Поняття та зміст основних закономірностей і тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин.

Розгляд цього питання невіддільний від констатації того факту, що в світ наприкінці ХХ ст. відбулися глобальні політичні зміни або трансформації. У зв'язку з цим бельгійський учений А. Самюель навіть вважає, що людство уже вступило в "новий міжнародний світ". Швидкість і глибина змін, які спостерігаються, мають як мінімум два головних наслідки. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного. По-друге, цей перехідний світ став непередбачуваним і в ньому вже неможливе вирішення питань міжнародної безпеки старими військово-силовими методами. Ці наслідки можна звести до одного висновку: відбувається переструктурування всього світового політичного простору, а значить закономірності міжнародних відносин хоча й зберігаються, але набувають нових рис і часто розглядаються у вигляді універсальних закономірностей або тенденцій розвитку сучасних міжнародних відносин.

У вступі ми вже відзначали, що сучасна ТMB як наука та академічна дисципліна визначає низку основних закономірностей у сфері міжнародного життя. При цьому серед спеціалістів немає єдиної точки зору, які саме характерні риси міжнародної політики вважати закономірностями. Підсумувавши різні точки зору (Ж.-Б. Дюрозеля, Р. Арона, Г. Моргентау), погодимося з професором П. Циганковим з приводу наступних головних закономірностей сучасних міжнародних відносин: 1) головними дійовими особами міжнародних відносин є держави, а формами їх міжнародної діяльності - дипломатія, війна і стратегія. Зауважимо при цьому, що число "акторів" на міжнародній "сцені" значно більше і часто вони відіграють не менш, а навіть і більш помітну від держав роль; 2) державна політика має дві взаємопов'язані різновидності - внутрішню і зовнішню або міжнародну; 3) основою всіх дій держав на міжнародній арені виступають національні інтереси, елементами яких в безпека, виживання і суверенітет; 4) міжнародні відносини - це силова взаємодія держав, де перевага належить наймогутнішим або великим державам; 5) у залежності від розподілу могутності між великими державами баланс сил може набувати різних конфігурацій -- "європейський концерт", біполярний, однополюсний і т.д. Це п'ять найбільш загальних закономірностей, сформульованих у рамках державно-центричної парадигми міжнародних відносин.

Що стосується універсальних або найбільш загальних закономірностей, то вони повинні відповідати критеріям просторово-часового та структурно-функціонального характеру. Це означає наступне. По-перше, їх дія має стосуватися не лише певних регіонів, а світу в цілому. По-друге, вони повинні спостерігатися в історичній ретроспективі, в сучасний період розвитку міжнародних відносин, а також не виключатися в майбутньому. По-третє, вони мають охоплювати всіх учасників міжнародних відносин і всі сфери суспільного життя. Звідси, можна виділити дві основні універсальні закономірності або дві провідних тенденції в розвитку сучасних міжнародних відносин. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу і все нові форми його розколу. Ці універсальні закономірності є діалектично протилежними сторонами однієї внутрішньо суперечливої тенденції -- росту взаємозалежності сучасного світу -- і її проявів у сфері міжнародних відносин.

Однак якщо поглибити розуміння глобальних політичних тенденцій. причому не тільки з погляду ТMB, але й соціології міжнародних відносин, яка грунтується на вивченні способів впливу держави на суспільство і дослідженні механізмів впливу соціальних спільнот та інститутів на державу і політичний порядок у цілому, то можна урізноманітнити та розширити коло тенденцій міжнародних відносин в сучасному світі. Серед них назвемо такі.

По-перше, тенденцію до розмивання кордонів між внутрішньою і зовнішньою політикою. Висновок про прозорість кордонів між ними поряд з висновком про втрату державами монополії на роль звершувала долі міжнародної політики відіграв вирішальну роль у становленні транснаціоналізму як теоретичного напряму у вивченні міжнародних відносин.

По-друге, тенденцію, спрямовану на демократизацію як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів. Вона спостерігається у всіх країнах незалежно від пануючого в них типу політичного режиму. Всесвітнє поширення отримує таке явище як прогресуюча політизація мас, які повсюдно вимагають доступу до інформації, участі у прийнятті політичних рішень, покращення свого матеріального становища і якості життя.

По-третє, тенденцію, пов'язану з розширенням складу і ростом багатоманітності політичних акторів. Тільки за останні 50 років кількість держав -- членів ООН зросла з 60 до 185. Водночас поряд з державами зростає кількість і неоднорідність інших діючих осіб на міжнародній арені. Серед них -- регіональні адміністрації, сепаратистські сили. релігійні рухи. незалежні профспілки, екологічні партії, транснаціональні корпорації, політичні об'єднання, нарешті, міжнародні організації. У результаті, як підкреслює Дж. Розенау, виникають контури нової, "постміжнародної політики".

