6 Квітня 1941 р. Угорщина вступила у другу світову війну, здійснивши разом з іншими агресивними державами напад на Югославію.

За період 1938-1941 рр. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини (Верхню Угорщину), Карпатсь­ку Україну, Трансільванію та частину Югославії (Воєводина, Банат).

Румунія у міжвоєнні роки

У 1919-1920 рр. становище в країні було нестабільним: ро­бітники виступали за 8-годинний робочий день, введення мінімуму заробітної плати; селяни вимагали аграрної рефор­ми. Під тиском виступів населення прагнення робітників були задоволені, а в 1920-1921 рр. прийнято закон про аграрну ре­форму, за яким максимум землеволодіння встановлювався в розмірі 100 га для Бессарабії та 200-500 га для інших районів країни. Надлишки землі передавали селянам за викуп (20% од її вартості).

У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Версальсько-Вашингтонської системи, і з цією метою в 1920- 1921 рр. із Польщею, Чехо-Словаччиною та Югославією було укладено воєнно-політичний союз — Мала Антанта, який орієнтувався на Францію.

Початок 20-х рр. став початком стабілізації становища в країні. Значним стабілізаційним чинником були позики Англії та Франції румунському урядові. Ці країни також вкладали значні інвестиції в розвиток румунської промисловості, особли­во нафтодобувної (контролювали 49%).

До 1927 р. було завершено аграрну реформу, внаслідок якої селяни отримали 3 млн га. На 1930 р. землевласники, які мали земельні володіння більш як 100 га, складали 15%.

У період з 1922 р. до 1928 р. при владі у країні знаходилася національно-ліберальна партія. Значним здобутком під час її правління було прийняття конституції 1923 р., яка закріпила всі демократичні свободи, але на практиці вони не реалізову­вались.

У 1924 р. в Південній Бессарабії спалахнуло кероване кому­ністами Татарбунарське повстання, метою якого було встанов­лення радянської влади і від'єднання Бессарабії. Але воно мало локальний характер і зазнало поразки. Загинули 3 тис. осіб.

Основними політичними противниками лібералів були партії націоналістів і цараністів (селянська партія). У середині 20-х рр. розгорілася боротьба за наступника румунського престолу. Націоналісти й цараністи об'єдналися в єдину партію і роз­почали рішучу боротьбу з лібералами. Націонал-цараністська партія прийшла до влади в неспри­ятливий момент: у країні вибухнула економічна криза, яка охопила всі галузі виробництва крім нафтодобувної. Налічува­лось 600 тис. безробітних. За період з 1929 р. до 1933 р. змінило­ся 10 урядів.

У роки кризи виросла популярність правоекстремістських організацій, таких як "Залізна гвардія", які використовували націоналістичні гасла, поєднані з соціальною демагогією. Взір­цем для своєї діяльності вони вважали італійських фашистів. Активізувала свою діяльність і Комуністична партія Румунії, яка стала організатором ряду страйків, що іноді виливались у криваві сутички.

У 1934 р. Румунія поступово почала виходити з кризи. Не­спроможність запобігти подібним явищам у суспільстві парла­ментськими методами штовхала правителів до встановлення "влади твердої руки". До влади прийшли "нові ліберали", тісно пов'язані з фінансовими колами і королівською сім'єю. Але вста­новити порядок у країні вони не спромоглися. Економічна кри­за 1936-1937 рр. ще більше загострила становище, і на вибо­рах 1937 р. жодна з політичних партій не набрала більшості. При цьому за "Залізну гвардію" голосувало вже 16% виборців. Було прийнято нову конституцію, за якою король отримав усю по­вноту влади, а парламент перетворився в дорадчий орган. Кон­ституцією також закріплювалися привілеї для румунів.

У зовнішній політиці Румунія дотримувалася союзу з Анг­лією та Францією, але після Мюнхенської угоди вона почала схилятися до співробітництва з Німеччиною. У червні 1940 р. до СРСР відійшли Бессарабія та Північна Буковина.

3. Диктатура Антонеску

6 вересня 1940 р. під тиском лідера ру­мунських фашистів генерала Й.Антонеску ко­роль Румунії Кароль II був змушений зректи­ся трону. У країні відразу розпочалася анти­семітська кампанія. Встановлювався по­ліцейський режим. Державу було проголоше­но легіонерською, а Антонеску став "кондукторулом" — вождем держави. Було введено німецькі війська, які розмістилися в районах нафтових промислів. Укладався нерівноправний торговий до­говір. Німеччина встановила контроль над румунською промис­ловістю. Румунія стала одним з основних постачальників для Німеччини продуктів харчування, сировини і нафти.

