3. Структура особи злочинця. Типологія і класифікація злочинців: поняття, види та значення

Особа злочинця являє собою цілісне утворення, що складається з декількох елементів, сукупність яких формує її структуру.

В перекладі з латинського термін «структура» означає будову, побудову. В філософському значенні під структурою прийнято розуміти будову якого-небудь об'єкта або явища, можливість розчленування його на складові частини (елементи), а також встановлення зв'язків і взаємодії між ними.

Особа злочинця також може бути розчленована на низку елементів, тобто певну кількість її різних ознак, властивостей, рис, особливостей. Всі вони потім групуються, як би «розкладаються по поличках», утворюючи самостійні блоки-групи ознак і властивостей. Вбачається, слід виділити сім таких груп: соціально-демографічні ознаки; особистісно-рольові властивості; соціально-психологічні якості; риси правової і моральної свідомості; психічні відхилення і аномалії; кримінально-правові ознаки; загальнозна-чущі позитивні людські якості.

Соціально-демографічні ознаки містять у собі відомості про стать, вік, рівень освіти, рід занять, стаж роботи, сімейний стан, місце проживання, належність до певної соціальної групи та інші дані про соціальний статус осіб, які вчиняють злочини. Перелічені ознаки самі по собі не є криміногенними; вони, взяті окремо, не характеризують конкретну особу як злочинця. Разом з тим вони, взяті у великій сукупності на рівні злочинності взагалі або на рівні окремого виду злочинів і піддані статистичній обробці у зіставленні з даними офіційної демографічної статистики, містять цінну кримінологічну інформацію про особу злочинців. При такому зіставленні встановлюються зв'язки особи злочинця з типовими харак-теристиками всього суспільства.

Зіставляючи, наприклад, частку чоловічого і жіночого населення, втягнутого в орбіту злочинності, дослідники доходять висновку, що співвідношення між жіночою і чоловічою злочинністю становить у середньому 1:8. Співвідношення різних вікових груп у масі злочинності показує, що найбільша кримінальна активність належить особам віком 25-29 років, потім йдуть 18-24-річні, далі — 14-

17-річні і, нарешті, 30-40-річні. Взагалі поширеність злочинності серед осіб, які мають сім'ю, нижча, ніж серед холостяків і розлучених. У більшості випадків, як показують спостереження, сім'я стимулює позитивну поведінку. Аналіз злочинності за останні роки свідчить про підвищення кількості злочинців за рахунок осіб без певних занять, безробітних і мігрантів.

З наведених прикладів видно, що соціально-демографічні ознаки дають істотну інформацію про особу злочинців, котра може бути використана як у наукових, так і в прикладних цілях, зокрема при розробці та реалізації заходів профілактики.

Особистісно-рольові властивості виділяються, вивчаються і оцінюються при «рольовому підході» до пізнання особи злочинця, засадничі положення якого полягають у такому. Поведінка людини залежить, по-перше, від соціальних позицій, яких вона додержується у суспільстві; по-друге, від розуміння і виконання нею власних рольових обов'язків і функцій, що випливають з даних соціальних позицій. Людина в суспільстві займає низку позицій і виконує (принаймні зобов'язана) виконувати різні «ролі».

Не всі соціальні позиції, не всі види реальної рольової поведінки мають однакове значення при вивченні особи злочинця, а тільки ті (насамперед) соціально-рольові ситуації, які справляють криміногенний вплив на поведінку людей. Як приклад останніх необхідно назвати такі ситуації: а) людина ухиляється від деяких соціальних позицій, які дозволили б їй глибоко ознайомитися з соціальними і правовими нормами; б) вона не може або не бажає сумлінно виконувати вимоги, що випливають з тієї або іншої соціальної позиції; їй це не під силу; в) людина займає такі позиції, які прямо диктують злочинну поведінку (вона є членом злочинної групи); г) вона одночасно займає такі позиції, які пов'язані з суперечливими вимогами; г) особа прагне зайняти таку соціальну позицію, вимогам якої вона заздалегідь не відповідає; д) вона додержується одних соціальних позицій, а орієнтується на інші; є) конфлікт ролей, які виконуються та очікуються у майбутньому.

Для осіб, які вчиняють злочини, відірваність від позитивно зорієнтованих формальних соціальних груп, заміщення у них соціально-позитивних ролей і функцій соціально-негативними — явища поширені, і це тягне за собою неповажне ставлення до закону, інших правових норм, трудових, сімейних, громадських обов'язків, правопорядку взагалі.

Якщо соціально-демографічні ознаки особи злочинця характе-ризують її переважно з зовнішнього боку, то властивості другої групи містять її внутрішню характеристику. їх знання сприяє виявленню механізму злочинної поведінки.

