Тема 2. Перш системи інтерпретації. Каббалістика, антична і християнська герменевтика

Перша відома нам система інтерпретації — це каббалістика. Потім виникають антична і християнська герменевтика. Всі вони розвиваються навколо сакральних текстів. Каббалістика тлумачить Старий Заповіт, антична герменевтика — поеми Гомера, християнська герменевтика — Старий і Новий Заповіти. Для нас цікавий культурний феномер каббалістики як першої герменевтичної системи. Проте з точки зору методології вона не являє для нас жодного зацікавлення. Каббшіістика створена і може функціонувати тільки для інтерпретації Старого Заповіту. .

Міхаель Лайтман пише, що «згідно Каббалі існує чотири види знання, котрі може і повинна збагнути людина: 1) Творіння; 2) Фінкціонування; 3) Кругооберт душ; 4) Управління». Далі він запитує, «але чи можливо забезпечити повну свободу особистості у суспільстві? Якщо суспільство створює свої закони згідно із законами Тори, то людина, виконуючи їх, не втрачає можливості максимально індивідуально розвиватися (до з'єднання із Творцем), оскільки закони Тори — природні закони керування світом і суспільством. Якщо ж суспільство створює свої закони у протиріччі із законами Тори, то людина, навіть виконуючи їх, не може досягнути максимального розвитку». .-.-.= •,. , ,.

Загалом така система інтерпретації нагадує суміш тверджень з різних галузей знання, що дозволило Ґуставу Шпету назвати її логічним потворством. Каббалістика виходить з ідеї абсолютності тексту Старого Заповіту і спрямована тільки на нього. Вона не являє собою герменевтичної процедури в європейському розумінні, як міркування з приводу. Це замкнена схема, яку можна осягнути, а не доповнити. Хоч нам треба звернути увагу на те, що мова йде не лише про містичне тлумачення Старого Заповіту. З одного боку, духовні , засади Св. Письма були переведені у побутову площину, а з другого — зроблена спроба вичленити із Заповіту Духу якесь знання і розробити умоглядну псевдонауку. ,

За свідченням Чарльза Вільяма Ґекерторна, каббалістика — це витвір різних іудейських сект. Іудеї кажуть, що сам Бог відкрив цю «науку» Мойсею. Першу письмову публікацію каббалістики Ґеккертон відносить до того часу, який охоплює останнє століття до і перше після Різдва Христова. Дослідник пише, що «на думку Піфагора, Всесвіт є символом потаємних властивостей чисел; згідно Каббали, він є лише дивною сторінкою, на котрій всі предмети, що існують, накреслені вищим художником через перші десять чисел і двадцять дві літери єврейської абетки». ..-_:_ _ ;і і 0. •

Такий підхід був спрямований на створення корпоративного духу серед цілого народу. Старий Заповіт фактично відіграв роль чинника національної ідентифікації та політичної

' ідеології. За словами Шмуеля Ноаха Айзенштадта, «незважаючи на те, що протягом

століть гебреї становили релігійну общину зі специфічними віруваннями та обрядами,

термін «релігія» є недостатнім для повного пояснення всіх аспектів їхнього історичного

досвіду, тому що у цьому досвіді є дещо більше, ніж релігія». Завдяки специфічному дахові

'- іудаїзм}', євреї пронесли світло своєї культури через тисячі років бездержавності та

>_} скитань по чужині. Водночас синдром вибраного народу не міг не призвести до штучного

відгородження себе від інших людей та погорди до них. Тут ми стикаємося з феноменом т.

зв. «малого народу», який розглядатимемо пізніше.

'-*^?''•■' У цьому полягає засаднича культурно-філософська відмінність іудаїзму від

■₍християнства. Християнину чужий дух корпоратизму. Наведу слова, які належать

росіянинові-католику А. Волконському: «Християнин повинен триматися свого вчення не

тому, що воно «наше», а тому, що воно несе істину. У Новому Заповіті немає вибраного

«народу; зберігання Істини довірено в ньому Сином Божим не окремому народові, а його

Вселенській Церкві. Тому християнський народ, який вважає себе (в обличчі своєї влади,

своїх мислителів чи просто віруючих) народом-хранителем Істини, впадає у тяжкий гріх

гордині, що межує із святотатством («Народ Богоносець»). (...) Думка про особливе

• призначення, що виокремлює нас із всього людства («Третій Рим»), прищеплена нам

візантійською школою у сумні часи нашого невігластва у духовних питаннях; воно було

наслідком монгольського панування, яке відірвало нас від живого спілкування із Заходом».

^{г и}' Волконський критикує імперську «вибраність» своїх одноплемінників, проводячи

^г аналогію із старозавітньою європейською «богообраністю». Критика відбувається на

християнських засадах любові до свого ближнього лише за те, що він є людиною, а не

через приналежність до певної корпорації.

