2. Романська художня культура західноєвропейського середньовіччя.

У XІ–XII ст. (а у ряді місць – і в XIII ст.) у мистецтві Західної Європи панував так зв. романський (від лат. Roma – Рим) стиль, що став одним з важливих етапів розвитку середньовічного мистецтва. Романський стиль увібрав в себе елементи пізньоантичного і меровінгського мистецтва, «каролінгського відродження», а також мистецтва Візантії і му-сульманських країн Близького Сходу. Формування романського стилю було обумовлене розвитком феодальних відно-син та ідеологією католицької церкви. В області культової архітектури головними розповсюджувачами романського стилю були монастирські ордени, а буівельниками, живописцями, скульпторами і декораторами рукописів – ченці. Ли-ше в кінці XI в. стали з’являтися бродячі артілі каменетесів­-мирян.

Окремі романські споруди і комплекси (монастирі, церкви, замки) зазвичай зводилися серед сільського ландшафту і панували над округою, як земна подібність «граду божого» або наочний вираз могутності феодального владики. Роман-ські споруди гармонували з природним оточенням, їх компактні форми і ясні силуети як би повторювали і узагальню-вали природний рельєф. Зовнішньо будівлі сповнені спокійної і урочистої сили.

Характерними особливостями споруд романського стилю були масивні стіни, важкуватість яких підкреслювався вузькими отворами вікон і ступінчасто поглибленими порталами (входами), а також високі башти, що стали одним з го-ловних елементів архітектурної композиції. Романська будівля була системою простих об’ємів (кубів, паралелепіпедів, призм, циліндрів), поверхня яких розчленовувалася лопатками, аркатурними фризами і галереями, які ритмізували ма-сив стіни, але не порушували його монолітної цілісності. Храми розвивали успадковані від ранньохристиянської архі-тектури типи базилікальної і центричної церкви. У базилікальних храмах в місці перетину трансепту з подовжніми не-фами зводилася башта. Кожна з головних частин храму була окремим просторовим осередком, як всередині, так і зовні чітко відособленим від інших. У інтер’єрі мірні ритми розділяючих нефи аркад і попружних арок викликали відчуття стійкості конструкції, це враження посилювалося склепіннями (переважно циліндровими, хрестовими, хрестово­ребро-вими, рідше – куполами), що прийшли в романський стиль на зміну дерев’яним перекриттям.

В ранньому романському стилі головну роль в декорі грав настінний живопис, а в кінці XI – на початку XII ст., коли склепіння і стіни отримали складнішу конфігурацію, провідним видом храмового декору стали монументальні рельєфи, що прикрашали портали, а часто і всю фасадну стіну, в інтер’єрі ж Були зосереджені на капітелях колон. У зрілому ро-манському стилі плоский рельєф змінявся високим, але таким, але що незмінно зберігає органічний зв’язок із стіною.

У епоху романського стилю розцвіла книжкова мініатюра, а також декоративно­-прикладне мистецтво: литво, чекан-ка, різьблення по кістці, емальна справа, художнє ткацтво, ювелірне мистецтво.

У романському живописі і скульптурі центральне місце займали теми, пов’язані з уявленням про безмежну і грізну Божу могутність (Христос у славі, Страшний суд і т. п.). У строго симетричних релігійних композиціях домінувала фі-гура Христа; оповідні цикли (на біблейські і євангельські сюжети) мали вільніший і динамічніший характер. Для ро- манської пластики типові відхилення від реальних пропорцій, завдяки яким людський образ часто стає носієм перебіль-шено експресивного жесту або частиною орнаменту, не втрачаючи при цьому духовної виразності. У всіх видах роман-ського мистецтва важливу роль грав орнамент, геометричний або складений з мотивів флори і фауни.

