
Микола кіндратович вороний
(1871-1938)
Краще зовсім на світі не жить,
Ніж рабами довічними жити!
М. Вороний. Марусі Вітровій
Життєвий і творчий шлях письменника
Доля патріота, правдошукача, трибуна, людини з чистим серцем - завжди тяжка. І кожен несе свій хрест совісті й таланту по-своєму. Коли після 30-ної перерви (1959) вийшли з друку вибрані поезії М.Вороного, академік О.Білецький писав: „Ім’я М.Вороного міцно вписане в історію нової укр. літ. – звідси його, що з пісні слова не викинеш. Визначний майстер поетичного слова, талановитий перекладач „Інтернаціоналу”, „Червоного прапора”, „Марсельєзи” – творів прогресивних рос. і західноєвропейських письменників, він своєю плідною діяльністю сприяв розширенню горизонтів укр. літ., виробленню нею нових форм, налагодженню зв’язків з іншими літ-ми світу”.
Життєвий шлях Миколи Кіндратовича Вороного став типовим для української інтелігенції, що заявила про себе на повний голос наприкінці XIX століття. Він народився 7 грудня (24 листопада за ст. ст.) 1871 року на Катеринославщині в заможній родині ремісника. Народився в один рік з Лесею Українкою, Василем Стефаником, Лесем Мартовичем - митцями, які склали красу й гордість вітчизняного письменства, які вивели його на світові обшири та довели, що українська література - не „для хатнього вжитку”. Микола Вороний обстоював необхідність інтеграції у світовий літературний контекст, був одним із зачинателів вітчизняного модернізму.
Дитинство пройшло на Слобожанщині, куди через пів року від його народження переїхала родина. Проживали на околиці Харкова (Гончарівка, Холодна гора). Читати і писати навчився у матері, потім була початкова школа. Значно пізніше, 1928 р., вже відомий і шанований поет опише своє життя в листі до одного із засновників української літературознавчої науки академіка О. І. Білецького. З цієї автобіографії відомо, що батько митця походив із селян, був нащадком кріпака-гайдамаки. Мати належала до роду відомих українських діячів, серед яких вирізняється П. Калачинський - ректор Києво-Могилянської академії 1697- 1702 рр.
Подальшу освіту М. Вороний здобував у Харківському та Ростовському реальних училищах, пізніше - в гімназії в Ростові-на-Дону. У Ростові зближається з народовцями, читає політичну літературу. Разом з драгоманівцем С. Єрастовим організовує „Українську громаду”. ”. На 1893 р. припадає літературний дебют письменника-початківця поезією „Не журись, дівчино” („Дівчино”) в журналі „Зоря”. Вірш було присвячено Людмилі Старицькій.
Не журись, дівчино, в тугу не вдавайся,
На свою недолю ти не нарікай;
В серці май надію, з нею сподівайся,
Що на землю прийде той жаданий рай.
Що, втомившись, люди в боротьбі кривавій
Здіймуть очі в гору за пролиту кров,
Кинуть чвари, заздрість і думки лукаві,
В світі запанують правда і любов.
Жінка, що в знесиллі тихою ходою
Рівності і волі мала добувать,
Наче янгол божий, чистою рукою
Серцем чоловіцтва буде керувать!
Годі ж, не журися, кинь свої вагання,
Стань в пригоді людям бідним і сліпим
І на людське лихо, сльози і страждання
Озовись серденьком чулим і живим.
І під стогін вітру, бурі і негоди
В лютій колотнечі завжди пам’ятай,
Що, втомившись, люди забажають згоди
І на землю прийде той жаданий рай.
Народницькі настрої юнака спричинили виключення його з 7 класу гімназії із досить суворим приписом - забороною вступу у ВНЗ в Росії імперії. Проте це не зупинило молодого поета. За власними словами, його „манила Європа” і, насамперед, могутня постать М. Драгоманова, властителя дум тогочасної передової інтелігенції. У письменника виникає думка виїхати до Болгарії, вступити до Софіївського університету й зустрітись з Михайлом Драгомановим. „Але не судилось. У день мого приїзду до Львова , увечері, наспіла телеграма, що Драгоманов помер”. Це було 1895 року. М.Вороний навчається спочатку у Віденському університеті, але тут його ніщо не приваблювало. Згодом навчається у Львівському університеті. На цей час припадає його знайомство з І. Франком, яке незабаром переросло в щиру дружбу. В листі-біографії М.Вороний зауважував: „Вплив його могутньої особи на мене колосальний. І тепер скажу: це був велетень, таких людей в житті я більше не стрічав”.
