Політологія епохи реформації у європі План

1. Реформація в Германії: Лютер і Мюнцер.

2. Політики і протестанти Франції та Швейцарії.

3. Англійська реформація і політика.

1. Під Реформацією розуміють широкий антифеодальний і антикатолицький рух у Європі в першій половині XVI ст. Реформація заклала початки протестантизму. Вона характеризувалася прагненням відновити чистоту християнської релігійності. Це проявилося в усіх напрямках віровчень, реформацій, в прагненні пояснити, перш за все, суть потойбічного світу. У центрі соціальної системи Реформації були відносини індивіда і колективу. Більшість зусиль реформаторів були спрямовані на досягнення жорсткої підлеглості людини спільноті за допомогою формалізованих зв’язків, ієрархічної залежності, авторитарного лідерства, репресивних заходів. Реформатори вважали, що лише їх уявлення про Бога, світ, людину, суспільство є справжнім, істинним, правильним і таким, що повинно виконуватися. Ці погляди підкріплювалися виготовленням особливої реформаторської ідеології, для якої характерними були суворі релігійно-політичні доктрини. Релігійний ентузіазм у реформаторів часом був не менший, ніж у релігійних ФАНАТИКІВ-КАТОЛИКІВ.

Історичним фоном, на якому виникла Реформація, були політичні обставини у Німеччині на початку XVI ст. В той час, як Англія, Франція, Іспанія і деякі інші європейські країни перетворилися на централізовані держави, Німеччина залишалася територіально і політично роздробленою. За гучною назвою Священна Римська Імперія німецької нації ховалося політично нестійке об’єднання феодальних князівств з верховною владою імператорів з династії Габсбургів. Влада Імператора над князями базувалася на залежності і сприймалася номінально. Не існувало ані імперських фінансових, ані управлінських органів, ані єдиної армії. Великі князівства перетворилися на своєрідні централізовані монархії.

Господарська та політична роздробленість країни, об’єднання розвинених і відсталих форм в економіці, феодальний гніт, який все більш посилювався, створювали напруженість в соціальних відносинах. Загострилися суперечки між старими і новими вельможами – феодалами, промисловцями і купцями, духовними і світськими феодалами, нижчим дворянством і князями. Зростала боротьба селян проти феодальних землевласників. Вже в 1502 р. робилися спроби підняти селянське повстання. Соціальні конфлікти з часом набули релігійного забарвлення.

У 1517 році в Німеччині, напередодні дня всіх святих, 31 жовтня, чернець Мартін Лютер (1483-1546 рр.), професор богослов’я в новому університеті м. Віттенберга, запропонував влаштувати диспут про індульгенції.

Первинне розуміння індульгенції – помилування грішника, який покаявся, звільнення його від церковного покарання, що чинить Папа Римський. Проте, за часів Лютера, індульгенція стала довідкою, яка продавалася як товар на ринку. Плати гроші – і станеш «чистим». Продаж одержав назву «святий торг». Вважалося, що Папа може «зачиняти брами пекла і відкривати двері в рай».

Папа Лев X потребував засобів на будівництво храму Св. Петра в Римі, тому Європою рушили пишні процесії, „потекла” платня за гріхи, минулі і майбутні. Чим вище ціна за гріх, тим більше знецінювалося таїнство покаяння, що зачіпало і обурювало кожного справжнього християнина.

31 жовтня на площі Віттенберга Мартін Лютер залишив (закріпив на дошку) 95 тез. Це був звичайний, за тих часів, спосіб інформування людей про незгоду з офіційною точкою зору. Він шанував Римський престол і не збирався боротися з ним, але його совість не дозволяла миритися далі з практикою індульгенцій.