Для Франції в романську епоху характерне різноманіття місцевих архітектурних шкіл. Найяскравіше риси зрілої ро-маніки виявилися в архітектурі і мистецтві Бургундії, Нормандії, Аквітанії, Пуату і Провансу. У Бургундії збудовані найкрупніші величні романські храми, що відрізнялися прекрасним живописним і скульптурним убранням. Найбільшу популярність серед бургундських храмів здобули церква Сен-Мадлен у Везле (1120–1150) і собор Сен­-Лазар в Отені (перша половина XII ст.). На мистецтво Провансу сильно вплинула римська і візантійська архітектура, про що свідчать античні орнаменти і колони з античними капітелями. Храми Провансу пишні скульптурою, проте вона не покриває всю поверхню стін, як в церквах Бургундії, а розташовується тільки на капітелях колон і по сторонах порталів (церква Сен­Трофім в Арле, X – XI ст.). Своєрідна архітектурна школа склалася в Нормандії, яка у той час входила до складу воло-дінь англійського короля. Норманські архітектори довго використовували дерев’яні перекриття – склепіння з’явилися тут тільки в кінці XI ст. – і майже не використали скульптурні прикраси. Церкви Нормандії, схожі на фортеці, відрізня-лися просторими внутрішніми приміщеннями і великими баштами, розташованими по сторонах фасадів і в центрі. Ба-гатством скульптурного декору відрізнялася архітектурна школа Пуату. Центральний пам’ятник Пуату – трьохнефний собор Нотр-­Дам­ ла Гранд в Пуатьє (кінець XI – середина XII ст.).

У французькій світській архітектурі романського стилю склався тип замку­-фортеці з кам’яною баштою в центрі – донжоном. На першому поверсі башти розташовувалися комори, на другому – панські кімнати , над ними – приміщен-ня для слуг і охорони, в підвалі – в’язниця. На вершині башти виставлявся дозор. Як правило, замок був оточений гли-боким ровом. Міст, перекинутий через рів до головної башти, у разі небезпеки піднімали і закривали їм головні ворота башти. В кінці XII ст. на кріпосних стінах з’явилися башти з бійницями і галереї з люками в підлозі – щоб кидати каме-ні або лити киплячу смолу на нападаючих.

Розквіт романського живопису у Франції припав на кінець XI – початок XII ст. Хоча загальна кількість пам’ятників монументального живопису, що дійшли до нас, наближається до ста, цілісних ансамблів збереглося надзвичайно мало, в основному це лише фрагменти колись обширних живописних циклів. Романський живопис у Франції широко пред-ставлений також книжковою мініатюрою. Велика частина рукописів, що збереглися, створені в монастирях Південної Франції. У 1028–1072 рр. в монастирі Сен­север в провінції Гасконь був створена ілюстрований рукопис коментарів до Апокаліпсису. Мініатюри, виконані у дусі народних традицій, відрізняються яскравими насиченими фарбами і незви-чайно живописні. Їх автором вважається Стефан Гарсіа – один з небагатьох художників, чиє ім’я дійшло до наших днів.

Скульптура в західноєвропейських середньовічних храмах вперше з’явилася в XI ст. Це були рельєфи і невеликі де-талі оформлення стін. У XII ст. скульптура розповсюдилася практично по всій Європі. Особливо скульптурою прикра-шали храми в Бургундії і Провансі. До видатних пам’ятників мистецтва романського періоду відноситься скульптурне убрання бургундських храмів Сен-Лазар в Отені і Сен­-Мадлен у Везле в яких збереглися численні рельєфи, що прикра-шають фасади стін, портали і капітелі колон. У скульптурі Провансу сильно відчувається вплив античності, це виявля-ється і в сюжетах, і в манері виконання. У Провансі не зустрічається такої великої кількості скульптурних прикрас, як в Бургундії. Проте на фасадах, по сторонах порталів часто поміщали великі фігури святих. Типовим прикладом скульпту-ри Провансу можуть служити прикраси церкви Сен­-Трофім в Арле.

