Концепція влади

Механізм приборкання людської агресивності, закладеної в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічної істоти. Так, французький політолог М. Марсель (1889-1973) вважав, що «влада не є факт специфічно людський, вона має передумови і коріння в біологічній структурі, яка є спільною для нас і тварин». У структурі біологічних властивостей, що притаманні і людям, і тваринам, агресія виступає як інстинкт боротьби, направленої проти представників тієї ж особи. Ф. Ніцше (1844-1900) стверджував, що влада є воля і здатність до самоствердження. Згодом біологічні трактування влади послужили обґрунтуванням права одних народів керувати іншими. Так, А. Гітлер (1889-1945) висунув ідею переваги німецької (арійської) раси над іншими (слов’янами, євреями, циганами та ін.) за суто біологічними ознаками.

Інші віддають перевагу прихованим формам реалізації групових інтересів. Їх називають латентними (прихованими). До них відносяться лобі (від англ. lobby – кулуари: групи тиску на депутатів парламенту – від кримінального, прямого за допомогою підкупу до легального на основі закону, зацікавлені групи, які в обмін на пільги, що надаються з боку держави, гарантують сприяння державним інтересам), клієнтели (об’єднання однодумців навколо відомих політичних діячів).

М ісце політичних сил в структурі взаємостосунків «держава – суспільство».

Держава та її інститути

Політичні сили

Громадянське суспільство (громадяни та їх интереси)

Серед реальних політичних сил, що відкрито діють на політичній сцені, найвпливовішими є партії. З погляду представництва й виразу групових та індивідуальних інтересів політичні партії виступають як головні елементи громадянського суспільства. Важко уявити собі суспільство, його політичну систему без взаємодії партій і партійних угрупувань. Отже, політичні сили, виникаючи в суспільстві, виражаючи і представляючи інтереси його груп, є сполучною ланкою між державою і суспільством.

Держава і влада повинні бути стабільними, володіти стратегічними властивостями. Нарешті, в ній повинно міститися об’єднуючий початок, що забезпечує позитивний розвиток суспільства.

На цю особливість державної політики звертав увагу, свого часу, Гегель. «Відношення уряду до станів, – писав він, – не повинно бути ворожим, і віра в необхідність такого ворожого відношення – сумна помилка. Уряд не є партія, якій протистоїть інша партія, причому кожна з них прагне більше виграти, і, якщо держава опиняється в такому положенні, це – нещастя, і здоровим таке положення визнане бути не може».

До таких трагічних наслідків може приводити порушення взаємоспіввіднесення суспільства і держави, показує досвід тоталітарних політичних систем. Додання в таких системах безумовного пріоритету класовим, національним або яким-небудь вузько груповим інтересам у збиток інтересам всього суспільства, правам і свободам кожної окремої особи веде до поглинання громадянського суспільства державою. Особисті свободи і права людини тут втрачають значущість природних і невідчужуваних, оскільки повністю переходять у ведення держави, яка розпоряджається ними на свій розсуд. Це, природно перешкоджає прояву соціальної активності різних суспільних сил. У таких умовах розвивається конформізм і пристосовництво, а народ перетворюється на безлику масу з рисами, характерними для поведінки натовпу.

3. За допомогою поняття «історичний тип держави» відображають типові риси, властиві всім державам на тому або іншому етапі історичного розвитку суспільства, методологічною передумовою для такої типологізації з’явилося марксистське положення про державу як похідну від існуючих соціально-економічних відносин. З неї виходить, що в різних за своїми формами державах, але тих, що належать до однієї історичної епохи, є загальні сутнісні риси. У найбільшій мірі історично обумовлені типологічні риси держави виявляються в характері відносин між пануючими і підлеглими соціальними класами, які забезпечуються державно-правовими засобами.

З цієї точки зору розрізняють наступні історичні типи держави: рабовласницька, феодальна і буржуазна.

Рабовласницька держава забезпечує такі соціально-економічні відносини, при яких пануючий клас привласнює практично весь продукт, створений працею підлеглого йому класу рабів. Останні позбавляються так само будь-яких політичних і юридичних прав. Їх можна продавати, подібно до речей, так само безкарно вбивати. Держава при цьому впродовж тривалого часу захищала тільки рабовласників. І лише на останній стадії історії рабовласницької епохи в правових документах стали з’являтися заборони вбивати рабів.

