Політологія епохи відродження План

1. Політологічні вчення епохи Відродження. Гвельфи і гибелліни.

2. Політичні процеси і Флоренція.

3. Політика і дипломатія Венеції.

4. Державна мова крізь призму політичної діяльності Данте, Петрарки та Боккаччо.

1. Синтезом спадщини двох джерел – античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, політологія епохи Відродження. У культурі, соціально-політичній думці античної цивілізації мислителі епохи Відродження знаходили ідеї і концепції, які забезпечували подальший розвиток суспільства. В той час до суспільно-політичних, соціальних систем Платона, Арістотеля, Цицерона та інших філософів виявлявся особливий інтерес. Пояснюється це прагненням мислителів використовувати їх концепції держави і права, соціологічні та етнічні, етичні погляди з метою впровадження в практику, задоволення політичних та ідейних запитів Відродження. На зміну світоглядному теократичному мисленню приходить система мислення, в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями, з її бажаннями. Гуманізм – вільнодумність эпoxи Відродження, протистоїть схоластиці і духовному пануванню церкви, пов’язане з вивченням творів античності. Гуманізм – визнання цінності людини як особи, її права на вільний розвиток і прояв здібностей, затвердження блага людини як критерію оцінки суспільних відносин. Гуманізм проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємостосунків між людьми. Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену політичну спрямованість – на людину зі своїми інтересами, потребами і цінностями. Гуманізм за своєю суттю антиклерикален, тому що знаходить дійсну красу і радість в земному розвитку та існуванні, а не в потойбічному світі.

Епоха розкладання феодалізму і становлення раннього буржуазного суспільства, XV – початок XVII ст., отримала назву епохи Відродження, коли філософські й політичні вчення, що розвинулися в Європі і в Італії, виражали пошану до прав людини, турботу про благо людей, їх всесбічний розвиток, про створення сприятливих умов суспільного життя, відновлення античної філософської спадщини.

Гуманістичне розуміння світу припускало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноту плотського і раціонального життя.

В епоху Відродження у філософії і політичній думці виділяється три етапи: гуманістичний (середина XIV – середина XV ст.), протиставляючий середньовічному теоцентризму інтерес до людини та її відносин зі світом; неоплатонівський (середина ХV – перша третина XVI ст.), пов’язаний з виникненням проблем буття; натуралістичний (середина XVI – початок ХVII ст.), пов’язаний з прагненням застосовувати закони природи до пізнання політичної дійсності, реальності в суспільстві. Великі гуманісти епохи Відродження Аліг’єрі Данте, Франческо Петрарка, Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Еразм Ротердамський, Ульріх фон Гутте, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини.

Людські потреби, інтереси, прагнення людини до плотських радощів вважаються природними. Гуманісти вважали ненормальним і неприроднім атеїзм, що проповідує церква, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що володіє розумом і волею, таємничо впливає на всі матеріальні й духовні процеси, на особу і суспільне життя людей, проповідуючі звільнення від чуттєвості. Якщо людині її плотські потреби надає людині природа, тоді, очевидно, що вони однакові у всіх і служать основою для рівних відносин. Всі люди народжуються однаковими і вимагають рівність в реальному житті. Пізнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного положення, спрямоване проти станової для феодала нерівності. Гуманісти вбачали ідеальне в єднанні людини і природи, шукали гармонію такого єднання, захищали необхідність сприйняття всіх радощів земного буття людиною, стояли за визнання і захист гідності особи, проповідували культ знання, освіченості, духовності і праці. Гуманісти прагнуть побачити діяльну сторону людської історії, намагаються проникнути в закономірну суть історичних явищ, витісняючи містику. Від знань стародавніх греків і римлян, вавілонян, китайців та індусів мислителі-гуманісти черпали думки про державу як загальну справу народів, що знайшли реалізацію в поглядах мислителів ще до епохи Відродження – в творах Августина, в трактатах Йогана Солсберійського, Роджера Бекона та ін. Мислителі епохи Відродження не тільки продовжували, але й розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не його знатним походженням, званням, статусом, а виключно його активністю, благородством, доброчесністю, чесністю, мудрістю. Поновлювалася стародавня концепція суспільного договору, природного права. Зароджується критично-раціоналістичний підхід до вивчення суспільних явищ, які витісняє теологію. Простий перелік подій замінюється концептуальним аналізом фактів, явищ, подій і т.д.