Архітектура західних областей Німеччини почала набувати значення на початку XI в. Новий масштаб німецькій ар-хітектурі романського періоду додали такі грандіозні споруди, як собор в Шпейері, перша будівля якого була почата в 1030 р. У німецьких землях виявився контраст між скромними, аскетичними церквами, зведеними в монастирях, і зна-менитими «імперськими» соборами у Майнці (1081–XIX в.) Вормсі (1170–1240) і Шпейері (1030–XIX ст.) – могутніми, величними базиліками з товстими стінами, вузькими вікнами і масивними баштами. На рубежі XII–XIII ст. у Німеччині існував так званий перехідний стиль, що поєднував в собі романські і готичні риси (собор в Бамберзі, 1186–1237).

Епоха романіки в Німеччині відмічена будівництвом ряду значних світських будівель і фортифікаційних укріплень. Характерні для німецької романіки ідеї величі імператорської влади знайшли вираження в будівництві імператорських палаців (пфальців). Неодмінною приналежністю пфальца був ряд приміщень палацового типу. Парадні зали почали зводити і в замках крупних феодалів.

Скульптуру в романський період в Німеччині розміщували, як правило, усередині храмів; на фасадах вона стала з’являтися лише в кінці XII ст. Спочатку це були рельєфні вставки, пізніше – розгорнені композиції. Широко представ-лені рельєфні прикраси разп’ять, світильників, купелей, надгробків, релікваріїв, підставок для читання книг і т. д. Чудо-вим пам’ятником романської скульптури є двері церкви Санкт­-Міхаель в Хільдесхаймі (1015) цілком відлиті з бронзи і прикрашені рельєфами із зображеннями сцен із Старого і Нового завітів. Видатним пам’ятником скульптури пізньої ро-маніки в Німеччині стали рельєфи Бамбергського собору (біля 1230).

У так званий «оттоновий» період (друга половина X – перша половина XI вв.) наступив розквіт німецького живопи-су. Характерний приклад – розписи церкви св. Георгія в монастирі Оберцелле (кінець X ст.), який знаходиться на ост-рові Рейхенау на Баденськом озері. Тематика розписів – сюжети з Нового заповіту (чудові діяння Христа і ін.). Зобра-ження даються на умовних архітектурних фонах, або на кольорових горизонтальних смугах. У всіх композиціях фігура Спасителя займає центральне місце.

Найяскравіше особливості оттонового мистецтва виявилися в книжковій мініатюрі. Велика частина рукописів, що збереглися, створені в монастирі Оберцелле. Видатними творами майстрів цієї школи вважаються мініатюри «Єванге-лія Оттона III» і «Книги євангельських читань Генріха II». Іншим центром мистецтва мініатюри був Трір. Про високу майстерність художників трірської школи свідчать мініатюри рукопису, що отримав назву «Регістр Святого Григорія» (983). Це збірка листів папи Григорія Великого. Сама книга не збереглася, але до нашого часу дійшли дві мініатюри.

В Англії до моменту норманського завоювання у 1066 р. була створена чудова школа книжкової мініатюри, вплив якої відчувався на материку. Але острівна архітектура перебувала порівняно с Нормандією на більш архаїчній стадії розвитку. При Вільгельмі Завойвнику був споруджений замок Тауер у Лондоні (ХІ ст. і пізніше).

Специфічною особливістю англійської культової архітектури стало поєднання в одній будівлі типів монастирського і приходського храмів. Через це протяжність храмів була збільшена. Витянутість планів характерна для соборів Англії, вузькі трьох- нефні будівлі досягали в довжину 170 м. З Нормандії прийшла традиція двобаштового західного фасаду (собор в Даремі, XI–XII ст.). Виходячи з місцевої англійської традиції на західному фасаді зводили тільки одну башту (собор в Або). Інтер’єри романських храмів Англії вражають різноманітністю архітектурної фантазії, прагненням до складних обробок (інтер’єри соборів в Ромзі, XII ст., і Саутуеллі, перша половина XII ст.). Зовні англійські архітектори членували поверхню стіни арочними отворами і різними типами аркад, проявляючи при цьому значну винахідливість. Собор в Або в цьому сенсі є одним з величних і найбільш «англійських» романських будівель. Скульптура відігравала в зовнішньому прикрашанні англійських соборів підлеглу роль.