Феодальна держава, що прийшла на зміну рабовласницькій, характеризується необмеженою владою господарів земельної власності – феодалів або поміщиків. Дана держава забезпечує такі соціально-економічні відносини, при яких, з одного боку, імущий клас має право передавати селянам в користування землю, що часто означало їх примусове прикріплення до землі. З іншого боку, селянам ставиться в обов’язок віддавати своїм господарям частину отриманого продукту, а так само безкоштовно працювати на них. На відміну від рабів селяни у феодальній державі є власниками знарядь праці і домогосподарства. При всій їх залежності і безправ’ї, селяни все ж таки визнаються як юридичні особи.

Нам більше знайома держава капіталістична і соціалістична. При капіталізмі Україна живе сьогодні як і більшість країн світу, таких як США, ФРН, Англія, Франція та ін. При соціалізмі Україна жила більше 70 років у складі СРСР. Сьогодні в світі соціалізму залишилося тільки декілька країн. Серед них Китай (КНР), Північна Корея (КНДР), Куба.

Встановлення характерних для цивільного суспільства взаємостосунків держави, соціальних груп і осіб припускає наявність низки попередніх умов. Найпершою з них є консенсус, згода між різними соціальними суб’єктами щодо основоположних суспільних цінностей, ухвалення їх як орієнтиру й установки діяльності людей. До таких цінностей відносяться:

- у економічній сфері – рівноправ’я всіх форм власності, багатоукладна ринкова економіка, що відкриває можливості для ділової активності, для вільної і творчої діяльності громадян. Різні форми власності і різноманітні способи господарювання, знаходячись порівняно в рівних умовах і конкуруючи один з одним, складають економічні передумови громадянського суспільства;

- у соціальній сфері – рівноправ’я різних соціальних класів, груп, прошарків та спільнот, справедливість, солідарність і партнерство у відносинах між ними. Прийнято вважати, що соціальною основою суспільства є середній клас – інженерно-технічні працівники, управлінський персонал, службовці, лікарі, викладачі, юристи, особи вільних професій, висококваліфіковані працівники, працівники сфери обслуговування. Їх питома вага в розвинених країнах складає 60 і більше відсотків.

Стійке соціальне положення і спосіб життя даних прошарків суспільства створюють передумови стабільного функціонування суспільства в цілому;

- у політичній сфері – реальні гарантії прав і свобод людини, що забезпечують всім громадянам рівний доступ до участі в державних і суспільних справах. Як основоположні для громадянського суспільства визнаються також такі цінності, як верховенство права, розподіл влади, вільні, рівні, прямі й таємні вибори, багатопартійність, місцеве самоврядування;

- у духовній сфері – вільне самовизначення людини в його світогляді, ідейних позиціях і духовних переконаннях, плюралізм думок та ідей, критичне відношення до дійсності, раціоналізм, толерантність, гуманізм. Визнання даних принципів як непорушних суспільних цінностей є необхідною передумовою достовірного духовного виробництва.

Виключно важливою передумовою формування правової держави і цивільного суспільства є закріплення цінностей в Конституції країни.

Для формування правої держави і громадянського суспільства необхідна повна свобода засобів масової інформації (ЗМІ) і розвинена в суспільстві або державі масова свідомість. Проте масова свідомість послаблюється такими речами як нестійкість, ірраціональність, алкоголізм, відсутність здорового глузду, функціонування в режимі підсвідомості. Взагалі ж природа і властивості масової свідомості погано піддаються фіксації й опису.

Емпіричний (від греч. empeiria – досвід) рівень політичної свідомості – це більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя, які виникають в її джерелах. Цей рівень формується на ґрунті практичного повсякденного досвіду людей. Відмінно від буденної, даний рівень свідомості характеризується більшою визначеністю і наочністю уявлень в соціально-політичних процесах.

