http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Npifznu/2005_19/19/kaganov.pdf

http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=category&sectionid=6&id=262&Itemid=460

1. Становлення і розвиток міждержавних відносин. Витоки, історичні етапи, особливості

Розмежовувати європейський Захід і Схід почали відносно недавно. В античні часи південне

Середземномор.я протиставляли півночі, цивілізацію . варварству. Попри існування в середні віки Західної та Східної Римської імперії, сучасники не мислили в категоріях розмежування .Схід-Захід..

Натомість ще в період Стародавнього світу зародилося поняття .Центральна Європа. [6.-

C.151]. Упродовж принаймні кількасот років Центральна Європа завжди ототожнювалась у

свідомості сучасників зі Священною Римською імперією германської нації: охоплював міцними підвалинами спільної історичної традиції, культури і правосвідомості Австрію, країни Бенілюксу, Німеччину, нинішню Чеську Республіку (Чехія, Моравія, колишня .австрійська. Сілезія), Швейцарію, а іноді також західні терени Польщі (Помор.я і Сілезія) і Північній Схід Франції.

У результаті програної Наполеоном війни проти Росії отримало поширення поняття .Східна

Європа.. У період з 1812 по 1815 рр. війська в Європі рухалися переважно у напрямку з Заходу на Схід. Поступово поняття .Схід. перестало асоціюватися зі східним узбережжям Середземного моря або з Китаєм, стало складатися уявлення про ворота на схід у кордонів Пруссії. Однак сама категорія Східної Європи недовго залишалась нейтральною. Політика Миколи I щодо Польщі і участь російських військ у придушенні революцій 1848 р. закріпили за Росією образ деспотичної і відсталої імперії. Росія і Східна Європа стали тим полярно протилежним образом, відштовхуючись від якого європейці і Захід формували свою ідентичність.

У 40-і роки XIX ст. виявилася тенденція виокремлення регіону Центральної Європи з боку

Німеччини. Остання трактувала регіон як простір для власної культурної, економічної і політичної експансії. У відповідь на німецьку .редакцію. Центральної Європи, а також під впливом турецької загрози з.явилися концепції слов.янського світу у вигляді різних варіантів панславізму. У поляків, що немало постраждали від Росії, вони були слабші, особливо з другої половини XIX ст. Паралельно з цим серед не-німецьких підлеглих Габсбургів ствердилось бажання виокремлення регіону Центральної Європи. З самого початку ця концепція включала в себе два політичних мотиви . об.єднавчий та ізоляціоністський. З одного боку, вона виконувала інтегруючу роль по відношенню до народів регіону, підкреслюючи спільність іх долі та необхідність солідарності. З іншого боку, в основі цього імперативу лежав захист, перш за все, від Росії та Німеччини. Так, у 1848 р. лідер чеського національного руху Франтішек Палацкій писав: .вздовж кордонів Російської імперії живе багато народів . слов.яни, румуни, угорці, німці. Ніхто з них окремо не має достатньо сил, щоб протистояти могутньому сусіду. Вони можуть це зробити, лише об.єднавшись.. Так звана .стиснутість. між Росією та Німеччиною стає головним мотивом цієї концепції.

Після Другої світової війни і в часи .холодної війни. набув значного поширення термін

Східна Європа. До кінця 80-х років він перетворився у геополітичне поняття. Враховуючи. Що конфлікт Схід-Захід мав багатоаспектний характер (гегемоніальне, військово-політичне, системно-політичне і суспільно-політичне протистояння), східноєвропейський регіон нібито змінював свої обриси. Виходячи, наприклад, з протиборства військових союзів . НАТО і ОВД. Східна Європа нараховувала сім держав: Польщу, Німецьку Демократичну Республіку, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Югославія, Болгарію, Албанію, якщо розглядати конфлікт Захід . Схід як гегемоніальне суперництво США і СРСР, то Східна Європа включала шість (з точки зору блокової політики) . або вісім (з точки зору системно-політичної) держав між Ельбою і Північним Бугом (і відповідно Прутом).

Об.єднувало ці держави наявність в них устрою, який називали соціалістичним, що

відрізняється від західного суспільного ладу.

