5. Соціально-економічні аспекти участі країн регіону в сучасних мв

Пакт стабільності для Південно-Східної Європи - регіональний проект світового співтовариства. У нього входить близько 30 держав, міжнародних організацій, фінансових установ та інших регіональних об'єднань: країни центральноевропей-ського регіону - Албанія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Угорщина, Румунія, Словенія, Хорватія; країни східноєвропейського регіону - Молдова і Росія; держави-члени ЄС і «великої вісімки», Норвегія та Швейцарія, а крім того, - Ініціатива зі співробітництва у Південно-Східній Європі, Центрально-європейська ініціатива, Організація Чорноморського економічного співробітництва, Процес співпраці в Південно-Східній Європі та Руамонскій процес. Найважливішим органом, що підписали Пакт, є «high level streeting group, в якій головують Європейська комісія і Світовий банк і в яку входять міністри фінансів ЄС і держав великої вісімки, а також представники МВФ, Європейського банку реконструкції та розвитку, інших міжнародних фінансових установ. Пакт стабільності в Південно-Східній Європі був прийнятий главами держав і урядів на саміті в Сараєво в кінці липня 1999 р. його мета полягає у сприянні встановленню миру і зміцнення демократичних політичних систем в країнах цього географічного регіону, відновлення в них економіки та підтримки вільного ринку, поетапного зближення народів Балканського півострова з рештою Європи. Пакт - неинституционализированная організація, яка не має постійного бюджету. У березні 1999 р. в Брюсселі на Конференції донорів було зібрано 2,4 млрд євро для фінансування ряду проектів, так званого «стартового фінансового пакету» Пакту. Керівництво проектами здійснює спецкоордінатор: з початку існування Пакту ним є Б.Хомбах (Німеччина). Структуру Пакту складають: «Регіональний стіл» як головний форум організації та три «робочих столу» з питань: демократизації та прав людини; економіки та розвитку; загальноєвропейської і міжнародної безпеки. На цих форумах представлені всі члени Пакту стабільності. Головними подіями першого року стали створення працездатних структур, проведення Конференції донорів. Організаційна фаза перейшла у фазу впровадження, яка почалася на другій конференції Регіонального столу в червні 2000 р. в Салоніках. У 2000 - 2001 рр.. в якості пріоритетів діяльності Пакту були обрані інфраструктурні проекти «Робочого столу II» (економіка), які охоплюють близько 80% виділених коштів. Вони включають фінансування 35 великих інфраструктурних проектів, таких, як шосе Скоп'є - Приштина і міст через Дунай між Болгарією і Румунією. Крім того, з ініціативи Пакту здійснюється система заходів по боротьбі з корупцією в регіоні, прийнята хартія про інвестиції, націлена на поліпшення інвестиційного клімату, хартія про ЗМІ. Також Пакт підтримує так званий «Сегедський процес», в рамках якого здійснювалася підтримка опозиції в Сербії (в період правління С.Мілошевича). В кінці 1999 р. було прийнято рішення активізувати діяльність «Робочого столу I» (демократизація та права людини). При цьому пропонувалося приділяти основну увагу проблемам вищої та професійної освіти, яке безпосередньо пов'язане з формуванням інтелектуально-професійних еліт в регіоні. Особливу роль у реалізації «стратегії стабільності» грає ЄС. Його політика щодо Південно-Східної Європи передбачає угоди з балканськими державами про стабілізацію взаємодії та асоційоване членство. Ці угоди є договірну базу відносин між ЄС та балканськими країнами, а також намічають перспективу інтеграції останніх в європейські структури. Як очікується, ЄС може зіграти головну роль і в подальшій стратегії Пакту стабільності. Така стратегія передбачає розробку «майстер-плану» інфраструктури всього регіону і його реалізацію на коротко-, середньо-і довгостроковому рівнях.

