2.1. Аналіз досвіду вивчення теми

Розвиток вітчизняної методи­ки викладання історії наприкінці 90-х років минулого і на початку нинішнього століть став не лише ознакою формування українсь­кої історичної дидактики, а й ви­явив низку проблем, які потребу­ють публічної дискусії, певних домовленостей між фахівцями або розв'язання їх на рівні наукових установ. Серед цих проблем: кон­цептуальні засади шкільної історичної освіти, зміст курсів історії середньої і вищої школи, техно­логізація навчання історії, типо­логія та форма сучасного уроку, критерії оцінювання різних видів діяльності на уроках історії тощо.

Аналіз наукової і навчально-методичної літератури, педагогічної практики переконує нас у тому, що окремі проблеми знахо­дять досить швидке розв'язання, а інші залишаються не виріше­ними. Причини останнього мо­жуть бути різними, але так чи інакше всі вони пов'язані з особистісним чинником. Перегляда­ючи публікації в науково-мето­дичних часописах, методичних посібниках, видно те, що значна частина науковців, учителів-практиків, ще не навчилися визнача­ти тип і форму уроку історії.

Уперше класифікацією уроків з історії радянські дидак­тики зайнялися наприкінці 30-х років XX ст. Відомий ленін­градський методист В. Бернадський у праці 1939 р. зробив спробу класифікувати уроки історії на основі домінуючого ме­тоду навчання [12, с.15]. Однак до запропонованого переліку уроків за методом навчання він паралель­но вводить і уроки за дидактич­ною метою. Від цього класифіка­ція втратила цілісність, оскільки поруч опинилися уроки за видовими та типологічними ознаками. За В. Бернадським, самостійними типами уроку є такі: шкільна лекція; урок-розповідь; урок аналізу історичного документа; урок з використанням художньої літератури; урок на основі допо­відей учнів; урок читання й аналі­зу творів основоположників марксизму; кіноурок; урок, проведений за матеріалами екскурсії; повторювально-узагальнювальні уроки. На використан­ня різних типів уроків історії звер­тала увагу й відома як методист І. Гіттіс. У роботі, опублікованій у 1940 р., вона виділяє те­матично-повторювальні й повторювальні уроки за кількома тема­ми [12, с.16].

І все-таки проблема типології уроків історії в довоєнні роки не стала предметом окремого дослі­дження радянських методистів. Лише у 1948 р. М. Зінов'єв та у 1952 р. В. Карпов у вказати на типологію уроків, в основі якої була дидактична мета [12, с.16]. Так, М. Зінов'єв розрізняв два типи уроку: вивчення нового матеріалу; повторення, а В. Карцов — чоти­ри типи: повідомлення нових знань; повторення й узагальнен­ня вивченого; перевірка знань; змішаний урок, що включає всі елементи навчання історії. Зокре­ма, М. Зінов'єв вважав, що уроки вивчення нового матеріалу пере­важають у загальній палітрі уроків. Протилежної думки дотри­мувався В. Карцов, стверджуючи, що домінуючим типом є змішаний урок.

У 50—60-ті роки XX ст. кла­сифікації уроків історії присвя­тили свої роботи О. Вагін, П. Лейбенгруб, О. Стражев. За П. Лейбенгрубом, в осно­ву класифікації покладено еле­менти процесу навчання, викори­стання яких на уроці залежить від дидактичної мети [12, с.16]. Він, як і В. Карцов, виділив чотири типи уроків: комбінований (об'­єднаний) — включає всі або кілька елементів процесу навчан­ня; вивчення нового навчального матеріалу; повторювально-узагальнювальний; перевірки й об­ліку знань [12, с.16]. На думку П. Лейбенгруба, «кожний з указаних типів уроків включає різноманітні уроки». Він згрупу­вав їх за двома критеріями: за дидактичною метою — вступний, формування складного історично­го поняття, урок розвитку певних умінь і навичок; за провідним ме­тодом — урок-розповідь, урок-лекція, урок-бесіда, самостійної роботи учнів з підручником, самостійної роботи учнів з історичним документом, кіноурок. Невідомо з яких причин і за якою ознакою до цього переліку П. Лейбенгруб включив урок семінарського типу [12, с.16].