Таким чином, термін .Східна Європа. фактично став синонімом радянського блоку. І навіть

більше, залежність цього регіону від СРСР дістала історичну легітимацію. Здавалося, цим землям,нездатним вистояти самостійно, доля присудила ввійти до складу комуністичної імперії. Пригадувалися .органічні зв.язки. між Москвою та її сусідами, а комунізм видавався шляхом до модернізації цієї частини Європи. Слід наголосити, що сам термін .Східна Європа. у розумінні буферного і маргінального

простору, сфери .великої стаґнації. (за Дж. Ротшилдом) довгий час використовувався майже

виключно на Заході. Лише з початком процесів перебудови і гласності в СРСР всередині самих держав радянське домінування почали розглядати як чинник анархії та дестабілізації.

У вересні 1994 р. держдепартаментом США була видана інструкція про використання своїм

європейським бюро замість .Східна Європа. визначення .Центральна Європа.. .Східна Європа повертається до того, що було на початку Другої світової війни, в 1939 р., . до Центральної Європи.. Цю вимогу сприйняли всерйоз, принаймні у дипломатичній сфері. Пізніше Річард Холдбрук зазначив, що Росія взяла на себе роль Східної Європи, але він не стверджував цього відкрито,оскільки для Міністерства закордонних справ США термінологія є відображенням зовнішньої політики.

Після Другої світової війни і в часи .холодної війни. набув значного поширення термін Східна Європа. До кінця 80-х років він перетворився у геополітичне поняття. Враховуючи що конфлікт Схід-Захід мав багатоаспектний характер (гегемоніальне, військово-політичне, системно-політичне і суспільно-політичне протистояння), східноєвропейський регіон нібито змінював свої обриси. Виходячи, наприклад, з протиборства військових союзів . НАТО і ОВД, Східна Європа нараховувала 7 держав: Польщу, Німецьку Демократичну Республіку,

Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Югославія, Болгарію, Албанію, якщо розглядати конфлікт Захід . Схід як гегемоніальне суперництво США і СРСР, то Східна Європа включала шість (з точки зору блокової політики) . або вісім (з точки зору системно-політичної) держав між Ельбою і Північним Бугом (і відповідно Прутом). Об.єднувало ці держави наявність в них устрою, який називали соціалістичним, що відрізняється від західного суспільного ладу.

У політичній площині у 1990-ті роки поняття .Центральна Європа. слугувало тому, щоб

об.єднати ймовірних кандидатів на вступ до ЄС і відокремити їх від країн. Однак наприкінці 90-х років, за образним висловом Чапи Дупчика, поняття .Центральна Європа. піддалося

інфляції. Країни, що прагнули до ЄС і НАТО, вважали один одного, скоріше, конкурентами, ніж партнерами, і прагнули не згадувати про спільну регіональну належність. Німеччина, через яку здійснювалися контакти з Заходом, не була зацікавлена у відновленні особливого

Центральноєвропейського регіону.

Отже, в останнє десятиріччя XX ст. через політичні причини виявилася обмежена пізнавальна цінність понять .Східна Європа. та .Центральна Європа.. Якщо перший термін асоціювався з пов.язується з сірістю, убогістю і відсталістю, то другий став предметом суперечностей між

кандидатами в об.єднану Європу.

На сьогодні у світовій і українській історіографії поширеним є підхід, відповідно до якого виокремлюється регіон Центрально-Східної Європи або Східно-Центральної Європи( Давіша, Б. Перот, А. Агх)

В Україні плідно функціонує .Товариство дослідників Центрально-Східної Європи., що є членом створеної у 1993 р. Міжнародної Федерації Інститутів Центрально-Східної Європи (об.єднує 7 позадержавних наукових інституцій аналогічного спрямування з Польщі, Чехії,Словаччини, Білорусі та Угорщини).