Центральноєвропейський угоду про вільну торгівлю (ЦЕССТ). В даний час ця угода представляють Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Румунія і Болгарія. Організація суть багатостороння форма співробітництва з метою лібералізації торговельного обміну між країнами-учасницями. Співпраця в її рамках здійснюється на основі міжнародних пактів, а також домовленостей, які досягаються на зустрічах глав держав і урядів, міністрів закордонних справ. У ЦЕССТ немає постійного місця та інституційної структури, що входило в концепцію створення цієї організації. Її єдиний адміністративний орган - Спільний комітет. Поява зони вільної торгівлі в Центральній Європі стимулювався з боку Заходу, країнами-учасницями Європейських співтовариств. Серед держав регіону Польща більш всіх була зацікавлена ​​в розвитку такого роду співпраці. Угорщина і Чехословаччина побоювалися в той час тісних зв'язків з економікою Польщі, стан якої оцінювався як найбільш критичне в регіоні. Після розпуску РЕВ угорці прагнули до налагодження економічних відносин з Австрією, а чехи - з Німеччиною. Центральноєвропейський угоду про вільну торгівлю, про умови виникнення та особливості зони вільної торгівлі була підписана між Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чехією 21 грудня 1992 в Кракові і вступило в силу з 1 березня 1993 р. У статті 1-й угоди говорилося, що підписали його країни мають намір поступово створити зону вільної торгівлі, що вони беруть на себе зобов'язання за допомогою розширення торгових зв'язків підтримувати гармонійний розвиток економічних відносин центральноєвропейських держав і тим самим допомагати їх господарської діяльності, покращувати умови життя і праці, підвищувати його продуктивність і фінансову стабільність. 4 грудня 1993 в Празі пройшло засідання Спільного комітету ЦЕССТ, на якому була підписана декларація про лібералізацію торгівлі протягом п'яти років (за винятком деяких груп товарів, передусім сільськогосподарських). 29 квітня 1994 в Будапешті з'явився додатковий протокол про подальше прискорення лібералізації - з 1 липня 1994 р. передбачалося знизити мита на промтовари на 20% і кожний наступний рік знижувати ще на 10%.

На саміті прем'єр-міністрів країн-учасниць ЦЕССТ 11 вересня 1995 в Брно до складу організації прийняли Словенію, що офіційно скріплено договором від 25 листопада 1995 р. в Любляні. Глави урядів підтвердили також прагнення створити до січня 1997 р. зону вільної торгівлі. Серед гостей на зустрічі були присутні представники Литви, Румунії та Болгарії.

Співпраця в рамках ЦЕССТ показало, що воно аж ніяк не являє собою безперешкодного розвитку. Не всі його учасники готові однаковою мірою зняти митні обмеження у взаємній торгівлі. Зокрема, Словенія зривала домовленості щодо зниження тарифів на сільськогосподарські продукти. Польща стримувала лібералізацію цін на товари автомобілебудування, посилаючись на укладені договори з країнами, не підписували цієї угоди. Лідери країн ЦЕССТ розглядають свій економічний союз як фундамент, спираючись на який можливо здійснювати заходи з підвищення народногосподарської ефективності в центральноєвропейському регіоні. Політична сторона справи висвічується проголошенням декларації про доброї волі сторін, їх прагненні об'єднати торговий простір на посткомуністичної території і підготуватися до вступу в ЄС. Однак в цілому рівень економічної лібералізації між країнами ЦЕССТ в ряді випадків відстає від аналогічного рівня, існуючого в двосторонній торгівлі з державами, що входять в ЄС.

Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС - англ. ОВЗЕС) є регіональним об'єднанням відкритого характеру, не має постійного місця перебування і бюджету. З 1999 р. діє секретаріат в Стамбулі. Організована в 1992 р. Членами ОЧЕС є 11 держав: Албанія, Вірменія, Азербаджан, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина та Україна.

