Література:

1. Библер В.С. Моральність. Культура. Сучасність. М., 1990.

2. Валеев Д.Ж. Походження моралі. Саратов, 1981.

3. Журавков М.Г. Соціалізм і мораль. М., 1974.

4. Зыбковецв.Ф. Походження моральності. М., 1974.

5 Летурно Ш. Моральність. Розвиток її з найдавніших часів до наших днів. Спб, 1909.

6 Михалик М. Діалектика розвитку соціалістичної моралі. М., 1978.

7. Назаретян А.П. Історична еволюція моралі: чи прогрес регрес? // Питання філософії. 1992. № 3.

8. Загальнолюдське і класове в моралі. М., 1990.

9. Петропавлівський Р.В. Діалектика прогресу і становлення моральності. М., 1978.

10. Титаренко А.И. Критерій морального прогресу. М., 1967.

11. Фукс Э. Ілюстрована історія вдач. - У 3-х тт. М., 1996.

12. Энгельс Ф. Походження родини, приватної власності і держави // Маркс К., Энгельс Ф., Соч., т.21.

13.Етика. Навч. Пос. за ред Лозового.

14.В.Малахов. Етика курс лек. К.2002 р.

Естетика, як наука.

1. Предмет естетики.

2. Місто естетики у системы наук.

3. Функцыы естетики.

Слово «естетика» (аіsїhеtісоs) — грецького походження, у перекладі означає — той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Термін «естетика» увійшов до науки в середині XVIII ст. Вперше його застосував німецький філософ А. Баумгартен для позначення нового розділу в філософії. А. Баумгартен увів у філософію розділ «Теорія чуттєвого сприйняття» і запропонував назвати його терміном «естетика». Він міцно укоренився у філософській термінології, і вже з XVIII ст. ес­тетику почали розуміти як науку, що вивчає лише «філосо­фію прекрасного», або філософію мистецтва. У естетиків з'я­вився самостійний предмет вивчення. Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспіль­ством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій. Так, з естетичними властивостями явищ і пред­метів зустрічаємося, коли розглядаємо чудові квіти, величні спо­руди (наприклад, церкви, пам'ятки давнини тощо), нові технічні об'єкти (комп'ютери, машини, роботи та ін.), які створені пра­цею людини, коли пишаємося високогуманними вчинками лю­дей, високохудожніми творами мистецтва Про людей, чутливих до краси, говоримо, що вони мають естетичне чуття. Процесу сприймання естетичного даємо назву естетичного сприйняття, результатом якого є естетичне переживання. Одним з головних питань в обсязі вивчення естетики є пи­тання про мистецтво. Естетика досліджує загальні закономірності розпитку мистецтва, які виявляються у його різновидах Естетика — філософська наука, вона народилася у надрах філософії, вийшла з неї І зберегла міцні зв'язки з нею. Якщо філософія розкриває найбільш загальні закони природи, суспіль­ного розвитку та мислення, то естетика вивчає найбільш за­гальні закони розвитку мистецтва та різноманіття естетич­ного відношення людини до світу.

Перетворившись у самостійну науку (з другої половини XVIII ст.), естетика продовжує використовувати основні методологічні положення філософії. Вона застосовує весь категоріальний апа­рат науки філософії; запозичує такі поняття, як буття, свідомість, діяльність, зміст, форма, сутність та явище, причина і наслідок; використовує філософські закони та ін.

Естетика пов'язана з усіма гуманітарними науками, так, вона тісно поєднується з етикою. Моральний аспект є складовою ча­стиною естетичних відносин. Взаємовідносини між людьми — це основа кожного художнього твору (свої правила поведінки у героїв У. Шекспіра, А. Камю, Ф. Кафки, О. Гончара та ін.). Есте­тика пов'язана також із психологією. Естетичне сприйняття дійсності має чуттєво-емоційний характер, а емоції і почуття

вивчає психологія. Крім того, естетика тісно взаємодіє з педаго­гікою, соціологією, логікою та ін.

Естетика — філософська наука, зона тісно пов'язана з гумані­тарними науками, крім того, виступає теорією для прикладних естетичних та мистецтвознавчих наук.

Естетика відіграє значну роль у суспільному житті, це розк­ривається через функції, які вона виконує в суспільстві. До най­важливіших функцій естетики належать світоглядна, пізнаваль­на, формуюча (виховна), методологічна та ін. Естетика заслуговує на увагу людини, адже вона дає знання, як поводитися у світі (етикет), як одягатися зі смаком, як кра­сиво і зручно організувати своє робоче місце (дизайн); сприяє розвитку духовного світу особистості і допомагає використову­вати на практиці естетичне знання.

