2.Державне обєднання інків

Союз кечуа на чолі з племенем інків (самоназва інкакуна) остаточно сформувався у 1438 р., коли вони розгромили племена чанків. Саме цього року почалася діяльність восьмого правите­ля, який одержав ім'я Пачакуті ("реформатор; той, хто здійснив переворот"). Він правив до 1471 р. Реформи Пачакуті перетвори­ли союз племен інків у централізовану державу з 6 млн населен­ня. Інки підкорили собі всю область Анд від Південної Колумбії (р. Анкасмайю) до Середнього Чилі (р. Ріо-Мауле).

Держава інків простягалася з півночі на південь більш ніж на 4 тис. км. Для зв'язку різних областей країни зі столицею інки розбудували систему брукованих кам'яними плитами доріг з постійними військовими постами, мостами, переправами і ту­нелями. Ширина таких доріг коливалась у межах 3,5-4,5 м, під­йоми і спуски влаштовували у вигляді сходів. Широко інки ви­користовували й водні засоби сполучення, зокрема плоти з бру­сів легкого дерева та човни з в'язанок очерету. На них інки пла­вали до західного узбережжя Мексики та до островів Полінезії.

Для суспільного ладу держави інків було характерним поєд­нання двох формоутворюючих начал: інкського (родоплемінно­го) та кечуанського (територіально-общинного).

Держава інків (Тауантинсуйю — "чотири сполучені області") об'єднувала чотири природно-географічні регіони. Кожною з об­ластей керував призначений правитель, а в районах — призначе­ні районні начальники. Очолював державу верховний правитель (інка), який одноособово керував країною. Вся повнота цивіль­ної і військової влади була зосереджена в його руках. Верховний інка (сапа інка) вважався живим втіленням бога Сонця на землі.

Важливу роль у житті інкського суспільства відігравали жер­ці. У країні було створено державну систему релігії. Верховний інка, якого вважали сином бога Сонця, відігравав головну роль у всіх аграрних культах, святах і обрядах.

Держава інків була розгромлена конкістадорами в 1531-1533 рр., але кечуа робили завойовникам опір ще понад 40 ро­ків. Іспанські завойовники ліквідували привілеї інків, урівняли їх з рештою кечуа. Це прискорило подальшу консолідацію ке­чуа. Іспанці пробували використати державні традиції інків для управління завойованими землями. Вони сприяли подальшому поширенню мови кечуа, бо почали перекладати на неї християн­ські книги, вести проповіді, використовувати її для спілкування з іншими індіанськими етносами. Зараз кечуа сповідують като­лицизм, а їх мова в 1972 р. була визнана другою державною мовою в Перу.

3.Матеріальна та духовна культура Прибалтійських етносів.

Прибалтика, включаючи Литву (3,4 млн чол.), Латвію (2,3 млн чол.) та Естонію (1,3 млн чолі), становить одну з історико-етногоафічних областей Східної Європи.

Найдавнішими заняттями етносів Прибалтики є землеробст­во, скотарство, рибальство, домашні промисли і ремесла.. У зем-' леробстві здавна переважала трипільна система з природним і штучним угноєнням ґрунтів. Основні орні знаряддя — це різні види сохи і рала. Головними культурами, що тут вирощувалися здавна, були жито, овес, ячмінь, гречка, горох, льон, коноплі, городні культури, ягідні. Впродовж XIX ст. тут поширилися нові культури (пшениця, картопля, цукровий буряк, кукуру­дза, кормові трави), почало формуватись овочівництво і садів­ництво. У тваринництві переважало розведення корів і свиней, для відгодівлі яких широко використовували картоплю, куку­рудзу, буряк. Тягловою худобою служили воли, з XIX ст. — переважно коні. Конярство, особливо у литовців, — давнє тра­диційне заняття. В естонців і латвійців прибережних районів основним промислом було рибальство, а в лісових районах Ли­тви довго не втрачало свого значення бортництво і полювання.

Повсюдно в етносів Прибалтики важливу господарську роль відігравали промисли і ремесла, зокрема прядіння і ткацтво, плетення і вишивання, обробка шкур, гончарство і ковальство і т.п. Особливу роль відігравала обробка дерева. На цій основі сфо­рмувалося теслярство, меблярство, бондарство, виготовлення транспортних засобів, у тому числі водних, і т.ін.

Традиційними поселеннями в етносів Прибалтики є міста і села. У- сільській місцевості зустрічаються села вуличної і куп-кової забудови та хутори. Основним житлом литовців і частини латвійців до XVI ст. _був однокамерний зруб з вогнищем посередині. Чоловічий і жіночий одяг литовців і латвійців має дуже бага­то спільного. Одяг литовок і латвійок відрізняється між собою шщеважно кольором* вишивкою та окремими деталями оздоб. На довгу тунікоподібну сорочку з відкидним коміром і довгими рукавами одягали довгу і широку одноколірну,(латвійки — кар*, тату чи смугасту) спідницю, а на неї — пістрявотканий чи виши­ваний фартух. На плечі литовки одягали безрукавні корсетки чи блузки, а латвійки — домоткані картаті або білі накидки. Верх­ній одяг — суконний сіряк або овечий кожушок. Головний убір дівчат — вишиваний заполоччю і бісером, оздоблений кольоро­вими стрічками вінок. На вінок накидали шовкову хустину і зав'язували на потилиці. Заміжні жінки одягали полотняну на­мітку і вишиваний чепець, а зверху — хустину, яку зав'язували на підборідді.

Чоловіки носили тунікоподібну сорочку з відкидним комі­ром, довгі полотняні чи суконні неширокі штани. Зверху одяга­ли полотняний або суконний каптан, який підперізували шкіря­ним, плетеним або тканим пояском. Взимку одягали ще й сукон­ний сіряк або овечий кожушок. Латвійці часто шили штани і каптан з картатих домотканих матерій, на голові носили чорний або сірий капелюх. На ноги натягали шерстяні панчохи до ко­лін, а латвійці заправляли в них штани. Чоловіки і жінки носи­ли різне взуття: личаки, шкіряні постоли, черевики, а заможні —ще й чоботи. Основним осередком господарського життя сільського насе­лення була мала сім'я, головну роль у якій відігравав батько. В сім'ї зберігався поділ праці між чоловіками і жінками, відчува­лася залежність жінок від чоловіків, але при цьому вони були достатньо самостійними.

За віросповіданням етноси Прибалтики здавна — християни. Литовці і східні латвійці сповідують католицизм, на поширення якого визначальний вплив мало входження цих земель до скла­ду Речі Посполитої. Більшість латвійців і естонців та незначна частина литовців сповідують лютеранство. У свою чергу, латвій­ці-латгали сповідують католицизм. Серед незначної частини ла­твійців і естонців поширене православ'я.