На зламі класичного Середньовіччя та епохи гуманізму видатною особистістю став Аліг’єрі Данте – філософ, політик, поет. Активний учасник політичних подій у Флоренції. Данте за свої політичні погляди і боротьбу проти захоплення папством світської влади двічі було засуджено до страти. Вершиною творчості Аліг’єрі Данте стала поема «Божественна комедія», яка містила сто пісень. У віршах, присвячених юному флорентійцу Беатріче, якого Аліг’єрі Данте заговорив італійською мовою і повідав про земну любов до земної красуні, про свій внутрішній світ глибоких пристрастей і переживань, про трагедію втрати через ранню смерть любимої. Лірика Аліг’єрі Данте відкрила нову смугу в історії поезії. У поемі талановито поєднуються богословські, філософські, наукові й поетичні уявлення про світ. Аліг’єрі Данте вважає, що необхідно зберігати і цінувати людину, тому що однією з особливостей його душі є воля, здатна вибирати між Добром і Злом. І від вибору залежить доля Італії, яку роздирала боротьба за владу, особливо з боку папи. Народ не підтримав папу в боротьбі за встановлення панування церкви в державі, в суспільстві.

Багато проблем політики, історії, етики Аліг’єрі Данте розглядає не в ортодоксально-теологічному розумінні, а через призьму суспільної думки свого часу і свого особистого світобачення філософа й поета. Подвійність Аліг’єрі Данте особливо яскраво відображено, коли говорить про великих філософів і поетів античності, симпатія до яких безумовна. Ортодоксальний християнин Аліг’єрі Данте не може й думати, що люди, які жили до Христа, потрапили до раю, але як захисник античної культури – не мислить, щоб великі мудреці, поети і герої античності терпіли пекельні муки. І тому Данте поселяє Гомера, Горація, Овідія, Демокріта, Сократа, Платона та інших в Лімб-перше коло пекла, де немає страждань, хоча немає і надії потрапити до раю. У «Божественній комедії» переплітаються язичницькі і християнські уявлення про світ людей і світ тіней. Душі християнських праведників перевозить язичницький похмурий Харон, риси якого поєднуються з кентаврами, античні герої і персонажі міфології язичників співіснують з Карлом Мартеллем, апостолами Томою Аквінським. Ідея єдності історії та історичних героїв у вічності позаземного буття вже в епоху середньовіччя призводить до пошуку й обгрунтування єдності людської історії.

В епоху Відродження співаком свободи людини, його гармонійного розвитку виступає і Франческо Петрарка (1304-1374 рр.) – філософ-мораліст, засновник гуманізму Відродження. Його збірка з 366 віршів «Книга пісень» – ліричний щоденник, зразок поетичного самовираження, пройнятого суперечностями аскетичним середньовіччям світовідчуванням і новим баченням світу. Захопившись античною культурою, ідеї якої широко використовував в нових історичних обставинах Франческо Петрарка в праці «Про засоби проти щасливої і нещасливої долі» освітив існування двох початків в людині – Чесноти й Долі. Людина не може знайти щастя в багатстві, тому що багатство джерело Зла, Заздрості. Феодальну роздробленість Італії, яка роз’їдала суспільство, згубно позначалася на долях людей, Франческо Петрарка переживає хворобливо. Постійні війни, що ведуться між правителями земель Італії, призводять до розорення країни. Звертаючись до випадкових правителів земель Італії, Франческо Петрарка звинувачує їх в народному стражданні і нещасті, прагненні до наживи за рахунок людських страждань.

