1. Вступ

Політична поведінка - складне і багатогранне явище політичного життя суспільства. Політична поведінка являє собою сукупність дій та вчинків, що вживаються суб'єктом політики по відношенню до політичної практики.

Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному ґрунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

 Способи політичної поведінки дуже різноманітні: це участь соціальних суб'єктів у становленні чи протистоянні влади, що охоплює діяльність в формальних чи неформальних організаціях, масових рухах; включення в різні елементи політичної системи або відстороненість від них; публічна демонстрація поглядів з метою впливу на громадську думку, політичні інститути або керівні політичні групи.

Поняття “політична поведінка” є змістовно найбільш осяжним та лексично - родовим по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній літературі з політології та політичної психології можна зустріти декілька позицій з цього приводу: 1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю; 2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності; 3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки.

Найбільше імпонує ,як на мене, саме останній підхід, який не обмежує використання кожного з цих понять, і водночас, визначає певним чином їх підпорядкованість та взаємозалежність.

У зарубіжній і вітчизняній політології основні схеми пояснення політичної поведінки базуються на психологічних концепціях. На перший план у 20-ті роки XX ст. на Заході у політологічних дослідженнях висувається біхевіоризм (від англ. behaviorism - поведінка), що розглядає політичну поведінку як систему відповідних реакцій на політичні стимули середовища. Прихильники так званого «поведінкового підходу до політики *, що з'єднує психологічні та політичні знання, запропонували виявити специфіку політичної поведінки індивіда, соціальних груп, рухів емпіричним шляхом, кількісними методами, поєднуючи в аналізі прийоми емпіричної соціології та соціальної психології.

Прихильники біхевіоризму досліджували залежність політичної поведінки від політичних потреб, почуттів, потягів. В якості основних факторів, що стимулюють політичну поведінку, зазвичай називають політико-економічну систему суспільства, соціальну структуру суспільства, національні відносини, політичну культуру, формальні і неформальні спільноти і т.д. Відповідями на вплив цих стимулів служать політичні контакти та дискусії, голосування і вибори, думки про політику і участь в інших формах, актах політичної діяльності.

Політична поведінка має місце скрізь, де існують і розвиваються політичні відносини, політичні процеси, діють політичні організації та інститути. Політична поведінка може варіюватися за ступенем інтенсивності у формі прояву - від коректних, культурних, цивілізованих стосунків до демонстрації неприязні і недоброзичливості, словесних образ («вербальна агресія *) і навіть до застосування фізичної сили (« фізична агресія »).

Учасники політичного процесу, в якій би якості вони не виступали, керуються в своїй поведінці певними мотивами, цілями, в їхній політичній діяльності виявляються певні емоції та настрої.

Науковці звертають увагу на те, що пояснення активності людей за типом "стимул — реакція" не буде продуктивним. Реакція не завжди є тільки наслідком якихось зовнішніх стимулів. Стосовно політичної теорії це означає, що неможливо пояснити ту чи іншу форму політичної поведінки (реакція тільки як наслідок безпосереднього впливу економічних, політичних та інших чинників). Стимули можуть бути ті самі, а поведінка різних людей — різна, тому що всі форми відображення політики в психіці людей опосередковані їхньою діяльністю, умовами життя, особистими цілями.

Для діяльності суб´єкта політики мають значення не тільки об´єктивні умови: стан економіки, соціальної сфери, вплив політичних сил та роль їх у суспільстві, традиції політичної культури, а й суб´єктивні: стан політичної свідомості в суспільстві, сприйняття суб´єктом даних об´єктивних умов. Такий підхід дає змогу виокремити для політико-психологічного аналізу такі опорні категорії: мотиви участі в політиці, потреби, що задовольняються цією участю; цілі, цінності, ідеали, завдяки яким людина стає часткою якогось політичного цілого, ідентифікує себе з ним; емоції та настрої, які виявляються в її діяльності; знання, інформація, думки, якими вона володіє і які поширює.