Соціально-психологічні якості. Будь-яка соціальна реакція людини, весь лад її життя залежать від тих особливостей особи, які сформувалися на базі її психічних станів і процесів у ході власного соціального досвіду: від спрямованості її особистості, мотиваційної сфери, від потреб і прагнень, установок та інтересів, тобто від системи її ставлень до дійсності.

Всі перелічені соціально-психологічні компоненти людини щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, мають свої особливості. Спрямованість їх особистості — антисоціальна; мотивація їх поведінки — анархічна, егоїстична, цинічна, корисливо-здобувна. їх потреби — соціально невиправдані і особистісно необгрунтовані, відрізняються «бідністю», мають перекручений характер; способи їх задоволення — такі, що суспільно засуджуються. Взагалі їх особистісні установки та інтереси не збігаються з інтересами і цілями суспільства та переважної більшості його членів. Деяким з них притаманне психологічне відчуження, що відображається у відсутності емоційних контактів з людьми і специфічному сприйнятті навколишнього світу як чужого та ворожого їм.

Риси правової і моральної свідомості. Правова свідомість — одна з форм суспільної, а звідси й індивідуальної свідомості — відображає ставлення людей до чинного права, показує знання міри їх поведінки з точки зору прав і обов'язків, законності і правопорядку. В основі правосвідомості лежать порядність, обов'язок і внутрішня дисципліна волі, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади — до громадян. Правосвідомість — це вміння поважати право і закон, добровільно виконувати державні обов'язки і особисті зобов'язання, будувати життя, не вчиняючи правопорушень і злочинів.

Злочинці, вступаючи в конфлікт із законом, допускають правове свавілля, ставлять себе вище за вимог норм права, не до кінця усвідомлюють, що їх виконання є необхідним обов'язком. Кримінологічні дослідження кожний раз підтверджують істотну специфіку їх правової свідомості. Особи, які вчиняють злочини, виявляють (приховану або явну) неповагу до закону, впевнені, що закон можна обійти, порушити в конкретній ситуації на користь особис-

тим або кланово-груповим інтересам. Вони розраховують (іноді небезпідставно) на власну кримінально-правову безкарність.

Життя людей в суспільстві регламентується не тільки правами, а й моральними нормами. Здорові, міцні моральні переконання людей утримують їх від негідних вчинків, слугують стримуючим фактором на шляху можливого вчинення злочинів. Проте це не стосується злочинців. їх моральна свідомість значно спотворена. її дефекти мають глибокий характер, переростають у негативні звички і переконання. Аморальні вчинки серед них більш поширені, ніж серед законослухняних громадян. В них немає почуття відповідальності за свої неправомірні дії, вони не дорожать власною честю і гідністю, зате нехтують гідністю інших, ігнорують громадську думку про свою негожу поведінку. їм не властиві почуття справедливості, твердість волі у дотриманні морального обов'язку. Для багатьох з них характерним є роздвоєння особистості — на словах вони говорять одне, а насправді ведуть аморальний спосіб життя. У системі їх ціннісних орієнтацій (орієнтацій, що найбільш ціняться ними) на першому місці знаходяться егоїстичні і корисливі спрямування, вигода, кар'єризм, власне благополуччя, самолюбство і свавілля.

Психічні відхилення і аномалії. Психічні відхилення найчастіше зустрічаються у неповнолітніх, рецидивістів, осіб, які вчиняють тяжкі злочини проти особи (вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування), хуліганство, дезадаптивні та ситуаційні злочини.

До психічних відхилень і аномалій (граничних станів) судово-психіатрична експертиза відносить: психопатію, психопатичні стани, шизофренію в стійких формах, травми центральної нервової системи, хронічний алкоголізм, наркоманію та інші форми психічної патології, які не виключають осудності. Подібні відхилення у багатьох випадках поєднуються з соціально-психологічною деформацією особистості. Вони, як правило, мають набутий характер або одержані під час пологів, внаслідок перенесених травм, різного роду захворювань.

Психологічні захворювання значно поширені серед населення. Так, у 50-ті роки XX ст. було орієнтовно не менше 50 млн тільки клінічно виявлених і взятих на облік психічно хворих; у 70-ті роки їх кількість досягла 68-72 млн у всьому світі. За даними вибіркових досліджень, серед злочинців в Україні і Росії було виявлено в 80-90 роки XX ст. приблизно 30% осіб, страждаючих на психічні аномалії. Це свідчить про те, що останнім часом збільшується як кількість осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності, так і кількість злочинів, суб'єкти яких, будучи осудними, є психічно хворими.