Видатний історик епохи відродження і гуманізму Леонардо Бруні (справжнє ім’я Аретіно 1370-1444 роки), засновник гуманістичної історіографії. Його праці «Данте», «Життя Петрарки», «Історія Флорентійського народу» і «Записи про події мого часу» відображають пошуки Леонардо Бруні суті історичних явищ і подій, спроби визначити їх місце в розвитку людського суспільства, підкреслюючи, що люди створюють історію, їх взаємодія сприяє повному розкриттю талантів кожної людини. У історичному виступі Флорентійців проти Медічей за встановлення республіканського ладу в Італії Леогардо Бруні бачив свідоцтва того, що цивільні свободи – серйозний чинник історичного процесу і виступив ідеологом цивільної свободи мешканців вільних міст Італії, в яких з’явилися зачатки капіталістичних відносин. Переконливо обгрунтовувавши необхідність всестороннього розвитку особи, Леонардо Бруні бачить вирішальну роль в розвитку і гуманітарних наук. Проголошуючи право кожної людини на життя, Леонардо Бруні підкреслює, що ніхто не може бути позбавлений життя. Державою повинні заборонятися примусова праця, застосування тортур, жорстоке або нешанобливе відношення, що принижує людину. Кожна людина, підкреслює Леонардо Бруні, має право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання. Проголосивши необхідність освіти і для жінок, Леонардо Бруні першим починає розвивати ідею майбутньої емансипації жінки. Виховання й освіта – шлях до помірного способу життя і активної плідної суспільної діяльності.

Валла Лоренцо (1405-1457) – видатний учений-філософ, філолог, політичний діяч, що присвятив свою діяльність подальшому поглибленню вчення гуманістів. Лоренцо Валла розвиває теологічну етику Епікура і стверджує, що, коли людина є творіння Бога, як і природа, то вона повинен розвиватися разом з природою, їй повинні бути властиві всі відчуття, тому що сама природа створила насолоду і дала душу. Ніщо так не властиво живим істотам, як прагнення до збереження свого життя. Це твердження особливо не відповідало католицькому аскетизму. Лоренцо Валла викриває прагнення римського папи до встановлення влади католицької церкви у всіх державах колишньої Західної Римської імперії. У сфабрикованому в VII ст. церковниками “Константиновому дарі” затверджувалося, що, нібито, ще в IV ст. імператор Костянтин передав папі Сильвестру верховну владу над західною частиною Римської імперії, у тому числі і над Італією. Валла викриває цю підробку. Це приклад історичної критики, яку формують гуманісти в епоху Відродження. Поступово створюються умови для розвитку соціального пізнання і прогресу культури.

Проте творча діяльність гуманістів в епоху Відродження обмежувалася декількома містами Італії, мало проникала в сусідні держави і землі, охоплювала незначну частину суспільства. Поступово, все частіше і частіше, ставали помітними проблиски людського розуму. Культурологічні проблеми античності, що були в центрі уваги гуманістів Відродження, поступово, крок за кроком, замінюються проблемами держави, формами державного управління, політики і політичних відносин. Проблеми особи витісняються проблемами суспільства; походження держави, механізму взаємостосунків особи і суспільства. Формується також історико-філософський погляд на суспільство, об’єднуючий аналіз соціальних фактів і філософські роздуми та узагальнення. Гуманізм епохи Відродження, що виник і розвивався в гущавині суспільного життя італійського міста, тісно пов’язаний з інтересами нових суспільних прошарків, які народжуються і формуються. Так, канцлер Флорентійської республіки Колюччо Салютаті відстоював інтереси середніх торгівельно-промислових кіл. Використовуючи положення канцлера, Леонардо Бруні всіляко схвалював і вихваляв цілі Флорентійської торгівлі, міської знаті, зневажливо відносячись до найнятих робітників, права і свободи Флоренції протиставляв тиранію правителів. Але він не забував вихваляти багатство, красу купецьких палаців, мудрість «гвельських вождів» і навіть вважав Флоренцію ідеальним суспільством для всіх італійців. І хоча гуманісти Відродження відображали прагнення та інтереси купецтва, промисловців, міської і сільської знаті, все ж таки вони сприймали політичну психологію мас, реагували на неї, відповідали на широкі соціальні запити. Гуманісти, вихідці з різних прошарків народу, розділяли політичні настрої середовища, з якого вийшли самі. Їх погляди були різноманітні: одні прагнули до популанської комуни, успадкованої від XII-XVI ст., інші – цезарісти і т.д. І незалежно від політичної спрямованості погляди гуманістів про натовп, чернь співпадали. Різні за поглядами і переконаннями Леон Альберта Піею де ла Мірандела або Вержеріо, або Маньявалі висловлювалися однозначно, що плебс це бездумна тварина, що натовп важко піддається порядку і людьми вони вважали лише учених-філософів.

