Туберкульоз

Ще 100 років тому це захворювання пов'язували з соціальними чинниками - умовами життя людей, його вважали "сестрою бідності", "пролетарською хворобою". З середини XX ст. почалося стрімке зниження захворюваності та смертності на туберкульоз, пов'язане з появою ефективних протитуберкульозних ліків, розробкою та впровадженням протитуберкульозної вакцинації (БЦЖ). Але успіх виявився тимчасовим.

На початку 90-х років стався переломний момент у епідеміологічній ситуації замість щорічного зниження захворюваності розпочалося її зростання. Нині туберкульоз є найпоширенішою в світі інфекційною хворобою, яка посідає перше місце за смертністю людей від інфекційної патології.

Прогнозується щорічне зростання захворюваності на сотні тисяч населення. Протягом минулого десятиріччя в світі було майже 90 млн. нових випадків туберкульозу. Погіршення епідемічної ситуації в світі свідчить про новий етап розвитку епідемії. Прогнозується подальше погіршання ситуації в зв'язку з втратою контролю за цією хворобою.

В різних регіонах ситуація із захворюваністю та смертністю має суттєві розбіжності. Високі рівні захворюваності реєструються в Південно-Західній Азії та Африці, зростання відбувається також в країнах інших регіонів.

Ця тенденція притаманна і для країн СНД. Так, в Росії та Білорусі захворюваність на туберкульоз зросла в десятки разів.

В Європі найбільша захворюваність була в Румунії. Дещо менші показники в Болгарії та Угорщині. Рівень смертності в Польщі, Німеччині, Франції, Італії, Швеції не змінився. Зростання його зареєстровано в Болгарії, Угорщині, Румунії. Таким чином, підвищення захворюваності та смертності від туберкульозу має місце не тільки в Східній, а й у Західній Європі та Росії.

Несприятливе становище стосовно туберкульозу експерти пов'язують з такими основними чинниками:

• пристосування збудника туберкульозу до старих антитуберкульозних препаратів (шляхом набуття резистентності та розповсюдження резистентних форм);

• зниженням захисних сил людського організму внаслідок поширення імунодефіцитних станів, викликаних пандемією СНІДу, дією забрудненого навколишнього середовища, нездоровим способом життя тощо;

• низькою ефективністю медикаментозної терапії та методів лікування, пов'язаними зі специфікою контингентів хворих.

Особливу занепокоєність викликає значне поширення числа збудників туберкульозу, нечутливих до багатьох лікувальних протитуберкульозних препаратів.

Проблема туберкульозу як "глобальна загроза для людства" (ВООЗ 1993 рік) особливо актуальна сьогодні в Україні. З 1990 р. до 1997 р. зросла захворюваність на всі форми, відповідно зростає й смертність (з 8,1 в 1990 році до 17,0 у 1997 на 100 тис.). В 1999 році смертність в Україні становила 19,9 на 100 тис населення.

Темпи зростання мають особливості. Більш високі показники реєструють серед міського населення. Регіональні відмінності, можливо, пов'язані з якістю організації та надання спеціалізованої медичної допомоги. Найвищими показники захворюваності на всі форми туберкульозу були в Житомирській, Луганській та Донецькій областях, більш низькими - в Києві, Тернопільській та Закарпатській областях.

Найбільш висока захворюваність на всі форми притаманна віковій групі 50-59 років, переважно чоловікам.

До "групи ризику" в Україні відносяться в'язні, мігранти, бомжі, злидарі, наркомани, алкоголіки, ВІЛ-інфіковані, курці, люди з хронічними хворобами - діабетом, виразкою шлунка, шизофренією. Досить поширеними є резистентний туберкульоз, недоліковані форми.

В останні роки зареєстровано зростання в структурі інвалідності відсотка туберкульозу - щорічно на 10 %. Воно особливо істотне за рахунок вікової групи до 39-ти років включно.

Епідемію туберкульозу в Україні фахівці характеризують так:

• 30-50 % усіх хворих мають захворювання, що піддається лікуванню звичайними препаратами;

• від 30 до 40 % мають хіміорезистентний туберкульоз. Збільшується їх кількість, зростає смертність серед них, знижується ефективність лікування;

• туберкульоз серед ВІЛ-інфікованих - до 30 % ВІЛ-інфікованих уражені мікобактеріями.

Комбінація туберкульозу та ВІЛ є смертоносною тому, що кожний із збудників посилює дію іншого.

Найбільш перспективним напрямком зниження рівня розповсюдження туберкульозу є його профілактика.

Вакцинація новонароджених, дітей 6-7 та 14-15 років, осіб у віці до 30 років, є найбільш ефективним способом первинної профілактики. За результатами досліджень у 12 країнах її ефективність коливається досить суттєво залежно від виду вакцин.

Ізоляція хворих (надання окремого житла), раціональне працевлаштування - перевірені засоби попередження розповсюдження туберкульозної інфекції.

Фактори, що сприяють підвищенню захворюваності та смертності від туберкульозу в Україні:

• погіршення матеріального стану широких верств населення;

• збільшення чисельності групи підвищеного ризику;

• недостатній обсяг протитуберкульозних заходів через нестачу етіопатогенетичних препаратів, медичної апаратури, обладнання тощо;

• недостатня увага лікарів загальної мережі до раннього виявлення та профілактики туберкульозу;

• несприятлива екологічна обстановка в Україні - високий рівень захворюваності населення, яке потерпіло внаслідок аварії на ЧАЕС;

• погіршення матеріально-технічної бази фтизіатричної служби.

Звичайно, при епідемії туберкульозу не може йти мова про його ліквідацію як хвороби, як це вважалося у 80-х роках. На сучасному етапі зараз, зокрема в Україні, можна говорити лише про взяття епідемії туберкульозу під контроль (перший етап), стабілізацію епідеміологічних показників - інфікованість, захворюваність, хворобливість і смертність - (другий етап), і їх поступове зниження (третій етап).

Для цього необхідна переоцінка стратегії боротьби з туберкульозом. Важливе значення для досягнення її мети має профілактика туберкульозу, яка може бути реалізована шляхом проведення соціальної, санітарної, специфічної профілактики та хіміопрофілактики.

Соціальна профілактика туберкульозу спрямована на зниження захворюваності, поширеності й смертності за рахунок вирішення соціальних проблем у суспільстві.

Таким чином, національна програма протитуберкульозних заходів віддзеркалює сучасну науково обгрунтовану стратегію боротьби з цією патологією і базується на комплексному проведенні заходів щодо організаційного та матеріально-технічного забезпечення, зміцнення кадрового потенціалу, профілактики, ранньої та своєчасної діагностики, лікування та диспансеризації хворих, забезпечення науково-дослідницької діяльності та санітарно-просвітньої роботи.