Організація ставить собі за мету підтримку економічного розвитку, досягнення стабільності та миру в Чорноморському басейні. Вона повинна доповнити вже існуючі європейські структури і стати одним з елементів пан'європейського співробітництва. Діяльність ОЧЕС здійснюється в трьох основних площинах: політико-урядова та парламентська; економічна, яка доповнюється співпрацею у фінансовій сфері, наукова. У міру зростання активності організації все частіше висувалися пропозиції про співпрацю з іншими регіонами та регіональними структурами. ЄС виявляв великий інтерес до тих проектів, які мали загальноєвропейське значення, наприклад до створення комунікаційних шляхів для транзиту газу і нафти з Азії (Кавказ) до Європи. Фундаментальне значення для майбутнього цієї організації, що носила спочатку назву «Економічне співробітництво країн Чорного моря» (англ. ВЗЕС), мало рішення від 5 червня 1998 р. про трансформації її в регіональний економічний інститут - Організацію Чорноморського економічного співробітництва. Правда, не все в центральноєвропейському регіоні виступають за те, щоб в цю співпрацю вписалася і Росія, не зжита ще до кінця антиросійська спрямованість окремих проектів і практичних кроків. Однак акцент на регіональній складовій зовнішньополітичного курсу згаданих держав не спостерігається і з нашого боку. Тому підкреслимо ще раз: якщо Російська Федерація, геополітично витіснена в 1990-х роках з Центральної та Південно-Східної Європи, хоче знову завоювати тут якісь позиції, стати усіма шанованою і всіх поважає країною, їй доведеться приділяти цьому регіону значно більше уваги, ніж до цих пір. Причому, доведеться мати на увазі не тільки звичний для Кремля і Смоленської площі двосторонній аспект взаємодії, але також і багатосторонній. Інакше не виправити ті грубі помилки останнього десятиліття XX століття, коли через зарозумілого нехтування до країн Центральної та Південно-Східної Європи, в т.ч. і в господарсько торговельній сфері, стався розрив багатьох наших зв'язків, і ми втратили на цьому, за оцінками фахівців, до 25% свого економічного потенціалу. Висловимо на закінчення обережний оптимізм, тому що є деякі свідоцтва того, що Росія вживає певних заходів для подолання цих очевидних прорахунків, і вона, треба думати, пройде свій відрізок шляху.

6. Формування та розвиток дипломатичних відносин країн регіону: структура, форми та особливості

   Протягом останніх кількох років країни Центральної та Східної Європи робили різні кроки в напрямку розвитку зв'язків та співробітництва між сусідніми країнами. Досвід Польщі показує, що більшість прикордонних контактів розвиваються спонтанно, переважно на економічній основі. Польський уряд нещодавно розпочав законодавче та політичне врегулювання цих контактів. Є всі причини вважати, що інші країни Східної та Центральної Європи вдадуться до подібних заходів. Незважаючи на те, що країни Східної та Центральної Європи (Чехословаччина, Угорщина та Польща) скинули комуністичне централізоване панування майже три роки тому, вони як і раніше борються за виправлення економічної та політичної шкоди, завданої їх взаємовідносинам, та переорієнтовують свою діяльність і політику таким чином, щоби значно їх покращити. Іноді зусилля, спрямовані на розвиток співробітництва з сусідніми країнами Східної та Центральної Європи набувають дивних форм.   Усі країни регіону розуміють необхідність такого співробітництва, вбачаючи в ньому засіб зменшення напруженості між різними національними групами та шлях до зближення урядів і країн. До цього часу офіційні стосунки між людьми та державами цього регіону будувалися на проголошеному з центру принципі "братської дружби". Проте насправді, вони перебували під значним впливом історичної ворожнечі, сповнених суперечностями сподівань та глибоко вкоріненої недовіри, що посилювалася постійним переділом кордонів і дедалі гострішим страхом перед майбутніми змінами. Це значно ускладнило прикордонне співробітництво, створені валютні обмеження та митні бар'єри довершили його обмеження.   Після появи демократичних урядів у Польщі, Угорщині та Чехословаччині, а також після злиття Німецької Демократичної республіки (НДР) з Федеративною Республікою Німеччини ситуація почала змінюватися. Перші кроки до місцевого прикордонного співробітництва між цими країнами робилися стихійно, значною мірою завдяки поширенню не ліцензованої торгівлі. Невдовзі виникли перші спільні організації місцевих груп, громадські та комерційні, хоча часто вони не були формально зареєстровані чи офіційно визнані. Особливо це помітно в Польсько-Німецьких прикордонних областях, що в 1990 році відзначались активністю різних груп. Офіційна спільна Польсько-Німецька комісія була створена в квітні 1991 року, за два місяці до підписання договору про дружбу між двома країнами. Так само спільні місцеві органи виникали на кордонах Чехословаччини й Польщі, Угорщини та Німеччини.   Важливість місцевого та регіонального співробітництва визнавалася в серії двосторонніх договорів та угод, підписаних між Чехословаччиною, Угорщиною та Польщею, а також в договорах, що пов'язують ці країни з Німеччиною, Росією, Україною та Білорусієюя/1. 15 лютого 1992 року Чехословаччина, Угорщина, Польща та Україна підписали угоду про співробітництво в прикордонних регіонах у галузях економіки та захисту навколишнього середовища. Повідомлялось, що ці чотири країни домовились про сприяння створенню прикордонних екологічних служб та захисних зон, розвиток туризму та взаємну допомогу на випадок масової міграції, а також започаткування спільних інвестиційних проектів та безподаткових прикордонних зоня/2. У травні 1992 року під час зустрічі на найвищому рівні лідери Чехословаччини, Угорщини та Польщі підписали декларацію, про сприяння розвитку прикордонного співробітництва між цими країнами.   В цих документах основна увага зосереджується на взаємодії місцевих органів влади країн-сусідів у рамках їх обмежених прерогатив - переважно в галузях місцевої економіки та торгівлі, екології та телевізійного зв'язку. Більш загальні проблеми, такі як встановлення пропускних пунктів, планування майбутнього розвитку регіонів має вирішувати центральний уряд. Місцеві органи влади, проте, часто не помічають цих обмежень, а місцеві прикордонні контакти, як і раніше, встановлюються здебільшого спонтанно, причому офіційній політиці уряду не надається великого значення. Уряди мають загальну тенденцію ігнорування більшості з непорядків, проте швидке поширення прикордонних контактів обов'язково та неминуче змушує їх до врегулювання цієї форми "дипломатії".   Ілюстрацією складності та різноманітності проблем, що виникають в розвитку прикордонного співробітництва може бути досвід Польщі. Країна має спільні кордони з шістьма державами: Німеччиною, Чехословаччиною, (ця частина кордону скоро може розділитися на дві частини: Польсько-Чеську та Польсько-Словацьку), Україною, Білорусією, Литвою та Росією. Польща підписала офіційні угоди про дружбу, що підтримують місцеве прикордонне співробітництво з кожною з цих держав, крім Литви, хоча реальний зміст та інтенсивність цих відносин відрізняються.