Живописне мистецтво Англії романської епохи збереглося, головним чином, на сторінках рукописних книг. Вони були створені переважно в скрипторіях на півдні країни. Найбільш значними були майстерні Кентербері і Вінчестера.

В Італії ранній розвиток міст наклав відбиток на характер зодчества XI–XII ст. Поряд с обычными для всієї Європи замками, фортецями, монастирськими комплексами тут развивалась і власне міська архітектура. Виник тип багатопо-верхового житлового будинку. Будівельники Італії у культовій архітек-турі дотримувалися базилікального типу для храмів і центричного для хрещалень; кампанілли (дзвіниці) в плані були круглими або квадратними.

Головними центрами романської архітектури в Італії були Ломбардія і Тоскана. До видатних творів романського стилю відносяться церква Сан­-Мікеле в Павії (1117–1155), собор в Модені (1099–1164 і початок XIII ст.). Собор, бапти-стерій і кампанілла в Пармі (1117–1307) – один з цікавих ансамблів середньовічної Італії. Споруда пармського бапти-стерію і його скульптурна декорація пов’язані з ім’ям Бенедетто Антеламі. Шедевр середньовічної італійської архітек-тури – соборний ансамбль в Пізі (XI–XIV ст.) у Тоскані. Надзвичайною своєрідністю відрізнялася в XI–XIII ст. худож-нє життя Південної Італії і Сіцілії. У Сіцілії в епоху норманнского панування виник особливий архітектурний стиль, що поєднував східну розкіш з елементами західної і візантійської архітектури (Палатінська капела в Палермо, 1131–1143).

Романський живопис Італії сформувався під впливом ранньохристиянського мистецтва і візантійської культури. Найбільш значними її центрами були Рим і монастирі Південної Італії. Рим у фрескових розписах зберіг своє особливе лице і свої традиційні прихильності. Центральна пам’ятка Риму епохи високого середньовіччя – житійні сцени церкви Сан-­Клементе (близько 1100 р.). Робота римського художника вражає своєю вишуканістю і тонким колоритом. Повні делікатності і благородства орнаментальні мотиви, навіяні, як вважають, мистецтвом античної пори.

Великий вплив на розвиток романського живопису Європи справили сіцілійські мозаїки (Христос Пантократор. Мо-заїка конхи апсиди собору в Монреалі), особливо мозаїчне убрання Палатінської капели створене візантійськими і міс-цевими майстрами. Базилікальний тип сіцілійських храмів примушував видозмінювати класичну візантійську декора-тивну схему, розширювати її за рахунок оповідних сюжетів – цього вимагала протяжність нефів. З’явилося бажання пов’язати сюжети між собою, пронизати їх безперервністю оповіді.

Важливу сторону розвитку італійського живопису XII–XIII вв. склали і станкові твори – живописні триптихи і роз-п’яття (в Лаціо, Пізі та інших містах. Майстерність італійських живописців виявилася також в мистецтві ілюстрації книги. Провідне місце серед книгописных майстерень займала школа монастиря Монтекассіно.

Скульптура Італії романського періоду формувалася в основному під певним впливом античних традицій. Найзна-менитіші твори романської скульптури створені в Північній Італії. Це монументальні рельєфи храмів в Мілані, Вероні, Павії. Найкрупніша особистість серед італійських митців XII – початку XIII ст. – Бенедетто Антеламі (працював між 1175 і 1235 рр.). Перший підписаний і датований 1178 р. твір скульптора – рельєф «Зняття з хреста» у соборі в Парме. Зрілий стиль майстра розкрився в скульптурі порталу собору у Фіденці (початок XIII ст.). Розташовані по сторонах від входу образи царя Давида і пророка Ієзекіля є скоріше статуями, поміщеними в нішах, ніж високими рельєфами.