Фахівцям, у тому числі й майбутнім юристам, надзвичайно важливим є вивчення естетики, бо вона формує естетичну свідомість юриста, розвиває його уявлення, фантазію, інші есте­тичні ознаки мислення, допомагає спілкуватися з людьми, есте­тично, красиво поводитися тощо.

Наука естетика надає людині знання, формує творчі якості, потребу сприймати красу і отримувати від неї насолоду, бажан­ня спілкуватися з мистецтвом і розуміти його.

Естетика потрібна митцю. Вона є світоглядною основою для творчої діяльності художньої інтелігенції. Художник може інтуї­тивно використовувати закони естетики, не усвідомивши їх у теоретичній формі, а познайомившись з ними під час художнього процесу, з досвіду попередників та сучасників. Але таке усвідом­лення іноді не дає можливості глибоко і безпомилково виріши­ти творчі завдання. Кожен майстер має свого художню концеп­цію світу, своє світосприйняття.

Становлення естетичної думки в культурі Росії і України

1.Естетична думка Стародавньоъ Русы.

2.Естетичны ыдеы Росий та Украины ХХУ ст..

3.Естетичны теории Росии та Украины 1ХХ -ХХ ст..

Елементи естетичного знання у світогляді Київської Русі

Витоки естетичної думки в Росії і Україні відносяться до періоду Київської Русі, У період раннього феодалізму естетич­на думка Давньої Русі, як це було Й в інших країнах, ще не відмежувалася від інших галузей знання і від релігії. У Київській Русі естетичне мислення розвивається на підґрунті язичниць­кого світогляду — давньослов'янської релігії і міфології. Основ­ний елемент язичництва — наївний пантеїзм. Перші пробле­ми, що їх розглядає давньоруська філософія й естетика, — з'я­совування понять про душу, про взаємовідносини душі і тіла, З проникненням у Київську Русь християнства встановлюються зв'язки з культурою Візантії, південних слов'ян і інших народів Європи. Давньоруські мислителі знайомляться з естетичною думкою античності, працями Арістотеля, Демокріта, Платона. Значна роль у поширенні естетичних понять у Давній Русі належить перекладеним працям Іоанна Дамастсіна (675—753) («Діалектика»), Іоанна Екзарха Болгарського («Шестоднев»), Пилипа Пустинника («Діоптра») та ін. Завдяки ж їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії як першоелементи світобудови, про різноманітні трактування взаємовідносин душі і тіла та ін.

Найважливіші оригінальні твори давньоруської філософсь­ко-етичної і естетичної думки — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (XI спи), «Послання» до Володимира Мономаха» Ничипора (XI—XII ст.), «Повість временних літ» Нестора (поч. XII ст.), «Послання» митрополита Климента Смолятича (XII ст,), «Послання» і «Слова» Кирила Туровського (1130-ті—1182) «Слово про Ігорів похід» (XII ст.), «Л4оління Даниїла Замочника» (ХШ ст.) та ін.

У цих творах вирішуються питання про зв'язок людини й історії, історії і природи, що шанується утвором Бога — джере­ла краси — і втіленням прекрасного, про джерела пізнання, про співвідношення почуттів, розуму і волі, душі і тіла.

Найбільш регулярний і послідовний розвиток естетичних ідей у Росії і Україні почався з XVIII ст., що його ознаменували пере­творення Петра І, який масово звернув російську суспільну дум­ку до досягнень європейської освіченості.

Спочатку розвиток естетичної думки в Росії XVIII ст. прохо­див під впливом естетики французького класицизму і Просвітниц­тва (Батте, Дідро та ін.).

Естетика і мистецтво класицизму одержали поширення в Росії в діяльності Феофана Прокоповича (1681—1736), Анти-оха Кантемира (1708—1744), В.К. Тредіаковського (1703— 1768), О.П. Сумарокова (1717-1777).

