1.4. Роль церковних інституцій у формуванні гуманної особистості

Теоретичні основи духовного становлення українського народу під керівництвом церкви закладені у Святому Письмі, працях святих отців і вчителів церкви, православних педагогів, богословів, релігійних філософів, але реальний перебіг церковного православного виховання в Україні в основному спирався на той незмінний фундамент, який являє собою Святе Письмо та святоотцівське вчення (патристика). Еталоном православного виховання протягом віків було й є виховання давніх християн, яке сформувалося під впливом Святого Письма та патристики. Основними визначальними рисами виховання давніх християн визначено: незмінну послідовність, наполегливість у формуванні благочестивого християнина від зачаття до останніх днів життя; відповідність теорії практиці виховання; відданість вихователів ідеям християнського вчення, їх здатність до самопожертви заради Бога; формування особливого способу життя сім'ї, тісно пов'язаного з життям церкви [24, c. 204].

Виховного змісту всій святоотцівській спадщині надає Святе Письмо – фундамент патристики. Цим обумовлені особливості розкриття християнського виховання в патристиці: використання суто богословських термінів; розгляд виховання як процесу, що триває все життя й має кінцевою метою підготовку людини до життя вічного; розуміння виховання як процесу передачі дітям морального закону, заповіданого Господом.

Цінність святоотцівської спадщини полягає в цілісності відображення людського життя, єства людини, її призначення на Землі, особистісних рис, які повинні бути їй притаманні. Увесь процес виховання в патристиці ґрунтується на визнанні двоякості природи людини – її гріховності (схильності до пороку) і спрямованості до добра (людина – це образ Божий). Остання обставина надає процесу виховання високого оптимізму, задає його напрямок – спасіння, оздоровлення людської душі для відтворення образу Божого в людині.

Важливою для педагогіки є думка про те, що спасіння душі неможливе тільки за рахунок зовнішніх чинників. Людина повинна сама усвідомити свою порочність, виявити бажання змінитися на краще й докласти великих зусиль для утвердження добра у своїй душі. Для того щоб це стало можливим, вихователь зобов'язаний розкрити совість дитини, унаслідок чого формується особливий стан духу дитини – страх Божий. Страх Божий, тобто боязнь піти проти Божих заповідей, стає внутрішньою вартою душі. Крім того, у дитини повинна бути сформована сильна воля, для того щоб свої наміри втілити в життя [24, c. 205].

Від доби Київської Русі ідеал святості стає найвищим виховним ідеалом українців. Від митрополита Іларіона бере свій початок раціоналістична тенденція в розвитку вітчизняної філософської, педагогічної традиції, схильність до якої простежено в українських педагогів різних часів, що позначилось на їх упевненості у великих можливостях наук (у тому числі педагогічної), на прагненні поєднати релігію та віру, завдяки чому вони посіли почесне місце в історії розвитку педагогічної думки Російської імперії [22, c. 60].

Із середини XIV ст. теорія виховання в Україні, спершу оперта на візантійську традицію, у цілковитій відповідності до загальноєвропейських тенденцій, поступово зазнає змін, які пов'язані з розвитком релігійної думки неправославних конфесій, виходом розуму з-під влади релігії. В Україну проникають ідеї Відродження, Реформації, Просвітництва, і це має вирішальне значення для загального розвитку православної педагогічної думки, що показано на прикладі Києво-Могилянської академії та її вихованців: Д. Туптала, Г. Сковороди.

У період українського відродження теорія християнського виховання в Україні зазнала змін, які вписуються в контекст розвитку християнської педагогіки, але не вважаються російським духовенством природними для православного світосприйняття. Україна була втягнута в загальноєвропейський процес оновлення культури, зламу існуючої у світі практики християнського виховання, де панував закон старозаповітної боротьби з дитиною й не втілювався євангельський дух любові та віри в дитину. Суворі мотиви Старого Завіту навіть у XIX ст. відігравали в педагогічній практиці велику роль. Трагізм розвитку теорії християнського виховання в цілій Європі полягав у тому, що християнські мотиви в педагогіці з'являлися не лише завдяки церкві, але завдяки паралельному розвиткові світської науки, яка інколи активніше розвивала християнські виховні ідеї, ніж сама церква. У світлі такого розуміння загальноєвропейського розвитку теорії і практики виховання секуляризація освіти та педагогіки стала відповіддю середньовічній церкві на ті помилки, яких вона припускалася.

