2.На початку новітньої історії за рівнем розвитку Монголія була однією з найбільш відсталих країн Азії.

З ХVIII до початку ХХ ст. Монголія входила до складу Цінської імперії. Після початку Сіньхайської революції у Китаї 1911 р. була проголошена її незалежність у формі теократичної монархії. Державу очолив лідер ламаїстської церкви богдо-геген Джебзун-Дамба Хутухта VІІІ. Так була відновлена монгольська національна державність. Проте Китай був категорично проти виходу Монголії з його складу. Міжнародний статус так званої Зовнішньої Монголії остаточно визначила російсько-монгольська угода 1915 р. в Кяхті. Вона визнавалась автономною державою в складі Китаю, що знаходилась під опікою Росії. Китай визнавав її право на самостійну внутрішню політику, зобов’язувався не посилати туди війська і представників адміністрації. Монголія могла укладати з іншими державами будь-які угоди, крім політичних. Політичні і територіальні питання щодо Монголії мали обговорюватись Китаєм і Росією за участі її представників. Залежність Монголії від Китаю фактично була номінальною. Як автономна держава в складі Китайської республіки вона існувала до 1919 р., коли Богдо-геген був проголошений ханом Монголії і зосередив у своїх руках духовну і світську владу.

У цей час за допомогою Росії почалося формування національної армії. Проте в листопаді 1919 р. війська північнокитайського мілітариста Сюй Шучжена окупували Монголію і ліквідували її автономію. Монгольська армія була роззброєна, національні органи влади розпущені. На останньому етапі громадянської війни в Росії в жовтні 1920 р. в Монголію вступила біла кінно-азіатська дивізія під командуванням барона Р. Ф. Унгерна, який на початку 1921 р. оволодів столицею країни Ургою.

В цей час виникають та активізуються революційні організації, які орієнтувалися на більшовицьку Росію, насамперед Монгольська народна партія (з 1925 р. – Монгольська народно-революційна партія). В 1921 р. пробільшовицькі сили утворюють тимчасовий народний уряд на чолі з Д. Сухе-Батором. Він звернувся до командування Червоної Армії з проханням вступити на територію Монголії і взяти участь у боях проти білих військ. Радянський експедиційний корпус під командуванням К. Неймана і бійці Сухе-Батора 6 липня 1921 р. зайняли Ургу. 11 липня 1921 р. Д. Сухе-Батор проголосив перемогу народної революції у Монголії.

У 1924 р. була проголошена Монгольська Народна Республіка, яка в наступні десятиліття розвивалася у тісному союзі з Радянською Росією, а потім з СРСР.

3.Індія залишалась британською колонією. Нею управляв генерал-губернатор, який мав титул віце-короля і підпорядковувався безпосередньо англійському уряду. Колонізатори створили ефективний бюрократичний апарат. Індія поділялася на провінції на чолі з губернаторами або верховними комісарами. Крім того, там залишилось близько 600 князівств, які перебували під постійним контролем.

В 1919 р. був прийнятий Акт про державне управління Індією (Акт Монтегю-Челмсфорда). При віце-королі створювався дорадчий орган – центральні законодавчі збори, члени яких частково обирались, частково призначались, а їх рішення носили дорадчий характер.

Одночасно був прийнятий закон Роулетта, який забороняв свободу слова, зборів, демонстрацій, встановлював жорсткий поліцейський режим, надавав віце-короля і губернаторам провінцій право заарештовувати і висилати без висунення звинувачення і без суду будь-яких осіб.

Оголошення Акту Монтегю-Челмсфорда і закону Роулетта викликало масові акції протесту. У квітні 1919 р. сталися криваві події в місті Амрітсарі (Пенджаб), де англійські війська розстріляли мирний мітинг. Амрітсарський розстріл спричинив зростання антианглійських виступів і піднесення національно-визвольного руху.

В 1920–1922 рр. Індійський національний конгрес на заклик свого лідера Махатми Ганді проводив першу кампанію громадянської непокори під лозунгом надання Індії самоуправління.

Одним із дієвих методів боротьби з колонізаторами став бойкот англійських товарів, аж до спалення у серпні 1921 р. в Бомбеї за присутності М. Ганді великої кількості дорогих англійських тканин.

Масовим заходом став також бойкот перебування у Індії наступника британського престолу принца Уельського в 1921 р. Після трагічних подій у Чаурі Чаура, де селяни спалили будинок з поліцейськими, М. Ганді оголосив про припинення кампанії.

У 1922 р. ІНК прийняв рішення припинити кампанію, що викликало глибоке розчарування його лівого крила і народних мас, адже здавалося, що поставлена мета незабаром буде досягнута. Перша кампанія громадянської непокори закінчилася безрезультатно.

В кінці 20-х років англійський парламент створив комісію Саймона, якій доручалося підготувати пропозиції щодо реформи управління Індією. На противагу їй ІНК організував комісію під головуванням Мотілала Неру і запропонував їй розробити індійську конституцію. “Конституція Неру-старшого” передбачала надання Індії статусу домініона.

Англійські власті відхили пропозиції Індійського національного конгресу. Це стало приводом для другої кампанії громадянської непокори, яка відбувалася в 1930–1931 рр.

Налякані розмахом антианглійських виступів, власті пішли на переговори з ІНК. Зокрема, М. Ганді отримав запрошення на конференцію “круглого столу” в Лондоні.

Проте після поїздки в Європу він дійшов висновку, що англійська сторона не збирається нічого принципового змінювати в становищі Індії та ініціював в 1931 р. третю кампанію громадянської непокори, для якої характерними були індивідуальні форми.

В 1935 р. був опублікований новий закон про управління Індією, який зокрема розширював право голосу (кількість виборців у 12–ти куріальній системі зросла з 1 до 12 %) та надавав ряд переваг мусульманам.

В 1937 р. за новим законом були проведені вибори в провінційні законодавчі збори, які завершилися перемогою конгресу.