З часом у Львові Вороний стає членом редколегії часопису „Життє і слово”, режисером театру „Руська бесіда”. Літературні захоплення поєднувалися в серці Вороного з палкою любов'ю до театру. З 1897 по 1901 рік він виступає як актор труп Миколи Кропивницького, Панаса Саксаганського, О. Васильєва. Гастрольні подорожі значно розширили кругозір молодого літератора, збагатили його цінним життєвим і мистецьким досвідом.
Весною 1903 р. поет знайомиться з Вірою Миколаївною Вербицькою, дочкою співробітника журналу „Основа”. Вороний остаточно залишає сцену, мріє про тихе й спокійне сімейне щастя. Але цим мріям не судилось здійснитися. Не дивлячись на народження 5 березня 1904 року сина Марка, сім'я розпалася. Поет болісно переживав руйнування кохання як втрату сенсу життя, що засвідчили збірки „За брамою раю” і „Разок намиста”.
З 1910 р. Вороний оселяється в Києві, де побачили світ його збірки „Ліричні поезії” (1911) та „В сяйві мрій” (1913). Їх схвально зустріла критика: Спиридон Черкасенко захоплено відзначав „витончену грацію блискучого вірша, артистичне сполучення слів, що часом звучать, як справжня музика”; Софія Русова вказувала на „європейський” стиль письменника, на його прагнення „свіжих шляхів у шуканні краси”.
Демократичні симпатії М. Вороного зумовили його захоплене ставлення до лютневих подій 1917 року. З ними він пов'язував надію на здійснення одвічної мрії українців про соціальне й національне визволення. Вірш „За Україну!”, покладений на музику Я. Ярославенком, давно став народним гімном:
За Україну, За її долю,
За честь і волю, За народ!
Вперед же, браття!
Наш прапор має
І сонце сяє Нам в очах
Дружній тиск, Зброї блиск
В серці гнів
І з ним свобод ний спів:
За Україну, За її долю,
За честь і волю, За народ!
У 1917 році М.Вороний – директор і режисер Національного театру. Але щасливе піднесення тривало недовго. З жовтня 1917 року почалася трагічна частина життя поета. Захоплюючі мрії дуже швидко змінилися на гірке розчарування: голод і кровопролиття громадянської війни, жорстокість і сліпа ненависть між людьми не могли не відвернути серце Вороного, не викликати обурення. Це й спричинило від'їзд письменника у 1920 році за кордон у Варшаву. Але перед цим, у 1919 році, відбулося святкування 25-річчя творчої діяльності письменника. На творчому вечері, що відбувся у „Молодому театрі” по вулиці Прорізній були присутні голова Директорії УНР В.Винниченко, головний отаман Українського війська С.Петлюра, А.Ніковський, Д. Дорошенко та ін. Збереглися чисельні письмові привітання письменника від шанувальників його таланту з усіх кінців України.
У 1921 році виходить збірка „За Україну”. Проте довго залишатися відірваним від батьківщини він не міг. Тож весною 1926 р. поет повертається на Україну. Він продовжує письменницьку, педагогічну й театральну роботу, але доля колишнього емігранта була вже визначена. Незважаючи нате, що у 1928 р. ще пишно відзначалося 35-річчя його літературної діяльності, що Вороний створив високохудожні переклади „Марсельєзи”, „Варшав'янки” й „Інтернаціоналу”, все ж таки проти поета розпочалася ворожа кампанія. Да і світоглядна позиція письменника не вкладалася в рамки ідеології радянської влади. Так, коли Микола Вороний прочитав у 1929 році один зі скоропостижних віршиків П.Тичини „Нехай Європа кумкає”, то з сумом зробив висновок: „Ну, що ж? Це останній твір поета і перший твір академіка”.
