбачають застосування різних колізійних прив'язок. Для виз­начення «долі» рухомого майна - це особистий закон спадкодавця (lex pat­riae чи lex domicilii), а для нерухомості - закон місця знаходження майна.

         Статут спадкування у праві держав, який було досліджено у цьому розділі, не застосовується для вирішення питань щодо заповідальної здат­ності осіб, а також форми заповіту. З метою збереження дійсності заповіту у законодавстві держав спостерігається тенденція відходу від класичного правила місця вчинення акта (lex loci actus) на користь системи більш гнучких колізійних прив'язок.

У законодавстві досліджуваних у цьому розділі держав для врегулю­вання спадкових відносин з іноземним елементом міститься новий для МПрП України інститут - автономія волі особи.

Закон України «Про міжнародне приватне право» істотно змінює принципи колізійного регулювання у сфері спадкування, які діяли в ЦК Ук­раїни 1963 р., а саме: передбачено застосування автономії волі; містить­ся спеціальна норма щодо майна, внесеного до Державного реєстру України; визначено ланцюг альтернативних колізійних прив'язок для регла­ментації спадкових відносин за заповітом. Цей Закон у цілому орієнтується  на новітні кодифікаційні підходи у сфері спадкування.