Рене Декарт: фізіологія душі та її пристрастей

Ідеї Ренесансу і наукової революції поєдналися у працях французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650), який заклав основи теорій про розум і тіло, котрі слугували фундаментом задля створення наукової психології. Віруючий католик і одночасно вчений-практик, Декарт намагався поєднати релігійну віру в існування душі з механістичним поглядом на матеріальний всесвіт як деякий годинниковий механізм, підвладний чітким математичним законам.

Свої філософські погляди Р. Декарт виклав у таких працях, як "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Принципи філософії" (1644).

Душа, за Декартом, є субстанція, вся сутність якої полягає тільки в мисленні, тому вона не потребує для свого існування якогось місця в просторі. Вона не залежить від будь-якої матеріальної речі, не може бути продуктом матеріальної сили, як інші природні речі, а це означає, що вона може бути створена лише надприродною силою – Богом. За самою своєю суттю душа не залежить від тіла, а тому не знає смерті. Розумна душа безсмертна, за Декартом.

Виходячи зі свого розуміння сутності душі, Декарт уважає, що її пізнання, так само як і пізнання Бога, – суто інтелектуальний акт. Їх можна тільки розуміти, але аж ніяк не уявляти.

Розглядаючи пізнавальні здібності людини, Декарт розрізняє інтелект, уяву, відчуття і пам'ять. Усі вони є виявом однієї „духовної сили”, яка набуває різних форм залежно від своєї функції, себто від того, на що вона спрямована. Одна й та сама сила буде називатись словами „бачення”, „уявлення”, „згадування”, якщо вона спрямована на зовнішні, чуттєві речі, і словом „розуміння”, якщо вона діє сама. Це і є „чистий інтелект”, або „розуміння”, яке Декарт протиставляє іншим духовним здібностям людини.

Таким чином, пізнання душею своєї власної природи (самопізнання) можливе лише як дія „чистого інтелекту”, або як „розуміння” („бачення розумом”). І, навпаки, мислення як таке, взяте в чистому вигляді, виявляє себе насамперед в акті самосвідомості. Власне, воно і є цим актом.

Справді, що таке „мисляча річ”? – ставить запитання Декарт і дає таку відповідь: „Це річ, яка сумнівається, розуміє, стверджує, заперечує, бажає, не бажає, уявляє і відчуває” .

Мислення як таке („чистий інтелект”) існує в акті самосвідомості, однак воно присутнє і в усіх інших виявах людської душі, в уяві, в почуттях. Декарт наводить такий приклад. Коли я лише бачу капелюхи, що пересуваються вздовж вікна, і кажу при цьому, що бачу людей, які гуляють по вулиці, то це означає, що я лише завдяки здатності мислення розумію те, що, здавалося, бачу очима. У тому, що я бачу, завжди є елемент мислення, через який я усвідомлюю бачене, розумію його. І в цьому відношенні, коли ми розглядаємо відчуття не просто як тілесну дію, а як акт її усвідомлення, як елемент свідомості, вони виступають уже як різновид мислення. „Взяті у цьому точному розумінні, вони є не що інше, як мислення!” – підкреслює Декарт. Виходячи з такого „точного розуміння”, він, наприклад, відмовляє тваринам у здатності відчуття, хоч вони й мають усі необхідні тілесні органи.

Декарт заперечує існування „рослинної” та „чуттєвої” душ, учення про які свого часу допомагало філософам пояснювати якісну відмінність живої природи від неживої. Для Декарта такої відмінності не існує, для нього живі організми – це більш або менш складні механізми, своєрідні машини.

В содержании сознания Декарт выделял три вида идей, или понятий, - порожденные самим человеком, приобретенные и врожденные. Идеи, порожденные человеком, основываются на его собственном опыте и являются обобщением данных органов чувств. Это знания, полученные опытным путем и с помощью индукции (энумерации, как называет ее Декарт). Декарт не отрицает путь познания, предложенный Бэконом, но подчеркивает, что идеи, образованные таким образом, не могут привести человека к познанию объективных законов, а дают лишь знания об отдельных предметах и явлениях. Приобретенные идеи есть результат обучения, общения с другими людьми и чтения книг. Идеи этого рода более полные и совершенные, чем идеи первого вида, поскольку являются обобщением опыта разных людей, а не одного человека, но все же и с их помощью человек не в состоянии познать сущность окружающего мира и себя.

Формуванню таких поглядів об'єктивно сприяли, з одного боку, розвиток самої біологічної науки, а з іншого – розвиток техніки. Наприклад, відкриття кровообігу, що було зроблено Гарвеєм, давало підстави для висновку про суто фізичний характер усіх процесів життєдіяльності організму. Травлення, кровообіг, дихання, робота м'язів і суглобів створювали уявлення про організм як складну машину, яка діє лише на основі фізичних законів. Згадаймо також, що в XVII ст. широкого розвитку набуло мануфактурне виробництво, в якому використовувались різні технічні пристрої, що сприяло зближенню науки і технічного мистецтва. Наука почала розглядатися як потенційна техніка, а принципи технічної творчості переносяться у сферу наукового мислення. Для цього часу характерне масове захоплення різними механічними моделями, іграшками, майстерність у виготовленні яких стає справді віртуозною. Тому можна зрозуміти спроби уявити живий організм як своєрідну механічну модель. Виходячи саме з таких аналогій, Р. Декарт формулює свою ідею безумовно-рефлекторної природи нервової діяльності.