28 березня 1934 року уповноважений секретно-політичного відділу Київського обласного відділу ДПУ УРСР Єкимов виніс постанову про початок попереднього слідства у справі М.К. Вороного. Поета було звинувачено в шпигунстві на користь польської розвідки, у святкуванні 25-річчя літературної праці разом з Петлюрою тощо. Збереглися власноручні „свідчення” проти письменника Івана Ле, Петра Колесника, Аркадія Добро вольського, Любомира Дмитренка. Іван Ле: „... Вороний у минулому білоемігрант. Святкував при Петлюрі свій ювілей і випивав з Петлюрою, „гетьман української поезії” з „гетьманом української армії”.... На похоронах Васильченка М.Вороний у промові сказав таку контрреволюційну фразу: „За життя небіжчик любив українське сало й перед смертю його бажав, та, на жаль, - не дали й перед смертю йому хоч кришеник того українського сала”...”. З свідченнями інших допитуваних можна познайомитись у матеріалах газети „Літературна Україна” за 11 березня 1991 року (І.Ільєнко „Боже! За віщо? Судний день Миколи Вороного”). Під час допитів М.Вороний рішуче відкидав висунуті звинувачення, вказуючи, що „...повернувся з-за кордону з твердим і чесним наміром працювати для добра Радянського Союзу, для пролетарської культури, для будівництва соціалізму”.
31 березня 1934 року, Особлива нарада ухвалила: „Вороного М.К. ув’язнити у виправтрудтабір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням у Казахстан на той же строк...”. Не маючи надії на повну свободу, важкохворий поет пише чисельні листи до керівництва ДПУ УРСР з проханням визначити місце заслання десь ближче. Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 року несподівано змилувалася й замінила йому трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк – із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській і Ленінградській областях.
У слідчих справах жодних документів про життя Вороного під час висилки немає. З листів сина Марка до матері Віри Миколаївни в Чернігів видно, що спочатку письменник жив у Воронежі, а пізніше у Бєжиці. З цих же листів Марка також бачимо, що батько щомісяця надсилав йому по 50 карбованців, хоча, певно, й сам бідував.
Улітку 1937 року М.Вороний проживатиме в селі Глиняне Піщано-Бродського району Одеської області, а восени переїхав до Ново-Українки. Маховик сталінських репресій набирав обертів. Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі № 3945, яка зберігається в УКДБ по Кіровоградській області. Ця справа була групова („Дело № 66162 по обвинению Павлюченко Логвина Ананьевича и др. (всего 13 чел). Начато 14 апреля 1938 г.”). Того ж дня арештували і М. Вороного, як і всіх – „за участь у контрреволю цінній військово-повстанській організації” (дарма, що ні в кого не було вилучено зброї і ніхто й уявлення не мав, звідки її їм постачили б). Усі 12 - місцеві селяни (в тому числі з Глиняного). Як сказано в постанові по цій справі, „контрреволюційна військово-повстанська націоналістнчна організація ставила собі за мету повалення Радянської влади шляхом збройного повстання, відторгнення України від СРСР і встановлення на Україні фашистського ладу за типом Німеччини”. Саме таку „грандіозну” акцію намагалися вчинити 12 селюків із глухого степового району і 67-річний поет, включений до списку як давній ворог, а, отже, й перший підбурювач.
Миколу Вороного розстріляли як „ворога народу” 7 червня. 1938 року. На Соловках у таборах ГУЛАГу загинув і єдиний син поета Марко.
До початку 1990-х років точно не було відомо, де і коли обірвалося трагічне життя талановитого поета, патріота Миколи Вороного. Роком смерті називали і 1937, і 1940, і 1942. Він був реабілітований двічі. Перший раз - 10 листопада 1957 року, під час хрущовської „відлиги”, Президія Кіровоградського обласного суду постанову трійки УНКВС по Одеській області від 29 квітня 1938 року стосовно 13 означених осіб скасувала, а справу на них припинила „за недоведеністю обвинувачення”. Мабуть, тоді наші правники ще не дуже відважувалися давати інший мотив – „за відсутністю злочину”. Але мученикам, хоч і посмертно, було повернуто чесні імена. Другий раз – висновком прокурора Київської області від 14 листопада 1989 року (на підставі ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року „Про додаткові заходи про відновлення справедливості стосовно жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років”).
