Психоаналіз

Зігмунд Фрейд (1856-1939) – засновник психоаналізу, австрійський психіатр, психотерапевт. Автор вчення про несвідоме. Він прагнув пояснити історію розвитку особистості і людської цивілізації з позицій особливої ролі позасвідомого. Створив структуру психіки, що включала «Воно» (несвідоме- інстинкти, інтуїція, сни, потяги, бажання), «Я» (свідомість, розум, мислення), «Над-Я» (виховання, соціальні норми, совість). Завдання «Я» - узгодити природні потяги «Воно» і вимоги, обмеження суспільства («Над-Я»). Отже, свідомості відводиться підпорядкована роль механізму захисту від руйнівних впливів зовнішнього середовища. В людині виділяв два основних інстинкти: Єроса (життя) і Танатоса (смерті). Розробив методику гіпнозу для лікування неврозів, механізми психологічного захисту особистості (сублімація, витіснення, заміщення, раціоналізація). Досліджував феномен релігії.

Карл Густав Юнг (1875-1961) - автор вчення про інтраверсію та екстраверсію, архетипи колективного несвідомого, менталітет.

Неофрейдизм (е. Еріксон, а. Адлер, к.Хорні, е. Фромм)

Альфред Адлер (1870-1937) – досліджував комплекси неповноцінності, надповноцінності.

Еріх Фромм (1900-1970) – американський філософ, фундатор теорії гуманістичного психоаналізу. Основні праці «Втеча від свободи», «Мати чи бути», «Поза кайданами ілюзій».

Дайте характеристику сцієнтичному напрямку в сучасній філософії (позитивізм, неопозитивізм і постпозитивізм).

Позитивізм (від фр. – умовний, побудований на думці) - напрямок в філософії ХІХ ст., який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Позитивісти вважали, що філософія не дає істинного знання, як конкретні науки.

Представники: Огюст Конт– засновник позитивізму, автор «Курсу позитивної філософії», Дж. С. Мілль, Г. Спенсер

В 20-х рр. ХХ ст. на основі ідей позитивізму сформувався неопозитивізм, в 50-60-х рр. – постпозитивізм.

Школи неопозитивізму -Віденський соціолог. гурток: М. Шлік, О. Нейрат, Р. Карнап -Львівсько-Варшавська школа: К. Айдукевич, Я. Лукасевич, А. Тарський -Філософія лінгвістичного аналізу: Л. Вітгенштейн, Д. Мур, Д. Остін -Загальна семантика: С.Чейз Неопозитивізм здіснював критичний аналіз наукового знання по принципу верифікації (встановлення осмисленості висловлювання, що полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів), аналіз наукової мови, розробку точних методів аналізу філософських міркувань (логічна семантика). В рамках цього напрямку розвиваються семантика і семіотика, модальна логіка, здійснюється вивчення природної мови та її структура.

Постпозитивізм (К. Поппер, Т. Кун, У. Селарс) Відхід від символічної логіки, звернення до історії науки. Принцип верифікації замінюється методом фальсифікації – принципом демаркації науки від метафізики, згідно з яким універсальне тведження є істинним, якщо жодне одиничне твердження, яке логічно випливає з нього не є хибним.

Назвіть і поясніть характерні риси філософії Київської Русі.

До прийняття християнства на території Давньої Русі панувало язичництво – це пантеїстично-натуралістичний світогляд, що єднав людину і природу в єдину нерозривну цілісність, грунтувався на одухотворенні та антропоморфізмі (олюдненні) природи. Все навколишнє – сонце, зорі, вітер, вогонь – розглядалось як живе і олюднене. У стародавніх слов’ян космос мислився утвореним з 4 першостихій (вітер, вода, вогонь, земля). Простір впорядкованого з хаосу космосу сприймався невід’ємно від людини. Відсутнє чітке протиставлення душі і тіла, типового для християнського розуміння. Слов’яни приписували людині декілька душ .

З прийняттям християнства філософія часів Київської Русі формувалась на основі давньогрецької і візантійської філософії. У межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування. Філософія Київської Русі, залишаючись теїстичною, не була теологічною (замкненою на християнській доктрині), навіть узгоджувалася зі слов’янською міфологією, зосереджувалась на проблемах етики, політики, єдності, патріотизму і сили духу.

Філософські твори часів Київської Русі: «Велесова книга», «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ» Нестора-літописця, «Повчання дітям» Володимира Мономаха

Назвіть особливості філософії українського Відродження. В чому полягає гуманізм філософії Г. Сковороди?

В XV-XVI ст. розвиток філософії був пов’язаний з існуванням різного роду єретичних рухів, які виступали з критикою офіційної релігії та її положень.

Наприкінці XVI - на початку XVII cт. виникають православні “братства”, організовуються братські школи. Найбільше значення серед братств мали Острозька академія (1580-1608 р.) і Київська братська школа (від 1616 р.), на грунті якої пізніше виникла Києво-Могилянська академія. Значне місце в цих навчальних закладах відводилось вивченню філософії, ознайомленню з ученнями стародавніх і новітніх філософів.