Однією із переваг мислителів епохи Відродження є «розчищення» суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики і т.д., підготовка ґрунту політико-правового світогляду. Вони вважали, що основу комплексно-правового світогляду складали положення про те, що божественне право замінюється людським, а державу замінює в свідомості людей церква. Для юридичного світогляду обов’язковою є ідея рівності всіх перед законом, природне право і договірне походження держави. Відродження в Італії відрізнялося поєднанням гуманізму реформаторського руху, переглядом ідеї панування церкви в суспільстві. Прагнення зрозуміти дійсне призначення людини в суспільстві, в світі, розкрити його свободу і творчі сили неминуче призводило до зіткнення з традиціями християнства. Мислителі пізнього Відродження Челіо Секондо Курпоне, Цвіглі і Кальвін, Марселій Падунський та ін. рішуче критикували римські порядки, відкидали церковну ієрархію, засуджували діяльність папської курії. І хоча Курпоне в працях про владу ототожнює Бога з природою, вважав, що той, хто охоплює Всесвіт, присутній скрізь, але все ж таки виступає за відділення церкви від світської влади, держави. Мислителі епохи Відродження прагнули створити світську теорію держави і влади, відірвати вчення про державу і право від містики і теології.

Епоха Відродження в Європі розпочалася з Італії. Проте Італія з політичної точки зору сильно відрізнялася від інших держав, таких як Франція, Іспанія, Англія. Річ у тому, що Італія не існувала як єдина держава аж до середини XIX ст. Історія і політика Італії в епоху Відродження – це історія і політика окремих міст – держав і областей, які або вели самостійну політику, або опинялися під контролем сильніших сусідів.

Ще одним найважливішим чинником швидкого політичного та економічного розвитку Італії була велика кількість міст. На Апеннінському півострові було багато міст, заснованих ще в римську епоху. Набіги варварів, епідемії, війни і голод – підірвали роль міст в житті суспільства, але не знищили їх. У античну епоху італійські міста були переважно торгівельними центрами. Проте торгова система Середньовіччя взагалі відрізнялася від системи античності. Річ у тому, що античність торгувала «по горизонталі» географічної карти, Середньовіччя ж – «по вертикалі». Отже більшість торгово-транспортно-політичних систем треба було налагоджувати наново.

Розвиток міст привів до стрімкого загальноекономічного підйому Італії. Але економічне зростання зіграло негативну політичну роль. Оскільки єдиного політичного центру у італійців не було, кожне місто проводило свою власну політику, тому між містами розвернулася справжня торгово-політична боротьба (нерідко навіть війна). Італійські міста працювали (торгували) з покупцями з інших країн, а єдиного внутрішнього ринку в Італії довгий час не існувало. Роз’єднаність економічна неминуче призвела до роз’єднаності політичної.

З формальної точки зору Італія була королівством. Після смерті останнього короля з династії Каролінгів розпочалася міжусобиця. Переможцем виявився німецький король Оттон, який узяв собі титул «імператора Священної Римської імперії». Послідовники імператора в Італії організували партію гибеллінів, а прихильники Папи – гвельфів.

Проте німецьким імператорам практично не було справи до Італії. Імператор правил тільки у власних володіннях і мало чим відрізнявся від будь-якого зі своїх васалів. Отже Італія в епоху Відродження нагадувала мозаїку. Шматочки цієї мозаїки (окремі міста), хоч і не давали єдиного малюнка, були надзвичайно різноманітними.