Наявність психічних відхилень у конкретної особи не завжди свідчить про те, що вони зіграли провідну роль в її протиправній поведінці. Вони проявляються в іншому: перешкоджають розвитку соціально корисних властивостей особи, ослаблюють механізми внутрішнього самоконтролю, слугують поштовхом до реалізації неправомірних дій. Говорячи узагальнено, вони не сприяють процесам соціалізації людини, правильному формуванню її особистості. Нервово-психічні захворювання потерпілих від злочинів збільшують їх віктимність.

Відзначаючи взагалі певний вплив психічних аномалій на поведінку людини, необхідно відмітити, що вони автоматично не призводять до вчинення злочину. На індивідуальному рівні можна говорити тільки про імовірності вчинення злочину особою з такими аномаліями. Причому кримінально караній поведінці сприяють не психічні аномалії самі по собі, а ті психологічні особливості індивіда, які формуються під їх впливом. Тому криміногенність властива не першим явищам, а другим. При цьому психічні аномалії є не причинами, а умовами злочинної поведінки, впливаючи переважно не стільки на факт вчинення злочину, скільки на вид діянь, орієнтуючи останні у бік насильницьких або дезадаптивних злочинів.

Кримінально-правові ознаки особи злочинця знаходять свій прояв у деяких формах дозлочинної поведінки і найбільш повно виражені в учиненому ним злочині (злочинах).

Багатьом злочинцям, як вже відзначалося, задовго до вчинення суспільно небезпечного діяння притаманні такі негативні ознаки, як соціальна занедбаність, порушення норм людського співжиття, правовий нігілізм, зловживання спиртними напоями, часте допущення неправомірних вчинків у побуті і за місцем роботи, встановлення контактів зі злочинними і антигромадськими елементами і т. под. Вже в цей передкримінальний період особистість таких людей зазнає істотних деформацій.

Серед ознак, які належать до вчиненого злочину, слід назвати ті, що характеризують: спрямованість злочинної поведінки суб'єкта на конкретні суспільні відносини, взяті під охорону кримінального закону (родові і безпосередні об'єкти); ступінь і характер суспільної небезпечності вчиненого злочину; способи, обрані для досягнення

злочинної мети; мотив, яким керувався суб'єкт злочину; вину і роль винного у злочинній діяльності (виконавець, організатор, підмовник, пособник); колишні судимості (вид злочинів, вид і розмір призначеного покарання); ставлення винного до вчиненого (визнав себе винним чи ні, розкаявся чи ні, заперечував вину в злочині за наявності повних, вагомих і неспростовних доказів винності чи ні); та ін.

Названі ознаки мають і кримінально-правове, і кримінологічне значення. їх виявлення і аналіз дають можливість всебічно судити про вчинений злочин і особу злочинця.

Сьома група ознак особи злочинців — це загальнозначущі позитивні людські якості. Сюди входять соціальні ознаки і властивості, що позитивно впливають на їх свідомість і моральність, тобто ті корисні якості, які притаманні будь-якому законослухняному громадянинові — члену даного суспільства. Але якщо в останнього ці якості чітко виражені і є домінуючими, то у злочинців вони розвинуті слабко, відступають на останній план. Однак у тій чи іншій мірі вони є в деяких з них, адже не всі сторони їх індивідуальної свідомості і морального обличчя повністю уражені антисус-пільними уявленнями, поглядами і звичками. Серед засуджених досить часто зустрічаються особи, які, наприклад, мають велику прихильність до сім'ї, або захоплюються літературою, або ним не сторонні прояви людської дружби і т. под.

Виявлення і врахування здорових і корисних якостей і властивостей особи злочинців необхідні для визначення за залишковим принципом ступеня їх соціальної занедбаності і встановлення сту-пеня здатності піддаватися виправному впливу заходів попередження, покарання і адаптації. Спираючись на здорові якості, що залишилися в них, можна істотно змінити їх поведінку на краще. Тут доречно навести вислів І. Канта: «Нікого... не можна зробити кращим, інакше як через залишок того добра, яке в ньому є».

І, нарешті, наведемо додатково деякі міркування з приводу спадкових (генетичних) особливостей людини.

В історії кримінології неодноразово висловлювалися думки про наявність в окремих людей спадкових (генетичних) відхилень, які нібито викликають у них схильність до злочинної поведінки.

Так, представники кримінальної антропології, родоначальником якої був Ч. Ломброзо, стверджували, що в суспільстві завжди є деяка кількість індивідів — «природжених злочинців», які від народження приречені вчиняти злочини. Вони, за їх спостереженнями,

мають нібито різко виражені певні аномальні біологічні, конституційні, дегенеративні, атавістичні, хворобливі ознаки. їх сукупність притаманна тільки цьому своєрідному антропологічному типу і не характерна для звичайних людей.