Літературна спадщина митця невелика за обсягом, проте має значну естетичну цінність. Після дебюту в 1893 році його вірші друкувалися в періодичних виданнях. Лише 1911 року побачила світ перша збірка „Ліричні поезії”. Далі вийшли збірка „В сяйві мрій” (1913), поема „Євшан-зілля” (1917), збірка „Поезії” (1920), закордоном виходить збірка „За Україну” ( 1921). Останнє прижиттєве видання датоване 1929 р.
Біографічна довідка:
Вороний Марко Миколайович (псевдонім Антіох) народився 5 березня 1904 року в сім'ї поета М. К Вороного. Писати почав у 16 років, навчаючись у Чернігівській гімназії. Був студентом Київського музично - драматичного інституту імені М. Лисенка та Київського інституту народної освіти. Друкуватися в журналах почав у 20-х роках. Автор збірок віршів для дітей «Будівельники», «Коники», «Носоріг», «Ставок», «Червоні краватки» (1930), збірки поезій «Форвард» (1932).
Успішно виступав у жанрі сонета, мріяв видати книжку-сонетарій. Філософська лірика поета, особливо на релігійні теми, вражає своєю глибиною й прозірливістю. Кращі вірші цієї тематики «Молитва», «Церкви і янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна».
Працював на кінофабриці, а також виконував літературну роботу на договірній основі у рукописному Відділі Інституту, літератури імені Т. Г, Шевченка АН УРСР.
Восени 1933 року, коли посилилися репресії проти українських письменників, М. Вороний змушений був виїхати до Москви, де майже рік працював у редакції журналу «Наши достижения».
Арештований 19 березня 1935 року в Києві органами НКВС УРСР. Слідство велося по груповій справі, в якій, крім М. Вороного, фігурували М. Зеров, А. Лебідь, Л. Митькевич, Пилипенко і П. Филиповйч, Усіх їх звинувачували в належності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення Радянської влади на Україні, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівників.
З цієї групи до реабілітації дожив лише Л. Митькевич, який 1957 року заявив прокуророві, що слідство у їхній справі велося з грубими порушеннями соціалістичної законності.
Як з'ясовано перевіркою військової прокуратури, колишній співробітник НКВС УРСР Овчинкиков, який брав участь у розслідуванні цієї групової справи, за порушення соціалістичної законності був засуджений, а його колега Літман звільнений з органів державної безпеки за фальсифікацію матеріалів слідства.
Зломивши волю М. Вороного, слідчі надиктували йому зізнання, які втягували в той чорний вир понад два десятки літераторів і журналістів, з якими він спілкувався. 10 квітня 1935 р., коли М. Вороний уже «начал говорить искренне», він визнав, що належав до контрреволюційної організації, мета якої «повалення Радянської влади і створення самостійної буржуазно-націоналістичної України».
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 року засудив Вороного М. М. на 8 років позбавлення волі у випраяно-трудовому таборі.Відбував покарання на Соловках, де працював в основному на сільськогосподарських роботах. Як видно із архівно-слідчої справи М. Вороного, він, перебуваючи в ув'язненні, звертався з заявою в органи НКВС, в якій відмовлявся від зізнань, даних на попередньому слідстві та в суді, і просив переглянути його справу.
9 жовтня 1937 р. трійкою НКВС по Ленінградській області Вороного М. М. засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 р. У липні 1956 року 76 - літня мати поета Віра Миколаївна звернулася до військової прокуратури з проханням з'ясувати долю сина, про якого від вересня 1937. го нічого не знала, хоч неодноразово зверталася в різні інстанції, аж на ім'я Сталіна.
Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 року обидва вироки стосовно Вороного М. М скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.
Естетичні погляди М. Вороного
У листі-автобіографії поета, адресованому О. І. Білецькому, чітко виявляються естетичні принципи митця. Він сформувався під впливом французьких „парнасців”, російських поетів естетичного спрямування (О. Фета, Ф. Тютчева) та російських символістів. Тож не дивно, що Вороний прагнув наблизитися до Краси - сутності поетичного мистецтва, зобразити найтонші нюанси людських переживань. Український митець, як і романтики попереднього покоління, болісно страждав від розриву між ідеалом і дійсністю. Причому він не обмежувався лише абстрактно-етичними категоріями. На відміну від аполітичних французьких символістів, Вороний гаряче прагнув соціального й національного визволення рідного народу.