На базі Острозької академії утворився Острозькмй науково-освітній гурток (Г. Смотрицький, Х. Філарет, С. Зизаній, В. Суразький, Клірик Острозький, С. Копистенський, М. Смотрицький, І. Федоров, І. Вишенський, Ян Лятос), які критикували схоластику і містичні традиції, теократизм, католицьку ідеологію; поширювали ідеї Реформації церкви, ідеї про природну рівність всіх людей перед Богом, за свободу совісті.

Викладачі Києво-Могилянської академії (І. Гізель, Г. Кониський, Ф. Прокопович Г. Щербицький) здійснювали критику авторитаризму, догматизму в науці, виявляли увагу до проблем гносеології, теорії людини і держави.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) метою свого життя вважав горіння в ім’я пошуку світоглядної основи духовного відродження українського народу. Філософію він розуміє як науку про людське щастя, як спосіб самосвідомості та самовизначення себе у світі.

Світ, на його думку, складається з двох “натур” - божественної та матеріальної, які утворюють нерозривну єдність. Світ є вічний, нескінченний і несотворимий. Бог же - це закон, внутрішня закономірність усього сущого. Але крім цього світу - “макрокосму”, філософ виокремив ще два світи - “мікрокосм” (людина, в якій зосереджений весь Всесвіт) і “символічний” світ, який об’єднує два перших світи і виражений в Біблії.

Подвійною істотою є і людина: складається з дійсної, правдивої і плотської частин (думка і серце повинні панувати над плоттю і кров’ю). Єством внутрішньої дійсної людини є Бог, тому пізнати Бога - це пізнати самого себе.

Духовна сутність людини - це її “серце”, що є джерелом усіх її думок, прагнень і почувань. Тільки через пізнання цієї своєї внутрішньої сутності людина здатна визначити свої покликання, обрати саме той різновид діяльності, який найбільш відповідає її природі (“сродна праця”) й займаючись яким людина може бути щасливою. Щастя - не багатство, влада, а чистота серця, радість, досягнення глибин власної душі - через самовдосконалення і споріднену працю.

Охарактеризуйте проблематику української національної філософії в ХІХ-ХХ ст.

У др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст.у творчості видатних письменників і діячів української культури І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, С. Подолинського, М. Драгоманова знаходять відображення ідеї соціального визволення трудящих від експлуатації. За умов передреволюційного і революційного часу з новою силою спалахують і знаходять свої теоретичне обгрунтування у працях В. Антоновича, М. Грушевського, В. Винниченка, В. Липинського, Д. Донцова, Д. Чижевського ідеї нацонального та державного відродження України. В розробці деяких проблем українські мислителі виявили себе більш демократичними і гуманістичними, ніж європейські.

М. Драгоманов (1841-1895 рр.) – український історик, літературознавець, соціолог, філософ. Послідовник європейського позитивізму, вважав, що людський розум і наука мають безмежні можливості пізнати навколишній світ. Негативно ставився до марксизму, виступав проти насильства.

І. Франко (1856-1916 рр.) – український поет, письменник, громадський діяч, доктор філософії – людину вважав вінцем творіння природи. Основним рисами цілісної особистості мають бути, на його думку, доброта, працьовитість, освіченість, твердість і воля, розважливість, безстрашність, любов до Батьківщини, жертовність у боротьбі за реалізацію вселюдських гуманних ідеалів. Сенс життя людини він вбачав у вільній творчій праці, здоров’ї, свободі та щасті, соціальній, економічній, національній равності. Антигуманними вважав анархізм і прагматизм.

М. Грушевський (1866-1934 рр.) – український історик, соціолог, громадський діяч. До основних історіософських проблем своєї концепції він відносив співвідношення інтересів різних соціальних груп українського суспільства, взаємодію інтересів держави і народу, роль видатної особи в історії.

Створив нову концепцію походження українського народу, в якій Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею культури Київської Русі, обгрунтувавши право України на незалежність.

Ідеї В. Вернадського (1863-1945) набули всесвітнього значення. Він є засновником філософії суспільного життя, антропокосмізму, автором теорії ноосфери (розумової оболонки планети). Одним з перших визначив нагальність вирішення глобальних проблем людства. Запорукою розумної взаємодії людини зі світом він вважав ствердження глобальних демократичних суспільних відносин, зміцнення союзу праці, розуму і наукової думки людства.

Д. Донцов (1883-1973) - засновник українського інтегрального націоналізму (“Націоналізм”, “Засади нашої політики”). Його ідеї досягнення незалежності України як «обраної» нації будь-якими, навіть аморальними, насильницькими засобами, були втілені в діяльності ОУН-УПА та інших організацій.

В чому полягає філософський зміст поняття „суспільство”? Охарактеризуйте будову людського суспільства та рушійні сили його розвитку.

Суспільство – це сукупність всіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить свій прояв їх взаємозалежність один від одного, що склалися історично.

Ознаки суспільства: спільність території, цілісність, сталість, автономність, самостатність, самовідтворення, саморегуляція, саморозвиток, автономність, здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків, певний рівень розвитку культури.