   Демократія Центрально-Східної Європи

Людмила ЧЕКАЛЕНКО, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Поточний етап розвитку Центрально-Східної Європи є особливим за своїм покликанням і складовими. Формується нова європейська ідентичність і зміцнення її — найважливіша експортна мета Європи. Водночас Європа ніколи не мала шансів здійснити континентальну інтеграцію, яка б була добровільною і, одночасно враховувала культурне різ-нобарв'я народів, які тут проживають.

Із цих засновків складається формула сучасного політичного розвитку континенту, яку деякі автори окреслюють так: стабілізація дорівнює співвідношенню великих регіонів, які постають у результаті союзів між великими державами, з регіонами — невеликими територіальними одиницями — всередині і на кордонах держав. Ця, здавалось би заплутана, формула колись називалася «Європою регіонів». Отже, у новій Європі зростання великих регіонів сприяє вирішенню проблем регіонів локальних; тим самим нейтралізується більшість проблем їхнього розвитку, зокрема ліквідуються причини етнічних та інших конфліктів. Створення ЄС, пов'язане з модернізацією європейських суспільств, означає суб'єктивізацію громадян; зростання значущості місцевих співтовариств і розширення їх фінансової самостійності, а також регіоналізації.

Необхідно зважати й на фактор специфіки країни або регіону, оскільки «імпортовані» моделі (і навіть кращі зразки) соціал-демократичної політики з одних регіонів в інші складно вживлюються (якщо це можливо взагалі). Слід ураховувати і той факт, що соціал-демок-ратичні моделі розвитку у Північній, Південній і Східній Європі існують начебто у різних світах, і ці світи не гірші й не кращі один від одного, вони просто різні.

З урахуванням цих реалій очевидною стає неприпустимість ідеології політики європоцентризму (як і панамериканізму), відповідно до принципів якої утверджується однолінійна уніфікація суспільних процесів [1]. Нинішня Скандинавія є регіоном, найбільш співвідносним із соціал-демократією. Нордична держава загального добробуту розглядається переважно як продукт соціал-демократії. Шлях до нього був досить складним і довгим, але одним з її підсумків є радика-лізація політичного життя. На противагу йому в інших регіонах світу соціал-демократи з приходом до влади навпаки посилюють потенціал радикалізму. Отже, скандинавська модель (шведська, норвезька тощо) виявилась успішною тому, що вона є саме скандинавською, а не тому, що є оптимальною для всіх суспільств [2]. Разом із тим слід ураховувати, що соціалістам за багатьма позиціями годиться бути більшими демократами (ніж іншим), оскільки над ними постійно тяжіє тінь «комуністичного минулого».

