1)Зовнішня політика кнр

Боротьба між КПК та Гомінданом за владу в країні закінчилася / жовтня 1949 р. проголо­шенням Китайської Народної Республіки. Пе­ремога Комуністичної партії Китаю стала можливою за­вдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема пере-

мозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, роз-і ромові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Ра­дянського Союзу.

Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та поваги сувере­нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо­політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробив­ши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допо­мозі.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила американо-китайські суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра­дянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники за­значають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».

Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайсь­ких відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950— 1956 pp. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно­го обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специ­фічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.

В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її

розділ пі особливе відн0син

IVUXHAPO/'1

розвитку регіональних систем

--' ' 0М керівництвом. У зв'язку з при-

1 . • о палянС^лістичних країн до настанов КПРС, ZitZl^Ђrn відносини з СРСР вони під-' Гбоюваннями 3iH<*; В суперечках з Пекшом. Після тримувшіи МосквУ бейських країн соціалістичної сис-1960 р більшість б^ким Союзом зменшили масштаби

теми Разом 3 Рад^НРу етап. сюго існування кнр вда. 'Тже' на"ГчаткЖську блокаду в Південно-Східній оти ямр0иА 1949—1955 pp. були встановлені іОСпПРГн1й Азії В«т КНР з Бірмою, Індією, Па­та Н1ВДЄШ-. . .рСАфганістаноМ5 Індонезією. Але не з ^"цейлоЙ^ГвіДносини розвивалися добре, кистаном, м -л^м кали з Індією щодо територіаль-сГєвиуперечки^^итаю в Тибеті. З'явилася потреба суттєві суп ^ій(іИ бірманського кордону. З певною них питану £Хй^К до КНР в Індонезії. Таїланд та в уточненн тліісЯ зНали новий китайський уряд, недовірою j HwyA створили військово-політичні Філіппіни в ЧлС, Що значною мірою були спря-

Країни ^"'^ На HTJ антикомунізму США мовані проти Киїр Д« них блоків деякі країни ПСА

ssrtSt ^ша велши сприяв той ^акт' щ°

Успіхові політик натхнені перемогою над Гомінда-китайські комунісг^иулювати революційний рух у сусід­ки ганські n j cf0M/npoTe зовнішньополітичні можли-ніГазГатських країИ.?* сУ™0 обмежувала його участь у вісті Пекіна в Аз»и, Щ° " Вашингтон кваліфікував як вості ііекш )Kaj ^ з пщписанням угоди про

SSHC^Srf^0PeI (.953) ситуація для КНР припинення війни вчиненню довіри до Китаю сприяла припиненню -^ської делегації на Женевській на-

дещо поліпшився ись івддк|ггаю (J954) ^_

гнучка полі 0І ямовувалися на те, щоб запобігти

раді з питань кор. 1 сшд та забезпечити б

ганської ДИЙПНЛ^>^ країни. Китай не бажав бути

ПРЯМІЙ ВОЄННІЙ КШ^д0И<

пеку південних о^нУ- зовнішньополітичній діяльності

^КЇвоюК^ На. цьому

КНР ™а Бандуряхому брали участь 29 країн, ки-важливімї форумі, 5 уступив із закликами боротися за тайсікийГпредставн^ колоніалізму та запевнив молоді цілковите знишенй юржави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер­жав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало мож­ливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського каналу» — революції на Кубі.

КНР, що потребувала мирного оточення для -здійс­нення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався ціл­ком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використо­вувалася для стримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.

Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала пробле­ма Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, що від­булися протягом 1959— 1962 pp., підірвали й надовго за­гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста­новили офіційні відносини з Китаєм скандинавські дер­жави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговель­но-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але вони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від комуністів!».

Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто висту­пати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликан­ня з Китаю в 1960 р. радянських спеціалістів. Після цього кроку суттєво скоротилися торгівля та економічне спів­робітництво між СРСР і КНР. Обсяг економічних зв'язків між двома країнами в 1965 р. становив приблиз­но 1,5 % рівня 1959 p., а на радянсько-китайську торгів­лю припадало 15 % усього товарообігу КНР (у 1959 р. — 50 %). Значно скоротилися культурні, наукові та полі­тичні контакти. Мао Цзедун негайно поклав відпові­дальність на Москву за катастрофічну ситуацію в еко­номіці країни, що насправді спричинювалася насамперед «великим стрибком». Та й у подальшому всі негаразди в країні Пекін пояснював «віроломством» Радянського Союзу.

Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеоло­гічні протиріччя. Розгорнулося китайсько-радянське су­перництво в країнах, що розвиваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роз­зброєння, регіональних конфліктів. Китай усіляко пере­шкоджав участі СРСР у різних форумах країн Азії, Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його в змові з Заходом. Значно посилилася обопільна критика внутрішнього становища в обох країнах. Вийшла на передній план і територіальна проблема. З 1960 р. по­чалися прикордонні інциденти. На весну 1962 р. в пошу­ках кращих умов життя на територію СРСР перейшло 50 тис. громадян КНР. Китайський уряд звинуватив СРСР «у підготовці переходу та серйозній підривній діяльності». В 1966 р. КПК відмовилася направити пар­тійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язки припинилися. Водночас було припинено зв'язки по лінії комсомолу, товариств дружби, органів інформації та ін. Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х років китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворога разом зі США. Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до від­носин із КНР.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом під­штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — еко­номічних, політичних, ідеологічних. Активізувалося на­магання зняти гостроту конфронтації зі США.

Через різноманітні канали китайське керівництво да­вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї. КНР уста­повила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свою чергу, -Пекін відвантажував товари за океан. Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагу-нали на всі ці сигнали. Особливо китайське керівництво не влаштовувала позиція США щодо Тайваню та прикор­донного конфлікту з Індією.

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західно­європейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними краї­нами перевищував обсяг торгівлі з державами соціаліс­тичної системи. Однак у сфері політики Західна Європа та Японія не наважувалися порушувати лінію, що визна­чалася Вашингтоном. Та й за всієї важливості капіталіс­тичних партнерів для задоволення економічних та по­літичних (противага СРСР) потреб Китаю китайське ке­рівництво продовжувало вважати їх ідейними опонен­тами. Тому між сторонами зберігалася велика дистанція. Однодумців Пекін шукав у «третьому світі».

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чжоу Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 — лютому 1964 pp. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу».

Але китайська політика відносно країн, що розвива­ються, не до кінця послідовна вже в 50-ті роки, набирала дедалі суперечливішого характеру, поступово відриваю­чись від життя. Мао Цзедун відчував потяг до екстре­містських дій на світовій арені, і цей потяг посилювався з поглибленням радянсько-китайської конфронтації. В 1964 р. Мао Цзедун заявив, що «СРСР вступив у змову зі США в боротьбі за світове панування, і між цими держа­вами утворилися дві проміжні зони: перша — країни, що розвиваються, друга — розвинуті капіталістичні країни».

На підставі цієї схеми китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика до­вела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппінах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвива­ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією. Ки­тай почав утрачати деякі з тих позицій, що він раніше завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі за­клики не тільки мало де знаходили прихильників, але більше того — породжували (або поновлювали, як в Ін­донезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.

«Культурнареволюція», що спалахнула в КНР в 1966 p., завела в цілковитий хаос і внутрішнє життя, і зовнішню політику країни. Тотальним репресіям піддавалися партійні та господарські кадри. Усім, хто був не згоден з лівацьким курсом (або мав сумніви в його правильності), навішувалися ярлики «бандитів», «ворогів» тощо. На зовнішньому фронті Пекін здійснив спроби нав'язати ба­гатьом країнам, що розвиваються, досвід «культурної революції», китайську модель соціально-економічної та політичної організації суспільства. Це викликало різку відсіч, цілком порушило відносини КНР з десятками країн Азії, Африки та Латинської Америки. Китай пос­варився фактично з усіма країнами «соціалістичного та­бору» (за винятком Албанії та Румунії), включаючи ті, з якими мав дружні взаємини — ДРВ та КНДР. За­гострилися також відносини КНР із цілим рядом держав Заходу, в тому числі Великобританією та Японією. Згуб­но відбилася «культурна революція» й на відносинах з Радянським Союзом. Стала широко вживаною теза про «загрозу з Півночі», підкреслювалося, що радянські раке­ти можуть долетіти з Москви до Пекіна. Представники китайського керівництва заявляли: «Прикордонна війна між Китаєм та СРСР розпочнеться раніше, ніж війна зі США».

Навесні 1969 р. на прикордонній річці Уссурі в районі острова Даманський сталися великі сутички збройних сил двох країн. Радянсько-китайські відносини дійшли до дуже небезпечної межі, і з цього моменту почалося зближення Пекіна й Вашингтона. Прискорювалося воно також і під впливом жорстких заходів з боку СРСР: збільшення угруповань радянських військ на кордоні, натяки про можливість вживання заходів до КНР та ін. IX з'їзд КПК, що відбувся у квітні 1969 p., закріпив курс на протидію Радянському Союзові, по суті назвав. СРСР ворогом № 1. Підготовка до війни була оголошена «го­ловною метою економічного будівництва в КНР».

Отже, на рубежі 60— 70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог. Китай стрім­ко пішов на зближення зі Сполученими Штатами. По­ставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії ООН у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала та­ким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «су­пердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Вихо­дячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небез­печним, ніж СІЛА, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім краї­нам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — го­ловний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 p.

Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:

головний фактор, безсумнівно, — загострення радян­сько-китайських відносин. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;

розрядка у відносинах Захід— Схід, що значно зміц­нювала позиції СРСР на світовій арені, спонукала ки­тайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного — Москви;

на думку Пзкіна, в умовах, що склалися, Білий дім мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах між Москвою та Пекіном суттєво загострилася;

наприкінці 60-х років стало очевидно, що внутрішня та зовнішня політика китайського керівництва не забез­печила успішного економічного будівництва та зміцнен­ня позицій КНР на світовій арені. В Пекіні було вирі­шено використати для модернізації економічний та на­уково-технічний потенціал Заходу;

нова стратегія вимагала коригування діяльності китай­ської дипломатії в «третьому світі» — спроби експорту революції не спрацювали.

Рішення про зближення з Вашингтоном було прий­няте на пленумі ЦК КПК у жовтні 1968 р. В наступні роки сторони поступово визначили конкретні напрями збігу інтересів на міжнародній арені.

Зближення між КНР та США миттєво потягнуло за собою зміни в підході до Китаю з боку всього Заходу. Так, уже в 1972 р. були встановлені дипломатичні від­носини Китаю з Японією. Заради цього Токіо розірвав офіційні відносини з Тайванем і визнав уряд КНР єди­ним законним урядом країни, а Тайвань — невід'ємною частиною території КНР. Китай, у свою чергу, відмо­вився від репараційних вимог, не виступав проти наро­щування японського військового потенціалу. В 70-х ро­ках Пекін активно встановлював дипломатичні відносини з західноєвропейськими країнами. Радянський Союз у відповідь використав важелі, що були в його розпоряд­женні, для протидії КНР. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнєв заявив: «Ми будемо й надалі вести боротьбу з маоїзмом, боротьбу принципову, боротьбу непримиренну».

Підхід КНР до більшості інших соціалістичних країн став гнучкішим та доброзичливішим. Пекін відновив зв'язки з Югославією. Разом з тим після 1976 р. було розірвано відносини з Албанією, загострилися відносини з В'єтнамом, з Кубою.

9 вересня 1976 р. помер Мао Цзедун. Він залишив країну у стані соціально-економічної й політичної кризи. Народне господарство перебувало на межі катастрофи, різко зменшилося виробництво найважливішої промис­лової продукції. Пекін офіційно заявив, що країна від­стала в розвитку не менше ніж на 20 років, у засобах масової інформації констатувалося, що громадський по­рядок несталий, ідеологічна ситуація заплутана.

Наприкінці 70-х років китайське керівництво розпо­чало глибоку реформу, спрямовану на подолання нега­тивних наслідків «культурної революції», на мобілізацію ефективних засобів піднесення економіки. Початок ре­формі поклав грудневий 1978 р. пленум ЦК КПК.

Зміни всередині Китаю створювали передумови для змін у його зовнішній політиці. Модернізація вимагала від­повідних зовнішніх умов. Китайське керівництво зробило ставку на Захід у питаннях модернізації, забезпечення без­пеки країни, реалізації політичних цілей на світовій арені.

В США не відразу відгукнулися на заклик про «єди­ний міжнародний фронт». Але після 1976 р. до влади в Сполучених Штатах прийшли сили, що виступали за пе­регляд зовнішньої політики. Вашингтон прийняв програ­му доозброєння, затягнув ратифікацію угоди ОСО-2. Важлива роль почала відводитися Пекіну, зближення з яким було покликане посилити тиск на СРСР та його союзників. У результаті нормалізація китайсько-амери­канських відносин, що затримувалася протягом семи років, була здійснена протягом кількох місяців. Поштов­хом став візит до КНР помічника президента США 3. Бжезинського в травні 1978 р.

В серпні 1978 р. КНР підписала Договір про мир та дружбу з Японією. Токіо погодився включити до нього положення про протидію гегемонії.

У «третьому світі», відкинувши екстремістські заклики до світової революції, Китай намагався тепер встановити нормальні відносини з правлячими режимами, підтриму­вати тісні зв'язки з Заходом. Енергійні зусилля докла­далися до поліпшення відносин із країнами АСЕАН. Тісне співробітництво зберігалося між Китаєм та Пакис­таном, Непалом, Шрі-Ланкою, Туреччиною.

На Близькому Сході Китай спрямовував свої зусилля на послаблення позицій СРСР, намагаючись дискреди­тувати ініціативи, що виходили з Москви, з недовірою ставлячись до радянських союзників у регіоні. Щодо країн соціалістичної співдружності Пекін проводив полі­тику протиставлення окремих країн СРСР, підкрес­люючи, що в КНР немає принципових розбіжностей з ними.

Наприкінці 70-х років лінія радянського керівництва щодо КНР вирізнялася певною двоїстістю. На тлі запев­нень у бажанні нормалізувати відносини з Китаєм уживалися заходи для подальшої його ізоляції в між­народному комуністичному русі, «соціалістичному табо­рі». У своїй азіатській політиці СРСР не рахувався з інте­ресами КНР.