Павло Штепа Московство Видання четверте

     У книзі на ба­га­то­му істо­рич­но­му ма­теріалі, фак­тах, свідчен­нях чис­лен­них російських та за­кор­дон­них ав­торів аналізу­ють­ся пе­ре­ду­мо­ви, ви­то­ки, за­ко­номірності ви­ник­нен­ня, роз­вит­ку і за­не­па­ду Російської імперії. Ав­тор з по­зицій патріота Ук­раїни всебічно роз­г­ля­дає істо­рич­не підґрун­тя виз­воль­них зма­гань сво­го на­ро­ду за здо­бут­тя не­за­леж­ності, ство­рен­ня ук­раїнсь­кої дер­жа­ви, про­ро­кує їхнє пе­ре­мож­не за­вер­шен­ня. Ця кни­га є ско­ро­че­ним варіантом ви­дан­ня 1968 ро­ку, що здійсне­не в То­рон­то (Ка­на­да). Зок­ре­ма, ви­лу­че­но ряд ви­ко­рис­та­них ав­то­ром ма­теріалів то­го­час­ної ра­дян­сь­кої пре­си, які спрос­то­вані пли­ном ча­су, втра­ти­ли свою ак­ту­альність.

     Кни­га роз­ра­хо­ва­на як на фахівців - істо­риків, політо­логів, так і на ши­ро­ко­го ма­со­во­го чи­та­ча.

    Павло Ште­па на­ро­див­ся 12 ве­рес­ня 1897 ро­ку на Ку­бані, в ста­ниці Но­ва Дмитрівка. Брав участь у виз­воль­них зма­ган­нях 1917-1922 рр.

    Після по­раз­ки УНР емігру­вав до Че­хос­ло­вач­чи­ни. У Подєбра­дах закінчив Ук­раїнсь­ку Гос­по­дар­сь­ку Ака­демію (1927 рік). Пе­реїхав­ши 1927 ро­ку до Ка­на­ди, співпра­цю­вав з га­зе­тою „Но­вий Шлях“. Як виз­нач­но­го на­уков­ця Пав­ла Ште­пу бу­ло об­ра­но до На­уко­во­го То­ва­рис­т­ва ім. Т. Г. Шев­чен­ка та Ук­раїнсь­кої Вільної Ака­демії На­ук. По­мер 2 бе­рез­ня 1980 ро­ку. Пав­ло Ште­па є ав­то­ром фун­да­мен­таль­них праць „Українець а Мос­к­вин“ (1959), „Мос­ков­с­т­во“ (1968), „Мафія“ (1971), „Слов­ник чу­жослів, знадібки“ (1976), „Річе­вий слов­ник, знадібки“ (1979), а та­кож низ­ки ста­тей у „Виз­воль­но­му Шля­ху“.

    Його творчість досі бу­ла ма­ло відо­мою ши­ро­ко­му за­га­лові в Ук­раїні. Ак­ту­альність твор­чо­го до­роб­ку Пав­ла Ште­пи сьогодні не­за­пе­реч­на. Про­мос­ковські тен­денції ба­гать­ох ук­раїнсь­ких політиків засвідчу­ють, що во­ни не вра­хо­ву­ють, наскіль­ки в’ївся імперіалізм у російське суспіль­с­т­во. То­му пе­ре­ви­дан­ня кни­ги „Мос­ков­с­т­во“ мож­на вва­жа­ти знач­ною подією в житті ук­раїнс­т­ва, це відповідає йо­го істо­рич­ним пот­ре­бам.

