Вільнодумство в історії духовної культури. Вільнодумство в історії України
Вільнодумство як світогляд слід розглядати закономірним продуктом світової культури, її невід'ємним, органічним компонентом. Джерела вільнодумства сягають у сиву давнину, в культуру Стародавніх Індії і Китаю, античної Греції і Риму. Яскравими постатями вільнодумства, борців проти духовної деспотії церкви представлені епохи Відродження, Реформації, Просвітительства. Правомірно вважати значним внесок української культури у вільнодумство східноєвропейських культур.
Вільнодумство, поза сумнівом, є вагомим культурним надбанням. . Цей напрям суспільної думки поряд з релігією справляє позитивний вплив на всі форми суспільної свідомості та на культурно-історичний процес загалом. Завдяки внутрішньому органічному зв'язку з природничо-науковими й гуманітарними знаннями вільнодумство як форма світогляду вимагає від людини високого культурного рівня, піднесення над буденною свідомістю, бачення світу у філософському аспекті, на рівні сучасної науки і культури. Культура посилює в людині потяг до знань, розширює її світогляд, вчить аналізувати й зіставляти факти, критично мислити. Так виникає здатність свідомо ставитися до релігійних переконань (власних і чужих), традицій, заінтересованість у досягненні цілісності світогляду, основаного на фундаменті наукових принципів.
Проте культура не забезпечує автоматичного осягнення змісту вільнодумства. Людина у буденному житті стикається з багатоманітними явищами культури — новими та старими, прогресивними й негативними. Навколишня природа постає перед людиною як складний конгломерат суперечливих явищ. Тому й суперечливим є вплив на неї культури: з її допомогою особа може засвоювати істини вільнодумства; через культуру вона може опановувати і релігійні уявлення. Справа у змісті, рівні, світоглядних якостях культури, з якою стикається особа. Вільнодумством просякнута сучасна світська культура, в межах якої виявляються релігійні впливи, знання і способи діяльності, що їх приносить ця культура. Вияви вільнодумства на українському ґрунті зустрі-чаються вже в києво-руській духовності, де панував культ слова, книжності та мала місце тенденція до інтелектуалі-зму. Акцентування ролі розуму на шляху осягнення бо-жественної істини помітно у «Слові про Закон і Благо-дать» Іларіона Київського, у «Посланні митрополита Ни-кифора», у творчості Климента Смолятича, Кирила Туров-ського та ін.
Поширенню ідей вільнодумства в Україні сприяла ді-яльність гуртка київських книжників, які в 70-ті роки XV ст. перекладають давньою українською мовою низку найвідоміших надбань арабо-європейської духовної куль-тури науково-енциклопедичного характеру. Це, зокрема, книги «Арістотелеві врата, або Тайная Тайних», «Логіка Авбасафа», або «Київська логіка», «Шестокрил», «Космо-графія», де обстоюється культ розуму. їх поширення спри-яло секуляризації в Україні науки та філософії.
Помітний слід в українському вільнодумстві полиши-ли українські гуманісти XV--XVII ст., у світогляді яких чільне місце посідала людина, яка розглядалася як части-на природи, що має право на задоволення власних земних потреб. Вони проголосили ідею свободи особи, її гідності, поширювали ідеали соціальної справедливості тощо.
Серед них -- відомий український вчений, доктор фі-лософії, медицини та вільних мистецтв, вихованець Болон-ського і професор кількох інших європейських універси-тетів Юрій Дрогобич (1450--1494). Завдяки своїм пра-цям із медицини, астрономії, географії він був відомий в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Уперше в історії на-уки цей учений навів географічні координати міст Львова, Дрогобича, Феодосії, Москви та дав опис деяких вірусних захворювань. Дрогобич стояв на позиціях ґрунтовного вивчення закономірностей природи та вірив у здатність людини їх пізнати.
Та все ж найвизначнішою постаттю в українській куль-турі доби Відродження був Станіслав Оріховський-Рок-солан (1513--1566), якого у свій час західноєвропейці на-зивали «українським (русинським) Демосфеном» та «су-часним Цицероном». Визнаючи людину «досконалим витвором природи» (тобто відходячи від звичного для то-го часу переконання, що вона є справою Всевишнього), він вважав, що всі помисли людини в земному житті мають спрямовуватися на сходження до Бога. При цьому від неї самої залежить, стане вона гідною свого високого призна-чення чи перетвориться на «огидну й нікчемну тварину». Оріховський-Роксолан твердив, що індивід може зрівнятися з Богом лише завдяки вдосконаленню власного розуму. Одним із перших у європейській філософській думці він почав заперечувати божественне походження влади і держави, опираючись на теорію природного права. Історич-ний поступ мислитель пов'язував із розвитком освіти та правильним вихованням.