Слід зазначити, що серед дослідників немає одностайності щодо визначення країн, які складають даний регіон. Серед існуючих підходів можна виокремити вузьке і широке розуміння меж регіону. У вузькому розумінні регіон Центрально-Східної Європа обмежується лише 4 країнами . Польщею, Угорщиною, Чехією і Словаччиною: утворюють спільну регіональну ідентичність, яка виділяє їх від країн Західно-Центральної Європи (Німеччина та Австрія), колишніх членів СРСР (Росія, Україна, Білорусь, Молдова та Балтійські країни), країн Південно-Східної Європи та Балкан (Румунія,

Болгарія, Молдова, Словенія, Сербія, Хорватія, Албанія, Греція). Нові демократії Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини безперечно поділяють ряд характеристик та проблем з іншими постсоціалістичними країнами, але, незважаючи на це, вони формують особливу групу країн, що обумовлюється унікальністю їх культури та історії, проведенням успішних економічних та

політичних реформ, особливо тісними відносинами із Заходом.

Подібної точки зору дотримується й британський дослідник Аттіла Агх. У книзі .Молоді демократії у Східно-Центральній Європі та на Балканах. під Східно-Центральною Європою він розуміє Польщу, Угорщину, Чехію і Словаччину як країни, що знаходяться на стадії редемократизації. В окрему групу він виділяє Балканський регіон (Болгарію, Румунію, Албанію та

східні республіки колишньої Югославії (Сербія, Македонія, Боснія та Герцеговина)), хоча й зазначає, що візантійсько-християнська культура та релігія є міцним ланцюгом, який пов.язує Балкани з більшістю колишніх постсоціалістичних країн. Особливою групою, на думку дослідника, є країни

Балтії, що мають більше спільного з Центральноєвропейськими країнами.

Відповідно до широкого розуміння, поняття Центрально-Східна Європа інтегрує усі вищеназвані регіони, утворюючи тим самим інтелектуальну конструкцію, що нараховує такі країни:Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова,

Болгарія, Югославія (Сербія і Чорногорія), Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Албанія. У першому вітчизняному вузівському посібнику .Історія Центрально-Східної Європи, виданому ЛНУ ім. І.Я.Франка в 2001 р. за редакцією Л. Зашкільняка до переліку додані Греція і Туреччина.Ці країни пов.язані, з одного боку, фактом розміщення в своєрідному трикутнику між трьома морями: орним, Балтійським та Адріатичним, з іншого . тим, що розташовані між Росією як ержавою євразійською та Німеччиною як країною західноєвропейською.

Українські та російські історики, як правило, використовують поняття .Східно-Центральна Європа. та .Центрально-Східна Європа. як синонімічні.

П. Вандич, називаючи характерні риси Центрально-Східної Європи, говорить про цивілізаційну молодість. цього регіону, який лише в X ст. долучився до європейської цивілізації, що зумовило його відставання в економічному розвитку. Негативними рисами, що вплинули на розвиток цього регіону автор вважає слабкий розвиток міст і пізнє формування капіталістичних відносин.

Специфіка взаємовідносин державної влади і пануючих класів зумовила у багатьох відношеннях пізню відмову від кріпосницьких відносин.

До числа визначальних характеристик Центрально-Східної Європи К. Бжехчин відносить слабкий промисловий розвиток регіону, де в XIX і в першій половині XX cт. більшість населення займалась сільським господарством.

Майже всі народи, які живуть у Центрально-Східній Європі, були протягом тривалого часу позбавлені державної незалежності. Протягом ХІХ століття згадуваний регіон належав до сфер впливів зовнішніх імперій, насамперед Росії, Німеччини та Австрії, а частково також Туреччини, які трактували його як потенційну територію для своєї експансії. Усі народи цього регіону в меншій або більшій мірі об.єднувала ідея опору і боротьби проти зовнішнього загарбника, різна за формою і суттю, але однакова за суттю, що робила акцент на пріоритеті боротьби за національні інтереси.

Розпад імперій Габсбургів, Гогенцолллернів і Романових у результаті Першої світової війни і революцій створив умови для розвитку громадянського суспільства в країнах регіону, подальші долі якого залежали від відносин між владою і власністю. Там, де сильніші були традиції деспотизму, а

позиції власників майна слабкі, склались тоталітарні режими. У країнах з достатньо високим рівнем промислового розвитку (Чехія) протягом всього міжвоєнного періоду стабільно функціонувало громадянське суспільство. В країнах аграрної або промислово-аграрної економіки (Болгарія, Югославія), склались авторитарні режими.

