2.4.2. Методи організації виробництва

Метод організації виробництва – це обґрунтована комбінація прийомів і способів реалізації виробничого процесу. До його характеристик відносять: 1) взаємозв’язок послідовності технологічних операцій з планом розміщення обладнання; 2) ступінь неперервності виробничого процесу.

Виділяють базові методи організації виробництва: непотоковий, потоковий.

Непотоковий метод застосовується в індивідуальному, одиничному й дрібносерійному виробництві. Характеризується наступними ознаками:

• виробниче обладнання групується у ділянки за видами робіт (ділянки токарних верстатів, фрезерних верстатів і т.п.);

• поєднання універсального та спеціального обладнання;

• між групами технологічного обладнання розташовують виробничі запаси та проводиться технічний контроль;

• у виробничому процесі виникають перерви в наслідок того, що робітник отримує деталь для виконання технологічної операції не з попередньої, а із проміжного складу або від контролера.

За цим методом складно мінімізуються витрати часу на транспортні операції та запаси.

Потоковий метод найбільш раціональний у масовому, багато та середньосерійному виробництві. Організуючим елементом потокового виробництва є потокова лінія зі спеціалізованими робочими місцями, які розташовані відповідно до технологічного процесу. За потоковим методом рух предмета праці в процесі його обробки відбувається за оптимальним маршрутом без очікувань у проміжних запасах і під час технічного контролю. Ознаки потокового методу організації виробництва:

• поділ виробничого процесу на окремі операції й тривале їх закріплення за певним робочим місцем;

• спеціалізація робочого місця за певною операцією;

• синхронізоване ритмічне виконання операцій на всіх робочих місцях за єдиним розрахованим тактом потокової лінії;

• розміщення робочих місць у відповідності до технологічного процесу;

• рух предметів праці від одного робочого місця до іншого за допомогою технологічного транспорту.

Використовуючи типи й методи організації виробництва формують виробничу структуру.

2.4.3. Функції управління виробництвом

На виробництво впливають різні фактори (техніко-технологічні, соціально-економічні, регіональні). Вони стають більш динамічними й ситуативними, мають різний характер впливу на організацію та функціонування виробництва. Виробництво розглядають як виробничу підсистему загальної відкритої соціально-економічної системи – підприємства.

Вплив техніко-технологічних факторів (впровадження нової технології та техніки, комплексної переробки сировини) призводить до необхідності зміни схем організації виробництва, формуванню нових типів виробництв, диверсифікації господарчих і науково-технічних зв’язків. Соціально-економічні фактори (ресурсний потенціал, кваліфікація персоналу, мотивація діяльності, методи управління) визначають необхідність розвитку виробничих відносин. Регіональні фактори (природні, природоохоронні, нормативні, адміністративні) стимулюють розвиток соціальної та виробничої інфраструктури, змін в системі оплати праці, забезпечення рівноваги природокористування.

Перед управлінням весь час стоїть задача – пошуку нових форм та інтенсивності інтегрованого впливу цих факторів з метою забезпечення ефективного та прибуткового розвитку виробництва.

Вимоги до управління можливо вкласти в таку формулу: «знати – можу – хочу – вмію – встигаю», які реалізують з допомогою функціональних підсистем: прогнозування; стратегічне управління; управління персоналом; управління виробництвом; управління маркетингом; управління фінансами; управління інноваціями та інш.

Характерні риси сучасного управління виробництвом:

• поєднання раціоналізму в управлінні (орієнтація на ефективність внутрішніх факторів) та ситуативного підходу (орієнтація на гнучкість та адаптивність до змін зовнішнього середовища);

• пріоритет системи стратегічного управління, яка поєднує стратегічний підхід до постановки перспективних задач і програмно-цільовий підхід щодо їх реалізації.

• орієнтація на управління «організаційною (корпоративною) культурою».

• формування та розвиток інноваційного менеджменту.

• посилення ролі лідерства в організації як носіїв нових знань та професійних вмінь.

• визнання соціальної відповідальності управління перед персоналом і суспільством.

• необхідність роботи антикризового менеджменту;

• посилення пріоритетності екологічних та соціальних критеріїв прийняття рішень;

• орієнтація на досягнення синергічного ефекту.

Сучасний підхід до організації управління поєднує збалансоване поєднання людських цінностей та перманентних організаційних змін адаптивних до зовнішнього середовища.

В управлінні розрізняють три види діяльності: технічна діяльність (створення та впровадження прогресивних матеріалів, техніки, технології, інноваційних колективів); координація дій щодо забезпечення виробничих процесів (управління внутрішніми факторами); організація дій на ринку (управління маркетингом).

Виробництво як система є штучною, створена людиною заради власних інтересів і розподілу праці (наприклад, поділ праці на операції й завдання), що покладено у формування підрозділів підприємства за технологічним процесом. Розподіл праці є першопричиною відділення системи управління від виробників.

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю власник або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і його відповідальність, умови матеріального забезпечення та звільнення з посади та інші.

Керівник діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах влади, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства й вирішує питання діяльності підприємства в межах установчих документів.

Між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом укладається колективних договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу.

За виробничим менеджментом визначають систему функцій управління: загальних і спеціальних (виробничих). Загальні функції відбивають зміст управління в будь-якій організації.

До загальних функцій управління відносять: прогнозування й планування; організацію взаємодії й повноважень; координацію й регулювання; контроль; мотивацію.

Планування – це визначення цілей і задач розвитку, шляхів, методів і засобів їх досягнення.

Організація взаємодії і повноважень – це діяльність управлінського персоналу щодо забезпечення планового функціонування підприємства і складається з наступних стадій:

1. визначення видів робіт, які необхідно виконати для вирішення поставлених завдань;

2. кількісна та якісна оцінка робочої сили;

3. розподіл видів робіт за персоналом;

4. розподіл повноважень й відповідальностей управлінського персоналу;

5. оформлення посадових інструкцій;

6. розробка схем руху предметів праці, норм та нормативів.

Координація й регулювання - це погодженість дій виконавців відповідно до плану (мети). Забезпечується взаємодією різних підрозділів у процесі виробництва і спрямована на недопущення відхилень від плану, робочих графіків, норм виробітку.

Контроль – це зворотній зв’язок в системі управління виробництвом, за допомогою якого керівники одержують інформацію про поточний стан справ та відхилення від програми дій. За результатами контролю можливе корегування діяльності персоналу та підрозділів. Використовують три види контролю: попередній (визначення цілей і завдань), поточний (виявлення відхилень від намічених планів) та заключний (контроль результатів виробничих завдань планів).

Реалізація функції мотивації - це процедури спонукання особистості до корисної діяльності, досягнення цілей підприємства.

Практичні форми мотивації дій персоналу виходять з сутнісної та процесної теорій мотивації.

Сутнісні теорії мотивації з’ясовують причини певної поведінки людини.

Процесні теорії мотивації виходять з типової поведінки людей.

Загальні функції реалізуються в контурі управління підприємством в цілому.

До спеціальних (конкретних) функцій відносять забезпечення виробництва матеріальними, енергетичними, інформаційними, трудовими, фінансовими ресурсами тощо. Вони характерні для певних виробництв.