По-четверте, тенденція, яка стосується змін у змісті загроз міжнародному миру і розширення поняття безпеки. Той же Дж. Розенау відзначає, що світ "постміжнародної політики" характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності, переорієнтацією традиційних зв'язків авторитету і лояльності. Іншими словами, ріст числа учасників вносить у систему міжнародних відносин велику невпевненість. Тому забезпечення воєнної безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням. Причому до нього додаються виклики, пов'язані із зростанням ставок у сфері економічного змагання, проблемами тероризму в міжнародному масштабі, екології, інформації, культури.

Нарешті, ще одна важлива тенденція спрямована на виявлення феномену економічної, соціальної, політичної інтеграції та дезінтеграції, які спостерігаються сьогодні практично у всіх регіонах світу. Прикладом можуть служити, з одного боку, процеси "об'єднання Європи", а, з другого, процеси розпаду на просторі колишнього CРCP і світу соціалізму взагалі. Теоретики й аналітики міжнародних відносин правомірно звертають увагу на ту обставину, що формування цілісного світу супроводжується не тільки інтеграційними процесами, але й створює умови для виключення, відкидання на периферію всіх, хто не здатний включитися до міжнародних взаємозв'язків і справляти вплив на їх розвиток.

Взагалі проблема закономірностей, як і законів міжнародних відносин, залишається дискусійною в ТMB, що, зокрема, пов'язано і з її відставанням в осмисленні глобальних міжнародних політичних тенденцій (детальніше про це: Международные отношения: социологические подходы. -- М., 1998. -- С. 25-30). Це пояснюється, насамперед, специфікою даної сфери суспільних відносин, де особливо важко виявити повторюваність тих або інших подій і процесів. Тому основні риси як законів, так і закономірностей проявляються у їх відносному, вірогіднісному, стохастичному, минущому характері.

Таким чином, насамкінець можна запропонувати наступне загальне визначення науки і навчальної дисципліни про міжнародні відносини. ТMB як наука і академічна дисципліна має своїм об'єктом реально існуючі зв'язки та взаємодії учасників світової політики, ставить за мету знайомство з основними концепціями, актуальними проблемами теорії та практики міжнародних відносин, основними закономірностями і тенденціями розвитку світового політичного процесу. Вона має своє предметне поле, але водночас тісно пов'язана з такими дисциплінами як, насамперед, політологія і соціологія міжнародних відносин. У найзагальнішому розумінні об'єкт ТМВ становлять міжнародні відносини в цілому або (за П. Циганковим) будь-які соціальні відносини та потоки, які перетинають кордони й уникають єдиного державного контролю; предмет ТМВ включає теоретичні підходи до розуміння суті та механізмів функціонування системи міжнародних відносин, категорії, поняття та проблеми, в яких відображена специфіка міжнародних відносин. Іншими словами, предметом аналізу ТМВ (за Н. Косолаповим) виступають політичні явища і процеси міжнародного життя у повній сукупності та взаємозв'язку їхніх складових частин (компонентів) між собою, а також взаємодії з оточуючим середовищем.

Формування і розвиток політичної думки з проблем зовнішньої політики і міжнародних відносин, незважаючи на відносну молодість самої Теорії міжнародних відносин, пройшли тривалий період і мають глибокі давні традиції в історії.

У цілому вищевикладені погляди на характер і природу міжнародних відносин можуть бути представлені у вигляді такої схеми: 

Природа  сучаснихміжнародних відносин	Реалізм інеореалізм	Неолібералізм	Неомарксизм	Положення, що розділяються в тій чи іншій мірі всіма парадигмами
Характер між-народного середовища	Анархія (повна ["допоможи собі сам"] або "зріла")	Анархія обмежена або пом'якшена міжнародними інститутами	Анархія в рамках "світ-системи" з переважним домінуванням єдиної наддержави	а) Система міжнародних відносин знаходиться впроцесіфундаментальних змін після 1989 р  б) Анархія в міжнародних відносинах зберігається, але є можливості їх регулювання
Головні дійові особи (актори)	Держава як головний і, по суті, єдиний-ного значи-мий актор	Держава - головний, але не єдино значимий актор	Держава збереженні-вується своє значення, але це відноситься головним чином до великих держав	Держава зберігає свою роль головної дійової особи, що визначає природу і характер міжнародних відносин
Спосіб взаємо-дії між-народних акторів	Конфліктність взаємодій між державними-ствами, спираючи-ющіміся на національні інтереси і оза-боченнимі національною безпекою	Конфліктність зберігається, але співпраця як провідний міжнароднийпроцес можливо і необхідно	Конфліктний ха-рактер "світ-систе-ми", обумовлений-ний цілеспрямованої стратегією США та інших країн, складаю-щих центр "світ-системи"	Залишається переваж-громадської конф-ліктним
Основна про-блема міжнарод-рідних ставлення-ний	Дилема  безпеки (головним чином у  її військовому  вимірі)	Дилема без-  ки (глав-  ним чином в  її економіч-  ському виміру  нии)	Несправедливий розподіл ресурсівміж-  ду центром  і периферією  світ-системи	Світовий характер викликів і проблем, з ко-торимі зіштовхуючи-ються сьогодні міжнародні актори
Представники розглянутих парадигм	Г. Моргентау, Р. Арон, К. Уолц, Б. Бузан, Р. Греко, Дж. Міршаймер та ін	Р. Кеохейн, Дж. Най, М. Ніколсон, М.-К. Смути, Ч. Ліпсон, С. Стрендж	І. Валерстайн, С. Амін, Р. Кокс, М. Рогальський, Ф. Кардозо, Т. Фалет