' '' Але ще до Різдва Христова свій внесок у розвиток герменевтики зробили греки.

Ґустав Штат писав: «Із самої сутності герменевтичних питань зрозуміло, що вони повинні

були виникнути там, де зароджується бажання дата собі свідомий звіт у ролі слова як знака

повідомлення. Перша постановка цих питань, рівно як і спроби прикладного к вирішення,

^и виникають у тісному зв'язку з пиганнями риторики, граматики і логіки з одного боку, та у

,-. зв'язку з практичними вимогами педагогіки, моралі й навіть політики — з другого. Так

особливо і передусім Гомер став предметом тлумачення в школах, і можливо, не лише

граматичного, а й морального; природньо, він і на все життя грека, як про це свідчить, між

¹ іншим. Платон, залишився джерелом його моральних і політичних принципів, застосування

і яких вимагало не тільки простого читання поезій, а й тлумачення їх». ^ .~оУ Ф-.#

Мова йде про винив поем Гомера у своєму часі. Залишаючись класичними взірцями для нас, вони, тим не менше, не мають сьогодні того комунікативного ефекту, який справляли

на стародавніх греків. Ґустав НІпет висловлює припущення, що з кінця VI ст. до Р.Х. ' починається власне «вчена» екзеґеза націонаиьних поем, яка шукала певного прихованого

— алегоричного, морального й фізичного — сенсу міфів та зображень Гомера. Тому початки наукової герменевтики пов'язані саме з художньою літературою. А це, в свою

■ чергу, означає, що модерне (шіасне європейське) філософування Платона зароджується

ВЖЄ На ҐруНТІ ГерменеВТИЧНИХ ВПраВ. ,.; и ■.;•.■•';■■ і; . г;<. ...і. і;■',■/ ;

Ґустав Шпат також згадує проблему⁷ перекладу. Знайомство греків зі Сходом вимагало вміння перекладати з іноземних мов. Сам принцип перекладання тісно пов'язаний з

■ герменевтикою. Архаїчна мова Гомера, який продовжував залишатися національним .учителем, ставала все важчим для безпосереднього розуміння. З'явився і суто науковий

інтерес до тлумачення традиційного реиігійного світогляду та міфології. Тому вже у ПІ ст. до Р.Х. виразно окреслюються три течії у тлумаченні міфів: морально -психологічне,

'- алегоричне та історичне. Еліністична традиція залишила нам у спадок два різних герменевтичних напрямки — аналогісги (Олександрія) та аномалісти (Пергам). Пізніше, з виникненням християнства, герменевтика як самостійне вчення конституюється передусім в якості дисщшліни, допоміжної для богослів'я. Вже у перших школах виявляється розбіжність герменевтичних богословських напрямків. Після Різдва Христова формується християнська герменевтика, або екзегетика, яка була покликана тлумачити Старий і Новий Заповіти.

У І-П ст. формується олександрійська богословська школа з алегоричним тлумаченням

_: Св. Писання. Навпаки, антіохійська школа, яка виникла наприкінці ПІ ст., висувала «дослівне» тлумачення — граматичне та історичне. Найвидатніший представник цієї школи

— Іоанн Златоуст. Приблизно з XVIII ст., разом із розвитком історичної науки, в науковому богослів'ї перемагає другий напрямок. Сутність т. зв. алегоричного тлумачення полягає в тому, що в тексті, який піддається інтерпретації, поруч із безпосереднім сенсом вишукується ще інший сенс, не всім і не завжди приступний, глибший, найчастіше — містичний. Причому представники цього напрямку, поруч із прямим сенсом, припускають існування ще не одного, а кількох. ' • / • , -

>•;■ Так, Оріґена розрізняє три сенси — історичний. Душу Писання і Дух Писання; Григорій

Великий — історичний, типічний і моральний; Бонавентура нараховує один сенс

буквальний і три «духовних»: аналогічний, алегоричний і моральний, чому обґрунтування

'• він бачить у тому, що Бог єдиний, але в трьох особах (Бог Отець, Бог-Син, Бог-Дух

■. Святий); так само розрізняє Фома Аквінський: сенс буквальний чи історичний, який

полягає в тому, що означають самі слова, і три духовних сенси, які складають значення

самих предметів, названих у словах, — алегоричний, тут же — моральний та —

анагогічний, що належить до «предметів вічної слави»; той же Бонавентура також \ нараховує і сім сенсів (згідно семи печаток Апокаліпсиса), — до попередніх ще: символічний, синекдохічний та гіперболічний.