Разом з тим, буденний і емпіричний рівні політичної свідомості недалеко стоять один від одного. Хоча вони не тотожні, але між ними є немало спільних рис. Їм властиві такі яскраво виражені психологічні риси, як відчуття, настрої, імпульси, емоційне сприйняття політичних подій, що відбуваються. Психологічний компонент політичної свідомості особливо сильно виявляється в періоди політичної нестабільності, в кризових ситуаціях, в перехідні періоди суспільного розвитку.

Теоретичний рівень політичної свідомості – це високий рівень в пізнанні політичної реальності. Він виступає як система ідей та уявлень, вироблених на основі наукового осмислення всієї сукупності фактів і явищ, що відносяться до соціально-політичної сфери суспільства. Такий рівень свідомості включає більш-менш цілісне уявлення про істотні закономірні зв’язки і відносини соціально-політичної дійсності. Зміст політичної свідомості на теоретичному рівні закріплюються у формі наукових понять і категорій, а також соціально-політичних теорій, вчень, концепцій і доктрин.

Теорія (від греч. theoria – спостереження, дослідження) в широкому розумінні слова – це комплекс ідей, понять і принципів, що пояснюють який-небудь клас явищ. У вузькому – теорія є вищою, досвідченою обґрунтованою, логічно несуперечливою системою знань, що дає цілісне уявлення про істотні властивості, закономірності, причинно-наслідкові зв’язки, які визначають характер функціонування і розвитку певної сфери реальності.

Відповідно і політична теорія виступає як найбільш цілісне, у високому рівні достовірне знання, що систематично розвивається, про істотні зв’язки і закономірності, властиві політичній дійсності. Розвинена політична теорія (наука) – це не просто механічна сума достовірних знань про політичні явища і процеси, вона містить в собі певний механізм побудови цього знання, що розкриває логічну залежність одних його елементів від інших, одних категорій і понять від інших. Сформована на основі узагальнення суспільної практики, політична теорія є найбільш довершеною формою наукового обґрунтування практичної політичної діяльності. Як приклад такого внутрішньо систематизованого знання про політичну дійсність можна розглядати політологію як наукову та навчальну дисципліну.

Політичні і соціально-політичні концепції, вчення й доктрини в порівнянні з теорією є вужчими за своїм предметом і менш глибокими за рівнем узагальнення форм віддзеркалення політичної дійсності. Наприклад, політична концепція (від лат. concepuo – розуміння, система) – це певний спосіб розуміння, трактування якого-небудь політичного явища або процесу, основна точка зору на те або інше питання суспільного життя. Цей термін вживається для позначення провідного задуму в політичній діяльності. Соціально-політичне вчення є сукупність теоретичних положень про яку-небудь сферу явищ соціально-політичної дійсності. В деяких випадках вченнями називають, систему соціально-політичних переконань того або іншого мислителя (наприклад, вчення Платона, Макіавеллі, Маркса і т.д.). Політична доктрина (лат. doctrine – вчення) найчастіше виступає як більш- менш послідовно викладена концепція, сукупність взаємоузгоджених принципів підходу до розгляду політичних явищ і до організації політичної діяльності. Доктрина нерідко служить засобом боротьби за владу, інтеграції членів політичного руху. Термін «доктрина» іноді вживається і для позначення політичних поглядів, для яких характерними є відтінки схоластичності й догматизму (звідси вислів «доктринер», «доктринерський», «доктринерство»).

Підкреслимо, було б помилковим вважати, що своє соціально-політичне буття люди усвідомлюють тільки у вигляді понять, категорій і законів наукової теорії, а також ідей, постулатів, принципів теоретичної концепції або політичної доктрини. Цей процес здійснюється і за допомогою представлень буденної свідомості. Інакше було б неможливою участь в політичній дії широких мас людей, що не має відповідної теоретичної підготовки. Проте тільки на рівні наукової теорії можливе віддзеркалення політичних явищ і процесів в їх цілісності і взаємозв’язку. І лише ідейно-теоретична концепція, тобто систематизована сума соціально значущих ідей та уявлень, може з’явитися мобілізуючим чинником серйозних політичних дій.