Закономірності міжнародних відносин

Проблема закономірностей міжнародних відносин залишається однією з найменш розроблених і найбільш дискусійних у науці. Це пояснюється перш за все самій специфікою даної сфери суспільних відносин, де особливо важко виявити повторюваність тих чи інших подій і процесів і де тому головними рисами закономірностей є їх відносний, імовірнісний, непредопределенний характер. Головними ознаками соціальних законів, які об'єднують їх із законами природи, вважаються наявність строго певних умов, за яких їх прояв стає неминучим, а також часткова, приблизна реалізація умов, при яких діє закон. Підкреслимо у цьому зв'язку, що ступінь цієї приблизності у сфері міжнародних відносин така велика, що багато дослідників схильні говорити не стільки про закони і закономірності, скільки про ймовірність настання тих чи інших подій. Але і тоді, коли наявність закономірностей не піддається сумніву, існують розбіжності щодо їх змісту. Як і в попередньому розділі, ми спочатку розглянемо тут відповідні положення різних теоретичних парадигм, а потім спробуємо вичленувати ті загальні закономірності, які не викликають сумніву (хоча і можуть трактуватися по-різному) ні в лібералів і «транснационалистами», ні в неомарксистів і прихильників світ-системного підходу, ні в реалістів і неореалістів.  Однією з найбільш привабливих рис теорії політичного реалізму стало прагнення обгрунтувати думку про те, що в основі міжнародної політики лежать об'єктивні та незмінні закони політичної поведінки, коріння яких слід шукати в самій людській природі. Центральне поняття політичного реалізму - "інтерес, визначений у термінах влади», - зв'язує існування законів міжнародних відносин з потребами людей у ​​безпеці, процвітання і розвитку, які й повинна захищати держава у своїй зовнішньополітичній діяльності. Про прагнення до наукової об'єктивності говорить і інше положення політичного реалізму - про необхідність розглядати міжнародні відносини не з точки зору будь-якого ідеалу, наскільки б хороший він не був, а з точки зору сутності будь-якої - в тому числі і міжнародної - політики. «Міжнародна політика, подібно будь-якій іншій політиці, є боротьба за владу; якою б не була кінцева мета міжнародної політики, її безпосередньою метою завжди є влада», - пише Г. Моргентау. Не заперечуючи необхідності створення гармонійного і мирного міжнародного порядку, заснованого на демократії, універсальних цінностях та верховенстві права, політичні реалісти наполягають на тому, що в сучасному світі однією з головних особливостей міжнародної політики є постійне прагнення великих держав до збереження існуючої на світовій арені ситуації - у тому випадку, якщо вони вважають її сприятливою для своїх інтересів, або ж - до її зміни в свою користь, якщо вона сприймається як суперечить таким інтересам. У свою чергу, це призводить до особливої ​​конфігурації міжнародних відносин, званої балансом сил, і, відповідно, до політики, спрямованої на підтримку цього балансу.  К. Уолц, один із засновників неореалізму, стверджує, що пояснення соціальних форм на основі психологічних даних помилково, бо групові явища не зводяться до особливостей індивідуальної поведінки. Ось чому треба говорити не про природу людини, а про соціальні чинники, і саме їх необхідно досліджувати. Але це не означає, що можна обмежитися посиланнями на форми правління, політичні режими і т.п. У ситуації стратегічної взаємозалежності поведінку держав, їхня політика пояснюються не тільки внутрішніми причинами, але й поведінкою і політикою інших держав. Тому, якщо ми хочемо зрозуміти, або спробувати передбачити таку поведінку, то ми повинні враховувати особливості міждержавної системи, специфіку її структури. Уолц прагне подолати те, за що теорію політичного реалізму дорікали модерністи: властиві їй недоліки в методології дослідження міжнародно-політичних реалій. У пошуках методологічної суворості він приходить до висновку про необхідність системного підходу до їх аналізу Визначальна роль при цьому відводиться поняттю структури, яка розглядається Уолца як розподіл можливостей (примусів і обмежень), які система надає своїм елементам - державам, а також як функціональна диференціація суб'єктів. Сьогодні таке розуміння є настільки поширеним, що системнатеорія міжнародних відносин нерідко ототожнюється саме з ним (більш докладно про це буде сказано нижче).  Політичний реалізм скептично ставиться до можливостей регулювання міжнародного «суспільства» на основі правових норм чи моральних цінностей. Як пише Г. Шварценбергера, в суспільстві, в якому відсутня верховна влада, головна функція закону полягає у сприянні встановленню верховенства сили та ієрархії, заснованої на застосуванні влади. І в багатьох випадках міжнародне право служить саме цим цілям. Подібне може бути сказано і щодо міжнародної моралі: держава бачить її головне призначення не в тому, щоб вона контролювала його власну поведінку, а в тому, щоб служила силовим зброєю проти потенційних і реальних ворогів.  Таким чином, основними закономірностями міжнародних відносин відповідно до теорії політичного реалізму є: безперечна і пріоритетна роль держави як головного і, по суті, єдиного міжнародного актора; обумовленість зовнішньої політики держав національними інтересами; сила (насамперед військова) як головний інструмент досягнення цілей; вирішальна роль великих держав у світовій політиці; баланс сил як засіб підтримання міжнародної стабільності і головний регулятор міжнародного порядку.  З точки зору неолібералів, ці закономірності ніколи не були безперечними, а в останні десятиліття і зовсім втратили свою достовірність. Як вважає Дж. Най, сьогодні в багатьох галузях міжнародних відносин приватні суб'єкти і невеликі держави у своєму розпорядженні набагато більші можливості, ніж раніше. Одночасно знижуються можливості великих держав використовувати традиційні силові потенціали для досягнення своїх цілей. Сила стає все менш застосовуваної, менш відчутною і менш примусовою. Б. Баді та М.