Економічно розвинуті міста-держави Італії були між собою конкурентами і змагалися на зовнішньому ринку. Їх інтереси стикалися як на східних, так і на західноєвропейських ринках. Ці міста вели нещадну війну один з одним на суші і на морі.

За переважання на зовнішньому ринку вели боротьбу Венеція і Генуя. У 1298 році Генуя розбила венеціанський флот недалеко від самої Венеції. Вони привезли до Генуї тисячі полонених, серед яких був і відомий мандрівник венеціанець Марко Поло.

Політичний устрій італійських міст – держав був різний. Наприклад, у Флоренції влада контролювалася так званими «жирними городянами». Населення Флоренції в XIVст. складало 90 тис., але політичними правами володіли лише 6 тис. людей.

2. В Італії було декілька політичних, економічних і культурних центрів. Але найяскравішим з них, безперечно, стала Флоренція. Флоренція стає однією з найблискучих і процвітаючих міст-республік Італії. Великий внесок в благоденствування цього міста внесла сім’я Медічи (1434-1737рр.). Свого апогею сім’я Медічи досягла в період правління Лоренцо Прекрасного (1469-1492рр.). Лоренцо здобув чудову освіту і став одним з найблискучіших і освіченіших правителів епохи Відродження.

Один із сучасників назвав період правління Лоренцо «режимом м’якого тирана в конституційній республіці». Виборні органи при ньому були не більше, ніж декорація. Таким же декоративним стало і життя у Флоренції, що проходило в карнавалах, турнірах і пишних церемоніях. Лоренцо був різносторонньою людиною: чудовий поет, знавець мистецтва, дипломат і політик. Він брався за все, проте і серед серйозних справ знаходив час, щоб детально розробляти плани карнавалів і малювати маскарадні костюми.

Галасливі свята змінювалися тихими, задушевними бесідами з академіками, поетами, друзями. Під час таких бесід розгоралися філософські диспути, декламувалися вірші.

Папа Римський Сікст IV, смертельний ворог «безбожника» Лоренцо, намовив незадоволених розправитися з Медічи. Помста флорентійців проти змовників була жахливою: вбивці брата Лоренцо, їх рідні і друзі були розірвані натовпом, а ватажків змови через два дні повісили у вікнах Синьорії (Флорентійського парламенту). Серед них був і архієпископ Флоренції. Никколо Макіавеллі так писав про це: «Щаслива доля і щедрість Медічи зробили народ глухим, а свободи у Флоренції вже не знали».

Розгніваний Папа домовився про сумісні бойові дії з королем Неаполя проти Флоренції. Саме тоді Лоренцо проявив чудеса дипломатичної спритності: у самий розпал війни він відправився до неаполітанського короля і зумів укласти “угоду про вічну дружбу”. З тих пір авторитет і слава Лоренцо були недосяжні.

Лоренцо називали Прекрасним. Його нова вілла була схожа на королівський палац; син Джованні в 14 років став кардиналом. Як писав Макіавеллі, “то був перший ступінь сходів, по яким рід Медічи міг, як згодом і трапилося, підійнятися до самого неба”. Лоренцо поріднився із знатним римським родом Орсині, надавав заступництво Бопятічеллі, Веррокп’ю, Леонардо да Вінчі.

