Валентні позиції

Проблеми сполучуваності постають на ділянках слова між значеннєвими одиницями. Ці ділянки називаються валентними позиціями. Нарівні морфонології виділяються такі валентні позиції: 1) постпрефіксальна; 2) міжкоренева; 3) передсуфіксальна; 4) передфлексійна.

Валентні позиції розрізняються не лише місцем з'єднання морфів, типом сполучуваних морфів, а й типом морфонологічних явищ, що використовуються в певній позиції.

I. Постпрефіксальна позиція. Не застосовуються: 1) усічення ініціальної частини кореня {підписати)', 2) граматичне чергування початкових звуків кореня, за винятком чергування /: й (зі-йти, ви-йти); 3) суміщення кінцевих звуків префікса і початкових звуків кореня (ві(д)алений, бе(з)убий); 4) нарощення на початок кореня.

Застосовуються: 1) інтерфіксація префіксів (при префіксах вживається головним чином інтерфікс -/-, зрідка -б-, -бі-, які при суфіксах не функціонують: з-і+брати, о-б+плутати — пор. о+плутати, о-б+пливти — пор. о+пливти, о-б+крас-ти — пор. о-б-і+красти)', 2) усічення семантики кореня (пор. бабуся з двома значеннями: 1) стара жінка, 2) ступінь родинності, але прабабуся — лише з одним ступенем родинності); 3) зміна місця наголосу (пор. смак — безсмак, в'язати— прив'язь).

II. Міжкоренева позиція. Не застосовуються: 1) усічення фіналі першого кореня; 2) усічення ініціалі другого кореня (всюдихід, Волгоград)', 3) накладання; 4) морфологічні чергування; 5) зміна місця наголосу.

Застосовуються: 1) інтерфікси — сполучні о, є, нульові або подібні їм звуки (водовоз, землероб, перекотиполе, Миргород)', 2) усічення семантики коренів (землекоп).

III. Передсуфіксальна позиція (перед твірним суфіксом).

Застосовуються всі відомі українській мові морфонологічні явища: 1) усічення формальне і семантичне (Малинівка — малинівський)', 2) чергування (непереможний)', 3) накладання {запорізький)', 4) нарощення основи (вчорашній)', 5) інтерфіксація твірного суфікса (вушанка, тілогрійка)', 6) зміна місця наголосу (кожух — кожушанка).

Закономірності у сполучуваності морфем

Поєднання морфем у слові відбувається за певними правилами, які характеризують словотвірну систему кожної семантичної групи слів і кожної мови. Морфеми завжди є такими одиницями, яким повинні безпосередньо передувати або за якими мають безпосередньо йти цілком визначені інші одиниці, що перебувають з ними в тісному семантичному зв'язку. На основі цих правил здійснюється вибір мотивуючого слова, формування твірної основи, вибір словотвірного форманта, що сконцентровано виявляється у словотвірній моделі.

Оскільки питання словотвірного синтезу в українському мовознавстві (і не лише в українському!) ще не опрацьовані, то основні правила сполучуваності морфем також ще не сформульовані, але вони об'єктивно функціонують і зумовлюються семантичними і структурними чинниками.

Наведемо кілька для зразка: 1) якщо топонім закінчується морфемами -иц-я, -ець, -ич, то назви жителів від них утворюються за допомогою суфікса -ан-и, а не синонімного суфікса -ець: Вижниця — вижничани, Бобринець — бобринчани, Галич — галичани; 2) якщо особове ім'я і термін родинності мають жіночий рід, то присвійні прикметники від них утворюються за допомогою суфікса -ин, а не синонімного суфікса ~ів. Світлана — Світланин, Таня — Танин, теща — тещин, мама — мамин; 3) якщо твірними словами є назви поселень, то відносні прикметники від них утворюються за допомогою суфікса -ськ-ий і його аломорфів, а не синонімного суфікса -н-ий і його аломорфів: Львів—львівський, Батурин — батуринський, Опішня — опішнянський тощо.

Правила морфотактики пов'язані з правилами фонотактики і базуються на їх основі. За правилами української фонотактики у слові не можуть стояти поряд два голосних звуки (не може бути зіяння). Тому до твірної основи на кінцевий голосний звук не може приєднуватися твірний суфікс чи флексія з початковим голосним: від читати — чита-у (чита+й-у), від жити — жи-ець (жи+л-ець). Але нерідко правила фонотактики і морфотактики не збігаються. Там, де фонотактика допускає сполуку звуків, морфотактика відкидає її на межі між морфемами: пор. нормативні звукосполуки ги (гнути), хн (хникати), кн (вікно), он (онуки), але неможливі плуг+ний, вух+ний, рук+ний, кіно+ник. Чому можна: калина — калиновий, а не можна калинський; чому каша гречана, а мед з гречки; чому хлів — хлівець, а ніж: — ножик; чому скрипка — скрипач, скрипаль, а балалайка — балалаєчник, домра — домристі Отже, при творенні похідних існують обмеження в сполучуваності дериваційних морфем.