Цей шанс, який нам демонструє об'єктивна реальність — досягнення західноєвропейських країн (на переконання відомих практиків цієї політичної течії) — може бути реалізованим соціал-демократією наших днів через партії соціал-демократичної орієнтації [3]. До речі, Соціалістичний Інтернаціонал визнав, що в світі поширюються спекуляції на соціал-демократич-ній ідеї, і не всі, хто декларує себе соціалістом чи соціал-демократом є такими насправді. Характерно це і для українських реалій.

Розгляньмо основні програмні засади нових соці-ал-європейських демократій уважніше — наскільки вони є прийнятними з погляду українських реалій.

Отже, соціалісти в нових демократіях країн Центральної і Східної Європи знову повернулися до влади, що стало реакцією електорату на неспроможність їхніх опонентів долати перешкоди, породжені переходом від планової економіки до ринкової. Тому соціалістам більшості оновлених країн довелося виявляти жорстку соціальну політику, не розраховуючи на успіхи й визнання бідних верств електорату. У цілому ж досвід політичного життя в регіоні свідчить, що влада перехідного періоду розподіляється відносно рівномірно між усіма партіями, крім екстремістських, за якими виборець, як правило, не йде.

Останнє міркування підтвердили й події в колишній Югославії, республіки якої пов'язані здавалось би невидимими узами соціалістичного минулого і виявляють відданість нормам «соціалістичного співжиття», де ворожнеча за національною ознакою не схвалювалась. Демократизація підірвала деякі підвалини цього співжиття й розбудила «демонів націоналізму».

Тож прихильність до соціалізму тісно пов'язана з історичною пам'яттю про відсутність національних конфліктів. Трагедія Югославії свідчить, що падіння Берлінської стіни і зникнення біполярного балансу сил самі по собі не вирішили проблему безпеки і демократичного ставлення до прав людини. Кризу, що зачепила долі сотень тисяч людей, не подолано, незважаючи на крайні заходи, спрямовані на захист невід'ємних і фундаментальних прав кожної людини, кожного народу [4].

Польський досвід

У результаті проведених реформ (за стратегією польських соціалістів) на почату 90-х років у Польщі знизився рівень безробіття, намітилося зростання зайнятості (15,7% працездатного населення), Сейм активно працював над системою соціального забезпечення: різного роду соціальними виплатами в Польщі користуються три мільйони осіб, із них — 80% безробітні. Зростали доходи сімей, а також збільшились показники купівельної спроможності.

Але у 1995 році уряд провів через Сейм — польський парламент — закон про комерціалізацію і приватизацію на противагу «пактові про державне підприємство», що його раніше прийняла «Солідарність» (за яким 15% акцій надавалися колективу безкоштовно). За новим законом рішення про комерціалізацію підприємств може бути прийнято і без згоди колективу, що розцінювалось як тенденція повернення до централізованого управління. Згідно з цим законом колектив був позбавлений можливості впливати на спосіб приватизації підприємства. А деякі механізми закону було побудовано таким чином, що комерціалізацією питання про перетворення форми власності може бути закрите і до справжньої приватизації справа не дійде. При цьому права пільгового набуття акцій позбавили пенсіонерів і колишніх працівників підприємств; обмежили контрольні функції профспілок тощо. Отже, склалося так, що кілька наступних діючих соціал-демократичних урядів Польщі мали антиробочий характер, але в ситуації економічного пожвавлення це протиріччя начебто не помічали. «Непомічання» пояснювалось також і тим, що на чолі вирішальних міністерств стояли популярні тоді «люди Валенси» — МВС, МЗС і Міністерства оборони Польщі.

У сфері міжнародних відносин польські есдеки працювали з більшою активністю, ніж це робили попередні уряди «Солідарності», за спрямування на НАТО і ЄС, причому це відбувалося з ігнорування позицій католицької церкви, яка ставилася до НАТО зі значним упередженням. Отже, в Польщі відбулася своєрідна «рокіровка»: праві сили змістилися на позиції, що, як правило, займали ліві, — і навпаки.