Ми вже знаємо, що в змістовному відношенні політична свідомість включає так само ідеї та уявлення, в яких різні групи людей усвідомлюють свої політичні інтереси та переконання. Цей елемент політичної свідомості прийнято називати політичною ідеологією. Розглянемо детальніше сенс цього поняття.

Термін ідеологія (від греч. idea – думка, задум і logos – слово, поняття) започаткував французький вчений Дестют де Трасі (1754-1830). У широкому сенсі їм позначається система поглядів і ідей, в яких усвідомлюються та оцінюються відносини людей до дійсності, один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, так само міститися мета (програми) соціальної діяльності, напрямки на закріплення або зміну (розвиток) даних суспільних відносин.

Поняття політична ідеологія має вужчий і специфічний сенс. Це – стосується систематизації, сукупності понять, ідей та уявлень, в яких різні суб’єкти політичних відносин – індивіди, соціальні групи, класи, нації, суспільство – усвідомлюють свої політичні позиції та інтереси, якими вони виправдовують свої політичні переконання. Тут, необхідно особливо підкреслити, що саме у функціональній залежності змісту політичної ідеології від інтересів і дій суспільної групи (наприклад, соціального класу, нації) полягає її специфіка як форми суспільної свідомості. Вона є впорядкованою системою уявлень як про існуючу соціально-політичну дійсність, так і про необхідні її зміни, з погляду групи або спільності, інтереси і дії якої дана ідеологія обслуговує.

Неодмінним компонентом політичної ідеології є історично і соціологічно обґрунтована політична програма. Іноді розуміють програму як систему запланованих дій і цілей, як «документ», «джерело», що містить опис даних дій. На наш погляд, політичну програму слід розуміти набагато ширше. Вона формує суспільні цілі, ідеали та орієнтири, так само визначає шляхи і способи їх твердження. Така програма включає і систему установок, імперативних вимог до поведінки своїх прихильників, дякуючи чому ідеологія поширює свою дію не тільки на інтелектуальну, але й на вольову сторону свідомості. Політична програма, таким чином, є конкретизація ідеології на рівнях, напрямках, принципах, засобах і методах дії.

Слід зазначити, що в буденному вжитку терміну «політична ідеологія» часто додається іронічний відтінок. Початок тієї традиції поклав Наполеон, який назвав своїх політичних супротивників «ідеологами», звинувачуючи їх в тому, що під маскою ідей вони приховують свої дійсні інтереси.

Без ідеології нема політики. Будь-яка політична діяльність явно або неявно ідеалогізована. Це місце ніколи не буває вакантним, і сьогодні на Україні воно теж заповнюється новими політичними уявленнями. Інша справа, що буденна свідомість не відразу вбирає в себе нову ідеологію, і тому у деякої частини громадян створюється ілюзія відсутності такої.

Всі сучасні демократичні теорії держави і права визнають народ єдиним носієм і джерелом влади. Владу народ здійснює як безпосередньо (референдум, народна законодавча ініціатива), так і через своїх представників. Таким органом народного представництва, якому довіряється рішення найважливіших державних справ і встановлення законів держави, є парламент.

У тріаді влади (законодавча, виконавча і судова) парламент – носій законодавчої влади і найвищий представницький орган – зайняв перше місце. Як вже наголошувалося, в Європі домінують держави з парламентською формою правління. При цьому важливо мати на увазі, що до країн з парламентською формою правління належать як монархічні, так і республіканські держави. (У Західній Європі їх взаємовідношення приблизно рівне. З 12 держав, що входили в 1994 році в європейський союз, 6 – республіки і 6 – монархії.)

У всіх парламентарних республіках і монархіях головними інститутами, що створюють конституційний механізм влади, є: голова держави, парламент, уряд, найвищі судові органи. Вони представляють певну гілку влади і володіють необхідною компетенцією. Цілком природно, що орган законодавчої влади здійснює повноваження, пов’язані з розробкою і ухваленням законів. Уряд керує державними справами і забезпечує виконання законів. Суд здійснює правозастосовницьку діяльність. На нього покладено захист прав і інтересів кожної людини від будь-яких злочинних посягань. Його головне призначення – бути вартовим особистої свободи.