Лютер засудив продаж індульгенцій. Він прибив на дверях церкви папір, в якому містилися 95 тез, в яких відстоював свої уявлення про віру, і сказав свій відомий вислів: «На тому стою і не можу інакше!». Лютер заявив, що Папа не має права на світську (тобто політичну) владу і кожна людина може сама звертатися до Бога, без допомоги священиків. Він стверджував, що основою віри повинні бути не вказівки Папи, а Біблія. Для того, щоб кожен міг її прочитати, Лютер переклав її з латинської на німецьку. Діяльність Лютера призвела до виникнення нової течії в політиці і в християнстві – протестантизму. Протестанти виступали проти Папи Римського і його права нав’язувати свою волю віруючим, королям, державі, політичним течіям.

Лютер очолював бюргерсько-княже спрямування, а його послідовник Томас Мюнцер – плебейсько-селянське. Мюнцер трактував Реформацію як соціально-політичний переворот, який повинні зробити найбільш знедолені верстви суспільства – селяни і міська біднота; саме вони здатні встановити новий громадський лад, без гніту та експлуатації. Послідовниками Бога Мюнцер вважав населенні трудівників, а його ворогами – усіх експлуататорів.

Лютер виступав проти претензій католицького духівництва щодо контролю віри і совісті на правах посередника між людьми і Богом. Було висунуто вимогу ліквідації відособленого стану священиків, було підірвано авторитет папських декретів і послань. Єдиним авторитетом залишалося Святе писання.

Мюнцер також виступав проти офіційної церкви. Його проповіді та організаторські здібності, які розкрилися в селянській війні, були пов’язані з боротьбою проти пануючої церковної і владної еліти. Він стверджував, що тільки трудовий народ, «ремісники», здатний розуміти мету Бога, адже їх інтереси цілком співпадають. На думку Мюнцера, майбутній устрій можливий лише як результат боротьби народних мас проти поневолювачів. Ліквідацію феодалів і перехід всіх матеріальних благ до рук народу шляхом розподілу, він вважав початком майнової спільності».

Революційні обставини у Німеччині ставали все більш напруженими. На боротьбу першими повстали дрібні дворяни – лицарі на чолі з Францом фон Зіккенгеном і Ульріхом фон Гугтеном. Вершиною Реформації є селянська війна 1524–1525 рр., боротьба тривала до середини XVI ст. У 1555 р. було укладено Аугсбурзький релігійний мир, згідно якому за князями признавалася свобода і віросповідання. Народна Реформація у Німеччині отримала поразку.

У полі зору мислителів Реформації знаходилися також питання суспільно-політичного ладу держави. Лютер і його сучасники не знали терміну "держава" в розумінні "Respublica", а користувалися поняттям "влада" (obrgkeit). Основу політологічної доктрини Лютера складало вчення про два світи – духовний і земний, в яких одночасно живе людина і від влади яких вона залежить.

Земний світ належить людям. У ньому володарює влада, і діють земні масштаби, до яких Лютер відносив доброчесність і природне право. Духовний світ охоплює лише тих, хто вірить у Христа. Всі люди залежать від влади обох світів, вони злі і гріховні за своєю суттю. Земна влада має завдання не допускати здійснення гріхів, протидіяти за допомогою насильства відважним намірам. Лютер стверджував, що якби люди були добродійні, не треба було б вводити владу і створювати державу. Оскільки цього немає, тоді і держава, і влада є необхідними, а люди мають їм підкорятися. Уряд, за Лютером, повинен володарювати над черню і повинен бити, вішати, палити для того, щоб його боялися, для того, щоб він міг утримувати народ в покірності.

Німецький реформатор стверджував, що його завданням є повернення до раннього християнства. Селяни, послідовники Реформації, йшли далі, вимагали повернення до раннього християнства не тільки в церковному, але у суспільному житті. Це була одна з основних причин селянського повстання.

Духовний вождь повсталих Т. Мюнцер був прихильником ненасильницької ліквідації феодального ладу, встановлення такого соціального ладу, в якому жоден християнин не мав би приватної власності.

Оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні між собою на Землі, стверджував Мюнцер. Мюнцер знаходив обґрунтування своєї концепції в Біблії, прагнув практично втілити на Землі "царство Боже" – такий суспільний лад, в якому не буде майнової різниці, протистояння членів суспільства чужій для нього державній владі.