Між іншим, на цьому ірраціональному шляху інтерпретування стояла також і каббалістика. У своге засадах це не є наукове тлумачення. Однак алегоричне тлумачення, на відміну від каббалістики, не меркантилізоване, не регламентоване, воно будується на духовному просвітленні інтерпретаторів і має відношення більше до літератури, ніж до літературознавства. А самий момент просвітлення, чи натхнення, завжди був присутній як - у науковому, так і в мистецькому пошуку. Літературознавство не належить до точних наук і 2x2=4 тут тільки за певних обставин. ^' = - . :: < ><

Хочу навести декілька прикладів із творів відомих теологів. Ось як про можливість кількох інтерпретацій писав Скотт Оріґена: «Адже той безмежний Святий Дух, що надихнув Писанням уми Пророків, заклав у нього безмежну можливість розуміння, і тому жодне тлумачення не виключає іншого, запозичив автор десь думки чи дошукався істини сам за допомогою Божого просвітлення — аби це відповідало постулатам католицької віри й не відволікало думки людей в інший бік».

■а Емануель Сведенборг: «В кожному реченні Слова Божого є внутрішній сенс, в котрому полягає не природне і земне, а духовне і небесне. І це не ліпне стосовно сенсу окремих слів, але також стосовно кожного слова, бо Слово Боже написано від початку до кінця по відповідностям, з тією метою, щоб у кожній частиш його був внутрішній зміст». ч; Таким чином, перші відомі герменевтичні системи зробили значний внесок у сучасну _? теорію інтерпретації. Для літературознавства каббалістика цікава як прецедент, антична герменевтика лягла в основу європейської філософії як чистого міркування, а вже на стадії екзеґетики фактично виникає методологія послідовної інтерпретації х}^гдожнього

г-ТВОру. ■ .■ ; ..•>. ■■:>]'} ■,■ ■' Ч / ■ ■ ;:^!ч '- ■'- "'-''^: ■ ^{;> :}'' ■'■^і''!^!: •'' '-■■■"■ ''' ^;'

"■ ■ :г--/:.Іі» і ■ _ п.

;?';,■■■

не полшшшо в нас фатальних рис цезаропапізму; монголо-татарська навала не окреслила психологічної схильності до східного деспотизму, як це пізніше сталося з Росією. Так само, нам була чужою ексклюзивність західноєвропейського мислення, яке прагнуло перемоги над «чужим», а не його зрозуміння. Однак визначаючи магістральні шляхи розвитку української культури, ми не можемо не відзначити її виразний європейський характер. Починаючи з того, що Європа, включно з католицизмом, ніколи не була для нас чужим світом.

Поруч із здоровим глуздом, до зруйнування середньовічної цілісності долучаються нігілізм і цинізм, які плутають з іронією — основою давньогрецького скепсису. Нігілізм трактує гуманізм не як інтелектуальну тенденцію, яка підносить творчу роїіь людини, а як ідеотогію. Відмінна риса ідеологічного гуманізму — брутальність. Наведемо слова Еразма Роттердамського: «Християнська віра споріднена з глупотою і майже ніколи не товаришує з мудрістю». На перший план тут виходить Вольтер (Франсуа Марі Аруе). Маючи блискучий, проте пекельний, розум, вихованець масонів, він став натхненником «великої» Французької революції з її жахливим терором. Вольтер є духовним батьком пізніших тоталітарних режимів XX століття. -; ; і'--,'- ■'•■■•- : /' ; .?-•

Ренесанс породжує стиль класицизму, який остаточно формується у Французькій імперії наполеонівської доби. Гуманізм ставить на місце Бога людину, яка, таким чином, починає молитися на саму себе, тобто на власні фізіологічні потреби. В інтелектуальній діяльності панують детермінізм і позитивізм. Рене Декарт проголошує принцип: «со§ііо ег§о шш». Людина й досі невпинно «розкріпачується», відходячи від різних умовностей, тобто від культури, яка і є певним загальноприйнятим набором умовностей. Альфою і омегою буття проголошується розум, який, нібито, може все. Французи жили в імперії, а тому мали: стабільність, класицизм, раціоналізм. , ... ,- .... ,•■...;,... ■.-.,...■■.

Європейська культура негайно реагує на цей апофеоз раціоналізм)' реакцією німецького романтизму, виразниками якого зокрема стали Фіхте і Ґете. останній висловив приблизно таку думку: «Людині треба казати, якою вона має бути. Якщо їй казати, яка вона є, вона буде гіршою». Не маючи перед собою ідеалу, без устремління до чогось кращого, вищого і світлішого, людина деградує (не в сенсі своєї природи, а як соціальна істота). Фіхте виступив із палкими «Промовами до німецької нації». Романтики шукають нової

ЦІЛІСНОСТІ. : "і¹''-../ іГіі'-УІ-'.- ^: ■} *'• ' ■-..■■'■Л\-■_: .:.'. ' ,'•'.. ^г ,.- ■ ' -

Гуманізм відкрив шлях Просвітительству і тагальній владі грошей. Порівняємо образи д'Артаньяна і Буонасьє з «Трьох мушкетерів» Олександра Дюма. Перед людиною відкривається безліч шляхів і можливостей, а вона не почуває себе скутою жодними правилами і обов'язками. Вона тільки бере. Диявол солодко нашіптує про її всемогутність.