Усе це багато в чому визначає реакцію, поведінку суб´єкта в політиці. Він може керуватися як альтруїстичними мотивами (зробити суспільство кращим, цивілізованішим тощо), так і суто егоїстичними (прагненням до влади, багатства, популярності). Мотиви, що стимулюють людину до політичної діяльності, визначають також її мету й програму. Залежно від мотиву мета та програма дій, як правило, теж бувають альтруїстичними чи егоїстичними.

Важливо пам´ятати, що головним із мотиваційних чинників є потреба. Завдяки яким потребам люди включаються в політику? Можна сказати, що в прихованій або явній формі характер політичної поведінки визначають практично всі види потреб: допитливість та потреба в самоствердженні, у бажанні проявити себе, у визнанні, збереженні свободи, потреба влади тощо. Аналізуючи політичну діяльність особистості, важливо виявити справжні потреби, якими вона керується. Це дає змогу передбачити характер та спрямованість дій, мету, а отже — результат.

Взаємодія ідеологічних і психологічних елементів створює можливість по-різному інтерпретувати їх співвідношення при поясненні політичної поведінки суб'єктів. Більшість західних вчених виходить з визнання самодостатнього значення психології при формуванні мотивів і установок політичної поведінки. На основі такого підходу всі причини виникнення демократії і тиранії, революцій і реформувань однозначно зводяться до психологічних основ політичної поведінки. Навіть масові суспільно-політичні рухи пояснюються психологічними якостями індивіда або малої групи (Е.Фромм, Г.Олпорт, Е.Бочарус). 

У зв'язку з цим не можна не згадати про психоаналіз, який розглядає поведінку людини як дії, обумовлені підсвідомо накопиченими, скрито політизованими почуттями. Таким чином, у сферу теоретичного аналізу потрапляють "тонкі" психологічні механізми утворення і розпаду політичних мотивацій, рух інтеріорних, ірраціональних політичних образів, що підсвідомо ідентифікують людину з суб'єктом влади. 

Основоположниками вчення про неусвідомлену мотивацію людської поведінки традиційно вважаються Г.Лейбніц і В.Спіноза, значними є також внески Ф.Ніцше, А.Шопенгауер. Наслідуючи ці традиції психоаналітична теорія бере свій початок з праць З.Фрейда, Г.Булліта, Г.Ласвелла (30-ті pp. XX ст.). Основою психоаналітичного пояснення політичної поведінки є теорія фрустрації, зміст якої полягає в тому, що підсвідомі сексуальні мотиви (лібідо) за допомогою "переносу", "заміщення", "сублімації" трансформуються у інші, в тому числі й у політичні бажання. Пізніше Фрейд уточнив, що не тільки Бог Любові - Ерос, але й Бог Смерті, що бореться з ним, - Танатос також стимулює політичну поведінку людини (через почуття "очікування смерті"). 

Таким чином, у психоаналізі політична поведінка розуміється як процес саморозгортання особистості, її самодетермінації вродженими причинами, які не залежать від зміни соціально-політичного простору. Так, у руслі цього підходу теоретики "компенсаторної"' доктрини (Г.Ласвелл, Д.Барбер) трактували політичну участь як форму компенсацій психологічних патологій, комплексу неповноцінності людини, внаслідок отриманих нею в дитинстві травм. Тому, з їх точки зору, однією з важливіших вимог встановлення соціально-політичної гармонії в суспільстві є відновлення нетравмованої дитячої психіки.

Отже, за допомогою поняття “політична поведінка” можна поглиблено вивчати сутність явищ, пов’язаних із реагуванням (раціональним та ірраціональним) суб’єктів політики на вимоги, стимули чи зміну обставин, що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної поведінки людей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомому, динамічному аспекті політики – різноманітних діях осіб, які спрямовані на реалізацію тієї чи іншої політичної мети. Вивчення цього боку політичного процесу виявляє пряму залежність об’єктивних подій чи обставин від стану думок і спрямованості дій тих людей, що безпосередньо конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і засоби досягнення цілей.

