Тема 7 (питання 3) Публічне і приватне право
Дихотомія права з його поділом на публічне і приватне теоретично була обґрунтована ще в Стародавньому Римі. Саме римські юристи вважали цей поділ природним, оскільки він відображає зрозумілі ще у ті часи особливості і відмінності відносин між державою і приватною особою. Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили відмінності між поняттями «держава»і «суспільство»), а приватне – відбиває інтереси окремих осіб.
Через деякий час у Західній Європі відбулася рецепція римського права. Вона пройшла декілька етапів: вивчення, коментування та викладання римського права в європейських університетах; безпосереднє застосування римського права в юридичній практиці; реформування законодавства разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне після буржуазних революцій у ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. І це було цілком закономірним оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя ідею виокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.
Поділ права на приватне і публічне дістав теоретичної підтримки в працях мислителів Західної Європи (Г.Гроцій, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є, І. Кант, Г. Гегель та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської Імперії відомими правознавцями Л.Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. У той же час, якщо в континентальній Європі ідея поділу поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англосаксонської правової сім'ї вона не набула такого авторитету, підтримується не всіма юристами і тлумачиться по-іншому.
Протягом існування радянської держави радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилася до поділу права на публічне і приватне.
Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму, коли
В. Ленін висловив свою жорстку негативну позицію щодо приватного права: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не «приватним». Звідси – розширити застосування державного втручання у «приватноправові» відносини; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість …» Така ідеологія стає основою тотального одержавлення всієї правової системи.
Нині, в умовах визнання і законодавчого закріплення приватної власності, пострадянські держави будують економіку на ринкових засадах. Потому легалізація приватного права , законодавче закріплення його галузей є природним і необхідним для формування громадянського суспільства, стимулювання підприємницької діяльності. Цілком закономірним є те, що в юридичній відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.
Сутність цього поділу системи права полягає у тому, що в кожній системі права є норми, покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси, тобто інтереси державно організованого суспільства, які потребують впорядкування і захисту. Але є й інші норми, які регулюють відносини з метою впорядкування і захисту інтересів окремих осіб в їх приватному житті, перш за все – приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, пов'язані з державними або приватними інтересами, стають відповідно предметами регулювання правових галузей, що належать до публічного і приватного права.
Публічне право – це сукупність галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (державних) інтересів з допомогою імперативного методу регулювання .Це передусім галузі конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет у питаннях захисту інтересів особи і населення країни в цілому. Тому саме цієї кінцевій меті і підпорядковується логіка побудови галузей публічного права. Останнє своїми засобами створює соціальні умови правопорядку, за наявності яких громадянин почуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні приватні інтереси , використовуючи при цьому відповідні приватноправові засоби.
Приватне право - це сукупність галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб’єктів за допомогою диспозитивного методу регулювання. До приватного права відносять насамперед норми цивільного. Тут юридичний пріоритет у питаннях реалізації приватних інтересів, ініціатива залежать від волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, недержавних суб’єктів господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації , тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб’єктів.
Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, виокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак,і це дуже важливо, їх договори, акти , в тому числі односторонні, наприклад, акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, а й захищати.
Між публічним і приватним правом немає неперехідних кордонів – вони взаємопов'язані. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки останнє покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Крім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в деяких сферах суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового, та іншого права). Разом з тим на сьогодні публічне і приватне право залишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.
Отже, до ознак публічного права можна віднести такі:
його галузі регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб’єктами;
його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють загальний (публічний, державний) інтерес;
має особливості суб’єктивного складу (основним учасником публічно-правових відносин завжди виступає держава, а додатковим – суб’єкти приватного права);
за своїм призначенням воно випливає з приватного права, підкорюється йому (тобто державно-правовий порядок створюється засобами публічного права з метою забезпечення сфери свободи особи, вільної від державного втручання );
його суб’єкти здійснюють волевиявлення одноособово. Це означає, що публічно-правові відносини може регулювати, а відповідні права і обов'язки їх суб’єктів здатна встановлювати лише держава;
в ньому застосовується імперативний метод регулювання – метод субординації , централізований, придатний для регулювання вертикальних, владних субординаційних відносин. Головним правовим інструментарієм таких галузей є позитивні зобов'язання та забороні. Основним типом правового регулювання відносин виступає спеціально дозвільний (суб’єкти правомочні в публічно-правовій сфері робити тільки те, що прямо дозволено законом).
До складу публічного права належать галузі конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, фінансового, цивільного процесуального права.
До ознак приватного права можна віднести такі:
його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично не підпорядкованими суб’єктами;
його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес;
особливий суб’єктний склад (основним учасником приватноправових відносин є приватні особи – юридичні та фізичні, суб’єкти приватного права можуть виступати як додаткові);
за своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для реалізації (а державно-правовий порядок створюється засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту, відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необґрунтованого державного втручання);
суб’єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватноправові відносини можуть регулюватися і відповідні права та обов’язки їх сторін можуть встановлюватися декількома суб’єктами за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб’єктивних прав і обов’язків;
використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання горизонтальних відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правового регулювання відносин є загальнодозвільний ( суб’єкти правомочні в приватноправовій сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом);
відносини між суб’єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер;
До складу приватного права належать галузі цивільного, сімейного, корпоративного, господарського, комерційного аграрного права.