Польські есдеки й нині тримають основні важелі в країні: 1 квітня 2005 року новим головою Сейму з невеликим відривом обрано члена Союзу демократичних сил, колишнього прем'єр-міністра Ю. Олекси («за» — 189, «проти» — 185 депутатів) [5]. Міністром закордонних справ став Стефан Меллер (колишній посол Польщі в Москві), а міністром оборони — Радек Сікорський, який здобув собі популярність як військовий кореспондент в Афганістані й Анголі (у 1988 р. його було нагороджено престижною премією за знімки афганської родини, убитої радянськими солдатами). Міністром економіки названий колишній радник уряду Петро Возняк, опонент програми приватизації і непримиренний борець за енергетичну незалежність Польщі від Росії. Водночас за словами нового Президента Польщі Лєха Качинського, який переміг на президентських виборах, одним із пріоритетів політики нової влади Польщі буде покращення відносин з Москвою і Берліном, незважаючи на те, що Росія, на його думку, і надалі використовуватиме «енергетичний фактор», щоби повернути собі характерний для часів СРСР вплив у регіоні.

Отже, в Польщі на президентських виборах (вересень 2005 р.) перемогла консервативна партія «Право і справедливість», яка отримала в парламенті 155 мандатів (26,99%), а на другому місці — ліберальна партія «Громадянська платформа» — 133 мандата (24,14%) [6]. Зазначимо, що після падіння комуністичного режиму 1989 році у Польщі жодному урядові не вдалося пережити вибори. «Союз лівих демократів», який був найчисельнішою фракцією в парламенті і привів Польщу в ЄС, втратив підтримку електорату через скандали з корупцією.

Досвід польської соціал-демократії у деяких питаннях є цікавим для вивчення політичного життя, у т. ч. і в Україні, якій уже пора відмовитися від «піар-телеві-зійної» демократії і переходити до закріплення демократичних процедур на практиці. До того ж слід також ураховувати, що Польща виступала певним першопрохідником у десятилітній боротьбі за капіталізм, у боротьбі, яка так і не завершилася тотальним успіхом.

У нових умовах європейського життя — членства в Євросоюзі, ймовірно, Польща успішніше подолає свої внутрішні труднощі, спираючись на підтримку і досвід зрілих соціал-демократій західних країн.

Цікава ситуація склалася і в інших країнах центральноєвропейського регіону.

Чеська Республіка

У перші повоєнні роки тодішня Чехословаччина пережила всі негаразди і складнощі переходу від економіки прокапіталістичної до соціалістичної. У ті роки гартувалася і чеська соціал-демократія, яка виступала на захист інтересів не тільки робітничого класу і службовців, а й ремісників, дрібних земельних власників, дрібних і середніх підприємців. Сучасна Чеська соціал-демократична партія (ЧСДП) нині вважає, що саме ці верстви суспільства займають визначальні місця в господарському житті країни. Така настанова формувала й відповідну політику партії: допомога цим верствам суспільства стала головною умовою економічного підйому і стабільності країни, що було закріплено у передвиборчій програмі партії 1992 року. ЧСДП є партією середніх верств — власників і висококваліфікованих робітників, службовців, інтелігенції у місті, яка є, до того ж, орієнтованою на збереження кооперативів сільського населення (хоча вона враховує й інтереси земельних власників).

Загальні програмні установки партії, практично не змінилися. Зокрема, це — демократія і права людини; соціальне забезпечення кожного громадянина. Ці принципи передбачалося реалізувати відповідно до практики соціал-демок-ратичних партій Західної Європи. Водночас, хоча згадані засади поступово перетікали з давніших програм партії (прийнятих до 1948 р.), новим виявилося те, що довелося захищати принцип допустимості і навіть ефективності державної власності в ситуації повної її дискредитації іншими політичними силами і в країні, і за кордоном.

Соціальна частина програми містить такі вимоги, як забезпечення якісної медичної допомоги всім, хто її потребує, включаючи й тих, хто не може за неї заплатити; турботу про громадян літнього віку; здійснення сучасної житлової політики, яка не допускає появи такої категорії населення, як безпритульні; увага до питань безробіття, що вважається важким духовним і суспільним тягарем та свідченням недосконалого функціонування економіки. Послідовно висувалася вимога захисту соціального мінімуму і підтримка функцій профспілок у демократичному суспільстві.