Маніфестом українського модернізму вважається передмова М. Вороного до альманаху „З-над хмар і долин” (1901). Він викладає тут вимоги, що втілюють його власні погляди на мистецтво: твори повинні бути оригінальними, високохудожніми, „ хоч з малою ціхою оригінальності, незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом... де б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю”.
Своїм альманахом поет прагнув „хоч почасти” наблизитися „до новітніх течій у напрямі європейської літератури”, взявши епіграф із творчості Шарля Бодлера: „Предмет поезії є тільки вона сама, а не дійсність”. Вимогу незаангажованості мистецтва частина письменників сприйняла негативно. А вульгарно-соціологічні дослідники схильні вважати, що тут Вороний проголошував „гасло чистого мистецтва, його вустами говорить інтелігент буржуазного типу, що хоче втекти від реального життя, від боротьби в світ містики і фантазії”.
Володар дум покоління 1880-90-х років І. Я. Франко докоряв молодого поета за відхід від боротьби. У присвяті до поеми „Лісова ідилія” він назвав Вороного „ідеалістом непоправним”, який вимагає від авторів:
Пісень давайте нам, поети,
Без тенденційної прикмети,
Без соціального змагання,
Без усесвітнього страждання,
Без нарікання над юрбою,
Без гучних покликів до бою...
У відповідь М. Вороний відгукнувся програмовим віршем „Іванові Франкові” (1902), в якому ще раз здекларував власні погляди на поезію і завдання поета, сформулював власне естетичне кредо: „Моя девіза - йти за віком / І бути цілим чоловіком!”, тобто перебувати в гущі сучасних подій і проблем, бути голосом своєї епохи й народу й водночас зберегти власне неповторне „Я”. Молодий поет наголошує, що життя - складна річ: „Душа бажає скинуть пута, / Що в їх здавен вона закута, / Бажає ширшого простору / Схопитись і злетіти вгору, / Життя брудне, життя нікчемне / Забути і пізнать надземне, / Все неосяжне - охопити, / Незрозуміле - зрозуміти!”
Митець не відмовляється від боротьби, але прагне злетіти духом вище, сягнути філософських висот життя. Поезія - це торжество духу, свободи, краси, вона знаходиться над буденністю і кличе людину злетіти:
О ні! Я, взявши в руки зброю,
Іду за генієм до бою.
Рубаюсь з ворогом, співаю,
В піснях, до бою закликаю
Всіх тих, що мляві чи недужі,
Чи під укриттям сплять байдужі...
Справжній поет, на думку М. Вороного, не має права стояти осторонь жорстокої дійсності. Його „душа бажає скинути пута”, „бажає ширшого простору”, шукає відради й забуття. „Життя брудне, життя нікчемне забути і впізнать надземне”. Тільки слова високої поезії, яка народжу’ється за незалежними законами творчості, „тягар життя скидають і душу раєм надихають”, не лишають людину байдужою. Не кликав М. Вороний тікати від реального життя в світ містики, не проповідував безідейності в мистецтві. Ніколи він не був прихильником „чистого мистецтва”:
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі,
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління, і надії,
І чарівливі гарні мрії -
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало...
Поет творить за законами краси: «А як поет — без перепони Я стежу творчості закони». Поезія - то «свобідний творчий дух», який живиться, наповнюється реальним життям, який нікому не закувати в кайдани. Такі вимоги ставив упорядник альманаху до авторів. Крім того, в усіх літературно-критичних і мистецтвознавчих статтях, розвідках про український театр і драму Вороний виступає прихильником справжнього великого мистецтва з орієнтацією на світові зразки. «Штуки чистої без ідеї не може бути - вона з нею складає одне ціле,- недвозначно зазначає М. Вороний. -Тенденція без штуки буває, звичайно, і з нею разом укупі не може бути. Між ідеєю і тенденцією (передвзятість) лежить величезна різниця. От проти псевдоштуки, чи штуки тенденційної, проти римованої прози я й виголосив свою девізу».