Дещо іншою була класифіка­ція уроків, розроблена О. Вагіним, в основу якої покладено де­кілька критеріїв: вікові пізна­вальні можливості учнів, основні закономірності процесу навчан­ня, конкретний зміст навчально­го матеріалу теми, домінуючий метод проведення уроку [12, с.16]. Запропонована класифікація цікава тим, що в ній уперше реалізована ідея диференційова­ної типології уроків за роками навчання. Автор виокремлює типи уроків для 4—5 класів: урок, що містить усі ланки процесу на­вчання; урок викладання матеріалу у формі розповіді; повторен­ня; для 6— 7 класів: урок, що містить усі ланки процесу навчан­ня; повідомлення нового матеріа­лу (розповідь, кінофільм, екскур­сія); вступний; заключний; урок розбору; вироблення умінь і нави­чок; повторювально-узагальнювальний урок; для 8—10 класів: вступний урок до теми; повідом­лення нового матеріалу; урок роз­бору; заключний урок за темою; повторювальний; узагальнювальний; опитування; вироблення умінь і навичок; застосування знань; урок, що містить усі ланки процесу навчання.

Відомий український мето­дист П. Козік, який досліджував викладання епізодичного курсу історії СРСР у 60-х роках XX ст. і підготував посібник, виділив та охарактеризував такі типи уроків: вступний; повідомлення нових знань; повторювально-узагальнювальний [12, с.16]. Се­ред вітчизняних учених, які ви­вчали історичну пропедевтику, П. Козік одним з перших започаткував розробку типології уроків з пропедевтичного курсу історії.

У 70—80-х роках XX ст. про­блема типології уроків була не менш актуальною, ніж у попе­редні. У різний спосіб її намага­лися розв'язати провідні методи­сти радянської школи: П. Гора, Н.Дайрі, Ю. Зотов, С. Іванов, І. Казанцев, М. Махнутов, Л. Мельник, В. Онишук, І. Чередовтаін [12, с.16]. Саме в той час було запропоновано чи­мало підходів щодо класифікації уроків узагалі й уроків історії зокрема. Відомий український методист Л.Мельник пропонував дотримуватися класифікації уроків, яку обгрунтував П.Лей­бенгруб [12, с.16]. У навчальних посібниках для вчи­телів історії та студентів історич­них факультетів, що з'явилися наприкінці 70—80-х років XXст., вказувалося, що тип уро­ку визначається за дидактичною метою. Такий підхід дозволяв провідним радянським методис­там зупинитися лише на чоти­рьох основних типах уроків історії: комбінованому, вивчення нового матеріалу, повторювально-узагальнювальному, пере­вірки й обліку знань. Серед класифікацій уроків, якими користувалися вчителі історії у 80-х роках XX ст., досить великої популярності набула класифіка­ція В. Онищука [12, с.16]. Він так само пропонував за основу обрати дидактичну мету і вважав, що вона є найзручнішою для аналізу та планування уроків. Замість традиційних чотирьох типів уроків В. Онищук виокрем­лює шість: урок засвоєння нових знань; засвоєння умінь і навичок; комплексного застосування знань, умінь і навичок; узагаль­нення і систематизації знань; перевірки, оцінювання і корекції знань, умінь і навичок; комбіно­ваний урок [12, с.17].

Із такими здобутками ра­дянські методисти підійшли до класифікації типів уроків на­прикінці 80-х — на початку 90-х років. Під час укладання плану конспекту вчитель, як правило, обирав тип уроку і на основі його структури планував свою діяльність та усього класу. В се­редині 80-х років на сторінках педагогічної періодики з'являється ще один термін, який почали використовувати, аналізуючи уро­ки, — «нестандартний урок». Очевидним є те, що йдеться не про тип уроку, а про його форму (вид). Проблема класифікації форм уроку не набула такої акту­альності, як класифікації типу уроку. В загальній дидактиці її досліджував М. Махмутов, в історичній — О.Вагін [12, с.17]. Кож­ний з них намагався запропону­вати більш-менш обгрунтовану класифікацію уроків за їх фор­мою, однак жодна так і не прижилася в повсякденній педа­гогічній практиці.

