2.1. Акти політичної поведінки, її характер та стимули її активації
Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити наступні:
реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами;
політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо);
партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та рухів:
політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики;
пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори;
абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті;
політичне функціонування - засіб політичної діяльності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають політику за професію.
Важливим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підґрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова – психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації – громадянський обов’язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.
В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення “місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне рутинне виконання обов’язків, що є необхідним додатком певного політичного стану.
Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими (практично об’єктивними) зовнішніми регуляторами:
- належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які виникли через встановлення між членами певних відносин;
- членство в організації – формалізованій і структурованій групі, яку утворено для здійснення конкретних ролей у політиці;
- роль – це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії (або яка йому призначається зовні);
- статус – ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю політично-владних можливостей, специфікою політичної поведінки, обсягом функцій, які належить реалізувати.
Сукупна оцінка статусу і ролі дозволяє політологам та політичним психологам стверджувати, що в будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виступають як:
- лідери, що очолюють політичний рух (організацію) та своїм впливом сприяють її згуртуванню та досягненню спільних цілей;
- активісти – посередники між лідерами та послідовниками; вони мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію, можуть внести корективи до стратегії й тактики мас;
- послідовники (підлеглі, рядові), що утворюють “політичну масу”, підтримують лідера і актив, тому що їм вони делегували представництво і захист своїх інтересів;
- “кумири думок” (інтелектуальні лідери), які не висувають політичних директив, але своєю інтелектуальною діяльністю (публіцистичною, науковою, агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо актуальних проблем, що ставить їх у центр громадської уваги.
І все ж, з як стало мені зрозуміло з вищенаведеного, поняттям політичної поведінки можна охопити будь-які види політичної активності – усвідомлену та неусвідомлену, організовану і спонтанну, постійну та епізодичну. Якщо поведінка має усвідомлений, цілеспрямований характер, то вона без сумніву може вважатися політичною дією. В інших випадках ми маємо справу з виявами неусвідомленого в політичній поведінці, що за своєю природою не може вважатися діяльністю.
Американський політолог Г.Лассуел в роботі “Психопатологія і політика”, вперше застосувавши метод психоаналізу до вивчення політичних явищ, виявив далекі від racio, підсвідомі мотиви - імпульси такої поведінки (нахил до агресії, сексуальне самоствердження, почуття провини). Для Г.Ласуелла політичний інтерес – це продукт приватних мотивацій, які перенесені на публічний об’єкт та раціоналізовані у політичних категоріях.
Доцільно провести типологізацію різноманітних видів політичної поведінки, щоб систематизувати їх згідно певним критеріям:
І. Відповідно суб’єктів політичної поведінки виділяють – індивідуальну, групову, класову, національну, партійну, масову, у натовпі тощо.
ІІ. Згідно схильностей і психічного стану – поведінка імпульсивна, інстинктивна, емоційно-почуттєва, за настроєм, випадкова, закономірна, стихійна, неминуча, раптова.
ІІІ. Відповідно до ситуаційного контексту – стабільна, кризова, революційна, воєнна, конфліктна поведінка.
IV. За організаційними формами і нормами поведінки – інституціональна, організаційна, партиципаторна, статутна, апаратно-номенклатурна, субординаційна, легітимна (нелегітимна), неформальна.
V. Згідно тривалості поведінки – одинична акція, подія, феномен чи динамічний пролонгований процес.
VI. За гостротою проявів поведінки – незгода до боротьби, протест, гнів, ненависть, бунт, війна.
VII. За ступенем доцільності й успіху – функціональна та дисфункціональна, ефективна і низькоефективна, конструктивна і деструктивна, консолідуюча і дезінтегруюча поведінка тощо.
Опанування моделей (різновидів) політичної поведінки триває на протязі останніх етапів соціалізації людини. Запропонувати тут якусь універсальну модель майже неможливо, адже процес засвоєння політичних цілей, обрання ідеалів та наближення до стандартів політичної поведінки в кожному конкретному суспільстві є специфічним і обумовлений особливостями культурних середовищ. Так, американські політологи Д.Істон і Дж.Денніс із теорії “політичної підтримки” виокремлюють 4 фази соціалізації американських дітей та підлітків від 3-х до 13-ти років. Перша фаза – політизація, коли дитина усвідомлює, що політична влада більш важлива, ніж батьківська; друга фаза – персоналізація політичної влади в свідомості дитини з реальними подобами тих персон, що її символізують (полісмен, губернатор, президент); третя фаза – ідеалізація, коли визначальним і відомим політичним фігурам приписуються лише позитивні якості; четверта – фаза інституціоналізації, коли підліток починає сприймати владу не лише через яскраві персони, але й через її формальні інститути (партії, суд, парламент, вибори, армія, уряд тощо). Але ця схема не може бути визнана універсальною; так, французький дослідник А.Першерон довів, що в учнів 4-6 класів шкіл Франції більш акцентовані перша і четверта фази (особливо інституціоналізація, але в абстрактних і далеких від реалій уявах). Це пояснюється специфікою французького суспільства, якому властива корпоративність і культурно-релігійна неоднорідність.