Суспільно-політичні трансформації, що відкрили нову главу в історії багатьох європейських країн, намітили й основний вектор їхнього розвитку . повернення до .нормальності., причому критерієм останньої є норми життя, що прийняті в Західній Європі. Так зване .повернення до Європи. імпліцитно означає, що фактично колишні європейські соціалістичні країни з неї і не

виходили. Разом з тим ситуація не настільки очевидна, і повернутися до Європи не так і просто.Повернення до Європи означає, фактично, використання і впровадження стандартів західноєвропейської культурної традиції, яку пов.язують з гуманізмом, правами людини,неприйняттям будь-яких форм тоталітаризму, визнанням суверенних прав кожного народу, законів ринкової економіки.

Однак усі ці вже звичні постулати є достатньо загальними. Сутність проблеми можна пізнати глибше, якщо звернутися до компаративного аналізу філософської першооснови. Західноєвропейська філософська думка сформувалась під впливом ідей Відродження, філософії Декарта, політичної

думки Маккіавелі, Гоббса, Локка, Гроція, Руссо; уявлення про людину як міру усіх речей, картезіанська ідея cogito, теорії суспільного договору і інтерпретації Локка або Руссо лягли в основу західноєвропейської моделі лібералізму і демократії.

Щодо регіону Центрально-Східної Європи правомірно говорити про дещо іншу парадигму культури. Тут взяли гору властиві філософії Сократа, а також ідеям християнства, уявлення про існування трансцендентного світу правди, добра і справедливості. Людина зовсім не є міра усіх речей, суспільний договір не достатній для визначення принципів співжиття людей, ідея cogito не

знаходить свого місця.

В країнах Центрально-Східної Європи, хоча багато й говорять про права

людини, громадянське суспільство, однак вкладають в ці поняття своє, відмінне від прийнятого в західній частині континенту зміст.

Реальне життя свідчить, що у країнах Центрально-Східної Європи усе ще сильні національні, дезінтеграційні тенденції, прояв яких з розпадом СРСР і РЕВ став ще помітнішим. Якщо для Західної Європи націоналізм означає хаос, то для Східної Європи обіцяє скоріше свободу замість порядку.

Інакше кажучи, національне відродження у країнах регіону відбувається у формі захисту національної культури від впливу .пролетарського інтернаціонального світу. Країни регіону Центрально-Східної Європи сьогодні єднає прагнення до інтеграції в європейські і трансатлантичні структури, тобто поступовий перехід в Європу, позбавлення від

необхідності проводити різницю між ними і традиційними членами Європейського Союзу, НАТО,остаточна ідентифікація в західному суспільстві. Саме ці процеси роблять поняття достатньо політизованим і нестійким.

Соціально-економічні та політичні перетворення у другій половині 40-х років, їх наслідки

Післявоєнні перетворення у країнах ЦПСЄ радянська історіографія розглядала раніше як революції, що в більшості країн у своєму розвитку пройшли два етапи: народно-демократичний та соціалістичний. Якщо з твердженням про етапи можна погодитися, то говорити про революції в марксистській трактовці доводиться зі знаком мінус, хоча в перетвореннях 1944/1945—1947/1948 pp. мали місце як позитивні, так і негативні моменти. Позитивним, безперечно, був післявоєнний процес формування широкого спектра політичних партій, що свідчило про наявність демократичних тенденцій у суспільному розвиткові країн ЦПСЄ. Водночас відбувалося становлення в одних (Румунія, Болгарія) та відновлення в інших (Чехословаччина, Польща, НДР) парламентської системи. У Румунії, Болгарії, Угорщині та Югославії ліквідовано монархії. Прогресивним явищем також слід вважати аграрну реформу. Водночас її крайня зарадикалізованість не могла не викликати сумнівів. По суті, реформа в такій формі була спрямована проти розвитку ринкової економіки на селі: маса власників дрібних і найдрібніших селянських господарств, на думку комуністів, мала переконатися в необхідності колективізації. Позитивним моментом був злам фашистського державного апарату в Румунії, Угорщині, Болгарії, а також відновлення національної незалежності Польщі, Чехословаччини, Югославії та Албанії.