-К. Смутс пишуть, що світ 90-х років перебуває в пошуках нових відносин і нових суб'єктів. Закономірність національного інтересу втрачає своє колишнє значення. Багато сучасні елементи сили вислизають від державного авторитету, залишаючи міждержавної системі дуже мало коштів ефективного впливу на процеси, що відбуваються, змушуючи вдаватися до опосередкованим і завжди дорогим засобів примусу. Сучасні міжнародні відносини дають дедалі менше підстав розглядати їх як міждержавні взаємодії, бо сьогодні відбуваються істотні і, мабуть, незворотні зміни у способах поділу світу, принципи його функціонування. Наріжні поняття, що відображали самі основи, на яких століттями спочивали різні історичні типи міжнародного порядку, такі, як «безпека», «територіальна недоторканність», «державний суверенітет», «лояльність влади», або втрачають свій сенс, або набувають зовсім нового значення.  Основою всіх цих нових тенденцій у міжнародних відносинах є закономірність зростаючої взаємозалежності світу під впливом мікроелектронної революції, революції в засобах зв'язку, транспорту і комунікації. Результатом стає вторгнення в сферу світової політики нових, нетрадиційних акторів - неурядових організацій, фінансових фірм, мультинаціональних корпорацій, приватних груп, демографічних потоків, мафіозних структур і пересічних індивідів. Держави вже не можуть, як раніше, контролювати їх діяльність, яка все частіше здійснюється в обхід державного суверенітету і всупереч йому. Тому монополія держави в міжнародних відносинах руйнується, хоча воно продовжує претендувати на неї. Геостратегічні пріоритети втрачають сенс. Внутрішня і міжнародна політика стають все більш проникних, межа між ними стирається. Звуження повноважень національних урядів, ерозія силових відносин у міжнародних відносинах і збільшення числа і різноманіття «акторів поза суверенітету» створюють нову картину взаємодій на світовій арені. Міжнародні відносини стають все більш транснаціональними і все менш керованими. Звідси сформульований М. Нікольсон «парадокс участі». Він полягає в тому, що чим менше кількість і ступінь різнорідності учасників міжнародних взаємодій, тим більше упорядкованою є система міжнародних відносин і тим більш передбачувані дії окремих учасників і їх наслідки. Якщо ж міжнародні відносини поповнюються новими учасниками, то прогноз, а отже, і вчинення ефективних дій стають все більш важкими.  Отже, взаємозалежність і транснаціоналізація міжнародних відносин; втрата державою його колишньої ролі «законодавця мод» у взаємодіях на світовій арені; занепад значення сили, а отже, і балансу сил як регулятора цих взаємодій; зростання числа і різноманіття «акторів поза суверенітету» і зумовлений ним «парадокс участі»; стирання кордонів між внутрішньою і міжнародною політикою - такий ідейний вклад «транснационализма» упізнання закономірностей міжнародних відносин.  Що стосується неомарксизма, то в дослідженні закономірностей міжнародних відносин він виходить з економічної і соціальної нерівності в рамках глобальної капіталістичної світ-системи, залежності периферії світового господарства від його центру. Глобалізація світ-економіки, супроводжувана зростанням багатств для найбагатших країн і народів, веде до розриву соціальних зв'язків, некерованим демографічних зрушень і зростаючої поляризації між багатими і бідними в світовому масштабі. Існує ймовірність того, що в міру розвитку і загострення цих процесів найбільш знедоленігрупи можуть скоординувати свої зусилля для пом'якшення їх несприятливих наслідків. Результатом такої координації стане поетапне будівництвоінших товариств, інших державних форм та іншого світового порядку.  Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світ-системі ідеологія гіперлібералізма змінює роль національного суверенітету. Роль держави розглядається перш за все з точки зору допомоги ринковим силам. І навпаки, воно втрачає свою роль соціального захисту населення. Перерозподіл на користь бідних регіонів розглядається в рамках зазначеної ідеології як «протекціоністське втручання», яке суперечить логіці ринку. Тому регіони все менше пов'язують свої інтереси з центром. Посилюються сепаратистські рухи: багаті не хочуть ділитися з бідними, а бідні вважають, що відділення стане найкращим шляхом вирішення їх проблем.  Демократизація міжнародних відносин веде до маніпулювання політичним процесом з боку тих, хто здатен його фінансувати і хто володіє складними технологіями маніпулювання національним і міжнародним громадською думкою, до стандартизації та імітації моделей споживання розвинених країн. Але водночас вона веде і до диверсифікації. Вона розширює можливості появи нових суб'єктів міжнародних відносин і вираження ними своїх особливих інтересів, посилює прагнення уникнути уніфікації культури, може сприяти прояву бажання жити і працювати інакше. У тривалій перспективі - сприятиме диверсифікації шляхів суспільного розвитку.  Таким чином, основна думка, яку наполегливо проводить неомарксистської протягом, - це думка про суперечливість таких тенденцій міжнародних відносин, як глобалізація, зростання взаємозалежності та демократизації, зміна ролі державного суверенітету. Їх розвиток веде до несправедливого розподілу благ і, отже, висуває об'єктивна вимога щонайменше свідомого управління процесами, що відбуваються.  На прикладі неомарксизма (як одного з найбільш радикальних теоретичних течій в рамках міжнародно-політичної науки), мабуть, найбільш чітко видно, що у вивченні сучасних міжнародних відносин політична наука виходить з визнання існування деяких загальних закономірностей міжнародних відносин. Спробуємо резюмувати ті з них, які визнаються всіма течіями і виглядають, з цієї точки зору, як щодо безперечні (незалежно від висновків про сьогодення і уявлень про майбутнє, які робляться кожним з них на цій основі).  По-перше, однією з таких закономірностей є зростання взаємозалежності сучасного світу, що виражається в неоднозначних і суперечливих явищах глобалізації економічних і фінансових процесів і екологічних загроз, у демократизації і гуманізації міжнародних відносин. Взаємозалежність може розумітися по-різному прихильниками різних теоретичних традицій та парадигм, але сам факт визнання її зростання, зокрема, такими переконаними прихильниками політичного реалізму, як Г. Моргентау та Р. Арон, свідчить про те, що під впливом нових реальностей (перш за все ядерної зброї) світового розвитку вони прийшли до розуміння того, що раніше безапеляційно спростовували: у ядерне століття невразливість одній, навіть найсильнішої у військовому відношенні, держави неможлива. Це означає, що в міжнародних відносинах з'являються спільні інтереси, які можуть бути реалізовані лише спільними зусиллями.  