Так звучало і за радянської влади: «Людина — цар природи». І сьогодні Бог ставить зухвалу > людину на місце, проклявши її атомною зброєю і Чорнобилем. Цей шлях накреслив Вольтер, і людство продовжує рухатися ним далі. Треба розуміти, що сам по собі розум не може бути злом. Проте атючином є його абсолютизація і фетишизація.

Втрата Церквою монополії на інтерпретацію дійсності означала також втрат}' нею

-влади над суспільством., яке вже не задовольняв один варіант тлумачення. В суспільстві

виникають численні корпорації, які пропонують власне тлумачення, прагнуть накинути

його іншим, а, отже, також в теж чи інший спосіб претендують на владу. Слід зазначити,

^: що подібні корпорації існували завжди, але відтепер вони одержують повну свобода дій. На

, духовно атрофоване суспільство можна прищеплювати будь-яку ідеологічну отруту.

Проти войовничого атеїзму (який є вірою навпаки) і безвір'я авторитетно виступають консервативні мислителі, серед яких поважне місце належить шотландцю Томасу Карлейлю (1795-1881). Він писав: «Невіруючі французи вірять у свого Вольтера і шанування героя виявилося у них вкрай цікаво — в останній момент його життя вони «закидали його трояндами». (...) Будь-який хаос неухильно шукає свого центру, навколо якого він міг би обертатися. (...) Але в дійсності «свобода не утискуватися братом-людиною» є необхідною, однак однією з найнезначніших дрібних частин Людської Свободи. (...) Ти вільний від усіх людей; але від себе самого та від Диявола? Жодна людина, більш чи менш мудра, не може змусити тебе прийти чи піти; ну а твоя власна порожнеча, твої помилки, твоє хибне прагнення Грошей, Нагород та ін.? Ніхто не утискує тебе, о вільний, незалежний Платник податків (...), ти раб — не Седріка Саксонського, але твоїк юіасних дуршк бажань та чистого кухля шша. І ти нахваляєшся власною свободою? О дурню!»

Фрідріх Ніцше (1844-1900) ствердив: «Бог помер!» Але тим самим він робить спробу

віднайти Бога. За принщшом: «Король помер! Хай живе король!» З ім'ям Ніцше

пов'язують виникнення постмодернізму. Хід його думок був приблизно таким: якщо Нова

доба (після Середньовіччя) все більше руйнує всілякі умовності, яицо суспільство

відмовилося від Бога, а людська свідомість є розщепленою, чи не варто повернутися до

^; іншої гармонії — не з Богом, а з Природою? Відтак всі умовності культури виглядають

. зайвим тягарем, а з другого боку — людина може спробувати опанувати цивілізацію

(технічно технологічний прогрес), що вже вийшла з-під її контролю. Нігілізмом

надлюдини Ніцше відреагував на зміст нової доби постмодернізму, яка прийшла пісня після

його смерті. ^!-■'' ^г *^н •■"^г'"''■ '''■'-'

Починаючи від часів Відродження, людство поступово втрачає те спільне, що об'єднує людей в людство, суспільство, націю і навіть у сім'ю. Цивілізація є наслідком і зовнішньою оболонкою культури, вона вже висуває людині власні умови. Людина працює на

цивілізацію, а не на себе чи над собою. Вона підтримує функціонування величезного будинку цивілізації — якщо той завалиться, то поховає її під собою — перестане обслуговувати її потреби, куди входять зокрема добробут та екологія, і вона зрештою загине. Але найстрашніше те, що .людина не вирішує цю проблему як проблему культури, а знаходить собі щезли в тих системах координат, які нав'язує їй цивілізація.

Видатний швейцарський культуролог Дені де Ружемон назвав Європу «батьківщиною творчої незгоди». Він писав: «Питання про сенс нашого існування, про індивідуальний сенс кожного людського буття, зануреного у буття довколишнє, кладе свій знак на західний світ, зокрема на Європу. Можна, отже, визначити Європу як ту частину нашої планети, де людина весь час сумнівається і весь час шукає собі підтвердження, і де вона прагне змінити світ таким чином, щоб її особисте життя здобуло сенс». Тут немає місця для деспотизму чи тоталітаризму. Будь-яка ідеологія колись завжди буде визнана смішною. Духовне життя Європи вимагає визначеності суджень і пошуку, воно не терпить дріб'язковості й затуманювання проблеми, завжди повертаючись до рівноваги паніфонічності — дискусій, діалогів і боротьби одночасно. . ....... ..... ,

Ц':..;

Г^:М

-.>: ■•„і ■

• \і :>.:•

і ■{ , ,;'