Водночас здійснювалися й інші перетворення, що об'єктивно вели до насадження тоталітарної системи комуністичного типу (лівототалітарної системи) у країнах ЦПСЄ. Проведена в кілька етапів тотальна націоналізація банків, шахт, рудників, фабрик, заводів, транспорту, нарешті середніх та дрібних підприємств призвела до присвоєння та монополізації державою власності. Знищення ринкової економіки та економічної свободи спричинило згортання політичної свободи, а відтак — ліквідацію існуючої соціально-класової структури суспільства. Зникали власники і пов'язані з ними категорії населення: великі та середні землевласники, промисловці та підприємці і т. ін. Внаслідок цього одна за одною розпускалися або ліквідовувалися політичні партії — конкуренти комуністів. Відповідно до нової соціально-економічної структури формувалася і зміцнювалася державна влада, що уособлювала, насамперед, нічим не обмежену владу комуністичних партій, їхніх лідерів. Представницька демократія з її вільними виборами повсюдно зникає. Народні фронти, що певний час слугували комуністам декоративним фасадом для імітації демократії та багатопартійності, камуфляжем насадження тоталітаризму і формою контролю партійно-політичної системи, внаслідок посилення монопольної влади компартій перетворилися на суто символічну прикрасу диктатури, а їхні учасники — колишні партнери комуністів — розігнані або ж ліквідовані. Головною опорою партократичної влади стали силові структури, насамперед репресивні органи.

1948—1949 pp., після завершення націоналізації та розгрому політичних сил опозиції, у країнах ЦПСЄ насаджується тоталітарна система, що на тривалий час стало трагедією народів регіону.

Тоталітаризм у країнах народної демократії мав певні відмінності від радянського тоталітаризму. Водночас тоталітарна система кожної окремої країни мала свої особливості, характерні риси. Деякі з них слугували комуністичним лідерам колись демократичних країн як прикриття від критики з боку Заходу. Проте імітація багато партійної системи в Польщі, НДРта Чехословаччині навряд чи когось могла ввести в оману, оскільки визнання дозволеними партіями керівної ролі комуністів у суспільстві могло викликати хіба що гірку іронію.

Відмінністю було також визнання селянської трудової власності на землю, що завадило комуністам у деяких країнах (Польща, Югославія) здійснити колективізацію сільського господарства. Причини, що змусили комуністів піти на цей крок, були скоріше історичними, аніж ідеологічними. На відміну від Російської імперії, де віками панувала общинна власність на землю з її постійними переділами, внаслідок чого у селянина не виробилася психологія земельного власника, в означених країнах традиційно закріпилась індивідуальна приватна власність на землю.

Певні відмінності існували також у рівні націоналізації приватної власності. Якщо в Росії після 1917 р. більшовики націоналізували навіть велосипеди, що належали так званим буржуазним елементам, то в НДР, Польщі, Угорщині, Югославії значною мірою функціонувала дрібна приватна власність, хоча її можливості обмежувалися найрізноманітнішими адміністративними заборонами тощо.

Що ж до термінів "радянська влада" і "народна демократія", то вони обидва обґрунтовувались марксистським положенням про так звану диктатуру пролетаріату і за змістом та практикою діяльності нічим особливим не відрізнялися.

Відмінності та специфічності тоталітаризму в окремих країнах соціалістичної Східної Європи були спричинені як історичними, так і ментальними особливостями.

Східна Європа наприкінці 40-х – у 50-ті рр.: поступове обертання країн регіону з суб’єкта на об’єкт міжнародних відносин.

Складення головних інструментів радянської політики в регіоні (ОВД, РЕВ). Конфлікт «Сталін-Тіто». Особливості американської політики «стримування» та «звільнення» східноєвропейських народів: доктрини та таємні операції ЦРУ. Відносини ФРН з країнами Східної Європи згідно доктрини Хальштейна. Угорська криза 1956 р: зовнішньополітичний аспект.

