6.Участь Османської імперії в Першій світовій війні на боці німецького блоку мала надзвичайно тяжкі наслідки для турецького суспільства.

За роки Першої світової війни в Османській імперії було мобілізовано в армію 2,85 млн. чол., людські втрати досягли близько 2,47 млн. чол., в тому числі 500 тис. чол. вбитими, 400 тис. чол. – пораненими, 1,57 млн. чол. – полоненими, зниклими безвісті. Державний борг за час війни зріс у три рази і перевищив річний бюджет більш ніж у 20 разів. Загальні витрати на війну оцінюються в 10 млрд. золотих франків.

Неспроможність правлячих кіл захищати національні інтереси, тяжкі військові поразки та їх наслідки, нестерпне становище широких верств населення викликали масове незадоволення в країні, яке проявлялось у стихійних виступах проти влади. Заворушення охопили турецьку армію, великого розмаху набуло дезертирство. Багато військовослужбовців зі зброєю в руках переховувались у гірських районах Східної Анатолії, об’єднуючись у збройні загони.

Після підписання Радянською Росією Брест-Литов­ського мирного договору молодотурки розпочали збройну інтервенцію в Російському Закавказзі. Навесні і влітку 1918 р. турецькі війська окупували південну Грузію, велику частину Вірменії та Азербайджану. 15 вересня 1919 р. турки зайняли Баку. Перекидання кращих дивізій у Закавказзя ослабило турецькі позиції на македонському і палестинському фронтах. Скориставшись цим, війська Антанти розгромили тут турецьку армію та просунулись далеко вглиб турецьких територій. Подальший опір був марним.

30 жовтня 1918 р. султанський уряд підписав з державами Антанти Мудроське перемир’я. Воно передбачало демобілізацію армії, здачу військових кораблів, видачу військовополонених. Туреччина втрачала арабські землі. Держави Антанти залишали за собою право окупувати чорноморські протоки і будь-які інші стратегічні пункти. В Стамбул були введені англійські війська. Мудроське перемир’я означало крах Османської імперії, переможці приступили до розподілу її земель. Розпочалась антитурецька інтервенція, в якій взяли участь Англія, Франція, Італія, Греція. Під загрозу було поставлене саме існування Туреччини як самостійної держави.

У відповідь на такі плани в країні сформувався національний рух під керівництвом генерала Мустафи Кемаля. Виникли патріотичні організації – товариства захисту прав. В них для боротьби за спільні інтереси об’єдналися національна буржуазія, дрібна буржуазія, офіцерство, інтелігенція, селянство, робітники. В 1919 р. товариства провели два з’їзди і створили координуючий орган – Представницький комітет.

Під тиском національно-патріотичного руху султан скликав у Стамбулі парламент (меджліс), який прийняв “Національну клятву” – декларацію, що проголошувала право Туреччини на суверенітет.

У відповідь 16 березня 1920 р. держави окупували Стамбул, розігнали парламент, заарештували і вислали багато депутатів. Частина з них втекла в Анатолію і підтримала кемалістів. У квітні 1920 р. був обраний новий парламент – Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), які почали працювати в Анкарі. ВНЗТ проголосили себе єдиною законною владою в Туреччині і створили уряд на чолі з М. Кемалем. У країні склалося двовладдя: одночасно існували султанський уряд у Стамбулі і кемалістський в Анкарі.

У боротьбі проти зовнішніх ворогів Мустафа Кемаль прагнув залучити в союзники Радянську Росію. Він виходив з того, що більшовицький режим, який перебував у подібній ситуації, переживав такі ж проблеми в роки іноземної інтервенції та громадянської війни, надасть йому матеріальну і військову допомогу. З ініціативи М. Кемаля розпочалися контакти з керівництвом Радянської Росії, були встановлені радянсько-турецькі дипломатичні відносини (1920 р.). Проводились консультації про підготовку двостороннього договору.