Науковість педагогічної думки з часом міцнішала й у XIX ст. на повний голос заявила про себе. Особливе значення в розвитку педагогічної науки в Україні XIX ст. мають представники наукової школи Київської духовної академії, що сформувалася на києво-могилянських традиціях: О.М. Новицький, С.С. Гогоцький, П.Д. Юркевич, М. Олесницький, М. Маккавейський. Послідовниками церковно-наукової української традиції стали І. Огієнко й В. Зеньківський. Їх ідеї справили сильний вплив на розвиток православної педагогічної думки кінця XX – початку XXI ст. [24, c. 305].

Сучасний стан теорії християнського виховання відзначається двома основними рисами [21, c. 14]:

1) це теорія, яка міцно стоїть на незмінному фундаменті патристики;

2) це теорія, в якій віддзеркалився світовий поступ християнської педагогічної думки.

Для християнського духовенства існує раз і назавжди дана, заповідана людству Божественна мораль, збереження якої є місією християнської церкви. Загальний критерій істинності понять, подій та явищ, що полягає в їх відповідності Божій істині, застосовується в усій педагогічній сфері. Тому будь-яке виховання, що має під собою інші основи, не розцінюється як правильне.

Сутність християнської педагогіки відображає поняття «воцерковлена педагогіка» або «педагогіка воцерковлення», що детермінує її як педагогіку, що поєднує життя людини з життям церкви, під впливом якого відбувається Преображення людської особистості. Головна мета християнської педагогіки – розкриття образу Божого в дитині. Сутність виховного процесу полягає в спасінні душі.

Ідея ведення людини шляхом спасіння як квінтесенція виховання простежується від Біблії до сучасних православних праць. Церковна педагогіка вирішує ті самі завдання, що й світська педагогіка: розумове, моральне, фізичне та інші. Проте поняттю гармонійне виховання протиставляється ієрархічне виховання, оскільки людина являє собою цілісність, що має ієрархічну будову: дух, душа (психіка) і тіло. Звідси – ієрархія завдань виховання: завданню духовного виховання підпорядковуються всі інші [13, c. 23].

На основі узагальнення існуючих класифікацій принципів християнської педагогіки виділено декілька основоположних принципів: христоцентричності, любові, воцерковлення, ієрархічності. Наріжними категоріями такої педагогіки є поняття Бог, Його Закон, Богородиця, добро і зло, рай і пекло, віра, надія, любов, гріх, страх Божий, совість, храм, покаяння, спасіння, смерть, Царство Боже. До засобів виховання відносимо молитву, церковну літературу, мистецтво, церковний календар, природу, працю тощо; до методів виховання – приклад, вимогу, вправляння, навіювання, проповідь, бесіду, діалог, заохочення, покарання, каяття, громадську думку, самоаналіз та ін., до форм виховання – піст, таїнства, богослужіння, свята, паломництво, благодійницьку діяльність тощо [22, c. 61].

Сутність християнської педагогіки детермінує процес боротьби церков України за тісний зв'язок школи і церкви. Визначальною рисою всього християнського духовенства є впевненість у тому, що фундаментом виховання, педагогічної думки має бути релігія. При цьому християнство розглядається як учення, що має найбільший потенціал для правильного розкриття й реалізації завдань виховання: духовно здоровий розвиток особистості можливий лише в християнській церкві, виховання повинно бути органічно поєднано з темою спасіння [24, c. 206].

Осмислення ставлення священнослужителів до традиції і новаторства приводить до висновку, що проблема розвитку теорії та практики навчання й виховання є невід'ємною складовою серйозної проблеми дотримання церковних традицій. На шляху повернення в минуле, до вивірених віками традицій, духовенство бачить перспективи розвитку й удосконалення не тільки церковної науки про виховання, а й світської педагогічної науки.