Взаємовідносини, що встановилися між країнами ЦПСЄ і Радянським Союзом, були відносинами підлеглості, взаєминами "старшого" і "молодших" братів. У практиці стосунків всі призначення на найвищі державні посади були, фактично, неписаною прерогативою Кремля, а численні радянські радники в силових та репресивних органах контролювали все внутрішньополітичне життя країн народної демократії. Цим же опікувалися радянські посли. Жорсткий контроль, перебування радянських військ на території більшості країн ЦПСЄ призвели до того, що керівництво соціалістичних країн було досить обмеженим у своїй внутрішній та зовнішній політиці. Хоча зовні все виглядало більш-менш пристойно. Радянське керівництво європейським соціалістичним світом здійснювалося опосередковано, через організації, які мали символізувати рівність у прийнятті рішень, колективну думку, участь лідерів країн соцтабору у виробленні програми дій і наступну обов'язковість її виконання у плані "єдиної погодженої політики". До 1947 р. патронат над процесом комунізації здійснювали підпорядковані сталінському керівництву численні служби Комінтерну, офіційно розпущеного ще 1943 р. Проте його апарат, що складався із спецінститутів JSfe 205,100, 99 і закордонного бюро компартій в Москві, виконував ті ж самі комінтернівські функції директивного керівництва компартіями. З 1947 р. ці прерогативи були покладені на Інформаційне бюро комуністичних партій (Комінформ), створене наприкінці вересня того ж року на конференції дев'яти компартій (Радянський Союз, Польща, Югославія, Болгарія, Румунія, Чехословаччина, Угорщина, Франція та Італія), що відбулася у Шклярській Порембі на крайньому південному заході Польщі. З 1955 р. керівництво соціалістичною співдружністю стало здійснюватися через структури Варшавського договору. Необхідність в Інформбюро відпала і 1956 р. воно було ліквідоване. В економічному співробітництві в перші післявоєнні роки переважав простий обмін, що здебільшого мав бартерний характер. Нормального ринку, як такого, не було, а застосовувалася практика суб'єктивного погодження цін. Відсутність економічної заінтересованості партнерів аж ніяк не сприяла зростанню виробництва. Навпаки, всі підозрювали усіх в упередженості та несправедливості.

Дуже складним був шлях перетворень і змін в Югославії. Суперечності між шістьма членами цієї федеративної республіки призвели до її розпаду. У 1991 р. зі складу Югославії вийшли Боснія і Герцеговина, згодом — Словенія, Хорватія і Македонія. Залишилися у складі єдиної держави Сербія та Чорногорія, які оголосили себе правонаступниками Югославії зі столицею у Бел граді. У Югославії кризу створило переплетіння національних, соціальних і релігійних проблем. Белградське керівництво, прагнучи зберегти єдину державу, «ввело в дію» Югославську народну армію, що призвело до громадянської війни. Для врегулювання конфлікту були задіяні сили ООН і НАТО. Криза набула інтернаціонального характеру. Ситуація ускладнилася тим, що на території Боснії та Герцеговини співіснували три національно-релігійні громади: сербська, хорватська і мусульманська. Останню утворювали етнічні серби, які сповідували іслам, їм раніше дозволялося писати у графі «національність» — мусульманин. Оскільки до цього ці громади жили не відособлено, то війна почалася вже не за окремі населені пункти, а за їх частини і вулиці. За таких умов визначити міжетнічні кордони дуже важко, і хоча фахівці з ООН і НАТО запропонували компромісний план, але він не зовсім влаштовував ворогуючі сторони. Справа неодноразово доходила до бомбардувань югославської території авіацією НАТО. Кожна з громад бажала мати власну територію, а їхні еліти — владу, і це призвело до гострих суперечностей. У грудні 1995 р. у Парижі була прийнята угода, за якою Боснія і Герцеговина залишилися єдиною державою з двома автономіями — Мусульмано-хорватською федерацією і Сербською республікою Боснія. Для виконання угоди миротворчі сили ООН було замінено спеціальним військовим контингентом НАТО, до якого приєдналися військові підрозділи Росії та України. Під час війни 1992-1995 років у Боснії і Герцеговині загинуло близько 380 тис. осіб, 1 млн. 350 тис. були переселені, а ще 2 млн. 250 тис. взагалі покинули межі цієї території. У 1999 р. загострилася проблема албанців у Косово (Югославія). Країни НАТО звинуватили югославське керівництво на чолі з президентом Мілошевичем у геноциді албанців і з 24 березня по 10 червня бомбардували Югославію. Югославські війська змушені були покинути Косово, куди ввійшли миротворчі сили ООН. Відбулися істотні зміни в геополітичній ситуації в Східній Європі. Чехія, Польща та Угорщина з березня 1999 р. стали членами НАТО. У 2002 р. до НАТО були запрошені ще кілька східноєвропейських держав, у тому числі Словаччина, Румунія, прибалтійські країн. Таким чином, на зламі 80-90-х років у країнах Східної та Пів-денно-Східної Європи відбулися революції (різними шляхами), що призвело до повалення тоталітарних режимів, демократизації цих держав, проведення економічних реформ, які спираються на пріоритет приватної власності. «Соціалістичний табір» перестав існувати як геополітична реальність.