З цим пов'язана інша закономірність, яка особливо підкреслюється транснационалистами і яка визнається не тільки неомарксистів, але і реалістами. Суть її полягає в тому, що держави - вже не єдині учасники міжнародних відносин і що політика у відношенні нових акторів (ТНК, національно-визвольних рухів тощо) не може будуватися на традиційному розумінні зовнішньої політики. Тому уявлення про міжнародну політику як про суперництво суверенних держав, в першу чергу наддержав, має бути скоригована з урахуванням процесів роззброєння і формування колективної безпеки. У свою чергу, транснационалистами підкреслюють, що фундаментальним для аналізу світової політики залишається поняття влади. Взаємозалежність, підкреслюють вони, впливає на світову політику і поведінку держав, але урядові дії також впливають на моделі взаємозалежності. Створюючи або приймаючи процедури, правила або установи для певних видів діяльності, уряду регулюють і контролюють транснаціональні та міждержавні відносини. Інакше кажучи, розширення числа і різноманіття учасників міжнародних взаємодій, «розм'якшення» державного суверенітету і зміна змісту безпеки не ведуть до витіснення держави з сцени світової політики, а лише змінюють і ускладнюють їх роль у підтримці стабільності.  Ще одна закономірність стосується міжнародного права. Відомо, що, з точки зору неолібералів, головними регуляторами міжнародних відносин виступають універсальні моральні норми, які кодифицируются і стають правовими імперативами, на цих нормах базуються міжнародні інститути. Близьких позицій дотримуються і прихильники транснационализма, які вважають, що основою і засобами підтримання міжнародного порядку повинні бути норми, структури, інститути та процедури позанаціонального або навіть наднаціонального характеру. У своєму крайньому вираженні позиції розглянутих парадигм, що стосуються міжнародного права, виглядають наступним чином. Якщо представники лібералізму трактують міжнародне право, по суті, як єдиний легітимний регулятор міжнародних відносин, то політичні реалісти і неомарксисти вважають (хоч і з різних причин), що роль міжнародного права не повинна абсолютизироваться. Адже воно може суперечити національним інтересам або ж справедливості у відносинах між народами.  Та все ж і ті, й інші визнають: незважаючи на те, що сучасні тенденції в міжнародному праві демонструють тісний зв'язок зі світовою політикою, не можна заперечувати, що тут відбуваються суттєві зміни. Міжнародне право в XIX ст. і в більш ранні століття панував над усіма сувереннимидержавами і мало своєю метою не усунення війни, а лише її обмеження в часі, просторі, методах ведення і, отже, встановлення рівноваги сил. Міжнародне право XX ст. ставить своєю метою формування єдиного правового простору при збереженні незалежності держав. Становлення моральних універсалій і загальних правових норм аж ніяк не однозначний процес. Результат конфлікту між глобальною солідарністю і прихильністю інтересам конкретної держави, цінностям конкретної культури або етнонаціональної групи не визначений. Тому немає жодних серйозних підстав вважати, що міжнародне «суспільство» стане «суспільством» універсальних цінностей і норм, які замінили і зробили надбанням історії цінності і норми держав, етносів і культур. І тим не менш спроби регулювання міжнародних відносин на основі універсальних цінностей і загальнообов'язкових норм зовсім не обов'язково приречені на провал, тому що у світовій політиці, як підкреслює Г. Шварценбергера, існує не тільки закон сили, а й закон взаємодії і навіть закон координації і узгодження.  Наступна закономірність стосується функціонування міжнародних систем (хоча характер і самих систем, і законів їх функціонування може розумітися по-різному). Представники всіх трьох парадигм визнають, що зростаючу роль у міжнародній системі відіграє економіка, хоча ця роль розуміється по-різному: неореалісти розглядають економіку як ресурс влади, для неолібералів ж це фактор процвітання і багатства держави. Вважається, що спільною рисою всіх міжнародних систем є те, що відбуваються в них процеси визначаються найбільш потужними державами і станом відносин між ними. Допускається можливість різних типів міжнародних систем і критеріїв їх класифікації. Нагадаємо в цьому зв'язку, що саме політичний реалізм ввів в обіг такі широко вживані поняття, як біполярна, багатополярності й імперська міжнародні системи. Як відомо, у біполярній системі панують два найбільш потужних держави. Якщо ж зіставною з ними мощі досягають інші держави, то система трансформується в багатополярну. У рівноважній системі, або системі балансу сил, кілька великих держав зберігають приблизно однаковий вплив на хід подій, приборкував надмірні претензії один одного. Нарешті, у міжнародній системі імперського типу панує єдина наддержава, за своєю сукупної потужності далеко випереджає всі інші держави (показниками цієї мощі є рівень озброєнь, економічний потенціал, запаси природних ресурсів, розміри території і т.д.).  Одна з головних ідей, на яких базується концепція міжнародної системи, - це ідея про засадничої ролі структури в пізнанні її законів. Вона розділяється абсолютною більшістю дослідників. Суть цієї ідеї полягає в наступному. Нескоординована діяльність суверенних держав, які керуються своїми інтересами, формує міжнародну систему, головною ознакою якої є домінування обмеженого числа найбільш сильних держав, а її структура визначає поведінку всіх міжнародних акторів. Як пише К. Уолц, всі держави змушені нести військові витрати, хоча це нерозумна трата ресурсів. Структура міжнародної системи також нав'язує всім країнам таку лінію поведінки в економічній області або в сфері екології, яка може суперечити їх власним інтересам. Структура дозволяє зрозуміти і передбачити лінію поведінки на світовій арені держав, що володіють неоднаковим вагою в системі міжнародних відносин. Подібно до того, як в економіці стан ринку визначається впливом декількох великих фірм (що формують олігополістичних структуру), так і міжнародно-політична структура визначається впливом великих держав, конфігурацією співвідношення їх сил. Зрушення у співвідношенні цих сил можуть змінити структуру міжнародної системи, але сама природа цієї системи, в основі якої лежить існування обмеженого числа великих держав з незбіжними інтересами, залишається незмінною. 

