2.2. Спільна діяльність соціальних інституцій у реалізації завдань гуманістичного виховання

Спільна робота школи і родини ґрунтується на принципах гуманістичної педагогіки: пріоритетності сімейного виховання, громадянськості, демократизму, гуманізації взаємин педагогів і батьків, ретроспективності, педагогізації батьків.

Принцип пріоритетності підкреслює величезне значення сім'ї у фізичному й духовному становленні особистості й суспільства. Родинне виховання є природною і постійно діючою ланкою виховання. У сім'ї закладається основа особистості: її світогляд, національна самобутність, моральність та інші важливі якості і властивості. Тому без докорінного поліпшення родинного виховання не можна домогтися значних змін у суспільному вихованні підростаючих поколінь [1].

Принцип громадянськості ґрунтується на усвідомленні педагогами і батьками місця кожної сім'ї у суспільно-державній системі. Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ – поняття, що розкривають природний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості.

Принцип демократизму означає встановлення партнерських взаємин між школою і сім'єю у вихованні дітей. Сьогодні батьки можуть брати участь у вирішенні тих питань, до яких традиційно їх не допускали, – вибору предметів для навчання, визначення обсягів їх вивчення, складання навчальних планів, зміни термінів і тривалості навчальних семестрів і канікул, вибору профілю школи, виробленню внутрішкільних статутів, розробці системи заходів по забезпеченню дисципліни, праці, відпочинку, харчування, медичного обслуговування школярів, системи заохочень і покарань тощо [1].

Основну роботу з батьками школа проводить через батьківські об'єднання, які мають різні назви – батьківські комітети, ради, конгреси, асоціації, асамблеї, президії, клуби і под. Кожне з таких об'єднань має свій статут (положення, регламент, план), яким визначаються головні напрями діяльності, права та обов'язки учасників виховного процесу. У багатьох випадках складається єдиний план спільної діяльності сім'ї, школи і громадськості. А там, де перейшли до більш тісної інтеграції шкільного і сімейного виховання, створюються комплекси «школа – родина» [25, c. 374-377].

Принцип гуманізації взаємин педагогів і батьків. Він спрямовує класного керівника, вчителя, на [11, c. 33]:

а) дії і заходи, які зміцнюють і підвищують авторитет батьків;

б) прояв довіри до виховних можливостей родини, підвищення рівня її педагогічної культури і активності у вихованні;

в) педагогічний такт, неприпустимість грубого втручання в життя сім'ї;

г) життєстверджуючий, оптимістичний настрій у вирішенні проблем виховання, опору на позитивні якості дитини, сильні сторони родинного виховання, орієнтацію на успішний розвиток особистості.

Принцип ретроспективності ( лат. retro – назад, spactare – дивитись) орієнтує на осмислення і використання історичного досвіду виховання в українській родині. Цей досвід повинен використовуватись, насамперед, для виховання поваги і відданості своїм батькам, сім'ї, родині; для шанування культу предків, традицій і звичаїв народу; розуміння і відчуття духовної єдності поколінь; формування національної гідності і честі, основ вселюдської і народної моралі, готовності до праці в умовах ринкових відносин, повноцінного естетичного, фізичного та інтелектуального розвитку [1].

Принцип педагогізації батьків передбачає, що одним із головних завдань школи залишається організація і здійснення педагогічного всеобучу.

Форми і методи роботи вчителя, класного керівника з батьками бувають індивідуальними і колективними. Провідна роль належить індивідуальним формам роботи: відвідуванню сім'ї учня, пропаганді сімейного виховання, виконанню батьками педагогічних доручень, педагогічним консультаціям [8, c. 226-231].

Відвідування сім'ї учня допомагає з'ясувати умови життя школяра, загальну та педагогічну культуру родини, ознайомитися з досвідом виховання, дати поради і домовитися про єдині вимоги до учня.

Другою формою встановлення контактів із сім'єю, батьками є пропаганда сімейного виховання. З цією метою класний керівник може використати багатий матеріал журналів «Сім'я», «Світ сім'ї», «Журнал для батьків», «Обдарована дитина» та іншу літературу з сімейно-шкільного виховання.

Встановленню контактів сприяє спілкування батьків і класного керівника у процесі виконання батьками педагогічних доручень. Це може бути керівництво гуртком за інтересами, дитячим клубом, об'єднанням за місцем проживання, спортивною секцією; сприяння у проведенні екскурсій, в організації зустрічей з цікавими людьми; у створенні класної бібліотеки; участь у розвитку і зміцненні матеріальної бази школи, у вирішенні господарських завдань тощо [12, c. 272-273].

До форм індивідуальної роботи належать педагогічні консультації,, в основі яких лежать відповіді на запитання батьків. Психолого-педагогічними основами консультації є прихильне ставлення учителів до ініціативи батьків; вияв готовності до надання допомоги сім'ї; конкретні рекомендації і поради з питань, з якими звернулись до педагога батьки.

До колективних форм роботи з батьками належать [17]:

• Батьківська школа, що створюється для переконання всіх батьків у необхідності вивчення основ гуманістичної педагогіки, педагогіки співробітництва, діяльнісного підходу.

• Педагогічний лекторій, метою якого є акцентування уваги батьків на актуальних проблемах виховання.

• Університет педагогічних знань, який передбачає більш складні, порівняно з попередніми, форми роботи по оволодінню теорією виховання.