Негативне ставлення висловлювалося проти «шокової терапії», обмеження зростання виробництва, стри-мання попиту і підвищення цін; гальмування громадських і приватних інвестицій. Критикувався спад економіки, під час якого «борги породжують борги», а також залежність медичного обслуговування від товщини гаманця пацієнта, перекладення захисту літніх людей на плечі гуманітарних служб; критикувалися сумніви щодо прав профспілок і практика відмивання брудних грошей, комерціалізація культури тощо.

Основними питаннями діяльності партії, які турбували практично всі країни регіону, — реформування економіки і державно-правовий устрій країни. У цілому збалансований соціал-демократичний проект протиставляється ризикованим авантюрам заради будь-яких ідеологічних доктрин і недалекоглядних економічних інтересів, носіями яких вважалися націоналістичні угруповання.

Серед внутрішніх проблем, які постали на порядку денному, виокремлювались для розв'язання: надзвичайна концентрація влади і централізація громадського управління, що заважає виявленню активної позиції громадян у політиці. Також і послаблення позицій працюючого парламенту; незбалансовані відносини між політичними партіями; відносна і надпартійна автономність державного управління, представники якого ігнорують досвід роботи органів влади в державах з соціально орієнтованою ринковою економікою; неефективне територіальне регіональне (на рівні земель) і місцеве самоврядування; «обезлюднення» сіл; ігнорування профспілок і наближених до них організацій.

Перехід на шлях цивілізованої ринкової економіки, на думку соціал-демократів, є неприпустимий із застосуванням легковажного прийняття крайніх монета-ристських концепцій, які було вибракувано в західних країнах. Орієнтація робилася на кваліфікацію й пошук джерел економічного відродження через пошук точок зростання виробничого й інтелектуального потенціалу, припинення його розкрадання.

Водночас із практики діяльності чеських соціал-демократів привертають увагу посилки щодо необхідності підтримки трудової складової держави. Віддається шана людям праці, які є головним багатством країни, які вміли утримати економіку країни в умовах колишнього режиму і зможуть подолати труднощі сьогодення. Чеська соціал-демократія в сфері економіки пропонує отримання акцій зайнятими й участь у прийнятті рішень; підтримує орієнтація на інновації, введення партнерського стилю управління, інвестиції в освіту, розвиток центрів технологічної активності. Останнє нагадує скоріше досягнення розвинутого капіталізму західного зразка, ніж розвинутого соціалізму по-східному.

На переконання чехів, ринок без достатньої кількості висококваліфікованих робітників, у підготовку яких необхідно вкладати чимало засобів, є або рожевою утопією, або деструктивною демагогією (а що ми бачимо в Україні?). Працівники — не обов'язково робітничий клас — є головною надією майбутнього розвитку чеської економіки. У сільському господарстві пропонується введення кредитного інституту народного фінансового господарства за австрійським зразком; системи доплат за економічну продукцію (як у Баварії), діяльність Земельних палат тощо. При цьому саме уряд, відповідно до Європейської соціальної хартії, має взяти на себе відповідальність за досягнення і збереження високої і стабільної зайнятості. Це означає — орієнтація на економіку, де надається право на працю кожному, хто хоче і може працювати. Це стосується стримування незайнятості, яке виступає важливим цивіліза-ційним засобом соціальної та економічної регуляції.

Надзвичайно важливим, з огляду на ситуацію навколо нинішніх спекуляцій з Національною академією наук України, нам вважається і положення щодо інтелектуального майбутнього держави. «Нація, — записано в програмі соціал-демократів, — оцінюється не за тим, скільки в неї багатіїв, а за кількістю своїх науковців, діячів мистецтва, також — за загальним рівнем освіти і культури. На відміну від державного боргу, витрати в цій сфері є довгочасними і безповоротними. Але не треба ризикувати майбутнім чеського народу» [7].

Отже, соціалізм із людським обличчям, який звільнився від елементів утопізму, збагатившись вивченням «рецептів» розвинутих західних демократій, було фактично взято за взірець під час формулювання більшості положень соціал-демократичної програми Чехії. Платформа партії стала більш прагматичною. ЧСДП дистанціювалась від закликів як правих, так і лівих екстремістів щодо громадянської непокори, приєдналася до ідеалів відкритого суспільства (комбінуючи традиційні соціал-демократичні цінності і сучасний лібералізм); заперечила не тільки зверхню позицію уряду, а й опозиції («ми не вважаємо, що володіємо патентом на розум»); замість діяльності відповідно ідеологічним догмам вона віддала перевагу пошуку позитивних розв'язань актуальних суспільних проблем.