Таким чином, саме стан структури міжнародної системи є показником її стійкості і мінливості, співробітництва та конфліктності; саме в ній виражаються закони функціонування і трансформації системи. Ось чому в роботах, присвячених дослідженню міжнародних систем, першочергова увага приділяється аналізу стану даної структури.  Так, Р. Арон виділяв три структурні вимірювання міжнародних систем: конфігурацію співвідношення сил, ієрархію акторів, гомогенність або гетерогенність складу. Головним виміром, в повній відповідності з традицією політичного реалізму, він вважав конфігурацію співвідношення сил, що відображає існування «центрів влади» у міжнародній системі, що накладає відбиток на взаємодію між її основними елементами - суверенними державами. Конфігурація співвідношення сил залежить, як уже зазначалося, від кількості головних акторів і характеру відносин між ними. Два основних типи такої конфігурації - біполярність і багатополярність.  Ієрархія акторів відображає їх фактичну нерівність з точки зору військово-політичних, економічних, ресурсних, соціокультурних, ідеологічних та інших можливостей впливу на міжнародну систему.  Гомогенний або гетерогенний характер міжнародної системи висловлює ступінь згоди, що є у акторів відносно тих чи інших принципів (наприклад, принципу політичної легітимності) або цінностей (наприклад, ринкової економіки, плюралістичної демократії). Чим більше такої згоди, тим більш гомогенною є система. Чим більше вона гомогенна, тим більше в ній поміркованості та стабільності. У гомогенної системі держави можуть бути противниками, але не політичними ворогами. Навпаки, гетерогенна система, що розривається ціннісних та ідеологічних антагонізмом, є хаотичною, нестабільною, конфліктною.  Ще однією структурною характеристикою міжнародної системи вважається її «режим» (поняття, яке висунуто прихильниками ліберальної парадигми), тобто сукупність регулюють міжнародні відносини формальних і неформальних принципів, норм, угод та процедур прийняття рішень. Це, наприклад, правила, що панують у міжнародних економічних обмінах, основою яких після 1945 р. стала ліберальна концепція, яка дала життя сукупності таких міжнародних інститутів, як МВФ, Світовий банк, ГАТТ / СОТ та ін  Таким чином, залежність поведінки акторів від структурних характеристик системи вважається найбільш загальною закономірністю міжнародних систем. Ця закономірність конкретизується на рівні кожної з таких характеристик (або вимірювань), хоча остаточної згоди щодо їх кількості та змісту в науці поки що не існує.  Існуючі сьогодні точки зору на закономірності міжнародних відносин можуть бути представлені у вигляді такої схеми: 