2. Форми та види політичної поведінки

Виокремлюють два основних типи політичної поведінки: закритий і відкритий

Для закритого типу політичної поведінки характерна політична бездіяльність, або так звана нульова політична активність. її причиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політичною діяль­ністю, не мають для цього відповідних можливостей.

Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть апатія (від­сутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий стан психіки людини, коли вона відчуває, що фактично політичне життя про­ходить мимо неї. Участь у політичній діяльності залежить також від ма­теріальних, соціально-культурних і політико-правових умов, що існують у суспільстві.

Політична бездіяльність — складне і неоднозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними рисами і характеристиками людини.

Для другого типу політичної поведінки — відкритого — властива здебільшого вмотивована, цілеспрямована, раціональна, відповідно пси­хологічно і емоційно зумовлена політична діяльність.

Важливого значення у контексті політичної психології набувають психологічні складові політичної поведінки людей, а отже, й політиків. Загалом психологи виокремлюють три форми виявлення активності лю­дини: інстинктивну, навичкову та розумову. Відповідно до цієї класи­фікації розглядають і різновиди політичної поведінки. Фактично в по­літиці спостерігаються всі прояви людських інстинктів: самозбережен­ня, жорстокість, агресія, насилля, солідарність та ін.

Коли говорять про політичні навички, то мають на увазі певні вміння, звички, стереотипи. Однак потрібно враховувати, що навички не завжди сприяють позитивній діяльності політика. Старі навички, наприк­лад, гальмують діяльність політика в нових умовах. Втім, будь-яка по­літична система вкрай зацікавлена, щоб населення, пересічні громадя­ни, а не лише професійні політики мали певні політичні навички.

Основною ознакою розумової поведінки є цілеспрямованість. її за­безпечують за рахунок усіляких програм, ідеологічних схем, концепцій, акцій, кампаній тощо.

Механізм політичної поведінки неоднозначний і складний. Незалеж­но від власного бажання кожен політик тією чи іншою мірою виконує багато функцій, основними з яких (згідно з їх суспільним, політичним значенням) є такі:

•    об'єднання суспільства, громадян навколо певних цінностей, інте­ресів, мети і завдань. Особливо яскраво ця функція простежується в діяльності політиків — лідерів політичних партій, об'єднань;

•    пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує певних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від пев­ного політичного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризи­кувати заради досягнення очікуваного результату;

•    захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства бюро­кратії, підтримання громадського порядку. Ця функція, як ніяка інша, експлуатується найчастіше, нерідко стаючи знаряддям дешевого попу­лізму;

•    зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швид­ко відчужується від своїх прихильників;

•   ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функ­ція широко використовується політиками-популістами, трибунами, майстрами проголошення гучних промов, людьми, що добре володіють словом і пером.

Виділяються усвідомлені форми політичної поведінки, в основі яких лежать ціннісні та інші раціональні мотиви і неусвідомлені, де мотивування не контролюється свідомістю. До підсвідомої мотивації, неусвідомлюваним підстав відносяться такі, як потяг до агресії, нарцисизм, сексуальне твердження, почуття вини і т.д. Один з визначних політологів Г. Лассуелл у своїй роботі застосував метод психоаналізу до тлумачення політичних явищ. Політична поведінка розглядається ним як особистісна реакція на соціальні обставини, мотивована підсвідомими потягами. Найважливіше значення серед них має прагнення до придбання поваги оточуючих через владу, сексуальні потяги і агресію.

Проте визнання значення підсвідомої мотивації політичної поведінки, високого ступеня його залежності від стану психіки людини та її життєвого шляху не означає обмеження факторів детермінації політичної поведінки тільки цією сферою, потрібен облік багатьох інших факторів та обставин, від яких воно залежить. Це тим більш важливо мати на увазі, тому що в політичній поведінці, як і в колективному дії, люди ведуть себе по-різному.