У 1490 р. Медічи дозволив проповідувати в Сан-Марко красномовному домініканському ченцю Джіроламо Савонароле. Савонарола в полум’яних проповідях викривав «суєтність» і «розпусту» Лоренцо та його сім’ї. До нього прислухалися, оскільки всі знали, що Лоренцо не відрізнявся особливим благочестям, а його друзі відкрито займаються магією і алхімією. Ходили чутки, що на віллі Медічи відбуваються справжні оргії, де з’являється і сам диявол в образі чорного цапа. «Покайтесь! – волав Савонарола – Покайтесь, щоб не горіти в пеклі разом з вашим Лоренцо». Прихильники ченця, яких нарікли «плаксами», спалювали на багаттях картини, книги, музичні інструменти. Поступово не стало веселих карнавалів, зникли з вулиць яскравий одяг. В цей час сам Лоренцо був вже смертельно хворий. Переказ свідчить, що перед смертю він призвав до себе Савонаролу для останньої сповіді, а той зажадав, щоб Лоренцо повернув Флоренції її свободу. Медічи нічого на це не відповів, і домініканець не відпустив йому гріхи. У квітні 1492 року 44-річний Лоренцо Прекрасний помер. Наступного дня Савонарола говорив в проповіді, що він бачив бісів, що відносили в пекло душу цього «грішника з грішників».

Через два роки почнуться італійські війни і чужоземні війська наповнять Італію. На думку сучасника тих подій, якби Лоренцо був живий, вдалося б уникнути війн. Його син П’єро Нещасний буде вигнаний з рідного міста, де встановиться влада Савонароли. Проте Савонарола став звинувачувати в гріхах самого Папу і був за це повішений. У 1513 р. Джованні Медічи стане Папом Львом X, який стане відомий як покровитель мистецтв і збирач старовини. Під час його влади величезні суми витрачалися на різного роду звеселяння, розкішні свята, утримання художників (зокрема Рафаеля Санті), філософів, письменників, артистів, а також родичів і кардиналів. Дуже швидко скарбниця папи Римського була спустошена. Щоб її наповнити, Лев X став практикувати продаж кардиналських звань і індульгенцій (відпущення гріхів). Саме проти індульгенції виступив німецький теолог Мартін Лютер, що призвело до розколу церкви.

Дні слави Флоренції і Медічи були позаду. Гроші сім’ї скінчилися, художники і поети покинули місто, що прийшло в занепад, перебравшись до Риму і Венеції. Проте Медічи ще мали вплив. У 1523 р. Джуліо було обрано на папський престол під ім’ям Климента VII. Під час його правління Рим опинився в руках іспанського короля та німецького імператора Карла V. Під час правління Климента VII відбувся розрив папи римський (католицької церкви) з Англіканською церквою.

Дві представниці роду Медічи, Катерина і Марія, стали королевами Франції.

З 1252 року Флорентійська республіка першою в Італії розпочала чеканити власну золоту монету – флорін, яка набула популярності і була поширеною в Європі аж до XVI століття. Флорін, разом з дукатом, що чеканився у Венеції, зайняв таку ж роль, що американський долар і євро сьогодні.

Флоренція у той час називалася «італійськими Афінами» і це було абсолютно виправдано. Це місто – держава, як і Афіни в стародавній Греції, проводило незалежну й активну політику серед інших міст своєї країни. Флоренції в епоху Відродження була одним з багатющих європейських міст. Але головне полягає в тому, що це місто передало багатющий культурний і політичний спадок, який Флоренція подарувала європейській і світовій цивілізаціям.

Після смерті Лоренцо Медічи розумом і серцями флорентійців заволодів звичайний чернець Савонарола. (1452-1498рр.) Невдала любов і демонічна сила зробили цю людину володарем Флоренції. Він соромив в своїх проповідях відступників від християнської віри, всіх, хто проводив життя в розкоші і веселощах. Сам він відмовився від пропозиції Папи Римського стати кардиналом. Користуючись підтримкою французького короля, Савонарола вигнав із Флоренції спадкоємців Медічи і знову відродив республіканське правління. Він відмінив податки з бідних людей, наказав лихварям покинути місто, а королем Флоренції оголосив Ісуса Христа.

Народ, який протягом довгих років із заздрістю дивився на розкіш багачів, підтримав Савонаролу. Флорентійци пішли за його закликам. Всі суворо дотримували пости і відвідували церкву, жінки зняли з себе багаті убори і коштовності, ходили в простому одязі, замість веселих пісень люди виспівували тужливі псалми, замість маскарадів йшли на проповіді, на вулицях спалювали книги і картини, городяни натовпами йшли до монастиря.