Через деякий час усі європейські країни поділилися на протестантські – Швеція, Норвегія, Данія, Англія, Голландія і частина Німеччини та католицькі – Франція, Іспанія, Італія.

Засновником протестантизму вважають Лютера та його послідовників, які проповідували в швейцарських містах Цюріху та Женеві.

Протестанти не визнають владу Папи Римського. Вони заперечують чернецтво, святих, янголів. Священиків обирають на зібраннях віруючих. Їх обряди прості і не вимагають багато грошей.

Виникнення протестантизму похитнуло папський престол, сильно обмежило його політичний вплив на інші держави Європи.

2. У Франції ідеологом реформаторства був Ж. Боден (1530-1596 рр.) – депутат від третього стану в Генеральних штатах. Він вимагав сильної влади, яка б поважала закон, захищала свободу совісті.

У політичній доктрині Бодена важливе місце посідає вчення про державу, суверенітет. Останнім наділений лише монарх, для якого характерним є безумовне панування одноосібної владної волі. Монарх виступає джерелом права і закону, повинен поважати власність громадян, не знищувати її надмірними податками, не обмежувати свободу людей, оскільки вона дана їм природою.

Найкращою формою держави Боден вважав спадкову монархію, хоча для позначення держави взагалі він користувався терміном "республіка", а метою держави – захист громадян, забезпечення порядку в державі. Боден пов’язував суспільний і державний розвиток з географічним середовищем, а здібності людей – з кліматичними поясами. Держава, за Боденом, – це, перш за все, правове управління, вона має справедливий характер, діє на основі права, законності. Сама держава складається з елементарних соціальних ланок – сімей, які складають її першооснову. У суспільстві всі відносини поділяються на такі, що правлять і ті, які підкоряються. Політична влада має суверенний характер і є результатом об’єднання сімей і громадян в державу шляхом підпорядкування їх загальної політичної влади. За допомогою концепції суверенітету Боден обґрунтував поняття держави як політичного співтовариства, яке має свою власну незалежну владу і не підпорядковане іншій політичній владі (церкви, імперії, великим сеньйорам).

Жан Кальвін (1509-1564 рр.). Відомий протестантський теолог і мораліст Жан Кальвін є однією з найважливіших фігур в європейській історії. Його погляди на такі різноманітні предмети, як теологія, управління країною і особиста мораль, впливали на життя сотень мільйонів людей більше 400 років. Жан Кальвін (справжнє ім’я Жан Коувін) народився в 1509 році в містечку Нуайон у Франції. Він здобув хорошу освіту. Закінчивши коллеж де Монтегю в Парижі, Кальвін вступив до Орлеанського університету, де вивчав закон. Додаткове вивчення законодавства він продовжив в Бурже.

Кальвіну було всього вісім років, коли Мартін Лютер вивісив свої 95 тез на дверях церкви у Віттенберзі і тим самим поклав початок протестантської Реформації. Він виріс в сім’ї католиків, але в юнацькому віці перетворився на протестанта. Щоб уникнути гонінь, Кальвін незабаром покинув Париж, де він жив, багато подорожував, після чого оселився в Швейцарії в місті Базель. Там Кальвін жив під псевдонімом, інтенсивно вивчав теологію. У 1536 році у віці двадцяти семи років він видав свою найвідомішу роботу "Інститути християнської релігії". Ця книга, в якій було зібрано й представлено, у зрозумілій і систематичній формі, основні протестантські переконання, зробила його знаменитим.

Пізніше, в 1536 році Кальвін відвідав Женеву, де протестантство швидко набирало силу. Його попросили залишитися там як вчителя, і лідера протестантської общини. Але незабаром виник конфлікт між пристрасним пуританином Кальвіном і мешканцями Женеви. У 1538 році він був змушений покинути місто. Але в 1541 році його попросили знов повернутися. Кальвін погодився і став не тільки релігійним лідером міста, але і його ефективним політичним лідером до самої своєї смерті (1564 р.).