     Мо­ло­дим бор­цям за во­лю Ук­раїни

     прис­вя­чує ав­тор

ВСТУП

    Ще за пе­редісто­рич­них часів до північно-східно­го кут­ка Євро­пи при­ман­д­ру­вав з Азії ма­лень­кий уг­ро-фінсь­кий на­ро­дець. Ве­ли­чез­ний праліс на баг­нис­то­му ґрунті відго­ро­див той на­ро­дець від усь­ого світу так, що він відстав від куль­тур­но­го роз­вит­ку люд­с­т­ва на ба­га­то століть. Нап­рик­лад, свою літе­ра­тур­ну мо­ву по­чав тво­ри­ти аж у XIX столітті, від О. Пушкіна (1799-1837), от­же, на 800 років пізніше за ук­раїнців. Чу­жинці: ук­раїнці, та­та­ри, німці ство­ри­ли дер­жав­ний лад у то­му - Бо­гом і людь­ми за­бу­то­му - ку­ти­ку Східної Євро­пи. Пос­та­ло ма­лень­ке, вбо­ге князівство Суз­даль­сь­ке, що за кілька­сот років ви­рос­ло на ве­ли­чез­ну імперію, яка зай­ня­ла од­ну шос­ту су­хо­до­лу пла­не­ти. Як же во­но ви­рос­ло? За­гар­бав­ши знач­но сильніші (фізич­но і куль­тур­но) за се­бе сусідні на­ро­ди. Чи мос­к­ви­ни бу­ли ро­зумніші, відважніші за сусідів? Ні. Де ж таємни­ця пе­ре­мог мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду?

    Мабуть, не­має в світі на­ро­ду, що про нього світ знає мен­ше, ніж про на­род мос­ков­сь­кий. І цілком пев­но не­має в світі на­ро­ду, про яко­го світ має більш по­мил­ко­ву уяву, ніж про на­род мос­ков­сь­кий та про йо­го дер­жа­ву. Най­дивніше, що навіть сусіди: ук­раїнці, по­ля­ки до­сить не зна­ли мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду. А во­ни ж зап­ла­ти­ли за те нез­нан­ня руїною влас­них дер­жав. От­же, му­си­ли б вив­ча­ти сво­го во­ро­га, бо ж не зна­ючи йо­го „ахіле­со­вої ступні“, ніко­ли йо­го не пе­ре­мо­жуть. А слаб­кос­тей має Мос­ков­щи­на ба­га­то. Та, влас­не, жо­ден во­рог Мос­ков­щи­ни ніко­ли не бив по її най­с­лаб­ших місцях, бо не знав їх. Що гірше, ча­сом вва­жав слабші місця за сильні. Нап­рик­лад, мос­ковські во­ро­ги ма­ли військо­ву по­тужність Мос­ков­щи­ни за ве­ли­ку си­лу ли­ше то­му, що імперія роз­ляг­ла­ся на ве­ли­чез­но­му прос­торі. Засліплені та­кою ге­ог­рафічною роз­логістю, істо­ри­ки не до­ба­ча­ли то­го істо­рич­но­го фак­ту, що Мос­ков­щи­на ніко­ли не виг­ра­ва­ла жод­ної війни своєю військо­вою си­лою. Та­ких хиб­них уяв­лень про Мос­ков­щи­ну мож­на наз­би­ра­ти ти­сячі. При­га­дай­мо ли­ше кілька.

    Ще пе­ред Пол­та­вою Карл XII на­мов­ляв Ту­реч­чи­ну во­юва­ти Мос­ков­щи­ну. Поль­ща да­ла тур­кам ве­ли­ко­го ха­ба­ра, щоб во­ни не пос­лу­ха­ли Кар­ла. Кілька років пізніше Ту­реч­чи­на та­ки во­юва­ла з Мос­ков­щи­ною, але бу­ло вже запізно спи­ни­ти зрос­тан­ня імперії, яка роз­ва­ли­ла ту­рець­ку сто років пізніше. А Поль­ща за свій ха­бар тур­кам діста­ла - сто років пізніше - мос­ков­сь­ке яр­мо на свою шию.

