2. Розвиток науки

В умовах, коли більшість населення українських земель не вміла читати, а успіхи в розвиткові освіти були незначними, прогрес у науці вражав уяву.

У другій половині ХІХ ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Університети на українських землях зробилися важливими науковими центрами як Російської імперії, так і Європи.

Розвій наук зумовлювали такі чинники:

· розвиток промисловості після реформ 60–70-х рр., що потребував кваліфікованих спеціалістів і нових технологій;

· загальноєвропейський прогрес у науці й техніці;

· поширення й подальше домінування філософії позитивізму, яка сприяла пошукові достовірних і точних вимірів фізичних і суспільних явищ;

· відсутність ідеологічного забарвлення в дослідженнях, а отже,– конфлікту з владою, хоч і не завжди.

Протягом другої половини ХІХ ст. з’явилася плеяда видатних науковців світового рівня, яких, на жаль, зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких через різні обставини їм довелося працювати. Насправді вони були синами українського народу, якого не цуралися.

Світової слави зажили: вчений-етнограф М.Міклуха-Маклай, дослідження якого Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії не втратили свого значення й дотепер; О.Волощак, який зробив вагомий внесок у розроблення ботанічної географії, дослідив рослинний світ Карпат; М.Умов – засновник київської школи теоретичної фізики; М.Бекетов – вчений-хімік, який, працюючи в Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію; математик О.Люпанов; ембріолог А.Ковалевський; І.Мечников і М.Гамалія, що були засновниками першої в Російській імперії та другої в світі бактеріологічної станції, а також започаткували успішне лікування таких страшних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз; М.Пильчиков, який зробив значний внесок у розвиток електротехніки, започаткував нову дисципліну – ядерну фізику, та багато інших.

Одним із видатних українських вчених того періоду був Іван Пулюй (1845–1918), який свої здібності виявив в електромеханіці, а до того ж прислужився і українському рухові. Не обійшовся без Пулюя і переклад Святого Письма українською мовою.

Іван Пулюй народився на Тернопільщині. Після закінчення гімназії навчався на теологічному факультеті Віденського університету, але, закінчивши його, не прийняв сану, а вступив на філологічний факультет. А втім, його захопила фізика. Він переїхав до Страсбурга, де студіював електротехніку. У 1877 р. дістав академічне звання доктора філософії за спеціальністю фізика. Наступного року на всесвітній виставці в Парижі Пулюя нагородили за винаходи фізичних та електротехнічних приладів. Його запросили до викладацької роботи. У 1902 р. він став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Його творча індивідуальність особливо яскраво проявилась у галузі електротехніки. Так, він удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, що дало змогу створити лампу, яка за технічними характеристиками перевершувала лампу Едісона; був першим у дослідженні «холодного світла», що згодом дістало назву неонового. За його активною участю запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі – першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення ікс-променів, з чого скористався німецький вчений Рентген, від прізвища якого ці промені дістали свою назву.

Крім наукової роботи, він розгорнув широку громадсько-політичну діяльність: узяв активну участь у роботі Наукового товариства ім. Т.Шевченка, організував культурно-пропагандистське товариство «Січ» для поширення правдивої інформації про Україну, заснував молодіжний гурток для вивчення й популяризації української історії та літератури.

У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувалися праці М.Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду Руїни та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В.Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 80–90‑х рр. почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків – О.Я.Єфименко, Д.І.Багалія, Д.І.Яворницького, М.С.Грушевського. Завдяки їхнім дослідженням було вироблено загальну схему української історії від найдавніших часів. У царині дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П.Г.Житецький. Низьку важливих праць із проблем мовознавства створив О.О.Потебня.

М.Грушевський про початок своєї творчої праці над написанням багатотомної «Історії України-Русі»

«Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням честі своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидатніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річчю, для якої час ще не наспів, бракує матеріалу, зістаються великі прогалини і т.д. В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й загальноприступної, в трьох невеликих томиках, які б обіймали старий, литовсько-польський і новий період. Зайнявши кафедру, я сім семестрів з ряду (1894–1897 рр.) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз з р. 1898-1901, курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючись в історію культури, огляду устрою, економічного життя і т.д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану.

…Протягом 1897 і 1898 рр. був написаний перший том і при кінці 1898 року був видрукований…

…В Галичині сей початок історії був прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіазмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона».

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При університетах створювали наукові товариства: філологічні, математичні, фізико-медичні, психіатричні, акушерсько-гінекологічні, дослідників природи, історичні. Крім того, в Наддніпрянській Україні виникали різноманітні культурно-освітні товариства.

3. Внесок Наукового товариства ім.Т.Шевченка в становлення національної науки

Якщо в Наддніпрянській Україні наука розвивалася як частина загальноросійської, то на західноукраїнських землях було закладено фундамент національної української науки. Її осередком стало Наукове товариство ім.Т.Шевченка (НТШ) – науково-культурна громадська організація, заснована 1892 р. коштом прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України. Попередником НТШ було Літературно-наукове товариство ім.Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство було сформовано як прообраз Академії наук – з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями й підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів. Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд із науково-дослідницькою діяльністю НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об’єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних і державних діячів Західної та Наддніпрянської України, інших держав. Членами та активними діячами НТШ були О.Барвінський, М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, С.Томашівський та ін.

Головною заслугою товариства було те, що за відсутності української державності воно виконувало функції всеукраїнської Академії наук. Творчий доробок НТШ (ЛНТШ) з 1873 р. по 1939 р. становив 1172 томи різних видань, у тому числі 943 томи серійних наукових публікацій. Крім того, НТШ стало основним видавцем українських підручників. Завдяки НТШ вийшли друком перші вісім томів монументальної праці М.Грушевського «Історія України-Русі».

Найважливіші досягнення припали на сферу суспільних дисциплін: історії (праці М.Грушевського, І.Джиджори, І.Крип’якевича, І.Кревецького, М.Кордуби, С.Томашівського), філології та літературознавства (праці М.Возняка, М.Деркач-Футрак, О.Огоновського, К.Студинського, І.Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В.Гнатюка, М.Зубрицького, Ф.Колесси, В.Шухевича), антропології (Ф.Вовк, І.Раковський), бібліографії (І.Левицький, В.Дорошенко) та ін.

НТШ мала незаперечні заслуги в розробленні української наукової термінології. Історична роль товариства полягала у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І.Пулюєм катодного проміння (названого згодом рентгенівським), синтез І.Горбачевським сечової кислоти, праці М.Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С.Рудницького та В.Кубійовича в дослідження географії України та ін.

У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських учених було відновлено НТШ у Львові.