Сучасники негативно поставилися до наукових положень кримінальної антропології. На ідеї Ч. Ломброзо в багатьох країнах на початку XX ст. було накладене своєрідне табу. Він сам і його сподвижники були піддані науковому остракізму (гонінню).

Незважаючи на це, у подальші роки періодично з'являються послідовники ломброзіанства, які у різних модифікаціях вважають, що біологічні (спадкові) фактори відіграють вирішальну роль у по-ведінці, що відхиляється від соціальних норм, у тому числі й злочинній. Зокрема, у свій час була висунута гіпотеза про конституційну схильність до злочину, тобто про наявність зв'язку між особ-ливим типом тілесної конституції людини і злочинною поведінкою. Потім почали розроблятися ендокринні концепції злочинності, згідно з якими ендокринні розлади залоз внутрішньої секреції людей (гіпофіза, щитовидної і паращитовидної залози, зобної, статевих залоз) негативно впливають на їх поведінські, у тому числі й злочинні, реакції. Відзначалася залежність злочинної поведінки від розумової неповноцінності (недоумства) індивідів. Значне поширення одержали хромосомні теорії злочинності, значення яких зводиться до того, що хромосомна аномалія типу ХУУ свідчить про наявність зайвої хромосоми цього типу в людини і що вона сприяє її агресивності та злочинності.

З метою підтвердження спадкової схильності до злочинної поведінки експериментатори-психогенетики використовували метод близнюків, генеалогічний метод і метод вивчення названих дітей.

Всі проведені дослідження у пошуках спадкової (генетичної) схильності окремих людей методично вразливі. Вони страждають на надто низьку репрезентативність, не мають зведеного статистичного оброблення, розкидані за часом, не супроводжувалися створенням і вивченням контрольних груп, грішили помилками.

На сьогоднішній день результати досліджень у всіх згаданих напрямках не містять однозначної, твердо обгрунтованої, ясної і доказової відповіді на питання про наявність і вирішальну роль біологічних (спадкових) особливостей і аномалій, які справляють вплив на злочинну поведінку. Рівень їх поширення досконально не визначений. Висновки проведених досліджень поверхневі і суперечливі.

Одним словом, у вирішенні проблем, що обговорюються, більше сумнівів, ніж остаточних рішень. Однак це не означає, що їх розроблення повинно бути згорнено, припинено. Вони себе далеко не вичерпали. Перевірку висунутих припущень, гіпотез, теорій і концепцій слід продовжувати з урахуванням подальшого розвитку генетики, психології, фізіології та інших наук про людину. Вважаємо, подальші успіхи природничих і точних наук дозволять остаточно і правильно вирішити питання про природу поведінки людини, її рушійні пружини і механізми, що матиме велике значення для кримінології. У спорі представників цих наук (а не в спорі кри-мінологів) буде досягнута істина. Кримінологи — всього лише споживачі результатів природничонаукових досліджень. Тому слід застерегти окремих кримінологів, які хочуть йти попереду вчених-су-міжників і беззастережно визнають ті чи інші висловлювання, що не устоялись, як непогрішні і остаточні.

Генетичні та інші біологічні, фізіологічні відхилення, звичайно, певною мірою впливають на поведінку людини. Це безперечний факт, який, однак, вимагає правильного його тлумачення. Його короткі підсумкові висновки можна представити так.

Відзначені негативні особливості, що не виключають осудності особи, є соціально зумовленими. їх характер залежить від соціальних факторів, адже особистість формується під провідним впливом соціального середовища. Психологи-біхевіористи, наприклад, переконані, що людина народжується як чистий лист, на який суспільство наносить різні якості шляхом тих чи інших впливів. Біологічне в людині виступає як матеріальна передумова розвитку її соціальної сутності.

Відхилення, що розглядаються, у межах осудності повністю не зачіпають зміст особистості. В неї зберігаються загальні механізми свідомості і управління своєю поведінкою. Вони — криміногенно нейтральні, хоча можуть сприяти неправильному розвиткові особистості. В результаті цього може виникнути неміцно засвоєна соціальна програма, що породжує імовірність вчинення злочинів.

Поки що не доведено, що у злочинців є якісь особливі біологічні ознаки, які фатально, неминуче, автоматично зумовлювали б вчинення ними суспільно небезпечних діянь. Тому і зараз пануючою є точка зору, згідно з якою злочинцями не народжуються, а стають. Переважна кількість психологів, розглядаючи значення генетичної програми для формування самої поведінки, зазначають, що немає спеціальних генів, які однозначно визначають, наприклад, альтруїзм, егоїзм або антисоціальну поведінку.