    Українська шлях­та оз­б­роїла 1812 р. своїм кош­том 15 кінних полків, ніби­то для мос­ков­сь­ко­го війська. Упов­но­ва­же­ний шлях­ти ге­не­рал В. Зак­рев­сь­кий таємно поїхав до Вар­ша­ви на­мов­ля­ти На­по­ле­она йти в Ук­раїну, обіця­ючи тут пов­с­тан­ня про­ти Мос­ков­щи­ни. Фран­цузь­кий по­сол у Цар­го­роді (Кос­тян­ти­но­полі) на­по­лег­ли­во ра­див На­по­ле­онові те са­ме. По­ля­ки ж усіля­ки­ми очор­ню­ван­ня­ми ук­раїнців пе­ре­ко­на­ли На­по­ле­она не йти в Ук­раїну, а про місію В. Зак­рев­сь­ко­го повідо­ми­ли Мос­ков­щи­ну. Мос­ков­щи­на не­гай­но роз­зброїла та розігна­ла зга­дані пол­ки, а В. Зак­рев­сь­ко­го підступ­но схо­пи­ла і зас­ла­ла до Сибіру. На­по­ле­он, прог­рав­ши війну на Сході Євро­пи, втра­тив ко­ро­ну. Мос­ков­щи­на ж, виг­рав­ши війну, відібра­ла від Польщі реш­т­ки її са­мо­уп­рав­них (авто­ном­них) прав.

    Московщина (уря­ди О. Ке­рен­сь­ко­го і В. Леніна) офіційно про­го­ло­си­ла, що во­на бо­реть­ся за „мир во всем ми­ре“. Уряд В. Леніна виз­нав дер­жав­ну не­за­лежність Ук­раїни і підпи­сав з нею мир. Ук­раїнські міністри повіри­ли і роз­пус­ти­ли ук­раїнсь­ке військо. Не­за­ба­ром ті міністри опи­ни­ли­ся у мос­ков­сь­ких в’язни­цях або на виг­нанні, а Ук­раїна опи­ни­ла­ся зно­ву у стані мос­ков­сь­кої ко­лонії. Та ук­раїнсь­кий на­род не здав­ся, і кілька років уся Ук­раїна па­ла­ла в по­же­жах се­лян­сь­ких пов­с­тань. Ці пов­с­тан­ня при­му­си­ли Мос­ков­щи­ну виз­на­ти „ма­ло­рос­сий­с­кое на­ре­чие“ за „укра­ин­с­кий язык“ і по­го­ди­тись на „українізацію“ Ук­раїни. Ви­явив­ши іме­на ук­раїніза­торів, Мос­ков­щи­на ви­гу­би­ла 1933-1937 рр. усіх їх упень.

    Франція, Ан­глія та США до­по­мог­ли 1918-1920 рр. Мос­ков­щині ря­ту­ва­ти її імперію. Франція за­бо­ро­ни­ла Польщі та Ру­мунії про­да­ва­ти Ук­раїні не ли­ше зброю, а й навіть ліки. Ан­глія заг­ро­зи­ла Ку­бан­щині при­пи­ни­ти до­по­мо­гу зброєю, як­що Ку­бан­щи­на не виз­нає звер­х­ності мос­ков­сь­кої вла­ди ге­не­ра­ла Денікіна. Ан­глія і США на­да­ли Денікіну та Кол­ча­кові військо­вої до­по­мо­ги на 950 мільйонів до­ларів. США при­му­си­ли Японію ви­вес­ти її війська з Сибіру і самі заб­ра­ли свої пол­ки, відкри­ва­ючи тим шлях Мос­ков­щині зно­ву відбу­до­ву­ва­ти імперію. Так євро­пейці та аме­ри­канці самі роз­бу­до­ву­ва­ли мос­ков­сь­ку заг­ро­зу своїм влас­ним дер­жа­вам.

    Польща зра­ди­ла 1921 р. сво­го со­юз­ни­ка - Ук­раїну, підпи­сав­ши з Мос­ков­щи­ною мир. Мос­ков­щи­на 28 років пізніше обер­ну­ла Поль­щу на сво­го са­теліта.