Багатолітні дослідження самого Декарта були викладені ним у кількох наукових творах. Найважливіші серед них – „Опис людського тіла”, „Трактат про утворення тварини”, а також „Пристрасті душі”. У своїх працях Декарт послідовно проводить ідею відмінності душі від тіла і, наскільки це можливо, пояснює функції живого організму без будь-якої участі душі. Так звані рослинні та тваринні „душі” перетворюються у нього на тілесні „тваринні духи”, які мають цілком матеріальну природу. Це – „легкий вітерець”, або, точніше, „полум'я”, що переносить по нервових трубках збудження від периферійних органів до мозку, а від нього знову до органів. Так виникла ідея рефлекторної дуги, за допомогою якої Декарт пояснює „автоматизм тіла”.

За Декартом, усі дії цього тіла аж до найскладніших можуть отримати принципове пояснення на основі законів фізики й механіки. З погляду цієї науки тварини – це просто автомати, які діють на зразок годинника або іншого механічного пристрою. Так само, як і в годинника, їхні дії не супроводжуються будь-якою думкою і залежать лише від розміщення тілесних органів. Ніякої психіки у тварин немає. Що ж до організму людини, то він у цьому розумінні нічим не відрізняється від організму тварини. Але людина, за Декартом, не тільки матеріальна, а й духовна істота. Вона має не тільки матеріальне тіло, а й розумну душу. І це ставить перед Декартом складну філософську проблему, проблему сутності людини, а також співвідношення в ній матеріального й духовного начал.

Як матеріальна, тілесна істота людина, за визначенням Декарта, – це „машина, що складається з кісток і м'яса”.

Душа – це така властивість людини, завдяки якій вона спроможна діяти не автоматично. Людина здатна розірвати рефлекторне кільце, підпорядкувавши своє тіло власній волі. Таким чином, поведінка людини набуває якісно нових ознак, що не залежать від будови її тіла й спричиняються іншою, не тілесною сутністю. І якщо для пояснення діяльності будь-якої матеріальної істоти достатньо створити відповідну механічну модель, то природа людини принципово не може бути пояснена на основі фізичних або механічних принципів.

Справді, говорить Декарт, „душа людини реально відрізняється від її тіла, але водночас вони так щільно пов'язані й поєднані одне з одним, що утворюють немовби одну річ”. Про це свідчать численні факти. Наприклад, спосіб мислення людини залежить від її темпераменту, хвороба тіла або сон заважають проявам свободи волі, голод викликає смуток духу. З іншого боку, ми маємо акти осмисленої, цілеспрямованої тілесної дії. Все це свідчить про єдність душі й тіла, про їхній взаємовплив. Тіло має потребу в душі як у своєму керівникові, а душа потребує тілесного органа, вмістища, завдяки якому вона може керувати тілом.

Але як уможливлюється таке об'єднання? Як ці дві протилежні за визначенням метафізичні сутності можуть вступати у взаємодію? Так виникає психофізична проблема, проблема взаємодії душі й тіла.

Намагаючись розв'язати її, Декарт шукає органи й форми такої взаємодії з боку як тіла, так і душі. Розглядаючи її з точки зору фізіології, він знаходить специфічний орган усередині великого мозку людини, через який душа начебто може впливати на „тваринні духи”, тобто нервові процеси, що відбуваються в тілі людини. Це так звана шишкоподібна залоза, на яку Декарт покладає важливу роль – бути пунктом зв'язку між душею і тілом. Завдяки їй душа може регулювати рух „духів” і впливати на дію всіх органів тіла. Водночас ця залоза здатна реагувати на найменші рухи „духів” і передавати їх душі, завдяки чому душа дістає можливість віддзеркалювати процеси, що відбуваються в тілі людини.

„Пристрасті душі” Р. Декарта – один із найвизначніших творів психологічної науки Нового часу. Головну його особливість становить поєднання психологічного й фізіологічного підходів. У психологічне вчення про пристрасті Декарт вносить суттєвий елемент фізіології: афективні стани душі розглядаються ним як такі, що щільно пов'язані з фізіологічними процесами. За визначенням Декарта, пристрасті – це такі душевні рухи, які на відміну від інших видів мислення викликаються і підтримуються рухами „духів”.

Отже, ці „духи”, з одного боку, надають дії нашому тілу, м'язам рук, ніг тощо, а з іншого – викликають у душі певні стани або пристрасті. Яку ж функцію вони виконують? „Головна дія усіх людських пристрастей, – відповідає Декарт, – полягає в тому, що вони спонукають і налаштовують душу людини бажати того, до чого пристрасті готують тіло”. Тобто їхнє покликання – узгоджувати рефлекторні дії тіла і визначення людської волі.

Серед усіх видів мислення саме пристрасті, на думку Декарта, справляють найбільший вплив на життя людини, вони найбільше хвилюють і зворушують її. Проте виникає питання про співвідношення пристрастей і волі. Воля за своєю природою є свободною, її не можна ні до чого примусити. Навпаки, вона сама прагне визначати дії тіла. Тому між пристрастями і волею неодмінно виникає конфлікт, боротьба. Декарт називає фізіологічні причини цієї боротьби, а саме спільні рухи „залози”, що викликаються, з одного боку, „духами”, а з іншого – волею. Треба зауважити, що „фізіологія” часто виявляється сильнішою за волю людини, значно звужуючи її свободу. Декарт змушений констатувати, що душа спроможна впоратися лише зі слабкими пристрастями, бурхливі ж, сильні хвилювання непідвладні їй. Єдине, на що душа спроможна в боротьбі з ними, – це затримати фізичну дію, наприклад, зупинити руку, занесену для удару.

Розглядаючи питання про співвідношення різних аспектів душевного життя людини, розуму й емоцій, чуттєвої, або хтивої, частини душі і її розумної волі, Декарт підкреслює, що душа людини єдина й неподільна, що вона не має так званих частин, між якими начебто точиться боротьба. Основою всіх цих конфліктів є боротьба душі з тілом. „Лише останньому варто приписати все те, що суперечить нашому розумові”.