Найвидатнішим його представником був М.В. Ломоносов (1711— 1765). У творчості Ломоносова відбилося властиве йому поєднання абстрактного й образного мислення. Естетичне сприй­няття Космосу виражене в його філософській поезії. Ломоносов відіграв важливу роль у реформі російської мови, що поклала кінець церковнослов'янській книжковій культурі. Значне роз­ширення лексичного складу нової літературної мови, зближен­ня його з розмовною мовою і водночас збереження всього ба­гатства письмової традиції — такі основні принципи реформа­торської діяльності Ломоносова в російській словесності. Поряд із В.К. Тредіаковським він розробив нову систему російського віршування. Для поглядів Ломоносова на літературу характерні нормативність, логічність, раціональність. Проте в його твор­чості поряд із логікою розуму повним визнанням користується і стихія почуттів, натхнення, емоційного пориву. Багато художніх творів Ломоносова є за своєю суттю соціально-філософською публіцистикою. Естетика художньої творчості у Ломоносова пов'язана з естетикою буття і пізнання. Його естетичне і творче кредо викладено у вірші «Розмова з Анаюреоном».

Російський класицизм, як і західний, поданий практично у всіх сферах художньої творчості. Він тісно пов'язаний із про­світительською ідеологією. Для нього властиві: високий грома­дянсько-патріотичний пафос, висування на перший план антич­них сюжетів, інтерес до національної історії.

Естетичні і художні погляди — невід'ємний компонент «осердеченої» моральної філософії Г.С. Сковороди. На противагу платонівській доктрині про споконвічний розлад між філософією і поезією Сковорода висуває ідею їхньої продуктивної взаємодії і спорідненості: філософію і мистецтво зближує зацікавленість у розумінні таємниць людського духу, моральному самовідновленні особистості, спрямованість у майбутнє. Найважливіше завдання «пророчих муз» — передбачати майбутнє.

Настанова на сполученість філософії і мистецтва дозволяє Сковороді затвердити синтетичний метод дослідження істини і краси. У своїй художній творчості він відстоює єдність краси і добра, готує підґрунтя для розвитку реалізму в українській літе­ратурі.

На початку XIX ст. російська естетична думка знаходилася під впливом німецької класичної і романтичної естетики. Ідеї Шеллінга та Гегеля розвиває перший російський систематич­ний твір з естетики — «Досвід науки витонченого» 0. Галича (1783—1848), виданий у Санкт-Петербурзі у 1825 р.

Характерною рисою російської і української естетики XIX ст. є критика естетизму, прагнення перебороти чисто «естетичний» або умоспоглядальний підхід до художньої творчості, розгляда­ти естетичні питання в їхньому органічному зв'язку з мораль­ною і соціальною проблематикою.

З критикою спекулятивних естетичних систем Канта і Шел­лінга виступили в першій половині XIX ст. на Україні В.Н.Каразін (1773-1842),І.О.Ріжській (1759—1811),П.Л..Лодій(1764— 1829), Т.Ф. Осиповський (1765—1832), П.М, Любовський (рр. народж. і см. невідомі), М.О. Максимович (1804—1873), 0.1. Опошювич (1773-1832), 0.0. Козлов (1831-1901), 0.1 Ход-нев (1818—1883), ПМ. Шумлянський (1752—1821) та ін,

П.Д. Лодій (1764—1829) розвинув у своїй спадщині введені Сковородою поняття «серце», «сердечність», «осердеченість». Він обгрунтував ідею «научування серця», яка згодом стала провідною в контексті українського романтизму, Він також розробляв по­няття «досконале» — одне з центральних для естетики класи­цизму — щодо визначення категорії прекрасного і конкретних форм її втілення у визначеннях краси.

Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалася зі словом: «естетичне». Воно здавна ввійшло у наше повсякдення і уявляється звичним та зрозумілим. Кажуть: «естетична поведін­ка», «естетика праці», «естетизація навколишнього середови­ща», «естетичний вимір суспільних відносин» тощо. Для того, щоб з'ясувати сутність усіх відтінків сенсу, який внесено у по­няття «естетичне», необхідно зазирнути у глибоку давнину історії, осягнути своїм уявленням самі джерела людської цивілізації.

Людина живе у надто різноманітному світі. І так було завж­ди.

Отже, естетичне — це специфічне почуттєве духовне став­лення людини до дійсності, у процесі якого у співвідношенні зі своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гар­монійне суб'єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами, відок­ремлюються основні форми естетичного, його модуси, які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прек­расне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо. Прекрасне — це позитивна естетична цінність, центральна ес­тетична категорія, потворне — її діалектичний антипод. Підне­сене пов'язане з виключними у позитивному сенсі проявами дійсності, граничне негативні явища узагальнені у категорії низь­кого. Трагічне та комічне пов'язані з прекрасним як з метою, де, з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншо­го — заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.