    Німеччина ни­щен­ням ук­раїнців і всього ук­раїнсь­ко­го обер­ну­ла 1939-1941 рр. сво­го при­род­нь­ого со­юз­ни­ка Ук­раїну про­ти Мос­ков­щи­ни на сво­го во­ро­га. Своїм зни­щен­ням по­ло­не­них Німеч­чи­на при­пи­ни­ла зда­чу до по­ло­ну во­яків СРСР (зда­ло­ся по­над п’ять мільйонів сол­датів і офіцерів) і тим зміцни­ла мос­ков­сь­ке військо.

    США де­сять років (1941-1951) своїм влас­ним кош­том роз­бу­до­ву­ва­ли військо­ву, гос­по­дар­сь­ку, політич­ну по­тужність мос­ков­сь­кої імперії так, що те­пер самі трем­тять зі стра­ху. За тих років Мос­ков­щи­на діста­ва­ла всі аме­ри­канські таємниці ви­роб­ниц­т­ва най­новішої зброї (ра­зом з атом­ною) не ли­ше від шпи­гунів, але й офіційно, відкри­то від уря­ду США1.

    Багато та­ких фактів мос­ков­сь­ких „пе­ре­мог“ мож­на наз­би­ра­ти в історії. Та для істо­ри­ка, соціоло­га, а на­сам­пе­ред для політи­ка істо­рич­ний факт ва­жить не сам по собі, а як ви­яв нап­ря­му (тен­денції) жит­тя відповідно­го на­ро­ду чи спільно­ти. Ва­жить як сим­вол йо­го мо­гут­ності. Не зро­зуміємо суті, змісту, ва­ги, наслідків істо­рич­но­го фак­ту, не пізнав­ши при­чин, які той факт ство­ри­ли. А не зро­зумівши суті ми­ну­ло­го, блу­ка­ти­ме­мо на­осліп у су­час­но­му, ро­би­ти­ме­мо по­мил­ки, що за них пла­ти­ти­муть наші діти, вну­ки і прав­ну­ки. На­йяс­к­равішим прик­ла­дом є СРСР, що йо­го ство­ри­ла не мудрість мос­к­винів, а не­ро­зумність євро­пейців, а на­сам­пе­ред ук­раїнців.

    Щоб зро­зуміти істо­ричні яви­ща та події то­го чи то­го на­ро­ду, ма­ло зна­ти ли­ше істо­рич­ну хро­но­логію куль­тур­них, гос­по­дар­сь­ких, політич­них подій у йо­го житті. Са­ме знан­ня є ли­ше пе­ре­ду­мо­вою осяг­нен­ня внутрішніх, нез­ри­мих сил, що спри­чи­ня­ють і ТВО­РЯТЬ ті події. Тре­ба, на­сам­пе­ред, досліди­ти їхнє по­ход­жен­ня, зак­ла­дені в них їхні влас­ти­вості, взаємо­пов’язаність, взаємодію тих сил; твор­чий чи руйнівний вплив їх на весь на­род. Ко­рот­ко ка­жу­чи - потрібен гли­бо­кий соціологічний аналіз ДУ­ХОВ­НОСТІ пев­но­го на­ро­ду. І ли­ше пізнав­ши ДУХ і ДУ­ШУ на­род­ну, змо­же­мо зро­зуміти дії то­го на­ро­ду. Дії ж бо осо­би чи спільно­ти є ли­ше зовнішнім ви­явом їх ду­хов­ності.

    Наука про на­род­ну вда­чу (етно­логія) те­пер ли­ше в пе­люш­ках, і то­му му­си­мо звер­та­ти­ся та­кож і до суспіль­с­т­воз­нав­с­т­ва (соціології), на­ро­доз­нав­с­т­ва (етног­рафії), до на­уки про по­ход­жен­ня на­ро­ду (етно­генії) та на­уки про спад­ковість (ге­не­ти­ки), вза­галі до історії люд­сь­кої куль­ту­ри. Ста­ра історіософія май­же не бра­ла до ува­ги цих на­ук, не зва­жа­ла на дух і ду­шу на­родів. Тим-то ба­га­то істо­рич­них подій впа­ло на вчені го­ло­ви істо­риків нес­подіва­но. А са­ме істо­ри­ки ма­ли да­ти політи­кам ключ до пе­ред­ба­чен­ня істо­рич­но­го роз­вит­ку, діянь ок­ре­мих на­родів. Але са­ме найбіль­ший ук­раїнсь­кий істо­рик М. Гру­шев­сь­кий, став­ши 1917 р. на чолі ук­раїнсь­ко­го на­ро­ду, завів йо­го до жах­ли­во­го пек­ла на ім’я СРСР.