Наприкінці зазначимо, що соціал-демократія по-чеськи робить значний ривок в отриманні симпатій електорату, кількість її прихильників зростає (незважаючи на черговий корупційний скандал, які пережили практично всі молоді соціал-демократії Центрально-Східної Європи).

Угорська Республіка

У головному документі Угорської соціалістичної партії — Маніфесті (1994 р.) закладено прагматизм у поєднанні з прихильністю до передових зразків соціал-демократичної політики й одночасно національної традиції. Партії припадає маневрувати між ліберальним курсом реформ і активізацією соціальної політики, щоби не втратити підтримки більшої частини виборців (людей, які живуть на заробітну плату і соціальні виплати).

Водночас над усім цим тяжіють найкращі традиції національної 1100-річної традиції історії і намагання нації самостійно вирішувати свою долю. Маніфест висуває конкретні, деталізовані, професійно обґрунтовані концепції роботи уряду, але разом із тим стверджує, що партія бажає служити громадянам Угорщини, не вимагаючи слугування від них. Вона обіцяє сама, але не зобов'язує інших.

В угорській концепції розвитку привертає увагу підхід до розв'язання питань приватизації. Якщо на хвилі ейфорії від розпаду комуністичної системи приватизувалося все й вся, і це пояснювалося ідеологічними установками, то нині головним параметром приватизації є економічна ефективність і доцільність. У цьому плані вбачається не менш значущий процес, ніж приватизація. Про це, зокрема, свідчить практика народногосподарського регулювання в Англії і Японії, інших країнах, де спостерігається щось подібне до маятникового руху приватизаційних і реприватизаційних процесів. Яскравим прикладом щодо зазначеного є почер-говий перехід сталеливарної промисловості Великої Британії у приватні руки, а потім знову — у власність держави.

Отже, у цьому питанні Маніфест виявився одним із перших документів (серед інших країн регіону), який містить збалансований підхід до приватизаційних процесів. Приватизація, на переконання угорських соціалістів, не має бути національно знеособлювальною. Її мета — підвищення ефективності господарювання, захист інтересів місцевого ринку, піклування про національного споживача, зайнятість, забезпечення розвитку нових технологій тощо.

Що могла б із набутого досвіду програм нині наявних партій соціал-демократичного спрямування поза згаданим узяти до відома або детально вивчити Україна?

1. Із досвіду Польщі. Періодично представники колишніх лівих просять вибачення за злочини проти свого народу і людства (колишній канцлер ФРН Г. Коль, Папа Павло ІІ, екс-президент Польщі А. Кваснєвський та ін.). Українські політики також часто каються і просять пробачення у свого народу… за скоєне…

2. Із досвіду Чехії. В умовах демографічної кризи (що характерно і для України) висувається нова державна стратегія, орієнтована на людину та її здібності. Вона полягає у тезі: чим нас менше, тим здібнішими ми маємо бути.

3. Із досвіду Угорщини. Однією з головних вимог програми угорської соціал-демократії є зниження витрат на бюрократичний апарат, здешевлення держави зі збереженням гарантій суспільної безпеки громадян. Конкретизація цих положень передбачає посилення контрольної функції парламенту над урядом і визначення ступеня відповідальності міністрів, збільшення сфери зобов'язань і повноважень президента республіки. У той же час збільшується ступінь свободи та посилюється відповідальність громадян і їх організацій, що обмежує сферу дій бюрократії, децентралізує урядові служби і дозволяє вивільнятися від низки міністерств. Привабливою є ідея і щодо посилення незалежної від ідеологічних впливів державної служби, яка б мала достатнє фінансуванням, довіру з боку суспільства — завдяки високим експертним якостям і чесності.

4.       Одним із гасел соціал-демократії (Угорщина) є звернення до національної гідності угорців, чия промисловість повністю розпродана, а плоди цього починають споживати ті, хто нажив свої багатства нечесним шляхом протягом років правління колишніх комуністів. Ганьбою для держави вважається 10% безробіття і 17% рівень інфляції.