Звичайно, серед творів М. Вороного трапляються й такі, що своїм спрямуванням були начебто далекі від реальної Дійсності. Але ж людина не зіткана з одних осяйних вогнів, мажорних звуків; їй властиві і смуток, і туга, і навіть розпач. А коли це витончена душа поета, то й народжує вона в такі хвилини рядки, повні смутку й скорботи: «Нудьга гнітить... Недуже серце скніє...», «Знемігся я...», «Морозом лиходійним моє життя прибито на цвіту...».
Характерним з цього погляду є вірш „Vae Victis” («Горе переможеним»), в якому поет скаржиться на свою долю: «Я знемігся, згорів...», «Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга». Хоч він іще молодий, але вже знемігся й не має сили продовжувати боротьбу («Я боровся, шукав ідеала»), «мрії згасли», «вломились напружені крила».
Та не боїться справжній поет ні кари, ні страти, його не страшать грізні удари, коли «буяє творчість духа». Хоч поруч стають до битви й фарисеї, що «паперовими мечами Вимахують над головами», які, мов торговці, і тут шукають вигоди. Безперечно, немає жодних підстав звинувачувати поета в тому, що він нібито закликав творити бездумне мистецтво, уникати тривожних, буденних подій, ховатися у вимріяних світах. Поет має відгукуватися на всі порухи людської душі. Але ж боротьба не вічна, бо коли «повсякчас битись, то серце може озлобитись». Душа інколи прагне відпочинку, простору, легкого лету, щоб піднятись угору. Від постійної боротьби людина може не лише озлобитись, а й знесилитись. Потрібна віра в той омріяний рай, де людина житиме вільно, розкуто, щасливо. Отож і про це має співати поезія. Велична поезія! Ось таким бачить митець завдання поета, роль його слова в житті народу.
М. Рильський до 35-річчя М.Вороного склав акровірш, у якому підкреслює значення життєвого подвигу старшого сучасника:
Вітаю Вороного нині!
Одважно линучи з-над хмар,
Рабів будив ти у долині,
Огонь злюбивши, як Ікар!
Не відаючи супокою,
Оспалих кликав громадян.
Минуло! Це ж перед тобою
У тебе вкрадений євшан!
Мотиви творчості поета
Тематика творчості поета різноманітна, зокрема: громадська, інтимна лірика, роздуми про місце поета в поезії та житті народу, звернення до героїчної історії предків, оспівування величі материнської любові, краси природи, протест проти національного і соціального гноблення, сатира і твори для дітей.
Уже з перших віршів М. Вороного постає уярмлений край, духовно і фізично окутий український народ:
Люду мій бідний, окрадений люду!
Що у твоїх я побачив очах,
То вже й довіку свого не забуду,
Де б я не був, всюди бачити буду –
Голод і жах!
(«Краю мій рідний»)
Протест проти національного й соціального гноблення звучить також у багатьох інших поезіях М. Вороного, зокрема у вірші «Серце музики», присвяченому пам'яті великого композитора М. В. Лисенка. Тут поет славить співця, який «вічно буде жити» в серцях народу, бо творив для рідного краю; в постійних умовах цькувань і переслідування «серце любило до нестерпнучого болю», «тяжко боліло за Україну, за волю...». Він прийняв смерть за любий, рідний край, щоб «жити в пам'яті юрби як лицар, як кобзар!».
Вороний уславлював самовідданих борців за свободу, мужніх, відважних людей, таких як українська революціонерка, Маруся Вітрова, що спалила себе в тюрмі, як Левко Мацієвич („Ікар”), перший український пілот, що трагічно загинув у 1910 р. під час повітряної катастрофи.
Думки про завдання митця М. Вороний висловив у багатьох творах, зокрема у віршах, присвячених І. Франку, I Лесі Українці, Т. Шевченку, М. Лисенку («Пам'яті Миколи Лисенка», «Пам'яті Івана Франка», «Гей, хто має міць», «На Тарасовій горі» тощо). Цій проблемі присвячений і вірш «До моря» (1901), в якому Вороний ще раз торкається теми - поет і суспільство. Тут він проводить паралелі: море і поет, що їх єднає? Або ще точніше: море і душа поета: що в них спільного?
