Готфрід Ляйбніц: психологія у світлі вчення про монади

Сучасник усіх основних геніїв XVII ст. та їх ідейний супротивник німецький учений-енциклопедист Г. Ляйбніц (1646 – 1716) розпочинає ідеалістичну традицію у психології Нового часу. Ідеї Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Локка були критично перероблені і синтезовані Г. Ляйбніцем у власну оригінальну систему принципів і понять. Основні праці – "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди щодо людського розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714).

Матерію, на думку Ляйбніца, не можна уявляти собі як щось цілком однорідне й тотожне. Навпаки, ніде в матеріальному світі, світі протяжних речей, немає безумовної тотожності. Матеріальні речі різняться не тільки кількісно, а й якісно. І якщо Спіноза наполягав на єдності всіх речей, на їх тотожності в субстанції, то Ляйбніц робить акцент на відмінності між ними, виводячи її з природи самої субстанції. Субстанція у нього завжди індивідуалізована, вона виступає як індивід, що завдяки своїй активності якісно відрізняється від інших індивідів. Така індивідуалізована субстанція дістала в Ляйбніца назву монади.

Монада – проста субстанція, суттєвим визначенням якої є сила. Проте це не фізична або механічна сила, що може бути об'єктом досвідного вивчення. Природа цієї сили метафізична, надчуттєва й осягається лише за допомогою розуму. Монада – початок, джерело всілякого руху, з неї виходить і починається будь-яка дія. У цьому розумінні її можна визначити як силову точку. Але це не фізична й не математична точка. Фізична точка взагалі суперечливе поняття, оскільки вона завжди є чимось протяжним, математична ж точка нереальна, оскільки існує лише потенційно. Тому властиве речам субстанційне начало – це метафізична точка. Вона має нематеріальний, непротяжний характер і є сутністю, чимось подібною до душі. Лише душа, на думку Ляйбніца, становить принцип життя і діяльності, але монади як прості субстанції не можна вважати душами у звичайному розумінні цього слова. Для точнішого визначення природи цієї субстанції Ляйбніц використовує запозичене в Арістотеля поняття ентелехії. „В тілесній субстанції, – пише він, – має міститися перша ентелехія... первісна рушійна сила, що в поєднанні з протяжністю (або суто геометричним елементом) завжди діє... Це і є субстанційне начало, яке в живих істотах називається душею, а в інших – субстанційною формою. Воно становить із матерією єдину, субстанцію, або, єдине саме по собі, воно утворює те, що я називаю монадою”.

Монади – це метафізичні точки, своєрідні атоми („останні елементи” в аналізі речей), але атоми не фізичні. Монади Лейбніца не мають нічого спільного з атомами Демокріта та Епікура. Якщо це й атоми, то атоми „формальні”. Інакше кажучи, монади – не матеріальні, а ідеальні начала речей. Тому філософія Ляйбніца, його метафізика може бути схарактеризована як система об'єктивного ідеалізму.

Природа речей у Ляйбніца в кінцевому підсумку зводиться не до їхніх матеріальних визначень (протяжності, величини, геометричної форми), а до монад як їхніх ідеальних сутностей. Усі речі складаються з них. Монади, що є простими субстанціями, не мають частин. Вони не можуть виникнути або бути зруйнованими природним шляхом. Вони створюються Богом і так само, як і Бог, вічні. На відміну від монад складні субстанції – речі, тіла, рослини, тварини, люди – формуються природним шляхом і набувають ознак тілесності, протяжності та множинності. Складні субстанції, за Ляйбніцем, – це зібрання простих. Він порівнює їх із військом, яке складається з окремих вояків, або з отарою, у яку збиваються вівці.

Прості субстанції не мають фігури й тому різняться лише за своїми внутрішніми якостями та характером діяльності. Діяльність ця має цілком внутрішній, ідеальний характер і реалізується у двох видах: сприймання (перцепція) і прагнення. Сприймання – це уявлення, або репрезентація складного (множинного) в простому, зовнішнього у внутрішньому. Прагнення – це потяг від одного уявлення до іншого, воно є джерелом усіх змін, що відбуваються у внутрішньому житті монади. Ляйбніц підкреслює, що простота субстанції не суперечить багатоманітності її уявлень. Завдяки власній діяльності монада відтворює все розмаїття можливих субстанційних станів.

У кожній монаді ідеально представлений увесь універсум, вона, за образним визначенням Ляйбніца, є живим дзеркалом Всесвіту. Кожна монада сприймає більш або менш ясно й чітко все, що відбувається у світі, кожна монада пов'язана з усіма іншими монадами. Кожна з них – неповторна індивідуальність, водночас вона – цілий світ, нескінченний універсум. Монади – це ніби різні картини одного й того самого міста, але зроблені з різних точок. Вони різні, але не суперечать, а доповнюють одна одну, створюючи об'ємне уявлення про нього.