Всюди з’явилися шпигуни, які стежили за тим, хто порушував розпорядження Савонароли. За його наказами людям, які образили християнську віру, відрізали язики, розпусників спалювали на багатті, багатьох виганяли з міста.

Проповіді Савонароли переписували і перекладали на всі європейські мови. Навіть турецький султан вимагав від своїх підлеглих, щоб вони доставляли йому їх списки.

Ці проповіді «надихнули» відомого італійського живописця Боттічеллі. Він кидав у багаття свої прекрасні картини, які були написані на античні сюжети.

У Савонароли були не тільки прихильники, молоді люди з багатих сімейств організували декілька замахів на нього. Папа Римський забороняв читати проповіді. У відповідь Савонарола звинуватив Папу Римського в гріхах і закликав християн на всесвітній Собор для суду над ним.

Папа погрожував відлучити від церкви кожного, хто вступатиме в розмову з непокірним. Вороги Савонароли зажадали, щоб він довів свою святість і непорочність, пройшовши через вогонь. На головній площі Флоренції розпалили величезне багаття, але Савонарола не з’явився на це випробування. Народ, який сподівався на диво, обурився. Городяни штурмом узяли монастир, в якому ховався Савонарола і видали його Папі Римському.

Цілий місяць Савонаролу протримали у в’язниці, катували 14 разів на день і повісили, а тіло спалили.

3. На думку більшості дослідників, саме Італія була своєрідною батьківщиною сучасної європейської і світової дипломатії. Особливе місце належить венеціанській школі дипломатії. Для Венеціанської республіки характерні не окремі дипломати, які б талановиті вони не були, а вся система, вся організація дипломатичної справи.

Венеціанській дипломатії були властиві як дух таємниці і ревнивого недовір’я, так і систематичність, і цілеспрямованість, яким було пройняте все державне управління цього міста-держави. Перейнявши у Візантії методи і прийоми її дипломатії, Венеція підняла їх до ступеня мистецтва.

Всі способи – зваблювання, підкуп, лицемірство, зрада, віроломство, шпигунство – в дипломатичному відомстві Венеції були доведені до віртуозності. Як і Візантія, Венеція особливо охоче користувалася послугами ченців і жінок, які мали можливість проникати туди, куди не було доступу іншим. У багатьох випадках венеціанці використовували для секретних цілей і лікарів.

Крім того, в більшості країн венеціанські посольства мали у своєму розпорядженні так званих «вірних друзів». Це означало спеціальний вид секретних агентів. Посольства могли вимагати від них звіти. Їх використовували для доставки секретної кореспонденції.

Італійські банки, які були дотатньо численними у Франції, були для своєї батьківщини в такій же мірі політичними, як і фінансовими агентствами. Наприклад, представники роду Медічи в Ліоні мали, свого роду, інформаційне бюро про політичні справи у Франції.

Венеціанці відрізнялися особливим умінням використовувати в дипломатичних цілях своїх купців і навіть іноземних студентів. Венеціанський уряд широко практикував систему таємних вбивств, щедро плативши за них.

4. В ході політичного та економічного розвитку виник і період зародження національної самосвідомості. Основною проблемою на шляху до об’єднання країни була мова. Жодна інша країна Європи, мова якої походила з латині, не мала такої кількості місцевих діалектів. Часто в двох сусідніх селах люди говорили на двох абсолютно різних мовах.

Світська літературна традиція в Італії зародилася на Сицилії, південь Італії, де існувала блискуча поетична школа. Згодом центр літературної творчості перемістився до Болоньї (центр Італії), а трохи пізніше у Флоренцію (північ Італії). Там започаткували новий літературний рух, який отримав назву «солодкого нового стилю». З цієї школи вийшов і Данте, видатний італійський поет, творець літературної італійської мови, філософ і політолог. Школа до якої належав Данте (називалася – стильновісти) писала на флорентійському діалекті, і саме цей діалект було взято в основу літературної мови. Данте, а за ним і два інших великих флорентійців – Петрарка і Боккаччо – сформулювали італійську граматику практичним шляхом. З-під їх пера не вийшло жодного підручника, де висловлювалися б чіткі, раз і назавжди встановлювані правила і норми. Норма була вироблена практичним шляхом і на неї дорівнювали більшість письменників і поетів Італії в подальші століття.