    Повторюємо: 90 % по­ми­лок західних політиків спри­чи­ни­ло цілко­ви­те нез­нан­ня душі мос­к­ви­на. При­чин ба­гать­ох нес­подіва­них ви­явів мос­ков­сь­кої політи­ки во­ни не мо­жуть зро­зуміти, бо ніяка люд­сь­ка логіка не мо­же їх по­яс­ни­ти навіть з точ­ки зо­ру доб­ра са­мої ж Мос­ков­щи­ни. Та най­див­нi­ше, що навіть ук­раїнсь­ка інтелігенція не зна­ла і не знає душі мос­к­ви­на, хоч він аж над­то пе­ре­кон­ли­во по­ка­зу­вав її ук­раїнцям століття­ми. Ли­ше ук­раїнсь­кий на­род кілька­сотрічним досвідом знав мос­ков­сь­ку ду­шу і вис­ло­вив те знан­ня сот­ня­ми при­повідок. Най­г­либ­ший зна­вець мос­ков­сь­кої душі Ф. Дос­тоєвсь­кий свідчить: „Найбіль­шою си­лою Мос­ков­щи­ни бу­ло те, що євро­пейці не зна­ли нас, мос­к­винів“. Мос­ковські вожді бу­ли свідомі цього від пер­шо­по­чатків своєї дер­жа­ви і то­му ма­ють на її кор­до­нах зас­ло­ну від Євро­пи вже по­над півти­сячі років. Мос­к­ви­ни кілька сторіч нап­ру­жу­ють усі свої здібності в брехні, підку­пах, щоб світ не дізнав­ся про справ­ж­нь­ого мос­к­ви­на і про справ­ж­ню Мос­ков­щи­ну. Най­вищі до­сяг­нен­ня в об­ду­рю­ванні чу­жинців здо­бу­ла мос­ков­сь­ка „де­мок­ратія“ по 1917 році. І осяг­ну­ла ду­же прос­тим, але нап­рав­ду геніальним спо­со­бом: ли­ше зміни­ла терміно­логію.

    Московщина по­ча­ла шах­ра­юва­ти політич­ним пе­рей­ме­ну­ван­ням ще по нашій по­разці в Пе­ре­яс­лаві 1654 р., а по­ши­ри­ла йо­го по нашій ка­тас­т­рофі під Пол­та­вою 1709 р. Тоді во­на, не зва­жа­ючи на жодні істо­ричні фак­ти, не пе­рей­ма­ючись ніяки­ми підста­ва­ми, прос­то про­го­ло­си­ла се­бе „Росією“, от­же, спад­коємни­цею всього куль­тур­но­го та політич­но­го над­бан­ня Ру­си. А щоб „ха­хол“ ліпше зро­зумів, що са­ме та­ка зміна оз­на­чає політич­но, мос­к­вин наз­вав се­бе „ве­ли­ко­рус­ским“, а ук­раїнця „ма­ло­рус­ским“. І ця за­са­да „ве­ли­ко-ма­ло“ ста­ла змістом усіх мос­ков­сь­ко-ук­раїнсь­ких сто­сунків відтоді й досі. Як­що ж хтось з ук­раїнців про­бу­вав кпи­ти з тих но­вос­пе­че­них „ве­ли­ких“ - ман­д­ру­вав до Сибіру. А ко­ли євро­пейські уря­ди за ста­рим зви­чаєм ад­ре­су­ва­ли лис­та до Мос­ковії, до мос­ков­сь­ко­го уря­ду, то мос­к­ви­ни по­вер­та­ли їм на­зад з приміткою, що та­кої „не су­щес­т­ву­ет“, а є ли­ше „Рос­сия“ і „рос­сий­с­кий“. Пси­хо­ло­ги за­пев­ня­ють, що лю­ди сприй­ма­ють най­без­г­луздішу брех­ню за прав­ду, як­що ту брех­ню впер­то і дов­го пов­то­рю­ва­ти. Так азіати-мос­к­ви­ни ста­ли „рус­ски­ми“, а мон­голь­сь­ка Мос­ков­щи­на - „Рос­си­ей“. Та ця крадіжка чу­жо­го імені бу­ла ли­ше ди­тя­чою за­бав­кою порівня­но з на­зов­ниць­ки­ми за­гар­бан­ня­ми мос­ков­сь­кої „де­мок­ратії“ по 1917 році.