10 серпня 1920 р. султанський уряд підписав з Антантою Севрський договір, за яким Туреччині залишалась невелика територія в Центральній Анталії. Решта її земель розподілялась між Англією, Францією, Італією і Грецією. Північний схід Анатолії відходив дашнакському уряду Вірменії. На південному сході планувалось створити державу Курдистан під протекторатом Англії. Зона проток виділялась в особливий район під міжнародним контролем. Стамбул залишався за Туреччиною умовно, якщо договір буде лояльно виконуватись. Туреччина переставала існувати як самостійна держава.

Уряд в Анкарі не визнав Севрського договору і розпочав підготовку до боротьби з іноземними загарбниками. Проте, втрачаючи власні території, кемалісти вели агресивну політику в Закавказзі проти незалежних національних держав Вірменії та Грузії, захопили частину їх земель. Інтереси кемалістів у даному регіоні зіткнулися з більшовицькими. Восени 1920 р. Червона Армія силою зброї ліквідувала уряд дашнаків у Вірменії, уряд меншовиків у Грузії і встановила Радянську владу в Закавказзі. Після цього відновилися радянсько-турецькі переговори, почалось обговорення територіальних проблем. Більшовики пішли на поступки і задовольнили ряд претензій кемалістів. 16 березня 1921 р. в Москві було підписано договір “Про дружбу і братерство” між Туреччиною і РРФСР. Сторони заявляли, що вони поділяють принципи братерства націй і право народів на самовизначення, зазначали “існуючі між ними солідарність у боротьбі проти імперіалізму” і визнавали, що “будь-які труднощі, створені для одного з двох народів, погіршують становище іншого”. Радянський уряд відмовлявся від режиму капітуляцій, нерівноправних договорів. Врегульовувалися територіальні питання, встановлювався кордон між РРФСР і Туреччиною. Було домовлено, що остаточний міжнародний статус проток повинен бути вироблений конференцією чорноморських держав. Одночасно укладались угоди про фінансову допомогу і поставки озброєння кемалістському уряду. 13 жовтня 1921 р. в Карсі був підписаний договір про дружбу між закавказькими республіками і Туреччиною, 2 січня 1922 р. в Анкарі – договір між Україною і Туреччиною. Протягом 1921 р. – перших місяців 1922 р. більшовицький режим направив у дар анкарському уряду понад 33 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, боєприпаси, 2 військові кораблі і 10 млн. руб. золотом.

У 1921–1922 рр. кемалісти здобули ряд важливих перемог над інтервентами. Визвольна війна турецького народу завершилась його перемогою. 24 липня 1923 р. був укладений мирний договір між державами Атланти і Туреччиною в Лозанні (Швейцарія). Визнавалась незалежність Туреччини в межах її основних земель (Східна Фракія, Мала Азія, західна частина Вірменського нагір’я, північна частина Сирійсько-Месопотамського плато), тобто в рамках нинішніх кордонів. Скасовувався режим капітуляцій, міжнародний фінансовий контроль, політичні привілеї іноземних концесіонерів. В деяких питаннях анкарський уряд пішов на поступки. Туреччина зобов’язалась виплатити борги Османської імперії і зберегти протягом 5 років низькі ввізні мита на товари західних країн. Лозаннський договір був актом міжнародного визнання турецької суверенної держави.

7.Упродовж кількох століть арабські землі входили до складу Османської імперії. До початку новітніх часів арабські землі Африки перейшли у володіння Англії (Єгипет, Судан), Франції (Алжир, Туніс, Марокко), Італії (Лівія), Іспанії (частина Марокко). Були створені колоніальні адміністрації, хоча в деяких країнах залишились і місцеві династії, від імені яких здійснювалось управління. Після Першої світової війни Англія отримала мандат на Ірак, Трансйорданію і Палестину, Франція – на Сирію та Ліван. Зміцнився вплив Англії в країнах Аравійського півострова і Перської затоки.