Теоретично Кальвін ніколи не був в Женеві диктатором: більшість городян мали право голосу, велика частина політичної влади належала раді, що складалася з двадцяти п’яти чоловік. Кальвін в цю раду не входив. Він був людиною, яку могли змістити у будь-який час (як це і трапилося у 1538 році), якщо він не погоджувався з більшістю. Але на практиці Кальвін керував містом і після 1555 року став фактичним його володарем.

За часів управління Кальвіна, Женева стала провідним протестантським центром у Європі. Він постійно прагнув підтримувати зростання протестантства в інших країнах, особливо у Франції, і якийсь час Женеву називали "протестантським Римом". Повернувшись до Женеви, Кальвін одразу розробив цілу низку духовних правил для місцевої реформованої церкви. Ці правила служили зразком для багатьох реформованих церкв Європи. Перебуваючи у Женеві, Кальвін написав багато впливових релігійних трактатів і продовжував працювати і вдосконалювати "Інститути християнської релігії". Він також прочитав безліч лекцій з теології і тлумачив Біблію.

Женева Кальвіна була пуританським місцем. Серйозними злочинами вважалися не тільки подружня зрада і розпуста, але також азартні ігри, пияцтво, танці і спів непристойних пісень. Все це заборонялося, а на тих, хто був винен чекало серйозне покарання. Закон вимагав відвідин церкви в наказаний час, а довгі служби були звичайною справою.

Кальвін пристрасно заохочував старанність в роботі, освіті, саме Женевський університет був заснований під час його правління.

Кого він вважав єретиками, негайно засуджував і карав. Найвідомішою його жертвою (всього їх було декілька) був Мігель Сервет, іспанський лікар і теолог, який не вірив в доктрину Трійці. Коли Сервет приїхав до Женеви, його заарештували, звинуватили в єресі і спалили (у 1553 році). Ще кількох чоловік, яких запідозрили в чорній магії, було спалено в період правління Кальвіна.

Кальвін помер у Женеві в 1564 році. Він був одружений, але його дружина померла ще в 1549 році, а єдина дитина – при народженні.

Значення Кальвіна – не в його прямій політичній діяльності, а в проголошеній ним ідеології. Він підкреслив авторитет і важливість Біблії. Як Лютер, преподобний Августин і Святий Павло, Кальвін дотримувався погляду, що всі люди – грішники, порятунок приходить не через старанну роботу, а через одну лише віру. Особливо важливими були його ідеї щодо зумовленості і засудження. Згідно Кальвіну, Бог вже вирішив кого слід врятувати, а кого проклясти, не беручи до уваги переваги. Навіщо ж тоді людині вести етичний спосіб життя? Кальвін відповідав, що "обрані" (тобто ті, кого Бог обрав для того, щоб врятувати), обрані Богом також повинні вести праведне життя. Ми врятовані не тому, що робимо добро, а робимо добро тому, що обрані для порятунку. Хоча така доктрина може здаватися дещо дивною, поза сумнівом, вона надихнула багато кальвіністів вести праведне життя.

Кальвін мав величезний вплив на світ. Його теологічні доктрини, кінець кінцем, мали навіть більше прихильників, ніж у Лютера.

Хоча Північна Німеччина і Скандинавія стали в основному лютеранськими, але Швейцарія і Нідерланди прийняли кальвінізм. Існували невеликі, але значні кальвіністичні групи у Польщі, Угорщині і Німеччині. Пресвітеріанці в Шотландії були кальвіністами, так само як гугеноти у Франції і пуритани в Англії. Крім того, пуритани, звичайно, мали сильну і тривалу дію на Сполучені Штати.

У Женеві Кальвіна було більше теократії, ніж демократії, але кінцевий ефект кальвінізму, проте, підсилював демократію. Можливим здається і той факт, що в багатьох країнах кальвіністи залишалися в нечисленними, був причиною їх прагнення до обмеження встановленої влади. Або, можливо, таким фактом виявилася внутрішня демократична організація церкви. Але, якою б не була причина, початкові оплоти кальвінізму (Швейцарія, Голландія і Великобританія) стали також оплотами демократії.