Історичний розвиток. Племена західних слов'ян (полян, віслян, машвшан, померанців) осіли на території сучасної Польщі в V ст. Перша польська держава утворилася близько 840 р. за правління короля П'ясте - засновника династії П'ястів. У X ст. територія польських лемель була розширена королем Мешком І, який прийняв і поширив у країні християнство. Його син Болеслав І продовжував розширювати польські володіння, однак після його смерті настав занепад Польського королівства, що тривав до початку XIV ст., коли Казимир III Великий відновив міць держави. У ті часи тевтонські рицарі проводили активну колонізацію земель. 15 липня 1410 р. поляки, литовці й росіяни па чолі з польським королем Владиславом II Яґайлом у кровопролитній битві зупинили похід рицарів Тевтонського ордену на схід. У, 1569р. була підписана Люблінська унія, що об'єднала Польщу й Велике князівство Литовське в єдину державу - Річ Посполиту. Протягом кількох століть Польща залишалася однією з наймогутніших і найбільших держав Європи. Але у XVIII ст. важкі війни призвели до занепаду країни, вона втратила незалежність, оскільки її територія була поділена між більш могутніми державами -- Австрією, Пруссією та Росією. Під час Першої світової війни Польський легіон, сформований ; Юзефом Пілсудським, воював на боці Австро-Угорщини проти російських військ. Після об'єднання німецької та австрійської окупаційних зон у 1916 р. і поразки всіх держав, що брали участь у поділі країни, у 1918 р. Польща знову здобула незалежність. Однак у 1939 р. вона була захоплена нацистською Німеччиною, що поклало початок Другій світовій війні. Радянсько-німецьким пактом Молотова-Ріббентропа був здійснений новий таємний поділ її території: СРСР приєднав до себе землі Західної України й Західної Білорусії, решта земель відходили Німеччині. Після звільнення Польщі до влади прийшов блок, очолюваний Польською робітничою партією, що дотримувалася комуністичних поглядів. До кінця XX ст. Польща входила до соціалістичного табору. На початку 1980-х рр. країну охопила глибока політична й соціально-економічна криза, і в 1989 р. Польща першою серед країн І Східної та Центральної Європи звільнилася від влади комуністів. У 1990 р. у результаті перших вільних виборів президентом держави став Лях Валенса, що почав проведення серйозних демократичних перетворень та економічних реформ.

