Тема 11. Екзистенціалізм

Назва цього напряму у філософії походить від латинського учшьіеутешф (існування). Поділяється на релігійний (Серен К'єркеґор) та атеїстичний (Жан Поль Сартр, Альбер Камю). Екзистенціалізм у літературі виникає між двома світовими війнами — як літературна естетика та філософсько-критична методологія. Різні теоретики зараховують до екзистенціалістів також Блеза Паскеля, Фридріха Ніцше, Мартіна Гайдеґґера, Карла Ясперса, Габріеля Марселя, Антуана Сент-Екзюпері та Ернеста Гемінґвея.

Марія Зубрицька подає головну ідею екзистенціалізму як переконання, що людина творить, «будує» сама себе такою, якою є, через власний внутрішній вибір, у якому виявляється свобода як властивий атрибут людства. Людське існування ніби завжди зависає між минулим, якого вже немає, та майбутнім, якого ще немає, тому його супроводжує відчуття минущості, відсутності та нездійсненності. З іншого боку, внутрішня свобода постійно перебуває під загрозою впасти—у—реальність та втрати автентичності людського існування. Внаслідок цього виникає внутрішнє роздвоєння та усамітнення особистості, яку екзистенціалізм аналізує відірвано від історичних та суспільних умов.

Ентоні Тіселтон також формулює риси, спільні для всіх екзистенціалістів. Він вказує п'ять спільних точок відліку: примат волі над розумом, практичних інтересів над теоретичними міркуваннями, особистого над абстрактним, особистісного буття над загальною сутністю, безпосередньої втягненості над віддаленою об'єктивністю. Однак з огляду на протилежну акцентацію, мову треба вести про два несумісних екзистенціалізми, чи радше про екзистенціалізм як філософію та його пізнішу ідеологічну підробку. Фактично Жан Поль Сартр використав ідеї Серена К'єркеґора та Мартіна Гайдеґґера з ідеологічною метою.

Серен К'єркеґор (1813 1885) говорить про людину як про лицаря віри. Він гопне, що лицар віри може покластися тільки на самого себе — у цьому полягає весь жах ситуації. Він не може стати зрозумілим для інших, але не почуває суєтного бажання керувати іншими. Скорбота підкріплює його, його душа дуже серйозно налаштована. Несправжній лицар легко викаже себе швидко засвоєним підробним ідеалізмом. Така людина не розуміє, що якщо хтось хоче знайти Бога, він повинен усамітнитися і йти тільки своїм власним шляхом, не в натовпі. Лицар віри не потребує ніякого керування собою. Особистісне вище загального і, як одиничне, перебуває в абсолютному зв'яжу з абсолютним. Або ніколи не існувало на світі віри.

За Сереном К'еркеґором, віра — це найвища пристрасть в людині. Він розрізняє три стадії духовного поступу: естетичну (чуттєвість взагалі, символ — Дон Жуан), етичну

57

(відповідальність, почуття обов'язку — Агасфер), релігійну (лицар віри — Авраам). Несправжніх лицарів К'єркеґор називає «трагічними героями». Вони відрікаються від себе, щоб примкнути до загального. Людина впадає в гріх рівною мірою, коли впадає у відчай або ж проголошує себе самим Богом. Вона повинна обрати свій шлях до Бога і йти ним протягом життя, взявши на себе всю відповідальність за цей вибір.

Продовжувачем традиції екзистанціалізму був Мартін Гайдеґґер, зокрема у твердженні про скінченність присутності екзистенції. Католик Габріель Марсель (1889-1973) у своїй ранній праці «Метафізичний щоденник» розробляє екзистенціалістську концепцію моралі та етичних цінностей. Йому йшлося про збереження людської гідності, пригніченої світовою війною й цивілізацією взагалі. Марсель сприймав навколишній світ як трагічний і сповнений протиріч. Він бачить вихід для людини в «релігійному досвіді».

Жан Поль Сартр (1905-1980) і почасти Альбер Камю (19134960), сприйнявши настрій волюнтаризму Фридріха Ніцше, вбачали вихід розширити з відчаю шляхом відмови від обмежень, створених «банальними» умовностями суспільства (тобто від культури). Це також наслідок гуманістичної пропаганди Вольтера. Сартр пише, що екзистенціалізм — «це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що нема іншого законодателя, окрім нього самого, в покиненості він буде вирішувати свою долю». Альбер Камю згадує давньограцький міф про Сізіфа. Він говорить про абсурдність буття. «Однієї боротьби за вершину достатньо, щоб заповнити серце людини. Сізіфа слід уявляти собі щасливим». Також «заперечення є бог екзистенціаліста», «людина без надії, усвідомивши себе таким, більше не належить майбутньому».

Маоіст і марксист Жан Поль Сартр, іде далі шляхом підміни понять. Він оголошує свій атеїстичний екзистенціалізм оптимізмом. «Людина повинна віднайти себе й переконатися, що ніщо не може її врятувати від самої себе, навіть правдивий доказ існування Бога. У цьому сенсі екзистенціалізм — це оптимізм, вчення про дію. І тільки внаслідок нечесності, плутаючи власний відчай з нашим, християни можуть нас тими, що впали у відчай».

Ідеї екзистенціалізму є цікавими для української культури, наприклад, для вивчення історії української літератури, кати саме декларування себе українськім письменником було одночасно важливим екзистенційним вибором. До цієї моди свого часу були близькими Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, Іван Багряний. До філософського змісту екзистенціалізму, у трактуванні К'єркеґора, — Зеновій Красівський (19294991) та Василь Стус (1938 1985). Тут екзистенціалізм у своїх християнських ідеалістичних першопочатках зближується з романтизмом.