На практиці реальна схема розподілу влади, механізм реалізації цього принципу виглядає набагато складнішим. Це пов’язано з тим, що в даній групі країн, у відмінності від президентських республік, розподіл влади проводиться не так жорстко. Взаємопереплетіння функцій і компетенцій законодавчої і виконавчої влади іноді так важливе, що дозволяє засумніватися в реальності здійснення цього принципу. Все це дає право на існування точки зору, що насправді розподіл влади в парламентських країнах відсутній. Подивимося, як відбувається все це на практиці.

У всіх країнах з парламентською формою правління є, як правило, одноосібний голова держави – монарх або президент. Його положення звичайно описується формулою: "Царює, але не управляє". Голова держави формально наділений широкими повноваженнями, але на ділі не має майже ніякої влади. Його повноваження здійснюють інші державні органи, переважно урядом. Проте голова держави має великий авторитет. Ось чому, говорять, що в цих країнах голова держави володіє не владою, а впливом.

Порядок заміщення голови держави різний в монархіях і республіках. Монарх займає свій пост довічно.

У парламентарних республіках головою держави є президент. Він вищий посадовець держави і верховний представник країни. Він обирається на певний термін (відомі випадки довічного обрання президента). На відміну від президентських республік і країн із змішаною формою правління в парламентарних країнах президент обирається, як правило, не населенням безпосередньо (хоча є і виключення, наприклад, Австрія, Ірландія, Португалія), а колегією виборців, що складається переважно з парламентаріїв.

Конституційні акти містять звичайно широкий перелік повноважень, що належать голові держави. Так, згідно Конституції Іспанії, король є і законодавцем, і керівником виконавчої влади, і головою адміністрації президента та озброєних сил. Але, насправді, король Іспанії жодне з цих повноважень не здійснює самостійно. Монарх – політично невідповідальна особа. Його акти не мають ніякої законної сили, якщо не скріплені підписом голови уряду або, залежно від конкретного вирішуваного питання, іншого вищого посадовця. (Це так званий інститут контрасигнатури.)

Голова держави в парламентських монархіях і республіках, дійсно користується не владою, а впливом. Проте цей вплив деколи такий значний, що може впливати на процес формування провідних державних інститутів. А це, в свою чергу, позначається на механізмі реалізації принципу розподілу влади.

Носієм законодавчої влади в даних країнах є парламент. Його положення в системі державних органів визначається тим, що він є найвищим представницьким органом. Більшість парламентів мають двопалатну структуру. Порядок формування палат в різних країнах різний. Нижня палата складається завжди з депутатів, обраних шляхом вільного, таємного, загального, рівного виборчого права. Верхня палата формується за іншими принципами. Так у федераціях – це представники суб’єктів федерації, а в Англії, наприклад, верхню палату представляє духовна верхівка, що є пережитком станово-представницької монархії.

У країнах з парламентарними формами правління партії відіграють виключно важливу роль у всій діяльності парламенту. У деяких країнах саме лідер партії, яка перемогла, стає прем’єр-міністром країни. При всіх особливостях політичної і організаційної структури парламенту та його палат досить виразно простежується тенденція – не допустити, щоб партія, явно домінуюча в парламенті, повністю підпорядкувала собі керівні і допоміжні органи, саму процедуру роботи. Певна система противаг діє і в даному випадку. Думки і голос меншості обов’язково повинні бути почуті. В цьому полягає одна з характерних особливостей парламентської демократії.

Особливо важливу частину повноважень парламенту складає його участь у формуванні інших державних органів і контроль за діяльністю виконавчої влади. У країнах з парламентарними формами правління представницький орган завжди має вирішальну роль у формуванні уряду. Також уряд є підзвітним перед парламентом. До найбільш поширених і відомих форм парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади відносяться усні і письмові питання депутатів, інтерпеляції, контрольні і слідчі комісії, інститут парламентської відповідальності уряду.

Парламент також має низку повноважень у сфері зовнішньої політики й оборони. До компетенції представницького органу відносяться питання війни і миру. На основі закону здійснюється ратифікація міжнародних договорів і угод.