Під час Першої світової війни Англія оголосила Єгипет своїм протекторатом. В 1918–1923 рр. тут розгорнулась масова боротьба проти режиму протекторату. Її очолила національна буржуазія, яка створила прогресивну партію Вафд. У 1919 і 1921 рр. у країні вибухнули повстання, спрямовані проти англійських колоніальних порядків. Розуміючи, що стара система потребує заміни, Англія домоглася від єгипетської верхівки підписання договору, включивши до нього статті, що зберігали її економічні і геополітичні позиції (військова присутність, контроль над зоною Суецького каналу, над зовнішньою політикою, особливі повноваження англійського верховного комісара, режими капітуляцій).

28 лютого 1922 р. Англія оголосила Єгипет незалежною державою. В 1923 р. тут була встановлена конституційна монархія на чолі з королем Фаудом. Єгипту надавалась конституція. Створювались парламент і національний уряд, які працювали під наглядом англійського верховного комісара. На парламентських виборах партія Вафд завоювала більшість голосів і стала правлячою. Вона не завжди послідовно захищала національні інтереси, припускалась помилок, йшла на компроміси, її критикувало і праве, і ліве крило визвольного руху. Ситуація в країні не відзначалась стабільністю. Була скасована і знову відновлена конституція.

Сирія і Ліван стали підмандатними територіями Фран­ції. В адміністративному відношенні вони підпорядковувались французькому верховному комісару в Бейруті. На Сирію і Ліван була покладена виплата частини державного боргу колишньої Османської імперії. Загарбання цих країн посилило економічні позиції французьких монополій на Близькому Сході, дозволило їм усунути німецьких і англійських конкурентів. Скориставшись ситуацією, французькі підприємці захопила ряд вигідних концесій, встановили контроль над фінансовою системою нових володінь. Французькі власті примусово провели обмін золотої валюти Сирії та Лівану на знецінені паперові франки і викачали в такий спосіб значну кількість золота. Відбулось пряме розграбування національних багатств підмандатних територій, захоплення чиновниками різних рангів земельних володінь, що раніше належали Султанському двору і вищому духівництву. З Сирії та Лівану вивозились матеріальні цінності, продовольство. Росло загальне невдоволення політикою французької адміністрації.

Специфічною рисою суспільно-політичної ситуації Лівану була наявність у ньому християнських і мусульманських релігійних общин, що ворогували між собою.

На території Сирії розгорнулася боротьба між угрупованнями місцевої знаті за владу, за право створити маріонеткові монархії. Особливу активність проявляв Фейсал аль-Хашімі, який зрештою був висланий французькими з країни і став королем Іраку.

В 1925–1927 рр. у Сирії відбулося національне повстання, головною метою якого було досягнення незалежності. В ньому взяли участь широкі верстви населення під патріотичними гаслами. По всій країні створювалися партизанські загони, які вели бої з французькими військами. Головними центрами повстання були гірська область Джебель-Друз і оази навколо Дамаска. Визнаним героєм повстання став шейх Султан аль-Атраш. Французьким військам із великими зусиллями вдалося розгромити повстанців і ліквідувати їх бази.

Безпосереднім наслідком збройної боротьби стали маневри французьких властей, зміна тактики, спроби залучити до співробітництва певні кола ліванського і сирійського суспільства. У 1926 р. Ліван, в 1930 р. Сирія одержали від Франції статус республіки при збереженні дії мандату. Вводилися конституції. Обирались парламенти, створювались уряди. Їх діяльність контролювалась властями, вони неодноразово розпускалисьі відновлювали свою діяльність.

В 1943 р. Сирія і Ліван вилучили зі своїх конституцій статті про французький мандат і проголосили себе суверенними державами.

Ірак до Першої світової війни вважався відсталою і безперспективною провінцією Османської імперії.