Соціально-біологічні ознаки у криміногенній детермінації є не причинами і умовами злочинності взагалі, а також окремих її видів, а умовами (не причинами) деяких окремих насильницьких злочинів, злочинів неповнолітніх, дезадаптивних злочинів і деяких необережних злочинів, пов'язаних з використанням техніки. Якщо ці ознаки стали безпосередньою причиною суспільно небезпечної поведінки, то у даному випадку йдеться про неосудну поведінку, що вик-лючає злочинність і кримінальну караність.

Класифікація злочинців

Вивчаючи особу злочинців, необхідно систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі зло­чинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна брати до уваги неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв'язується розподілом злочинців на групи й типи, що до­сягається за допомогою класифікації та типізації.

Класифікація — це розподіл статистичної сукупності на групи за певними чітко визначеними ознаками. У межах класифікації фактично вивчається не особа в комплексі її ха­рактеристик, а сукупності злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи тих ознак.

У кримінології найчастіше використовують класифі­каційні групування за такими критеріями:

1. за соціальне-демографічними ознаками (стать, вік, освіта): чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, зокрема 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою та вищою освітою;

2. за ознаками соціального становища й роду занять: робіт­ники, службовці, працівники сільського господарства, військо­вослужбовці, приватні підприємці, студенти, безробітні, пенсіонери;

3. за ознаками місця проживання та тривалості проживання: мешканець міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;

4. за інтенсивністю й характером злочинної діяльності: по­вторність, рецидив (спеціальний або загальний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;

5. за даними про стан особи в момент вчинення злочину: у стані алкогольного, наркотичного сп'яніння, під час відбування покарання у виправно-трудовій установі;

6) за видами вчиненого злочину: грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.

Типологія злочинців.

Типологія — це прийом наукового мислення й емпіричного пізнання, що полягає в розчленуванні явищ і об'єктів на окремі елементи (типи) за найбільш істотними ознаками, у виявленні відмінності між ними. Кримінологічна типологія злочинців, зазвичай, базується на двох підставах:

1. характері вчинених злочинів;

2. глибині та стійкості антисоціальності особи.

За характером вчинених злочинів виокремлюють такі типи злочинців:

• насильницькі (агресивні), що посягали на життя, здоров'я, честь і гідність людини (з агресивно-зневажливим ставлен­ням до людини та її найважливіших благ) - це вбивці, ґвалтів­ники, хулігани, засуджені за вандалізм;

• корисливі, котрі вчинили крадіжки та розкрадання майна ненасильницькими способами - хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;

• корисливо-насильницькі (з корисливо-егоїстичною мо­тивацією, пов'язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості та чесної праці) - бандити, грабіжники, реке­тири, злочинці й наймані вбивці;

• злісні соціальне дезорганізовані типи (з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов'язків) - порушники правил адміністративного нагляду, порушники правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небез­пекою та ін.;

• необережні (з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання різних правил техніки безпеки) -особи, що вчини­ли злочини з необережності.

За глибиною та стійкістю антисоціальності особи виокрем­люють таких злочинців:

• випадкових злочинців - осіб, які вперше вчинили злочин унаслідок випадкового збігу обставин усупереч загальній позитивній характеристиці всієї їхньої попередньої поведінки (для них злочин не домінантна лінія поведінки, не закономірний результат криміногенної взаємодії особистості та середовища, а радше, прикрий (хоча й винний) епізод їхнього життя);

• ситуаційних злочинців - осіб, що вперше вчинили зло­чин, не встоявши перед впливом несприятливих зовнішніх факторів формування та життєдіяльності особистості, однак взагалі характеризуються більше позитивно, ніж негативно (однак припускаються аморальних вчинків);

злісних злочинців — осіб, які вчинили декілька злочинів і перебувають у стійкій опозиції до суспільства (для деяких з них злочин став професією);

• особливо злісних злочинців - осіб, котрі вчиняють тяжкі й особливо тяжкі злочини (до них належать й усі ті, хто вчиняє злочини у складі організованих груп і злочинних організацій).

Отже, типологія фіксує не просто те, що трактується най­частіше, а закономірне, що є логічним результатом соціаль­ного розвитку особи. Вона поглиблює знання про зло­чинців, що сприяє розв'язанню загальних завдань боротьби зі злочинністю, й зокрема, підвищенню ефективності інди­відуальної профілактики злочинів і ресоціалізації засуджених.