У сучасній українській істо­ричній дидактиці проблема кла­сифікації типів уроків наразі не знайшла належного місця. За 15 років існування української школи та шкільної історичної ос­віти ми фактично не маємо фундаментальних досліджень у цій царині. В нау­ковій і навчально-методичній літературі трапляються лише по­одинокі публікації на предмет характеристики типології уроку історії. Обґрунтування класифі­кації типів і форм сучасних уроків із пропедевтичного курсу історії подає В. Мисан, а загальну класифікацію типів уроків історії пропонують О. Пометун і Г.Фрейман у першому в Україні за часів незалежності по­сібнику «Методика навчання історії в школі».

Автори пропонують кла­сифікувати типи уроків за дидак­тичною метою, оскільки вона є найважливішою складовою про­цесу навчання. Вони радять використовувати такі основні типи уроків історії: засвоєння нового навчального матеріалу; форму­вання і вдосконалення умінь та навичок; закріплення і застосування знань, умінь та навичок; узагальнення й систематизації знань; уроки контролю і ко­рекції знань, умінь та навичок; комбіновані уроки [15, с.214]. У характеристиці типів уроків О. Пометун і Г. Фрейман докладно ана­лізують структуру кожного уро­ку і подають методику їх прове­дення. З по­гляду основної дидактичної мети класифікація є універсальною, оскільки максимально віддзеркалює усі типи завдань, які може планувати вчитель: вивчити, повторити, узагальнити, закріпити, застосувати, засвоїти, систематизувати, сформувати, удосконалити, відкоригувати, проконтролювати тощо. Однак з огляду на умови реалізації дидак­тичної мети таку класифікацію використовувати досить важко. Су­часна програма шкільних курсів історії дотепер залишається переобтяженою фактич­ним матеріалом і не дає змоги вчителям маневрувати типоло­гією уроків.

У першій половині 90-х років XX ст. внаслідок проведеного педагогічного спостережен­ня, зміст якого полягав у аналізі уроків історії, було виявлено, що домінуючим типом був урок засвоєння нового навчального матеріалу. Це пояснюється передусім відсутністю підруч­ників з історії. Більшість учителів були змушені начитувати на­вчальний матеріал учням, оскіль­ки останні не мали в достатній кількості для класу такого універсального засобу навчання, як підручник.

Можна зробити висновок про те, що на застосування різних типів уроків історії значно впли­вають об'єктивні та суб'єктивні умови організації навчальної діяльності: обсяг програми, відсутність підручників, рівень теоретичної підготовки майбут­нього вчителя історії тощо. Усе це, без сумніву, зменшує можливості використання різних типів уроків і обмежує навчальну діяльність школярів, яка здебільшого зале­жить від учителя, оскільки плану­вання стратегії навчання зали­шається поки що за ним.

Умови організації навчальної діяльності суттєво впливають на застосування різних типів уроків історії. Оскільки в сучасній школі практично неможливо використовувати увесь спектр типів уроків, який пропонують О.Пометун і Г. Фрейман, то, природно, виникає потреба у використанні такої типології, яку можна було б пристосувати до умов реформу­вання шкільної історичної осві­ти.

За основу класифікації типів уроків історії було запропоновано взя­ти навчальну мету — як один з найважливіших елементів дидак­тичної системи і механізм комбі­нування (поєднання) різних еле­ментів дидактичної мети. Це дасть можливість виділити такі основні типи уроків історії:

• вивчення нового матеріалу і формування вмінь та навичок;

• перевірки знань, умінь та на­вичок (урок тематичної атестації);

• узагальнення та системати­зації знань, умінь і навичок; комбі­нований урок.

Такий підхід допомагає зберегти елементи традиційної типології уроків, що утвердилася в попе­редні роки. До цього переліку не включені уроки корекції й удос­коналення знань і вмінь, оскіль­ки цей процес може відбуватися на кожному із згада­них вище уроків, окрім перевірки знань, умінь та навичок.