В 1921 р. Англія створила в Іраку конституційну монархію на чолі з королем Фейсалом аль-Хашімі. В усі державні органи призначалися англійські радники, на місцях реальна влада знаходилась у руках англійських інспекторів. За англо-іракським договором 1922 р. королівський уряд повинен був керуватися порадами англійського верховного комісара в питаннях зовнішньої політики і фінансів. Англія залишила в Іраку свої війська. Згодом була прийнята дуже обмежена конституція, розроблена в британському міністерстві колоній (1924 р.). Англійські монополії добились надання їм виключних прав на розвідку і видобуток нафти на всій території країни, за винятком південних районів.

Система мандату (1920–1932 рр.) викликала обурення і опір іракського народу. В містах неодноразово відбувались антианглійські демонстрації, спостерігались заворушення племен Центрального Іраку. Місцева еліта була незадоволена тим, що не мала впливу на національну політику. Великі держави вимагали від Англії проведення курсу “відкритих дверей” і допущення своїх капіталів у Ірак. У цій ситуації Англія вирішила відмовитися від мандату і знайти інші засоби контролю.

В 1930 р. був підписаний новий англо-іракський договір строком на 25 років, який набирав чинності з моменту скасування мандату. Ірак оголошувався незалежною державою. Англія одержувала права консультанта з міжнародних питань. Укладався воєнний союз, згідно з яким Англія могла використовувати територію Іраку та його комунікації.

В 1923 р. Англія офіційно відмовилась від мандату і домоглась прийому Іраку в Лігу Націй. Договір 1930 р., незважаючи на масові протести, набрав чинності.

У зв’язку з крахом Османської імперії прагнення створити під своєю владою об’єднану арабську державу продекларували правителі аравійських князівств – емір Хіджасу та шериф Мекки Хусейн аль-Хашимі і правитель Неджду Абд-аль-Азіз ібн-Абдарахман ібн-Фейсал ібн-Сауд. Між ними розгорнулася запекла боротьба. В роки Першої світової війни кожному з них обіцяла сприяння Англія. Сини Хусейна еміри Фейсал, Абдаллах, Алі та Зейд воювали зі своїми збройними загонами проти турків спільно з британськими військами. Ібн-Сауд, який був не лише правителем Неджду, але й керівником секти ваххабітів, підписав з Англією антитурецьку угоду, та від участі в боях ухилився, не бажаючи мати Хусейна аль-Хашимі своїм союзником. Представник Хіджасу брав участь у роботі Паризької мирної конференції.

Сини Хусейна Фейсал і Абдаллах стали королями англійських підмандатних територій Іраку та Трансйорданії.

В 1919 р. Ібн-Сауд розпочав бойові дії проти армії Хусейна і завдав йому поразки біля оази Тураба. Для стримування саудівського наступу були задіяні англійські війська. В 1922 р. була проведена демаркація кордонів володінь Ібн-Сауда з Іраком і Трансйорданією, де створювалась нейтральна зона.

В 1924 р. Хусейн проголосив себе халіфом правовірних. Духовним лідером мусульман-сунітів його визнали лише Сирія, Палестина, Ірак і Трансйорданія. Ібн-Сауд назвав Хусейна самозванцем і використав цю обставину як привід для Недждохіджаської війни, з якої вийшов переможцем. Емір Хусейн відрікся від престолу. Ваххабіти зайняли Мекку. Ібн-Сауд був проголошений королем Хіджасу, султан Неджду і приєднаних областей. 20 травня 1927 р. Англія визнала незалежність володінь Саудидів. 18 вересня 1932 р. був виданий декрет “Про об’єднання частин арабського королівства”, яке одержало назву Саудівська Аравія.