У залежності від характеру свідомої мотивації дій громадян у сфері влади виділяють окрім відкритих (що носять характер прямої політичної дії, наприклад участь у виборах, партійних акціях, вуличних демонстраціях і т.д.) і закритих (ухилення від виконання громадянських обов'язків, абсентеїзм) форми політичної поведінки, нормативні, що орієнтуються на пануючі або офіційні норми, девіантні, що відхиляються від домінуючих норм, традиційні,де домінують рутинні, постійно відтворюють мотиви та інноваційні з переважанням творчих, самодіяльних мотивів форми політичної поведінки .

Політичну поведінку можна класифікувати як явище соціально осмислене (коли процес соціалізації особистості завершився); ціннісно-орієнтоване; афектоване і традиційно обумовлене, що значною мірою пов'язано із завершенням процесу політичної самоідентифікації особистості та групи,. Поведінка, як і її конкретне втілення - дія, може бути прямою, тобто безпосередньо спрямованою на об'єкт, або непрямою (опосередкованою), заснованою на делегуванні повноважень в різних формах і ступенях.

Різноманітним може бути і ступінь політичної дії: від поведінки, що характеризується політичною пасивністю, «втечею від політики», до крайнього політичного радикалізму. Розглядаючи політичну поведінку, політологи виділяють також правомірні, відхилені та екстремістські її форми.

До правомірних відносяться ті форми політичної поведінки, які пов'язані з діями і вчинками, що не суперечать нормам і принципам даного суспільно-політичного ладу, його конституції та іншим правовим актам, що регулюють відносини між особистістю і державою, особистістю і суспільством. Можна сказати, що це нормальна поведінка.

Поведінка, що відхиляється являє собою сукупність таких дій і вчинків особистості, які не відповідають усталеним у даному суспільстві нормам (зразкам) поведінки. У їх числі: різні правопорушення антигромадського, антидержавного характеру (наприклад, хуліганську поведінку на мітингу, демонстрації, при пікетуванні; наругу над державними символами; несанкціоновані дії політичного характеру тощо); протидія владі, здійснення політичних дій, що порушують громадський порядок, і т . д.

До екстремістським форм політичної поведінки відносяться такі, як несанкціоновані або насильницькі дії проти існуючого конституційного ладу, заклики до насильницького повалення його; агресивний націоналізм; політичний тероризм та таке інше. В цілому у політичному екстремізмі  дотримуються крайніх поглядів і методів при вирішенні політичних проблем, досягненні своїх політичних цілей.

Торкаючись конкретних форм участі в політичному житті, слід відзначити такі, як участь громадян в організованих формах політичного життя, тобто їх приналежність до партій і політичних організацій, діяльність у виборних органах державної влади, особливо на різних рівнях місцевої влади, їх участь у політичних зборах, а також у виборах. Масовою участю в політичному житті можна вважати читання періодичної преси та ознайомлення з політичними передачами радіо і телебачення, хоча останнє - це вже інша, пасивна форма участі в політичному житті. Нарешті, особливою формою політичної поведінки є звернення до органів влади, а також в редакції газет, журналів, на радіо і телебачення з пропозиціями про поліпшення існуючого положення, у тому числі якщо такі звернення виходять за рамки особистих проблем і носять характер дій, які зачіпають суспільні інтереси .

У ряді політичних систем вирішуються завдання формування політичної свідомості мас, їх активності, включення їх у структуру управління державою, виховання у громадян почуття причетності до загальнодержавних справах. Таким чином вирішується питання, який відомий у західній політології як проблема «політичної включеності» у суспільне життя. У той же час політична поведінка індивіда зумовлюється процесом політичної соціалізації, тобто комплексом тих соціально-політичних процесів, які готують індивіда до активного політичного життя.