    Можна без пе­ребіль­шен­ня вва­жа­ти наз­ву „со­вет­с­кий“ най­геніальнішим ви­на­хо­дом мос­к­винів. Це ж не ста­ра, зне­на­вид­же­на, за­гар­б­ниць­ка мос­ков­сь­ка імперія відро­ди­ла­ся 1917 ро­ку, а ви­ник цілко­ви­то но­вий „со­юз со­вет­с­ких рес­пуб­лик“. Ко­лишніми ко­лоніями мос­ков­сь­кої імперії прав­лять не прис­лані з Пе­тер­бур­га гу­бер­на­то­ри, а „со­вет­с­кие“ (мов­ляв, робітни­чо-се­лянські) уря­ди національ­них рес­публік, що їх оби­рає місце­ва людність більшістю 99 % го­лосів. От­же, гра­бує, ув’яз­нює, мор­дує, ви­га­няє з рідної землі не мос­ков­сь­ка імпер­сь­ка вла­да, а місце­ва, „со­вет­с­кая“. Щоп­рав­да, в тій місцевій „со­вет­с­кой“ владі є за­ба­га­то „стар­ших братів“, але ж їхній обов’язок - нав­ча­ти ро­зу­му мо­лод­ших, ще не­ро­зум­них. Зреш­тою, і най­ви­ща вла­да СРСР є в ру­ках не ли­ше леніних, єжо­вих, мо­ло­то­вих, а та­кож і скрип­ників, ти­мо­шенків, кри­ленків, дзер­жин­сь­ких, косіорів, міко­янів, сталінів, берій, троць­ких, ка­га­но­вичів, ягод і т. п. От­же, всі ба­чать: най­ви­ща вла­да СРСР не мос­ков­сь­ка, а інтер­національ­на. І це во­на, ІІІ Інтер­націонал, за­гар­ба­ла Ук­раїну, Грузію, Тур­кес­тан, Ес­тонію, Латвію, Лит­ву, Поль­щу, Ру­мунію, Бол­гарію, Ма­дяр­щи­ну, Чехію, Сло­вач­чи­ну, а Мос­ков­щи­на не за­гар­бу­ва­ла жод­ної країни. Щобільше, інтер­національ­на „со­вет­с­кая“ вла­да, мов­ляв, гно­бить та­кож і Мос­ков­щи­ну і все мос­ков­сь­ке. Так Мос­ков­щи­на ли­чи­ною „со­вет­с­кий“ не ли­ше за­мас­ку­ва­ла своє істо­рич­не за­гар­б­ниц­т­во (імперіалізм) та осад­ниц­т­во (ко­лоніалізм), а й пе­рек­ла­ла з мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду на „со­вет­с­кую“ власть ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ за всі ди­явольські зло­чи­ни в СРСР і в світі. І мос­к­ви­ни в СРСР та на еміграції вже пла­ну­ють, щоб не­мос­к­ви­ни СРСР ни­щи­ли на своїх зем­лях не мос­ков­сь­ку вла­ду, а ко­муністів та „со­вет­с­кую“ вла­ду, ко­ли прий­де Ве­ли­кий День По­ра­хун­ку на Сході Євро­пи.