Закономірності міжнародних відносин	Реалізм і неореалізм	Неолібералізм	Неомарксизм	Положення, що розділяються в тій чи іншій мірі всіма парадигмами
Основна тенденція сучасного етапу міжнародних відносин	Нічого новоговід Фукідіда і до наших днів рушійним мотивом міжнародної політики залишаються національні інтереси, а істотою міжнародної політики - боротьба за владу і силу	Зростання взаємозалежності світу і, відповідно, значення спільних інтересів і цінностей	Посилення "несиметричності" взаємозалежності і яка з цього боротьба між "периферією" і "центром" світ-системи	Посилення системного характеру викликів і загроз, з якими стикається сьогодні людство
Актори	Головним міжнародним актором, що визначає характер міжнародних відносин залишається держава	Зростання числа і різноманіття міжнародних акторів і пов'язана з цим фрагментація МО	Держави стають провідниками інтересів світ-економіки, що перебувають під визначальним впливом найбільш розвинених країн Заходу на чолі з США	Зростання числа і різноманіття міжнародних акторів при провідній ролі держави і пов'язана з цим фрагментація МО
Регулювання міжнародних відносин	Сила і баланс сил - головний регулятор МО	Ринкові механізми (попит,конкуренція ...) як регулятор МО. Зростання ролі права і міжнародних інститутів у регулюванні МО і пов'язана з цим їх демократизація	Основний регу-поверніть регулятор - боротьба "держав (і регіонів) - класів"	Роль демократи-чних інституцій, міжнарод-ного права і ри-нічних механіз-мов зростає. Але найважливішими регуляторами міжнародних відносин оста-ются влада і сила (в її різних вимірах)
Роль структурних факторів між-народної системи	Детерміні-  ючий роль  міжнарод-  ної системи та  її структури в  поведінці го-  сударство  (Неореалізм)	Посилення ролі  економіки в  трансформації світової  системи і свя-  занная з цим  глобалізація	Визначаю-  щая роль мі-  ровой еконо-  міки в МО і  пов'язана з  цим глобалізація-  зація	Зростаюча роль  економіки в  міжнародній системі
Представники розглянутих парадигм	Г Моргентау,  Р. Арон,  К. Уолц,  Б. Бузан,  Дж.Греко,  Дж. Міршаймер	Р. Кеохейн,  Дж. Най,  М Ніколсон,  М.-К. Смутс,  Ч. Ліпсон,  С. Стрендж	І. Валерстайн,  С. Амін,  Р. Кокс,  М. Рогальський,  Ф. Кардозо,  Т. Фалет