6 квітня 1941 р. Румунія вступила у другу світову війну на боці Німеччини. 22 червня Румунія підтримала напад на СРСР і захопила Бессарабію та Одесу. Наступні поразки німецьких і румунських військ на Східному фронті привели до того, що противники Антонеску почали шукати контактів із країнами антигітлерівської коаліції.

ЧСС у 20-30-і рр.

Чехо-Словаччина успадкувала 4/5 промислового потенціа­лу імперії Габсбургів і в 20-30-х рр. перетворилася на високорозвинену європейську державу. Вона посіла місце в десятці

найбільш промислово розвинених країн світу. Економічну і полі­тичну стабільність країни забезпечував значний прошарок се­реднього класу — 13% працездатного населення було зайня­то підприємницькою діяльністю. Порівняно швидкими темпа­ми тут розвивалися провідні галузі виробництва, особливо важкої промисловості. Проте слід зауважити, що промис­ловість ЧСР ніколи не працювала на повну потужність через вузькість внутрішнього ринку і залежність від експорту.

У важкій промисловості вело перед акціонерне товариство "Шкода", що випускало машини, літаки, верстати, обладнан­ня, зброю тощо. Взуттєвий концерн Томаша Баті забезпечував до 80% виробництва взуття в країні. Значна його частка екс­портувалася. Філіали цього концерну були розташовані майже на всіх континентах. Швидкі темпи розвитку економіки приваб­лювали іноземний капітал, частка якого складала 20% усіх інвестицій в економіку. Проте словацькі й закарпатські землі були розвинені набагато гірше, ніж чеські та моравські. У них переважав аграрний сектор економіки. Життєвий рівень там був значно нижчим, що породжувало невдоволення та со­ціальну напруженість.

У політичному розвитку Чехо-Словаччина була найдемократичнішою державою Європи. Тут діяло близько 20 партій. Найбільшою підтримкою користувалися центристські й лівоцентристські партії, які утворювали урядові коаліції. Стабілі­зуючу роль у політичному житті відігравали неформальні зустрічі президента країни Т.Масарика з лідерами провідних партій, на яких усувалися найсерйозніші розбіжності.

На міжнародній арені Чехо-Словаччина орієнтувалася на Францію, а в 1920-1921 рр. разом із Румунією та Югославією створила Малу Антанту. Незмінним керівником зовнішньої по­літики ЧСР у 1918-1935 рр. був Е.Бенеш, якого після відставки Т.Масарика обрали президентом.

Т.Масарик мав тісні зв'язки з Україною. Він з розумінням ставився до українських визвольних змагань і підтримував українську еміграцію. В роки між двома світовими війнами у Празі постали та активно діяли Український вільний універ­ситет, Високий український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, українські мистецька студія, гімназія, історико-філологічне товариство, наукова асоціація, Музей визвольної бо­ротьби України, у Подебрадах — Українська господарська академія.

Економічна криза завдала серйозного удару ЧСР. Вузькість внутрішнього ринку, велика залежність від експорту призве­ли до значного і тривалого спаду виробництва. Найбільше па­діння виробництва випало на 1933 р. — 44% порівняно з 1929 р. Безробітних налічувалося близько 1 млн. Щоби вгамувати кри­зу, уряд отримав надзвичайні повноваження. Під державний контроль було поставлено діяльність 25 концернів, до яких входило 75% підприємств. Було встановлено державну моно­полію на торгівлю хлібом. Зрештою, становище пощастило ста­білізувати, і з 1936 р. почалося зростання виробництва.

Під час економічної кризи 1929-1933 рр. загострилися со­ціальні, а ще більше — національні протиріччя в країні. Райо­ни, де проживала німецька меншина, найбільше постражда­ли від кризи. Цим вирішив скористатися Гітлер. У Чехії було створено Судето-німецьку партію на чолі з К.Генлейном, яка домагалась автономії Судетської області, заселеної переважно німцями. На Німеччину орієнтувалася також Словацька націо­нальна партія Глінки, що вимагала автономії Словаччини.

На теренах Карпатської України та Словаччини угорські національні партії виступали за приєднання цих земель до Угорщини. Поряд із ними діяли політичні партії, які прагнули автономії для Карпатської України.