3.2. Засоби комунікації

Передача будь-якої інформації можлива лише за до­рогою знакових систем. Існує кілька таких систем, які використовуються в комунікативному процесі й відповідно до яких можна класифікувати засоби комунікації на вербальні та невербальні.

Вербальна (від лат. уегЬІнп — слово, словесний, усний) комунікація використовує як знакову систему мову — найбільш універсальний засіб людського спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії і взаєморозуміння у процесі спільної діяльності. Точність розуміння слухачем змісту висловлювання може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна "комунікативних ролей», тобто коли реципієнт стане комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст інформації.

Діалог, або діалогічна мова, як специфічний різновид змови є послідовною зміною комунікативних ролей, в ході якої виявляється зміст мовного повідомлення, тобто відбувається збагачення, розвиток інформації.

Невербальна комунікація включає різні знакові систе­ми: оптико-кінетичну, пара- та екстралінгвістичну, про­сторово-часову, контакт «очі в очі», які мають свої особ­ливості.

Оптико-кінетична система знаків використовує жес­ти, міміку, пантоміміку. Загалом цю систему можна уявити як сприймання властивостей загальної моторики різних частин тіла (рук — жестикуляція, обличчя — мі­міка, пози — пантоміміка). Ця загальна моторика відо­бражає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи знаків до ситуації комуні­кації надає спілкуванню певних нюансів, що сприйма­ються неоднозначне за умов використання одних і тих самих жестів у різних національних культурах. Значу­щість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що виокремилась особлива галузь до­сліджень — кінесика, яка вивчає ці проблеми.

Велике значення у невербальній комунікації мають вираз обличчя, погляд. Вираз обличчя найбільше під­креслюють кути губ, нахмурювання або піднімання брів і зморщування чола. Ці елементи міміки дають змогу пе­редати всю гаму емоцій і почуттів — від приємного зди­вування до розчарування.

Погляд — ключовий елемент невербальної комуніка­ції. Як правило, саме ним партнер висловлює інтерес до розмови. Бігаючий погляд найчастіше говорить про нудьгу або про бажання у свою чергу взяти слово (якщо тільки воно не виражає страх чи почуття провини).

Пильний погляд, спрямований прямо в очі співбесід­нику, часто сприймається як ознака деякої агресивності.

Функції погляду, проте, залежать і від типу культури. Так, в африканських країнах і на Сході опускання очей слухачем перед тим, хто говорить, е знаком поваги до останнього.

Певне значення мають також жести. Палець, що вка­зує на іншу людину, сприймається як більш агресивний жест, ніж розкриті й повернені до неї долоні. Похи­тування головою, нахил її до плеча або в бік партнера завжди вважаються ознаками інтересу.

Свої почуття та стани людина може висловлювати та­кож за допомогою пантоміміки. Наприклад, людина ви­являє до партнера відкритість, якщо стоїть до нього обличчям, а не боком. Неприязнь у людини, що сидить, виявляється у напруженості тіла і, навпаки, розкутість тіла, нахил вперед є виразом симпатії.

Паралінгвістична система — це система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, його діапазоном, тональністю і виражає почуття та стани людини. Так, спокійний і солідний голос знімає напругу, збуджує інтерес, а роздратований — сприймається як ознака агресивності. Екстралінгвістична знакова система – це включення в мову пауз, інших нелінгвістичних компонентів (покашлювання, сміх), темп мовлення.

Простір і час організації комунікативного процесу теж особливою знаковою системою, мають певне смислове навантаження як компоненти комунікативних ситуацій. Так, розміщення партнерів обличчям до одного сприяє виникненню контакту, символізує увагу до того, хто говорить, натомість окрик у спину може мати негативне значення.

У різних культурах розроблені свої нормативи часових характеристик спілкування, які є своєрідними доповненнями до семантичне значущої інформації. Своєчасний прихід до початку переговорів символізує ввічливість до партнера, запізнення ж інтерпретується як вияв неповаги. Існує навіть окрема галузь — проксемика (Е.Холл), яка вивчає норми просторової і часової організації спілкування («просторова психологія»).

Дослідження в цій галузі пов'язані з вивченням специфічних наборів просторових та часових констант комунікативної ситуації. Останні називаються хронотопами. У літературі описані, зокрема, хронотопи «лікарняної палати", «вагонного супутника» та ін. Суть їх полягає в тому, що специфічна ситуація спілкування створює несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна пояснити відвертість до першого, зустрічного, яким є «вагонний супутник».

Ще однією специфічною знаковою системою є контакт «очі в очі», який має місце у візуальному спілкуванні. У дослідженнях контакту «очі в очі» інтерес був зосереджений перш за все на вивченні інтимного спіл­кування. Англійський дослідник М.Аргайл розробив на­віть певну «формулу інтимності», з'ясувавши залежність міри інтимності від такого параметра, як дистанція спіл­кування, яка по-різному дає можливість використову­вати контакт «очі в очі».

Особливе значення має візуальне спілкування для дити­ни. Встановлено, що дитині властиве фіксування уваги передусім на людському обличчі. Експерименти на дорос­лих також показали, що найбільш жвава реакція виявлена на два горизонтально розміщені кола (аналоги очей).

У розмові люди то дивляться один на одного, то від­водять очі. Постійний погляд заважає зосередитися. Найчастіше дивляться в очі не більше 10 сек. Це буває перед початком розмови або після перших кількох слів. Потім зустрічаються очима час від часу. Візуальний кон­такт відбувається здебільшого, коли обговорюється при­ємна тема. При обговоренні неприємної теми часто утримуються від такого контакту. Охочіше дивляться на тих, ким захоплюються, або з ким знаходяться в близь­ких стосунках. Більш схильні до візуального контакту жінки. Контакт очей доповнює вербальну комунікацію.

У представників деяких культур засобом невербальної комунікації є дотик. Це невід'ємний елемент комуні­кації в Африці, на Середньому Сході, в більшості країн Латинської Америки. Один спостерігач підрахував, що пара, яка сидить за столиком ресторану в Парижі, за одну годину здійснює в середньому 110 взаємних дотиків, у Лондоні — жодного, у Джексонвілі (США) — близько восьми.

Стосовно всіх чотирьох систем невербальної комуні­кації постає одне загальне питання: що їх об'єднує? Кожна з них використовує власну знакову систему, яку можна розглядати як певний код. І якщо у випадку з мовою система кодування загальновідома, то під час не­вербальної комунікації важливо у кожному випадку ви­значити, що ж можна вважати кодом і як забезпечити володіння ним партнера по комунікації. У протилежному випадку ніякого змістовного «додатка» до вербальної комунікації описані системи не дадуть.

Як відомо, в загальній теорії інформації є поняття "семантично значуща інформація» — це та кількість інформації, яка дана не на «вході», а на її «виході», тобто яка «спрацьовує», причому на «вході» її завжди біль-ніж на «виході». У процесі людської комунікації це поняття можна інтерпретувати так: семантично значуща інформація — це та, яка впливає на зміну поведінки і має сенс. Усі невербальні знакові системи збагачують цей зміст , допомагають розкрити повністю змістовний бік інформаціі.

Вербальна і невербальна комунікації тісно пов'язані собою. Невербальна комунікація є суттєвим «додатком" до вербальної, підсилює її. За оцінкою дослідників, тільки 7% змісту повідомлення передається значенням слів, у той час як 38% інформації визначається тим, як ці слова вимовляються, і 55% — виразом обличчя.