Відповідаючи на це запитання, Ляйбніц указує на те, що монади не пов'язані між собою фізичною взаємодією. Вони не можуть фізично впливати одна на одну. Монади взагалі нічого не сприймають іззовні й живуть лише власним внутрішнім життям. Як зазначає Ляйбніц, „монади зовсім не мають вікон, через які що-небудь могло б увійти туди або звідти вийти”. Усі уявлення, якими живуть монади, створюються ними самими. Водночас кожна з них пов'язана з усім світом, чутливо реагує на все, що відбувається у ньому. Всі зміни у внутрішньому житті монади, у її прагненнях та уявленнях співзвучні тому, що має місце у світі. На чому ж ґрунтується така узгодженість? Зовні вона видається результатом матеріальної взаємодії різноманітних речей та явищ. Але між монадами може бути тільки ідеальний зв'язок. „У простих субстанціях, – зазначає Ляйбніц, – можливий лише ідеальний вплив однієї монади на іншу”. Розкриваючи природу цього зв'язку, він формулює один із головних принципів своєї метафізики – принцип наперед установленої гармонії. Суть його полягає в тому, що Бог із самого початку, створюючи монади, пристосовує їх одну до одної.

Кожній монаді належить певне місце в цій світовій гармонії. І хоч усі монади мають, на думку Ляйбніца, однакову природу, вони ніби виліплені з одного тіста, але різняться за ступенем досконалості. Досконалість монади визначається ясністю та чіткістю перцепцій і силою прагнення. Виходячи з цьо¬го, Ляйбніц будує своєрідну ієрархію простих субстанцій, виділяючи три головні ступені: 1) „голі” монади, що утворюють тіла неорганічної природи; 2) душі; 3) духи.

Найвищою серед монад, або монадою монад, є Бог – абсолютно досконала сутність, що характеризується максимумом активності. Саме він становить джерело буття й діяльності всіх інших монад, що є його створінням і народжуються від безперервних випромінювань божества. Бог не знає обмежень, усі інші створіння обмежені за своєю природою.

Монади-душі досконаліші порівняно з „голими” монадами, з них утворюються тварини, наділені здатністю відчуття. Для Ляйбніца відчуття – дещо більше, ніж елементарні перцепції. У тварин перцепції пов'язані з пам'яттю і мають відповідні органи. Пам'ять допомагає душам зв'язувати перцепції в певній послідовності, внаслідок чого виникають умовні рефлекси. Проте живі істоти, що керуються лише пам'яттю, позбавлені розуму. Вони ще не розумні істоти, а їхні перцепції мають темний і несвідомий характер.

Найдосконалішими монадами є духи. Це душі, наділені не тільки пам'яттю, а й свідомістю, здатністю до міркування та рефлексії. Духи здатні не тільки до перцепції, а й до апперцепції (самосвідомості). Сутністю духу, за Ляйбніцем, є розум – джерело загальних і необхідних істин. Ці істини сприймаються ним ясно й чітко.

він уводить поняття так званих малих уявлень, несвідомих перцепцій. Поняття несвідомого взагалі становить надзвичайно важливе досягнення психології Ляйбніца. Справді, дух, або самосвідомість, є найважливішою частиною душі, найвищим виявом її активності, але самою свідомістю далеко не вичерпується. За межами свідомості – цілий світ, сповнений різноманітних уявлень, більш або менш ясних перцепцій, прагнень та устремлінь.

Проблема співвідношення душі й тіла, матеріальних і духовних начал стала однією зі стрижневих для філософії Нового часу. Сформульована Декартом, вона привертала до себе увагу багатьох новоєвропейських філософів. Не обминув цю проблему й Ляйбніц. Він намагається уникнути посилання на Бога. Проблему взаємодії душі й тіла філософ розв'язує, виходячи із загального закону взаємоузгодженої дії монад, спираючись на своє розуміння загального характеру зв'язку простих монад у складі універсуму. Цей зв'язок визначається у Ляйбніца принципом наперед установленої гармонії. Створені Богом монади діють таким чином, що не потребують його постійного втручання. Ляйбніц уважав, що йому вдалося позбавити Бога посередницької функції, оскільки „справжній посередник між тілом і душею – наперед установлена гармонія”.

Взаємна припасованість монад створює видимість їх фізичної взаємодії, хоча з метафізичної точки зору жодна монада не знає зовнішнього впливу. Тіло вважається причиною душі, а душа – причиною тіла, тому що „страждання і дії одного супроводжуються діями і стражданнями або взагалі відповідними явищами в іншому”.

Аби пояснити свою позицію щодо взаємозв'язку душі й тіла, Ляйбніц використовує приклад із годинниками. Якщо два годинники синхронно вказують один і той самий час, то може видатись, що вони пов'язані між собою причинним зв'язком. Насправді ж вони діють цілком автономно. Хоча, звичайно, потрібна якась сила (той же годинникар), яка б із самого початку узгодила, синхронізувала цю дію.