Саморозвиток суспільства, людської історії – це історія змін в економічній, соціальній, політичній, духовній та інших сферах життя суспільства.

Соціальна структура – сукупність сталих і впорядкованих взаємозв’язків елементів суспільства: соціальних груп, спільнот, класів та окремих індивідів, які взаємодіють в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній сферах.

Класи – великі групи людей, які відрізняються роллю і місцем в системі соціальних зв’язків, своїм відношенням до засобів виробництва, а також способом одержання і розміром суспільних благ.

Види класів: основні і неосновні, власників і невласників, антагоністичні і неантагоністичні; вищий, середній и нижчий.

Рід – первинний виробничий, соціальний і етнічний колектив, заснований на кровних зв’язках, що має спільне походження, мову, вірування, риси побуту і культури.

Плем’я – об’днання родів, засноване на суспільному поділі праці (скотарство або землеробство).

Нація – стійка сукупність людей, пов’язаних спільністю мови, території, економічного життя, культури і ментальності.

В соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища:

• об’єктивні суспільні суперечності, конфлікти;

• продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці;

• діяльність видатних особистостей. Роль таких особистостей в історії залежить від здібностей, таланту, геніальності; становища (політичного, економічного) в суспільстві; від того, яку групу (прогресивну чи консервативну) очолює ця особистість; від розуміння особистістю історичних завдань, законів розвитку суспільства; від енергійності особисості; від того, наскільки сприятливими для особистості є умови її діяльності.

• дії великих мас людей, народів. Народ - в широкому розумінні - все населення певної країни (демографічно); етно-соціальна спільнота людей; соціальна спільність, що включає ті групи і соціальні верстви, які здатні вирішувати завдання розвитку суспільства. Люди самі роблять свою історію. Народні маси створюють усі матеріальні і культурні блага у суспільстві, їх праця - основа існування і розвитку суспільства. Але маси народу в жодній країні не брали самостійної участі в історії, ними керують видатні особи, еліта.

• зміна поколінь як важливих суб’єктів суспільного розвитку;

• соціальні революції;

• потреби, інтереси, ідеальні мотиви.

Отже, історія рухається у взаємодії народних мас, еліт, особистостей при зміні поколінь, як процес виникнення, вирішення і реалізації їхніх інтересів.

Порівняйте формаційний та цивілізаційний підходи в філософії історії.

Суспільно-економічна формація (згідно з вченням К.Маркса) – це тип суспільства, який характеризується способом виробництва матеріальних благ і специфічною формою виробничих відносин. В понятті «формація» втілюється якісна визначеність соціально-економічної та політичної структури суспільства, що сформувалась на певному історичному етапі, головна спрямованість і цільова функція її розвитку.

Основні елементи суспільно-економічної формації - базис (сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства) і надбудова. Від басизу залежать і інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови - ідеологічних, політичних, правових відносин.

Види формацій: первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої. Критерієм суспільного прогресу в цьому разі вважається характер виробничих відносин, особливо відносин власності.

Сьогодні цей підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Причому хибним є не сам підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього.

1. Неправомірно стверджувати, що соціально-економічні відносини на будь-якому етапі історії детермінують суспільне життя в цілому.

1. Реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній. При такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації.

Поняття “цивілізація” вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей.

Цивілізація - унікальне етнічне або історичне суспільне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об’єднаних спільними ознаками.

На відміну від формаційної типології суспільства, яка базується на економічних структурах, цивілізаційний підхід фіксує увагу на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає сукупність культурний зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей.

М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі - представники цивілізаційного підходу, надали різні трактовки сутності цивілізції, визначили види цивілізацій.

М. Данилевський розумів цивілізацію як 5-6 столітній період розквіту культури в еволюції культурно-історичного типу (народу).

О. Шпенглер вважає цивілізацію стадією, станом вмирання культури, етап виснаження її творчих сил (відсутність глибокої духовної, майже релігійної спрямованості у суспільному житті, коли на зміну ідеалам мистецтва і гуманітарного знання приходить культ інженерно-технічної діяльності, підкорення природи людиною).

А. Тойнбі: цивілізація - соціокультурна система, яка відрізняється певним типом зв’язків (релігія, мистецтво, мораль, звичаї, закони).

Проаналізуйте глобальні проблеми сучасності.

Глобальні проблеми - проблеми, загальні для всього людства, пов’язані із подоланням кризи людської цивілізації, захистом її від загибелі.

До політичних проблем відносять проблему збереження миру, загрозу ядерної війни, поширення зброї масового знищення, міжнародний тероризм, наркобізнес та організовану злочинність.

Соціально-економічні проблеми – ліквідація відсталості країн, що розвиваються, подолання розриву між багатими і бідними країнами, демографічна, продовольча, енергетична проблеми.

Екологічні проблеми – забруднення навколишнього середовища, необхідність здійснення ефективних заходів щодо поліпшення його стану.

Проблеми людини – дотримання і захист соціальних, економічних, особистих прав людини, ліквідація епідемій, створення умов для духовного розвитку особистості.