Палестина була оголошена підмандатною територією Англії. Ще з 80-х років ХІХ ст. сюди почали переселятись євреї, в основному з країн Східної Європи. Кількість переселенців була невеликою, приблизно 4 тис. чол. на рік. В кінці ХІХ ст. активізували свою діяльність сіоністи – найбільш радикальні європейські націоналісти. Вони обрали Палестину місцем для створення європейської держави на тій підставі, що в далекому минулому вона була історичною батьківщиною євреїв. Колонізацію Палестини фінансували великі капіталісти Західної Європи і Америки, в першу чергу Е. Ротшильд і Д. Вольфсон. 2 листопада 1917 р. міністр закордонних справ Англії лорд А. Бальфур опублікував декларацію, в якій обґрунтовувалась ідея створення у Палестині “єврейського національного осередку”. Декларацію підтримали США, Франція та Італія.

25 квітня 1920 р. на конференції в Сан-Ремо Військова рада Антанти надала Англії мандат на управління Палестиною. Англія зобов’язувалась сприяти імміграції євреїв н а “історичну батьківщину” і забезпечити умови для створення там їх “національного осередку”. В тексті мандату згадувалось також “існуючі неєврейські общини” та “інші групи населення”, що теж мали певні права, які не конкретизувались. Неєврейське населення Палестини на той час складало близько 90 % від загальної кількості. Англійський уряд декларував “повну неупередженість” у діяльності колоніальної адміністрації, проте на практиці підтримував єврейську общину, бо збирався спиратися на неї в боротьбі проти арабського національно-визвольного руху.

8.З усіх країн Африки, розташованих на південь від Сахари, лише дві – Ефіопія і Ліберія – зберегли політичну незалежність. Решта територій Африки була розподілена між європейськими державами. Найбільшими були британські колоніальні володіння. У Західній Африці Англія захопила Нігерію, Золотий Берег, Гамбію і Сьєрра-Леона; в Східній Африці їй належали Кенія, Уганда, Занзібар і Сомалі. Під її контролем перебувала майже вся Південна Африка. В 1910 р. був створений Південно-Африканський Союз, що мав статус домініона.

Франція створила другу за величиною колоніальну імперію, яка включала Західну і Екваторіальну Африки, Мадагаскар і частину Сомалі. Бельгії належала величезна африканська країна Конго, територія якої у 80 разів перевищувала площу метрополії. Менші володіння мали Італія, Португалія та Іспанія. Німецькі колонії за рішенням Паризької мирної конференції були розподілені між Англією, Францією, Бельгією та Португалією.

ЛІТЕРАТУРА

1. Віднянський С. В. Міжнародні відносини і зовнішня політика (від 1914 року і до наших днів: Навчально-методичне видання (спеціальність 8.000006 – Зовнішня політика). – Київ: Видавничий дім «ДЕМІД», 2006. – 52 с.

2. Марущак М. Й. Історія дипломатії ХХ століття: Курс лекцій. – Львів: Військовий інститут, 2000. – 403 с.

3. Новейшая история стран Европы и Америки. ХХ век. В двух частях. / Под ред. А. М. Родригеса, М. В. Пономарева. - Ч. 1. - М.: Владос, 2003. - 463 с.

4. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-2007): навчальний посібник для самостійної роботи студента / Л.М. Мицик, Ю.В. Кузьменко.- Київ : Академвидав, 2008. - 543 с.

5. Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки. Навч. посібник за ред. Баран З.А., Кипаренко Г.М., Мовчан С.П., Швагуляк М.М. - Львів, 2005. -225 с.

6. Новітня історія країн Азії та Африки: навчально-методичний посібник для студентів історичного факультету заочної форми навчання /В.С. Степанков, В.А. Дубінський. - Кам'янець-Подільський:  Кам'янець-Подільський національний університет, 2008. - 127 с.

7. Пронь С. В. Міжнародні відносини та зовнішня політика. 1914-1991 роки: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім.. Петра Могили, 2009. – 140 с.

8. Сергійчук І. М. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-кінець ХХ ст.) . – Суми: ВТД «Університетська книга», 2003. – 288 с.