54. Агропромисловий комплекс і агропромислова інтеграція

Агропромисловий комплекс – це поєднання ланок господарства, діяльність яких пов'язана з виробництвом, переробкою та збутом сільськогосподарської продукції. АПК можна також визначити як сукупність взаємопов'язаних галузей національного господарства, які забезпечують населення продуктами харчування і предметами особистого споживання сільськогосподарського походження. Він охоплює сільськогосподарські, промислові та транспортні підприємства, торгівлю й громадське харчування, наукові і навчальні заклади. За функціями, які виконують дані підприємства і установи в АПК, їх групують у чотири основні функціональні блоки: а) виробництво сільськогосподарської продукції (рослинництво і тваринництво); б) промислова переробка сільськогосподарської продукції (м'ясна, молочна, мукомельнокруп'яна, цукрова, плодоовочеконсервна, легка промисловість, що переробляють сільськогосподарську сировину); в) виробництво засобів виробництва для всіх галузей АПК (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, виробництво мінеральних добрив та інших хімічних засобів для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, мікробіологічна промисловість, сільське будівництво); г) виробнича соціальна інфраструктура (заготівля, зберігання, транспортування і реалізація продукції, науково-дослідні організації і підготовка кадрів). Підприємства й служби всіх чотирьох блоків взаємопов'язані між собою економічно та технологічно і утворюють складну виробничо-територіальну систему. АПК виробляє продовольчі і непродовольчі товари, які отримують при переробці сільськогосподарської сировини. Частини агропромислового комплексу, які переробляють певну продукцію рослинництва чи тваринництва, називають галузевими АПК. Найважливішими серед них на базі рослинництва є в нашій країні зернопродуктовий, бурякоцукровий, плодоовочевий, льонопромисловий та інші, а на базі тваринництва — молочнопромисловий, м'ясопромисловий, птахопромисловий тощо. Агропромисловий комплекс, виробляючи продукти харчування і непродовольчі товари з сільськогосподарської сировини, працює на забезпечення безпосередніх потреб населення. Сьогодні АПК належить до 16% валової продукції національногосподарського комплексу країни, у ньому зайнято до 27 % працівників. Сільським господарством наші предки займалися з давніх часів. Поступово вдосконалювалися знаряддя праці, сорти культурних рослин, змінювалася структура посівних площ. У 80-х роках XIX ст. в Україні почали формуватися райони торгового землеробства, які виробляли велику частку продукції, що експортувалася. Із переробних галузей АПК, а саме харчової промисловості, найдавнішими є цукрове (початок XIX ст.) та борошномельне (кінець XIX ст.) виробництва. Однак ліквідація приватної власності на землю, насильне створення колгоспів на землях селян і землевласників призвели до поступової деградації і застійних явищ у сільськогосподарському виробництві. Як наслідок, АПК і сьогодні не забезпечує достатньою мірою потреби країни у сільськогосподарській продукції, продуктах харчування. Сільське господарство протягом 20-90-х рр. XX ст. розвивалося екстенсивним шляхом. Тобто, збільшення продукції досягалося через розширення посівних площ, збільшення поголів'я свійських тварин. У сучасних умовах розв'язання проблем забезпечення населення України продукцією АПК може відбуватися тільки через інтенсифікацію виробництва – зростання продукції має здійснюватися за рахунок підвищення урожайності сільськогосподарських культур, тобто збільшення обсягу зібраного урожаю з одиниці площі в рослинництві. Інтенсивне ведення тваринництва полягає у зростанні продуктивності свійських тварин. Наприклад, у США, де високоінтенсивне тваринництво, середньорічні надої молока від однієї корови перевищують 6700 кг, а в Україні вони за 2004 рік становили 3202 кг. Через низьку продуктивність праці в основній галузі АПК – сільському господарстві, зайнято понад 60% працівників АПК. У США і Німеччині ця величина становить 10 % і 31 % відповідно. Основою комплексу є сільське господарство – одна з найважливіших галузей виробничої сфери, яке займається вирощуванням сільськогосподарських культур і розведенням тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості – сировиною. Головним засобом виробництва у сільському господарстві є земля. Одночасно вона є і предметом праці, який завдяки родючості дає можливість вирощувати культурні рослини. Тобто земля є природним ресурсом, на якому базується сільськогосподарське виробництво. Земельний фонд. З усієї земельної площі (60,4 млн. га) на землі сільськогосподарського призначення припадало на початок 2005 року 41,8 млн.га, або 69,2 %. У тому числі рілля займала площу майже 77,7 %, сіножаті – 5,7%, пасовища – 13,2%, сади і виноградники – понад 1%, решта землі під паром. У структурі сільськогосподарських угідь є істотні територіальні відмінності. Найбільша частка посівних площ у Степу і Лісостепу (близько 70%), сіножатей і пасовищ – на Поліссі та в Українських Карпатах.