Евристичний характер системного підходу до вивчення міжнародних відносин не викликає сумнівів. Він проявляється, зокрема, в тому, що вже сама ідея про існування в них системних закономірностей дозволяє розглядати їх як результат прийняття низкою держав певного політичного, економічного та ідеологічного статус-кво на міжнародній арені, на общепланетарном, регіональному або субрегіональному Рівні. З цієї точки зору, кожна міжнародна система є ні чим іншим, як неформальній інституціоналізацією співвідношення сил між державами у відповідному просторово-часовому контексті. У той же час було б наївним вважати, що існуючі в політичній науці закономірності функціонування та трансформації міжнародних систем володіють таким ступенем строгості, яка дозволяла б робити на їх основі безпомилкові прогнози. Справа в тому, що яким би глибокими не були наші уявлення про систему міжнародних відносин, вони завжди залишаються неповними, завжди «не встигають» за еволюцією об'єктивної реальності.  Сказане відноситься і до закономірностей міжнародних відносин в цілому. Оцінюючи їх теоретичне значення і практичну роль, слід мати на увазі, що міжнародні відносини являють собою надзвичайно складну систему. Тут припустима деяка аналогія з теорією хаосу, яка стала результатом поступового розуміння всієї складності пояснення і прогнозування поведінки складних систем. Як відомо, метеорологи першими спробували використовувати комп'ютери для прогнозування погоди на основі даних про динаміку метеосістем і досить швидко переконалися в тому, що відносно точні передбачення в даній сфері можливі не більше ніж на три дні. Причиною ж труднощі більш довгострокових прогнозів є те, що їх результат залежить від самих незначних коливань у вихідних даних. Виявилося, що подібне спостерігається і в інших областях. Складні системи володіють тією особливістю, що контроль над окремими частинами системи ще не гарантує контролю над системою в цілому. Кожна дія, що робиться в рамках такої системи, має наслідки, які не тільки неможливо передбачити, але і часто складно простежити. К. Келлі зазначив у 1994 р., що в традиціях західної культури сприймати речі механістично. Подібні традиції не завжди враховують, що після певного рубежу системи набувають характер, якісно відрізняється від суми складових їх частин. Дійсно, якщо взяти до уваги різні погляди шести мільярдів людей, що населяють планету, наявність близько двохсот урядів, які ними керують, незліченні органи самоврядування, тисячі неурядових організацій, ТНК і транснаціональні банки (ТНБ), різноманіття релігійних течій і етнічних спільнот, інтернаціональним світову економіку , що розширюються телекомунікаційні системи, зростання обсягів і зміна характеру інформації, то стає очевидним, що сфера міжнародних відносин є, можливо, найскладнішою системою, яку можна знайти за межами живої природи. І навіть коли немає помилки в аналізі окремих частин тієї системи, то й тоді спроба аналізувати їх у відриві один від одного призводить до невірних результатів. Тому, можливо, одна з головних закономірностей міжнародних відносин, яку слід мати на увазі як політикам, так і дослідникам, - це їхня постійна еволюція, їх наступність і зміна. Їх дослідження вимагає виходу за рамки вузьких стереотипів зовнішньополітичної поведінки, використання всього багажу накопичених у цій сфері теоретичних знань і, зрозуміло, їх розвитку. 

69