Розділ 2 особливості взаємодії школи, сім’ї і церкви у гуманістичному вихованні

2.1. Технології гуманістичного виховання в сучасній школі

Розвиток гуманістичних ідей сприяв народженню нової педагогічної парадигми, нового погляду на дитину як на суб'єкт виховання.

Отже, перелічимо основні закономірності виховання [26]:

• виховання детерміноване культурою суспільства;

• виховання й навчання – два взаємопроникних, взаємозалежних процеси з визначальною роллю виховання;

• ефективність виховання обумовлена активністю людини, включеністю його в самовиховання;

• ефективність і результативність виховання залежать від гармонічного зв'язку всіх структурних елементів, що беруть участь у виховному процесі: мети, змісту, форм, методів, засобів,адекватних дитині й педагогові.

Системно-структурний підхід дозволяє розробити струнку теорію виховання, охарактеризувати всі його основні елементи (ціль, зміст , засоби, методи), що дає можливість усвідомити його сутність, зрозуміти його роль як елемента в більш широкій системі – педагогічної дійсності.

Ціль виховання в гуманістичній педагогіці – найбільш повне культуроємний розвиток людини, здатної до духовного й фізичного саморозвитку, самовдосконалення й самореалізації [15, c. 87].

Змістом виховання є культура особистості: внутрішня культура, ядром якої є духовність, і зовнішня культура (спілкування, поведінки, зовнішнього вигляду), здатності кожної людини, її самовизначення, саморозвиток, самореалізація. Мета й зміст виховання в гуманістичній педагогіці виходять із основного положення – визнання здатності людини до саморозвитку [10, c. 21].

Засоби виховання – з їхньою допомогою здійснюється виховання, це найбагатший набір явищ і об'єктів, предметів навколишньої дійсності: досягнення духовної й матеріальної культури свого народу й народів світу. Визначальними за всіх часів засобами виховання, що найбільше впливають на розвиток дитини, є різні види діяльності: гра, праця, спорт, творчість, спілкування. Виділяється провідний тип діяльності в кожному конкретному віці вихованця: ігрова діяльність у дошкільному віці, навчальна – у молодшому шкільному, особистісне спілкування – у підлітковому, учбово-професійна – у старшому шкільному віці [10, c. 32].

Перехід до інформаційного суспільства у швидкому майбутньому зажадає більш широкого використання технічних засобів (відео, телебачення, кіно, комп'ютерних програм і т.д.). Однак ніщо не замінить такі важливі засоби виховання, як слово педагога, приклад його яскравої особистості, рівень культури педагога. Навчання як провідний засіб виховання в гуманістичній педагогіці доповнює й збагачує процес виховання, однак не підмінює його.

Метод є впорядкована, перевірена на практиці сукупність прийомів, що вказує, як треба діяти, відповідно із загальною й конкретною цілями. Методи виховання визначаються як сукупність найбільш загальних способів вирішення виховних завдань і здійснення виховних взаємодій.

Н. І. Болдирєв, Н. К. Гончарів, Ф. Ф. Корольов виділяють три групи методів: переконання, вправа, заохочення й покарання [19].

В. А. Сластьонін під методами виховання розуміє способи взаємозалежної діяльності вихователів і вихованців. Учений називає чотири групи таких методів: формування свідомості особистості (поглядів, переконань, ідеалів); організація діяльності, спілкування, досвіду суспільної поведінки; стимулювання й мотивація діяльності й поведінки; контроль, самоконтроль і самооцінка діяльності й поведінки [19].

Аналіз визначень поняття «метод виховання» і різних класифікацій показує, що поступово в традиційній педагогіці відбувається перехід від авторитарності (раніше переважали методи переконання й покарання, тобто тиску на особистість) до широкого набору методів, що заохочують самовиховання.

У гуманістичній теорії виховання переважають методи, що сприяють саморозвитку й самореалізації дітей. Природно, педагоги використовують методи залучення в діяльність, розвитку свідомості й самосвідомості, стимулювання й розвитку інтелектуальної, емоційної й вольової сфер. При цьому переважають методи співробітництва, що створюють умови для суб'єкт – суб'єктних відносин, що дозволяють педагогові й вихованцеві бути партнерами в захоплюючому процесі саме творення: відкритий діалог, вільний вибір, колективний аналіз і оцінка, «мозковий штурм», самоаналіз і самооцінка, імпровізація, гра. Ці методи дозволяють створювати ту атмосферу співтворчості й співробітництва, що утягує й педагога, і вихованця в доброчинну творчу діяльність по розвитку своєї особистості [20].

Методи виховання відбираються з врахуванням загальних і конкретних цілей виховання й самовиховання, їхнього змісту й засобів, а також з урахуванням професіоналізму, майстерності, культури педагога.

Виховання здійснюється через виховний процес – цілеспрямований процес взаємодії: індивід-індивід, індивід-група, індивід-колектив. Цей процес організується й здійснюється в різних соціальних інститутах: родині, виховних (дитячий будинок, інтернат), освітніх (школа, гімназія, ліцей), професійно-освітніх (коледж, професійне, художнє, музичне, медичне училище) установах, вищих навчальних закладах, секціях, клубах, музеях, театрах, дитячих об'єднаннях і організаціях. Найбільше цілеспрямовано й ефективно виховання здійснюється при спеціально організованій взаємодії суб'єктів, спрямованій на здійснення педагогічних цілей, – виховному або педагогічному процесі.

Виховний процес – це цілеспрямований процес взаємодії педагогів і учнів, сутністю якого є створення умов для самореалізації суб'єктів цього процесу. Ціль виховного процесу – орієнтація школярів на самовиховання, саморозвиток, самореалізацію.

Організація виховного процесу як творення й підтримка умов для саморозвитку здійснюється в тісній взаємодії з вихованцем, з врахуванням його доброї волі.

Гуманізація виховного процесу можлива при реалізації цілого комплексу наступних принципів [19]:

• беззастережне прийняття дитини, стійко позитивне відношення до неї;

• прояв поваги до особистості й підтримка почуття власного достоїнства в кожній;

• усвідомлення й визнання права особистості бути не схожою на інші;

• надання права на вільний вибір;

• оцінка не особистості дитини, а її діяльності, учинків;

• володіння здатністю «відчувати» (емпатія) кожну конкретну дитину, уміння дивитися на проблему її очима, з її позицій;

• врахування індивідуально-психологічних і особистісних особливостей дитини (тип нервової системи, темперамент, особливості сприйняття, пам'яті й мислення, здібності, інтереси, потреби, мотиви, спрямованість, статус у колективі, самооцінка, сформованість позитивної Я-Концепції, активність і т.д.).

Гуманізація виховно-освітнього процесу в школі – завдання всього педагогічного колективу, що вирішується через формування гуманістичної педагогічної позиції й педагогічної культури вчителів, через оволодіння методиками й технологіями виховно-освітнього процесу, що втягують дитину в саморозвиток, самовиховання, самореалізацію.