• Підсумкові річні науково-практичні конференції батьків з проблем виховання. Визначається найбільш актуальна проблема з питань сімейного виховання, протягом року проводиться її теоретичне і практичне вивчення в школі і сім'ї, наприкінці року підводяться підсумки.

• День відкритих дверей або батьківський день – проводиться, як правило, перед початком чверті, семестру з метою привернути увагу батьків до роботи всієї школи, до питань виховання.

• Класні батьківські збори – традиційна форма роботи, що проводиться 1-2 рази на чверть. Одним із підходів до організації класних зборів є проблемне формулювання теми зборів (наприклад, «Чи можна запізнитись з вихованням доброти?»).

Ефективному проведенню таких зборів може допомогти завчасно складений опитувальник у письмовій формі.

Виходячи з цілей і завдань, що ставлять перед собою система світської освіти і Церква, співпраці цих поважних суспільних інституцій видається безальтернативною.

Їхня спільна освітня та виховна робота сягає своїм корінням глибокої історії і реалізовувалася у безлічі конкретних форм, які і понині у розвиненому вигляді практикуются у всьому світі.

В основі цього процесу лежить, з одного боку, інтерес Церкви, як інституції, яка спрямовує свої зусилля на пошук шляхів морального виховання членів людської спільноти, а з другого – зацікавлення держави, а відтак і світської школи, у встановленні дієвої системи виховання підростаючого покоління, що змогла б прийти на зміну втраченим формам виховної роботи радянської доби.

\\\\Не останню роль відіграє також і те,що молодому поколінню у такий спосіб слід повернути колосальний пласт культурної спадщини, пов'язаний зі становленням та розвитком релігійних доктрин та церкви, що впродовж багатьох століть визначали характер духовного і культурного життя народу, впливали на становлення економіки та позначалися навіть на ментальних рисах людини [13, c. 45].

Міністерство освіти і науки надало батькам право вибору світського предмета етики або факультативного курсу з морально-етичної проблематики. Безумовно, що статус цих двох предметів повинен бути урівняний, а основним об'єктом уваги має стати зміст запропонованого курсу чи курсів з морально-етичної проблематики. Ця робота, окрім відбору та осмислення змістових блоків, здатних формувати у шкільної молоді духовно-моральні ідеали добра, любові, справедливості, свободи, істини, краси, повинна базуватися також як на усвідомленні факту особливої ролі православ'я в культурному житті українського народу, так і на врахуванні факту реальної поліконфесійності нашого суспільства [5].

Паралельно з цим повинно відбутися очищення змісту шкільних дисциплін від агресивного атеїзму та насичення їх об'єктивним і адекватним знанням про релігію і Церкву. Це особливо стосується культурологічного та гуманітарного модуля освітніх програм, але не повинно оминути і фізико-математичного та природничого блоків знання.

Педагогам слід також дослухатися аргументів Церкви щодо запровадження нових дисциплін, запозичених у інших освітніх традицій та подачі матеріалу, що стосується інтимних сторін людського життя. Ця робота складає собою другий блок завдань, пов'язаних із запровадженням духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес.

Ще одним пунктом комплексного розв'язання означеної проблеми повинно стати налагодження підготовки фахівців, здатних забезпечити повноцінне і ефективне донесення до дітей духовно-моральних цінностей. Поза всяким сумнівом цією роботою повинно опікуватися спеціально підготовлене учительство. Священство у цьому сенсі повинно реалізовувати себе в межах церкви, недільних шкіл, церковних гуртків і т.ін. [5]

Апріорі визнаючи високі моральні стандарти, що їх виховує у своїх дітях релігійна сім'я, держава в такий спосіб не тільки до певної міри зняла 6 проблему множинності варіантів духовно-релігійного виховання у школі, яка неодмінно поставатиме, а, що набагато важливіше, гарантуватиме продовження батьківського сімейного виховання в системі позасімейних навчально-виховних інституцій.

Значний вплив релігії на виховання дітей у сім'ї пояснюється тим, що вона опікується кожною людиною від її народження до смерті.

У релігії є чому повчитися, є що перейняти педагогам, а саме [25, c. 382]:

– ідеал Людини-Легенди – безсмертної, мужньої, вольової, морально стійкої. Вона любить народ, і народ любить її. Вона приймає смерть в ім'я життя людей, в ім'я їх спасіння. Ідеал цієї Бога-Людини пережив віки й тисячоліття;

– програму морального самоочищення, самовдосконалення людини, «науку життя», яка впродовж століть формувала істинну людяність, і допоможе нам сформувати певний тип людини, стиль стосунків її з навколишнім світом, здоровий духовний стан інтимних почуттів і роздумів, моральних вчинків і справ;

– професійно-педагогічну майстерність релігійних діячів, їх уміння щоразу знаходити шляхи до людської душі, переконувати, ненав'язливе та делікатно «лікувати», духовність;

– релігійну культуру як глибоке розуміння і знання людини, повага до неї, бажання допомогти не лише словом, а й конкретною справою: Біблія – не тільки цінна історична пам'ятка, а й підручник життя;

– релігійні знання, релігійні науки як елемент світової культури.

Отже, лише спільними зусиллями соціальних інституцій можливо всесторонньо здійснювати гуманістичне виховання підростаючого покоління.