Словаччина: Історичний розвиток. Предки сучасних словаків заселяли південні схили Карпат приблизно з V ст. На початку IX ст. між Дунаєм і Гроном виникає слов'янське Штранське князівство. У 833 р. моравський князь Моймир розбив нітранські війська, і землі словаків опинилися в складі Великоморавської держави. Наступний правитель Моравії -- Ростислав -- запросив із Константинополя проповідників і просвітників, братів Кирила й Мефодія, які навернули словаків на християнську віру. На початку XI ст. частина території Словаччини була захоплена угорськими князями, а до 1018 р. практично вся її територія ввійшла до складу Угорського королівства. У XV ст. у результаті визвольного руху таборитів посилилися зв'язки між словаками й чехами. Війська таборитів неодноразово вступали на землю Словаччини, де їх усіляко підтримували. Загроза турецького завоювання прискорила утворення багатонаціональної держави Габсбурґів, основою якої стало австрійське герцогство. До складу нової держави ввійшла більшість словацьких земель. Велике значення для розвитку країни мав період просвіченого абсолютизму за імператора Йосифа II, що правив у 1765--1790 рр. Великим потрясінням для монархії стала революція 1848--1849 рр. Ідеолог і керівник словацького національного руху Людовіт Штур був учасником Празького повстання 1848р. Син пастора, поет і філолог .І. Штур разом з іншими керівниками національного руху -- письменником Й. Гурбаном і філологом М. Годжею -- розробили норми словацької літературної мови, її граматику. У 1867 р. Словаччина була включена в угорську частину Австро-Угорської імперії, у результаті чого посилилася залежність словаків від Будапешта. На відміну від Чехії, де швидко розвивалася економіка, Словаччина залишалася аграрною країною зі слабко розвиненою промисловістю й виконувала роль постачальника сировини. Проте обидві країни мали багато спільного, і 28 жовтня 1918 р., в умовах розпаду Австро-Угорської імперії, Чеська національна рада проголосила незалежність Чехословаччини, а ЗО жовтня Словацька національна рада заявила про відділення Словаччини від Угорщини. Утворення нової незалежної держави дозволило зберегти самобутність, розвивати культуру й економіку Чехії та Словаччини. О провідне становище в країні посіла більш розвинена Чехія, а державною мовою стала чеська. Основними галузями господарства країни стали гірничодобувна, харчова й легка промисловість. Тільки в 1948 р. Словаччина вперше одержала широку автономію, що в подальшому була урізана. 29 грудня 1989 р., коли президентом Чехословаччини обрали Вацлава Ґавела, у країні були проведені серйозні реформи з переведення національної економіки на ринкові принципи господарювання. У квітні 1990 р. Федеральна асамблея оголосила нову назву держави: Чеська й Словацька Федеративна Республіка. У 1992 р. на референдумі більша частина населення країни проголосувала за вихід зі складу Чехословаччини. Таким чином, 1 січня 1993 р. Словаччина стала незалежною державою.

Державність і сучасні кордони Білорусі сформувалися у XX ст. під впливом трьох знакових історичних подій: краху Російської імперії (1917), утворення Радянського Союзу (1922) та його розпаду (1991). Розуміння Білорусі як геополітичної реальності формувалося з урахуванням історичного досвіду нації. Підставою для першої білоруської геополітичної концепції стала ідея відродження державних традицій Великого князівства Литовського - середньовічного державного утворення, до складу якого входили білоруські етнічні землі. Уже наприкінці 1915 р., після захоплення Вільнюса німецькою армією, білоруські діячі ініціювали створення Ради Конфедерації Великого князівства Литовського у складі представників демократичних течій білоруського, польського, литовського та єврейського національних рухів у Білорусі та Литві. Метою організації було відродження Великого князівства Литовського як багатонаціональної держави. Однак загострення міжнаціональних відносин (особливо польсько-литовських) призвело до занепаду Ради в 1916 р. Білоруси найдовше зберігали прихильність геополі-тичній концепції, розробленій вільнюськими земляками. Після революції в Росії (лютий 1917 р.) політичним центром Білорусі став Мінськ. У березні 1917 р. на з'їзді білоруських партій та організацій було створено Білоруський Національний Комітет під керівництвом Романа Скірмунта. Метою Комітету було досягнення автономії Білорусі в межах федеративної демократичної Російської держави. Однак ані Тимчасовий уряд, ані потім більшовики не визнали за білорусами права на самовизначення у формі автономії. Уряд БНР виступив з ідеєю створення конфедерації Білорусі, Польщі, України та балтійських країн. Такий союз, на думку білоруських політиків, міг би забезпечити корисну для всіх економічну інтеграцію, а у військово-політичному вимірі відіграти роль противаги для імперських амбіцій Росії та Німеччини. Водночас білоруси намагалися розіграти "німецьку карту", переконуючи німецьких політиків у тому, що самостійна Білорусь разом з балтійськими країнами може стати союзником Німеччини і слугувати противагою для радянської Росії і відродженої Польщі. Певного успіху в цій справі вдалося досягти. Було утворено білоруські дипломатичні представництва в Німеччині, Литві, Латвії, Естонії, Чехословач-чині, Болгарії, Фінляндії та деяких інших країнах. Проте широкого міжнародного визнання БНР не відбулося. Улітку 1918 р. в білоруській пресі вперше з'явилась концепція Білорусі як геополітичного й культурного "моста" між слов'янськими і неслов'янськими народами Європи.