    В Ук­раїні є сотні ти­сяч пи­то­мих мос­к­винів, що вив­чи­ли ук­раїнсь­ку мо­ву. Ря­ту­ючись від стихійно­го ви­бу­ху не­на­висті до всього мос­ков­сь­ко­го, во­ни хут­ко обер­нуть­ся на щи­рих ук­раїнсь­ких патріотів, навіть у націоналістів. А за ре­во­люційно­го без­ла­ду гор­ло­де­ри (де­ма­го­ги) ду­же лег­ко діста­ють­ся на провідні пос­ти. Так по­ся­дуть „зук­раїнізо­вані“ мос­к­ви­ни са­мостійної Ук­раїни всі вищі по­са­ди. І под­ба­ють, щоб під при­во­дом при­на­леж­ності до НКВД за­ги­ну­ло у ре­во­люційно­му без­ладі яко­мо­га більше справжніх ук­раїнсь­ких патріотів. І це не те­оре­тич­не при­пу­щен­ня. У війні 1939-1945 рр. мос­к­ви­ни це ро­би­ли ма­со­во. Тоді німці прий­ма­ли на служ­бу ба­га­то мос­ков­сь­ких утікачів, бо ті зна­ли німець­ку і мос­ков­сь­ку мо­ви та по­бо­рю­ва­ли (у денікінській армії) „со­вет­с­кую“ вла­ду. Ці мос­к­ви­ни ви­гу­би­ли (німець­ки­ми ру­ка­ми) сотні ти­сяч ук­раїнців в оку­по­ваній Ук­раїні під зви­ну­ва­чен­ням у ко­мунізмі. І вод­но­час ті „анти­ко­муністи“ вря­ту­ва­ли де­сят­ки ти­сяч мос­к­винів-ко­муністів і навіть ен­ка­ве­дистів від німець­кої ши­бе­ниці. Ось як да­ле­ко за­во­дить мос­ков­сь­ка ли­чи­на „со­вет­с­кий“ і вза­галі мос­ков­сь­ке пе­ре­на­зов­ниц­т­во. Зав­дан­ня цієї розвідки зри­ва­ти мос­ковські ли­чи­ни. Ми на­зи­ва­ти­ме­мо речі своїми іме­на­ми. По­ка­же­мо, що т. зв. „со­вет­с­кая“ вла­да є не що інше, як ста­ра, тра­диційна, істо­рич­на, за­гар­б­ниць­ка МОС­КОВ­СЬ­КА вла­да, гли­бо­ко шовіністич­но-націоналістич­на. По­ка­же­мо, що т. зв. КПРС є не що інше, як ста­ра, з ХVІ сторіччя мос­ков­сь­ка національ­на „оприч­ни­на“. Що т. зв. „рес­публіки“ СРСР є не що інше, як старі з-пе­ред 1917 р. мос­ковські оса­ди (ко­лонії) з мос­ков­сь­ки­ми гу­бер­на­то­ра­ми. Ко­рот­ко ка­жу­чи, по­ка­же­мо, що т. зв. СРСР є не що інше, як най­цинічніше в історії ли­цемірс­т­во під маш­ка­рою най­б­рех­ливішої терміно­логії. По­ка­же­мо мос­к­ви­на прав­ди­во­го, істо­рич­но­го мос­к­ви­на.