Обсяг повноважень, здійснюваних найвищим представницьким органом у всіх парламентських державах залишається значним. Парламент, не дивлячись на певне обмеження його владних повноважень або їх фактичне урізання, продовжує бути найважливішим елементом всієї системи розподілу влади.

Носієм виконавчої влади у всіх країнах з парламентською формою правління є уряд. Незалежно від назви – рада міністрів, кабінет, федеральна рада, державна рада і т. п. – воно завжди залишається колегіальним органом, що здійснює функції управління державними справами. Уряд повинен забезпечити виконання законів, і керує державними справами. Звичайно, стратегічні цілі і завдання держави повинен визначати парламент. В даний час уряд, як правило, володіє законодавчою ініціативою. За урядом або навіть за головою закріплюються також найважливіші повноваження, як вироблення національної політики та її здійснення. У зв’язку з цим багато дослідників вважають за краще використовувати термін не "виконавча", а "урядова" влада.

Сучасний уряд – найважливіша складова частина механізму здійснення влади. Уряд концентрує в своїх руках провідних політичних діячів, що очолюють правлячу партію або коаліцію. Уряд і особливо його голова відіграють вирішальну роль в розробці, формулюванні і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави. "Уряд – свідчить Конституція Іспанії, – керує внутрішньою і зовнішньою політикою, цивільною і військовою адміністрацією та обороною країни. Він здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції і законів".

Володіючи широкими повноваженнями, уряд завжди залишається під контролем парламенту і завжди у всіх країнах з парламентською формою правління він несе відповідальність перед парламентом. Як правило парламент може відправити уряд у відставку.

Тільки добре налагоджена система заборон і противаг, без якої не може функціонувати механізм розділення влади, забезпечує ефективну і легітимну владу. Знаходження такого балансу інститутів та інтересів – одне з найважливіших завдань, що стоять перед тими, кому довірив народ конструювання і приведення у дії складного та багатообразного механізму здійснення влади.

Розподіл влади в країнах зі змішаною формою правління

(досвід французької революції)

Франція належить до держав, що відіграли особливу роль у становленні концепції і затвердженні розділення принципу розподілу влади. Французька революція 1789 року поклала шлях до перетворення дещо абстрактної і відвернутої теорії в провідний конституційно-правовий принцип, на якому засновується сьогодні державний лад будь-якої демократичної держави.

У минулі два століття Франція стала своєрідним полігоном, де пройшли перевірку на міцність, стабільність і ефективність найрізноманітніші форми правління і демократичні режими. Політичний устрій затвердився в цій країні в 1958 році і поклав початок існуванню П’ятої республіки, призвів до появи нової форми правління, яка поєднує в собі елементи, характерні і для президентської, і для парламентарної республік. Ось чому вона одержала назву змішаної форми правління. Її називають також іноді напівпрезидентською республікою або говорять про парламентаризм, що "раціоналізувався".

Що ж призвело до радикальних змін в конституційному устрої Франції, який вніс істотні зміни в практику реалізації принципу розподілу влади?

Весною 1958 року вибухнула гостра політична криза. Парламентаризм викликав різке ослаблення виконавчої влади. В цей час розпочався заколот в колонії Франції – Алжирі. Безлад міг перекинутися на метрополію. У ситуації, що склалася, французькі парламентарії знайшли в собі сили і мужність поступитися своїми привілеями в цілях затвердження сильної виконавчої влади і подолання кризи.

1 червня 1958 року на чолі уряду встав Шарль де Голль. Йому були надані широкі повноваження, включаючи повноваження щодо вироблення й уявлення на референдум нового Основного закону держави.

Проект нової конституції було закінчено в рекордно короткий термін. 28 вересня 1958 року відбувся референдум, на якому була прийнята нова конституція. Від початку роботи до проведення референдуму, пішло приблизно три з половиною місяці. 4 жовтня 1958 року нова Конституція набула чинності.

Текст Конституції Франції 1958 року складається з дуже короткої преамбули і 95 статей, зведених в 15 розділів. Також до тексту Конституції було включено Декларацію 1789 року і преамбулу до Конституції 1946 року.