Недаремно Данте називали останнім поетом Середньовіччя і першим поетом Нового часу. Він народився у Флоренції, в родині дворян. Десятирічним хлопчиком на травневому святі він побачив дочку свого сусіда Беатріче. Вона була його ровесницею. Ця зустріч і зробила його поетом. Пройшло дев’ять років і Данте знову зустрів Беатріче, чарівну красуню. Дитяча закоханість перетворилася на романтичну любов. Беатріче незабаром померла і назавжди залишилася для свого коханого ідеалом любові і краси.

Данте брав участь у політичній боротьбі. Партія гвельфів, до якої він належав, розкололася на білих і чорних гвельфів. Білі гвельфи виступали проти Папи Римського, а Данте став їх рихильником. Перемога була на боці чорних гвельфів. Данте довелося бігти з рідного міста. Його засудили до спалювання на багатті.

Йому так і не довелося повернутися до Флоренції, куди він прагнув всією душею. Навіть коли він став відомим поетом, гордістю Італії, йому дозволили повернутися на батьківщину на таких принизливих умовах, але він гордо відмовився.

Усе своє життя, всі свої страждання і перемоги Данте вклав в головний твір – поему «Божественна комедія». Данте описав в своїй поемі пекло, чистилище і рай, населивши їх душами своїх сучасників. У світовій поезії «Божественна комедія» порівнювалась з поемами Гомера, а з творів нового часу – з поетами Гете і Пушкіним. Її назва стала прозивною. Через декілька столітьБальзак назвав зібрання своїх романів «Людською комедією».

Ім’я Беатріче також стало прозивним для ідеальної коханої поета. Багато рядків з поеми «Божественна комедія» відомі як крилаті фрази. Наприклад, напис на брамах пекла «Залиш надію усяк, хто сюди входить» або вираз «пройти колами пекла». Пекло, за описом Данте, складалося з десяти кіл, найлегшими були перші, найстрашнішими – останні, в яких мучилися зрадники.

Майже одразу після Данте в Італії з’явилися ще два поети і політики, імена яких увійшли до світової літератури і політології. Це – Петрарка і Боккаччо.

Петрарка, як і Данте, був флорентійцем. Його батько належав до партії білих гвельфів і колись, разом з Данте, йому довелося бігти з Флоренції. Петрарка теж багато років провів у поневіряннях в Італії. Париж, Неаполь і Рим запрошували його, щоб коронувати його як короля поезії. Петрарка обрав Рим і на Каніталійському пагорбі його увінчали лавровим вінком. Як і Данте, Петрарку вважають творцем італійської літературної мови. Петрарка був засновником високої любовної лірики. Петрарка в образній формі описав перемогу любові над людиною, цнотливості над любов’ю, смерті над цнотливістю, слави над смертю, часу над славою і вічності над часом. Дані постулати дуже важливі для політиків.

Боккаччо був незаконнонародженим сином флорентійського купця і француженки. Народився він в Парижі, дитинство і все його життя пройшли в Італії. З дитинства він спробував писати вірші, хоча батько намагався навчити його торгувати. Хлопець виявився наполегливим і батько дозволив йому вивчати право, сподіваючись, що син отримає професію юриста або політика. Боккаччо потоваришував з Петраркою та, як і раніше, знаходив час для віршів.

Пізніше Боккаччо став відомий і як дипломат, мрія батька про політичну долю сина справдилася. Він бував у багатьох італійських князів і правителів з різними дипломатичними дорученнями.

Користуючись своєю популярністю і авторитетом Боккаччо переконав уряд Флоренції відкрити спеціальну кафедру для вивчення праць і творів їх земляка Данте, якого вони колись вигнали з рідного міста.