Стверджують, що кальвіністичні доктрини були головним чинником у створенні, так званої, "протестантської робочої етики" і в розвитку капіталізму. Важко судити, наскільки можна прийняти це твердження. Голландці, наприклад, вважалися працелюбними людьми ще до народження Кальвіна. З іншого боку, здається безрозсудним припускати, що чітко виражене відношення Кальвіна до старанної роботи не зробило впливу на його послідовників. Можна відзначити, що Кальвін допускав отримання прибутку, тоді як це засуджувалося більшістю ранніх християнських моралістів. А прибуток був важливим чинником в розвитку капіталізму.

На яке місце в нашому списку варто було б поставити Кальвіна? Його вплив торкався, перш за все, Західної Європи і Північної Америки. Більш того, є цілком очевидним, що за останнє століття цей вплив помітно зменшився. У будь-якому разі, велика частина переваг існування кальвінізму як напрямку християнства вже віддана раннім фігурам, таким як Ісус, Святий Павло і Лютер.

Хоча протестантська Реформація була подією величезної історичної важливості, ясно, що Мартін Лютер ніс велику відповідальність за цей переворот. Сам Кальвін був лише одним з декількох впливових протестантських лідерів, які вийшли на сцену після Лютера. Отже, немає сумнівів, що Кальвін повинен стояти за Лютером. З іншого боку, Кальвін повинен стояти вище за таких філософів, як Вольтер і Руссо, частково через те, що його вплив охопив в два рази більший часовий період, і частково тому, що його ідеї мали глибокий ефект на життя його послідовників.

3. Кількома століттями до Реформації Англія почала сваритися з Римом. Причини були ті, що і скрізь, – економічні та політичні. Папа призначав на вищі церковні чини іноземців, які підкорялися тільки Риму; він вимагав від Англії більше доходів, ніж сам король. Рим забирав більше половини церковних прибутків.

При англійському королі Едуарді I (1272-1307 рр.) країна відмовилася платити папську данину у розмірі 1000 марок, визнавши її ганебної. Особливо сильною протидія стала в період Столітньої війни (1337-1453 рр.). Папа підтримував Іспанію – смертельного ворога Англії. На стороні короля стояв парламент, що прийняв немало антипапських статутів (ухвал). Папа так і не добився їх відміни. Обурення англійців викликало і падіння вдач в духівницькому середовищі. Під час зборів у 1437 році лондонських священнослужителів звинуватили у пияцтві, розпусті, участі в соколиному полюванні.

Окрім політичної та економічної існувала ще й релігійна опозиція. Її видатним представником був Джон Уікліф (1320-1384 рр.) та ін.

У XVІ столітті Англія перебувала під впливом протестантських ідей, пов’язаних з ім’ям Лютера. Але Реформація в Англії тісно переплелася з політикою. У 1527 році король Англії Генріх VIII (1509-1547 рр.) звернувся до Папи з проханням дати йому розлучення з королевою Катериною Арагонською і одружитися з Ганною Болейн. Папа довго зволікав і в результаті відмовив, побоюючись родича Катерини Карла V – короля Іспанії та імператора Священної Римської імперії. Відмова Папи стала приводом для відкритої непокори.

У травні 1532 року Генріх VIII одержав від парламенту акт, який зобов’язував духівництво не робити і не ухвалювати нічого, що є непотрібним для короля. 23 березня 1534 року Папа відлучив Генріха VIII від церкви; 30 березня король відмінив призначення Папою вищих церковних чинів Англії. 3 листопада 1532 року парламент проголосив короля «єдиним верховним земним головою англійської церкви». Особливим документом відмінялися будь-яка данина Риму.

У 1534 р. Оксфордський університет дійшов важливого висновку, що Священне Писання не дає Риму ніякої влади над Англією. У 1539р. всі монастирі передавали свою власність на користь короля.