    Іспанський соціолог Х. Ор­те­га-і-Га­сет пи­ше: „Я че­каю на книж­ку, яка пе­рек­ла­де мос­ков­сь­кий „боль­ше­визм“ на мо­ву мос­ков­сь­кої історії“. Хоч і не ви­чер­пані, про­те такі спро­би вже є. Та не­має й до­те­пер справ­ж­ньої історії справ­ж­ньої Мос­ков­щи­ни, себ­то та­кої, яка по­дає не ли­ше пе­ребіг істо­рич­них подій, а й ті нез­римі ду­ховні си­ли, що їх спри­чи­ню­ва­ли. Навіть жер­т­ви мос­ков­сь­ко­го за­гар­б­ниц­т­ва ук­раїнці та по­ля­ки не по­да­ли нам та­кої історії Мос­ков­щи­ни. Кілька ма­лень­ких кни­же­чок2 то­нуть у морі томів, на­пи­са­них мос­к­во­лю­ба­ми, най­ма­ни­ми Мос­ков­щи­ною чу­жин­ця­ми, або невігла­са­ми - з мос­ков­сь­ких та­ки дже­рел. До­ки не ма­ти­ме­мо справ­ж­ньої історії справ­ж­ньої Мос­ков­щи­ни, до­ки не зни­щи­мо мос­ковські МІФИ, не зірве­мо об­лудні ли­чи­ни - до­ти Мос­ков­щи­на пе­ре­ма­га­ти­ме навіть сильніші за се­бе дер­жа­ви й на­ро­ди.

    Обов’язок да­ти та­ку історію Мос­ков­щи­ни ви­па­дає, на­сам­пе­ред, на ук­раїнсь­ких на­уковців-емігрантів. Во­ни ще не­до­оціню­ють ве­ли­чез­ної політич­ної ва­ги то­го істо­рич­но­го фак­ту, що мос­ков­сь­ку імперію ра­зом з те­перішнім СРСР ство­ри­ли і роз­бу­ду­ва­ли не мос­к­ви­ни, але західний світ (тоб­то й Ук­раїна). Ук­раїнські на­уковці до­те­пер не да­ли гли­бо­ко­го всебічно­го аналізу ДУ­ХОВ­НОСТІ мос­к­ви­на і мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду (є ли­ше ок­ремі, не пов’язані в од­ну цілість і не­повні спро­би), а відтак і політич­но­го син­те­зу. А во­ни ж зна­ють, що Ук­раїна зап­ла­ти­ла в 1917 р. за брак та­ких досліджень ней­мовірно жах­ли­ву ціну, що на­зи­ваєть­ся СРСР. Ма­теріалу до подібних на­уко­вих праць мос­ко­ви­ни самі на­ко­пи­чи­ли цілі го­ри. В цій розвідці ми на­ве­де­мо ли­ше не­ве­лич­ку час­т­ку з тих ма­теріалів3. Пов­то­рюємо: час ос­та­точ­но зро­зуміти ду­ховність мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду (нації), інак­ше в но­во­му „1917 році“ зап­ла­ти­мо но­вим СРСР, на су­час­ний колір пе­ре­маль­ова­ним.

    Духовність: вда­чу, психіку, куль­ту­ру, світог­ляд мос­ков­сь­ко­го на­ро­ду мож­на виз­на­чи­ти терміном „Мос­ковізм“, а точніше - „Мос­ков­с­т­во“. Щоб досліди­ти, вив­чи­ти мос­ков­с­т­во, потрібна ба­га­торічна пра­ця ба­гать­ох на­уковців - фахівців з усіх га­лу­зей знань. Тре­ба ма­ти дос­туп до мос­ков­сь­ких архівів та ве­ли­ких кни­гозбірень. Про­те і по­за СРСР мож­на знай­ти чи­ма­ло ма­теріалів про мос­ков­с­т­во для ве­ли­кої на­уко­вої праці. Та­кої ще не маємо, а жит­тя ви­ма­гає, бо вже п’ять хви­лин до 12-ої. Тим-то і ця на­ша публіцис­тич­на розвідка - ліпше, як нічо­го, бо звер­не ува­гу на­ших мо­ло­дих на­уковців на вирішаль­ну на­уко­ву те­му: мос­ков­с­т­во. Вирішаль­ну, бо НЕ ПІЗНАВ­ШИ МОС­КОВ­С­Т­ВА, НЕ ПЕ­РЕ­МО­ЖЕ­МО МОС­КОВ­ЩИ­НУ.