Гостро проблематичний зміст громадянської лірики поета відчувається також у віршах “Хмари”, “Соловейко”, “Сонце заходить”, “Горе переможеним”. “Vaueictis”. Так, через усю творчість поета проходить образ рідної землі, страдницький образ підневільної України. І його єдине прагнення - бачити народ вільним і щасливим. Це й рятувало його від абсолютного песимізму та нігілізму, хоч інколи він відчував себе безсилим перед невблаганною реальністю життя:
Розкішний край мій у ярмі,
Мій люд - невільники німі,
На їх устах печать.
Що бачу я, що чую я,
Те пісня й відає моя:
Умію я... ридать.
(„Соловейко”)
Зневажає і висміює поет лжепатріотів, безбатченків, запроданців. Скільки уїдливих, дошкульних слів кидає «молодим патріотам», які «просторікують в шинках виключно по-українськи», не минає і тих заскорузлих «хлопоманів», які почувають себе «чужинцями у ріднім краю» (“Молодий патріот”, “Старим патріотам”, “Мерці”).З дошкульною іронією, що переходить у сарказм, висміює тих, що вміють, коли треба, «шпарко вчистить гопака», хвацько вихилити чарку, заспівати українську пісню, прочитати «весь Шевченків «Заповіт», навіть другу половину»:
Рідну мову любить - страх!
І, поводячись по-свинськи,
Просторікує в шинках
Виключно по-українськи. «Молодим патріотам».
Сатиричних і гумористичних віршів у М. Вороного небагато. Але його глибокополітичну сатиру можна сміливо ставити поряд з мистецькими витворами І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка.
Темам героїчної історії народу, величі материнської любові, краси одвічної природи та сили справжнього кохання присвячені поема “Євшан-зілля” та вірші “Поезії до моря”, “Легенда”, “Найдорожчий скарб”.
Мотиви інтимної лірики звучать в поезіях „На скелі”, „Хвиля”, „Нічого, нічого!...”, „Зрада”, „О, не питай!” „Твої уста”, „Ти не любиш мене”, „Ні, не забув...”, „Finale”. Перша зустріч, перше велике захоплення, світле почуття переповнює душу героя:
В серці любе почування Пишним цвітом розцвітає,
І душа моя співає Гімн щасливого кохання.
(«На скелі»)
І те почуття то «виграє хвилею», «сміється до сонця», то викликає у спогадах «тихомрійний любий образ, то зраджує: «Зрада! Зрада!.. Вона, ця потвора страшна», «в'ється, б'ється, сичить і зеленими світить очима».
Розпач, розпука, благання і надія («Ти не любиш мене...», «О, не питай!..») вириваються з душі ліричного героя:
Ти не любиш мене, ти не любиш мене —
Вже нема повороту до раю!..
Не всміхнеться мені твоє личко ясне...
Чи то ж правда, мій Боже! Благаю! («Ти не любиш мене...»)
Сподівання, мрія, світлий спогад («Чи пам'ятаєш?», «Ні, не забув», «Чорне доміно») виринають із пітьми:
Так рік минув, та не минули муки.
Бодай би вже востаннє спалахнув
І згас огонь кохання та розпуки...
Так рік минув, та не минули муки,
Так рік минув... («Ні, не забув...»)
Та попри всі болі, страждання і муки ліричний герой лишається вірним своєму почуттю, своїй коханій:
Зорій же ти, мій образе пречистий!
В тобі я власну мрію покохав...
Благословен той час великий, урочистий
Як ти постав!
Є в творчому доробку поета і твори для дітей (“Хмарка”, “Привітання”, “Знову ранок”, “На озері”, “Німфа” та ін.).
Творчість М. Вороного слід розглядати загалом на тлі тогочасної дійсності, в контексті літературного процесу. Тільки тоді відчуємо, що вона була взірцем і громадянськості, й людяності, і мистецької довершеності.
