Кількість спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з порушеннями мовлення в Україні та їх контингент у 1960-х рр.

№ п/п	Школа	1968/69 н. р. (кількість класів/учнів)
1	Харківська республіканська спецшкола-інтернат	30/354
2	Хотинська допоміжна школа для дітей з розладами мовлення (Черновицька обл.)	12/125
3	Київська школа-інтернат № 7	32/402
4	Васильківська школа-інтернат	11/129
5	Донецька школа-інтернат № 3	19/253
6	Одеська школа-інтернат № 12	9/108
7	Горлівська школа інтернат (Донецька обл.)	19/239
8	Краматорська школа-інтернат (Донецька обл.)	16/209
	Разом	148/1819

Оскільки в 60-х рр. вивчалося багато теоретичних і практичних питань логопедії, проводилася значна робота з удосконалення навчально-виховного процесу у спеціальних школах-інтернатах для дітей з важкими розладами мовлення, визнавалася й необхідність підвищення фахового рівня та підготовки логопедів і дефектологів взагалі.

Водночас, стало зрозумілим, що однієї теоретичної підготовки для якісного входження у практичну діяльність випускника дефектологічного факультету замало, до плану навчання вводилася педагогічна практика, метою якої стало розширення та поглиблення теоретичної підготовки, вивчення досвіду кращих працівників, формування практичних навичок і самостійності у проведенні навчально-виховної роботи з дітьми з ОПФР. Студенти проходили педагогічну практику в якості вихователів і вчителів молодших і старших класів спеціальної школи-інтернату та інших закладів, логопедів масових і спеціальних шкіл-інтернатів, дошкільних та медичних закладів. Зміст навчання студентів визначав спеціалізацію випускника. Так, вчителі-логопеди спеціалізувалися в методиці виправлення недоліків мовлення і письма різних категорій дітей у відповідних спеціальних закладах [6, с.76-81].

Підготовка кадрів для спеціальних закладів в 60-х рр. проводилася вже на досить високому рівні, зокрема, щодо навчання логопедів-вчителів спеціальної школи-інтернату для дітей з важкими порушеннями мовлення.

Однак, у роботі дефектологічних факультетів ще спостерігалися окремі недоліки. Так, недостатня кількість годин відводилася на вивчення студентами психології, зокрема, методів психологічного дослідження дітей з метою чіткої діагностики, а також розуміння психологічної структури дефекту. Час ставив нові, більш високі вимоги до підготовки логопедів, вони мали вивчати елементи психолінгвістики, оскільки без цих знань важко зрозуміти механізми і закономірності формування та функціонування мовлення в нормі і патології. Крім того, логопед у своїй роботі не може обійтися без знань і певного досвіду психотерапевтичної роботи з логопатами, особливо із заїкуватими.

Таким чином, у 60-ті рр. уряд вжив відповідних заходів щодо нормативного забезпечення шкільної освіти дітей з порушеннями мовлення. Завдяки спільним зусиллям науковців та уряду було збільшено кількість шкіл і контингент учнів в них; розроблено основні навчальні плани, які стали варіативними відповідно до поділу учнів на І-ІІІ відділення; заплановано розробити нові програми з усіх предметів для дітей з розладами мовлення шкільного віку з метою поліпшення якості їх знань; розширено плани підготовки логопедів та окреслено подальші перспективи у цьому напрямі. Отже, 1945-1970 рр. стали періодом післявоєнної організації спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з важкими розладами мовлення, що сприяла їх подальшому розвитку.