Сільськогосподарські угіддя потребують систематичного поліпшення: зрошення на Півдні, захисту грунтів від ерозії в Лісостепу та розвіювання на Поліссі. Комплекс заходів, спрямованих на збереження та поліпшення земельних угідь, називається меліорацією. В Україні площа зрошуваних земель становить понад 2 млн. га, осушених – близько 3 млн. га. На меліоративні роботи витрачено величезні кошти, але через недостатню наукову обгрунтованість, нераціональне використання зрошуваних та осушуваних земель, продуктивність їх невелика. Крім того, екстенсивний шлях розвитку АПК впродовж XX ст. призвів до надмірного освоєння загальної земельної площі (у Франції частка сільськогосподарських угідь становить 42 %, у ФРН – 33 %), а також розораності території, порушення пропорцій між ріллею, луками, водою. У нашій країні розорані навіть захисні смуги вздовж річок та озер, схили значної крутизни. Таке збільшення орних земель, використання важкої ґрунтообробної техніки, зменшення площ лісосмуг призвели до посилення ерозії ґрунтового покриву. Рослинництво. Зернові культури. На продукцію рослинництва в 2004 р. припадало близько 58 % продукції сільського господарства. Воно спеціалізується на вирощуванні різноманітних культурних рослин, що дають продукти харчування, сировину для легкої і харчової промисловості, корми для тварин, ліки тощо. Рослинництво за способом використання земель поділяють на такі галузі: а) рільництво (вирощування польових культур на орних землях); б) плодівництво (розведення багаторічних насаджень – садів, ягідників, виноградників); в) луківництво (використання і поліпшення природних лук, створення штучних сіножатей і пасовищ). У рільництві, враховуючи значення продукції, що виробляється, виділяють: а) зернове господарство; б) виробництво технічних культур; в) картоплярство, овочівництво і баштанництво; г) вирощування кормових культур. Зернове господарство спеціалізується на вирощуванні продовольчих хлібних культур – пшениці й жита; продовольчих круп'яних – гречки, проса, рису; фуражних (що використовуються як корм для тварин) – ячменю та вівса, кукурудзи; зернобобових – гороху, квасолі тощо. Агропромислова інтеграція

Агропромислова інтеграція — це форма господарювання, в якій відбувається процес зближення й об'єднання галузей сільського господарства і промисловості з метою планомірного зростання виробництва і забезпечення ефективної кооперації праці працівників міста і села. Нині склались різні форми агропромислової інтеграції. У великих регіонах формуються регіональні АПК, що забезпечують реалізацію міжгалузевих зв'язків, збалансованість діяльності сільського господарства і суміжних галузей на цій території. На рівні районів і підприємств утворюються різні агропромислові формування: агрофірми, агропромислові комбінати й об'єднання, науково-виробничі та виробничі системи. Переваги таких форм інтеграції землеробства з промисловістю та управління агропромисловим виробництвом такі:

• забезпечується єдиний процес виробництва, закупівлі, зберігання, переробки сільськогосподарської продукції та реалізації готових продуктів;

• створюються умови для гармонійного поєднання інтересів усіх учасників агропромислового комплексу, їх відносин і належної відповідальності за спільну роботу;

• складаються сприятливіші умови для широкого впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу;

• виникає можливість організації виробництва на принципах ефективної економії всіх ресурсів;

• досягається скорочення управлінського апарату, він стає мобільнішим, дешевшим та ефективнішим;

• забезпечується оптимальна форма поєднання територіального і галузевого принципів управління.