У Англії Реформація, яка розпочалась зверху, набула дещо іншої спрямованості. Починаючи з 1534 р., тобто з введення «Акту про верховенство» і утворення англіканської церкви, розривають зв’язки з Ватиканом, закриваються монастирі, а їх землі конфіскуються, приймається англіканський символ віри, який складався із 39 статей, в яких відкидалися основні догмати католицької церкви. Англійська церква була прикладом компромісного варіанту протестантизму, компромісом між землевласниками-аристократами і великою буржуазією, досягнутого в результаті тривалої боротьби англійської королівської влади проти політичних та економічних посягань папського двору. Причина компромісу досить проста: як одні, так і інші вбачали в релігії засіб впливу на свідомість людей, щоб зробити їх слухняними до наказу господарів, яких поставив над ними Бог.

Гуманізмом (від латинського «гуманус» – «людяний») називають філософський, політичний і літературний світогляд, який проповідує людяність у відносинах між людьми, любов до людей і пошану до них, виступав як протилежність ідеям насильства і жорстокості.

Одним з представників гуманізму був Томас Мор. Завдяки розуму, непідкупності Томас Мор – син небагатого юриста – став спочатку головою англійського парламенту, а згодом – канцлером – фактично другою людиною в країні після короля. Король Генріх VIII обсипав Мора милостинями і високо цінив його. Але, коли Генріх VIII, всупереч закону, розвівся з дружиною і оженився на Ганні Болейн, а згодом оголосив себе головою Англійської церкви, Томас Мор не підтримав його. Йшлося про головний політичний і моральний принцип – король вважав, що він має право порушувати будь-який закон, Томас Мор не міг погодитися з цим.

У Італії, у Флоренції після смерті великого політика, покровителя мистецтв Лоренцо Медічи, розумом і серцями флорентійців заволодів простий чернець (1452-1498 рр.). Невдала любов і демонічна сила зробили цю людину політичним володарем Флоренції. Він соромив у своїх проповідях відступників від християнської віри, всіх, хто проводив життя в розкоші і веселощах. Сам він відмовився від пропозиції Папи Римського стати кардиналом. Користуючись підтримкою французького короля, вигнав з Флоренції спадкоємців Медічи і знову відродив республіканське правління. Він відмінив податки з бідняків, наказав лихварям покинути місто, а королем Флоренції оголосив Ісуса Христа.

Народ, який довгі роки із заздрістю дивився на розкіш багачів, підтримав Саванаралу. Флорентійці пішли за його політичними закликами. Всі суворо дотримували пости і відвідували церкву, жінки зняли з себе багаті убори і коштовності, ходили тільки в простому одязі, замість веселих пісень люди виспівували псалми, замість маскарадів йшли на проповіді, на вулицях палили книги і картини, громадяни натовпами йшли до монастиря.

Всюди з’явилися шпигуни, які стежили за тим, хто порушував розпорядження Саванарали. За його наказами людям, що образили християнську віру, вирізали язики, розпусників спалювали, багатих виганяли з міста.

Проповіді Саванарали переписували і перекладали на всі європейські мови. Навіть турецький султан вимагав від своїх підлеглих, щоб вони доставили йому їх списки. Ці проповіді «надихали» відомого художника епохи Відродження, Ботічеллі. Він кинув у багаття свої прекрасні картини, що були написані на античні сюжети.

Саванарала мав не тільки прихильників, молоді люди з багатих сімейств організували декілька замахів на нього. Папа Римський забороняв читати з проповіді Саванарали. У відповідь Саванарала звинуватив Папу Римського в гріхах релігійних, політичних і закликав християн на всесвітній Собор для суду над ним.

Папа погрожував відлучити від церкви будь-кого, хто вступатиме в розмову з непокірними. Вороги Саванарали зажадали, щоб він довів свою святість і непорочність, пройшовши через вогонь. На головній площі Флоренції розпалили величезне багаття, але Саванарала не з’явився на це випробування. Народ, який вірив в диво, обурився. Городяни штурмом узяли монастир, в якому ховався Саванарала, і видали його Папі Римському.

Цілий місяць Саванаралу протримали у в’язниці, катуючи по 14 разів на день, потім повісили, а тіло спалили.