В Іспанії, в з’язку с Реконкістою, в романську епоху широко розгорнулось будівництво замков-фортець (замок Аль-касар, Сеговія, IX ст.). і міських укріплень. Іспанці використовували в кріпосній архітектурі досвід французів і арабів Від арабів були сприйняті подвійні ряди стін і ступінчасті зубці, але, на відміну від маврів, що будували стіни з цегли, іспанці зводили їх виключно з каменю. Серед пам’ятників цивільної архітектури майже незмінним дійшло до наших днів місто-фортеця Авіла (кін. ХІ ст.). Культова архітектура Іспанії XI–XII ст. досить багатообразна у своїх рішеннях. Найбільш важлива споруда середньовічної Іспанії – собор в Сантьяго-де-Компостела (1078–1088, 1100–1128) у Галісії. Пізніші перебудови значно змінили зовнішній вигляд цього храму, але інтер'єр зберіг свій романський характер.

Особливе місце в романському мистецтві Європи займає іспанський живопис. Це монументальні ансамблі, що доб-ре збереглися, і твори станкових форм – вівтарні зображення «фронталес», розписні балдахіни і мініатюри. Твори мо-нументального живопису Іспанії відмічені грубуватою і суворою виразністю, мають чіткий контурний малюнок; пере-вага віддається щільним фарбам, особливо характерні коричневі тони. Велика частина монументальних розписів, що збереглися, – нині майже всі вони перенесені в музеї – прикрашала колись невеликі сільські церкви іспанської провінції Каталонії. Це відкривало шлях проникненню в живопис фольклорних елементів. Серед живописних робіт на півночі Іс-панії виділяється ансамбль фресок в «Пантеоні королів» у церкві Сан-Іісидоро в Леоні (між 1167 і 1188).

Скульптурні зображення зосереджувалися в Іспанії на найважливіших зовнішніх елементах будівлі – на обрамлен-нях дверних отворів, на капітелях колон, клуатрах (обхідних галереях). Тверді породи каменя, в яких переважно працю-вали іспанські скульптори, зумовили схильність творців до узагальнених форм і згладжених переходів; дрібні розчле-новування, складки передавалися на поверхні каменя тонкими графічними лініями. Найбільшим пам’ятником рубежу XI–XII ст. стало скульптурне убрання клуатра монастиря Санто­-Домінго де Сілос в провінції Бургос (1085 – біля 1100). Воно включає динамічний декор капітелів і крупні рельєфи з сценами євангельського циклу пристрастей Христових. У «Знятті з хреста» рух персонажів уповільнений, обличчя відречені, Марія заціпеніла від горя. Вершиной романської пластики в Іспанії став «Портик Слави» (1168–1188) у соборі Сантьяго де Компостела в Галісії.

На романську епоху припадає «золотий вік» рицарства – кінець ХІ–ХІІ ст. – час перших хрестових походів. При-смерк рицарства прийшовся на першу половину ХV ст., коли наймані армії остаточно витісняють феодальне рицарське військо. Рицарство виробило свою культуру. Її важливою складовою була рицарська (куртуазна) література, спрямова-на своїм змістом проти аскетизму церковної літератури. Основні її жанри – лірика і роман. В них оспівувалися високі почуття, служіння прекрасній дамі, пригоди і подвиги рицарів.

З культу прекрасної дами почалася лірична рицарська поезія. Першими куртуазними ліриками Європи були про-вансальські трубадури ХІІ–ХІІІ ст. Основний мотив творчості трубадурів – кохання до дами серця не розділене соціаль-но-ієрархічними перепонами. У рицарському романі провідною була також тема кохання. Вона доповнювалася фантас-тичними сюжетами, основу яких складали надприродні, незвичайні явища, що супроводжували пригоди рицарів. Кла-сичні форми рицарського роману складаються на кінець ХІІ– початок ХІІІ ст. Серед найвідоміших романів цього часу – твір Готфріда Страсбурзького «Трістан». Цей роман вирізняється тонким аналізом душевних переживань героїв. В його основу покладена кельтська оповідь про трагічне кохання рицаря Трістана до дружини корнуольського короля Марка. На перешкоді чистим і благородним почуттям героїв стає обов’язок, що визначається становими зв’язками.

В цілому рицарська лірика і роман відображали процеси ускладнення емоційного світу людини класичного серед-ньовіччя і створювали можливість для рицарства розкривати свою особистість у сфері духовної культури.