Поема „Євшан-зілля”
Цей ліро-епічний твір був завершений у Полтаві 11 травня 1899 року. Основу поеми складають літописні оповіді про хлопчика, сина половецького хана, взятого в полон князем Володимиром Мономахом. Цей сюжет служив джерелом натхнення і для А. Майкова, й для І. Франка. Хоча полоненого оточили турботами й розкошами, терпкий запах рідного полину розбудив у юнакові любов до батьківщини. Молодий половець тікає в степи. Вороний наслідує головну ідею літописних джерел, що найдорожче й найсвятіше для людини - рідна земля. Про це сказано в пролозі поеми: «В давніх літописах наших / Єсть одно оповідання, / Що зворушує у серці / Найсвятіші почування». У тому ж пролозі висловлено й повчання нащадкам, і докір тим, хто не шанує батьківщини.
Будова твору споріднює «Євшан-зілля» з романтичними баладами XIX століття і народними думами. Після традиційного для цих жанрів зачину представлена експозиція, в якій розповідається про історію полону половецького юнака й про його щасливе життя на чужині. Зав'язкою поеми стає прагнення невтішного хана повернути сина. Він наказує гудцеві вирушити в «землю Руську» й розповісти про горе батька, проспівати пісні батьківщини, а якщо й це не допоможе, дати хлопцеві євшан-зілля, «щоб, понюхавши, згадав він / Степу рідного привілля».
Розвиток дії охоплює шлях посланця до князівських палат, виконання ним ханського наказу. Кульмінаційним моментом поеми стає етичний конфлікт у душі юнака між ситим і спокійним життям бранця та сповненим тривог, але вільним життям удома. Пахощі полину, євшан-зілля, поданого співцем Ором, допомагають йому зробити єдино правильний вибір - повернутися в рідні степи:
Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати!» — Так він скрикнув, і в дорогу В нічку темну і пригожу Подались вони обоє, Обминаючи сторожу.
Отже, розв'язка поеми яскраво виражає патріотичну ідею вірності батьківщині. Відсутність власного імені юнака підкреслює узагальнений характер сюжету. Стилізація під літописну та фольклорну традиції цим не обмежується. Розповівши давню легенду, автор додає до твору післямову, де кидає гіркий докір сучасникам, що не переймаються болями і стражданнями вітчизни:
А проте тієї сили, Духу, що зрива на ноги, В нас нема, і манівцями Ми блукаєм без дороги! Де ж того євшану взяти, Того зілля-привороту, Що на певний шлях направить,
- Шлях у край свій повороту?!
Таким чином, пряме звертання до співвітчизників на початку (до тих, «котрі край свій рідний / Зацурали, занедбали») і пристрасне слово наприкінці поеми утворюють своєрідне композиційне кільце. Традиційно вважається, що коло - це символ вічності, тобто вічною й незнищенною залишиться відданість батьківщині. Риторичне запитання, поставлене автором наприкінці поеми, мимоволі викликає у нас асоціації з болісними роздумами нашого сучасника Ч. Айтматова в романі «І довше віку триває день». Манкурт тут теж полонений, але який забув власне ім'я, рід, батьківщину, він перестає бути особистістю й перетворюється на раба. Таким чином, пам'ять, усвідомлення людиною свого роду-племені проголошуються обома письменниками необхідними умовами збереження людського „Я”.
Художні особливості поеми :
а) притаманна фольклорним творам трикратність (три дні і ночі прямував гудець Ор до князівських палат);
б) повторення синонімічних слів («зажурився, засмутився», «ні утіхи, ні поради», «улещає, намовляє»); вживання стійких, традиційних епітетів «Рідний степ — широкий, вільний, / Пишнобарвний і квітчастий»);
в) порівняння зі стихійними силами: «Мов скажена хуртовина, / Мов страшні Перуна громи, / Так ревли-стогнали струни / І той спів гудця-сіроми!»; вживання складних слів (іменників, дієслів);
г) звертання хана до гудця нагадує стиль «Слова о полку Ігоревім» («Слухай, старче, ти шугаєш / Ясним соколом у хмарах, / Сірим вовком в поліскачеш...»);
д) звертання («Воля, воленька кохана!», «Україно! Мамо люба!»);
е) риторичні звертання й оклики;
є) поема написана 4-стопним хореєм з пірихієм - одним із найпоширеніших віршованих розмірів, що надає творові динамічності та енергійності.